Ідеї гуманізму,ренесанстно-реформаційна течія укр.культури.

Появі і поширенню ідей ренесансного гуманізму в Україні сприяла і сукупність факторів тогочасного соціально-економічного, політичного, культурного життя. Ці ж чинники позначилися і на характері функціонування філософських ідей. Починаючи від 2-ї половини XV ст. в Україні, яка входила до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, складаються реальні передумови для формування елементів ранньобуржуазної духовної культури, ренесансно-гуманістичної філософської і громадсько-політичної думки (679, с. 22). Важливим чинником виникнення усіх цих передумов була поява значної кількості економічно незалежних міст із магдебурзьким правом, які ставали центрами не тільки ремісництва і торгівлі, але й соціально-політичного та культурного життя. Про тодішню тенденцію зростання міст можуть свідчити такі цифри: у Подільському воєводстві в XVI ст. було 66 міст, а на середину XVII ст. їх уже налічували 170 (669, с. 144). Ренесансно-гуманістичні ідеї виникали і розвивалися в Україні на Грунті двох різних традицій: західноєвропейської і руськовізантійської, яка була тісно пов’язана з церковною традицією, а тому й більш прийнятною для вітчизняної культури перехідного періоду.

Найвагоміший внесок українських гуманістів складають їхні здобутки у галузі історіософської, суспільно-політичної та етичної проблематики. У творах українських мислителів знаходимо гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі. Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного Божественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надприродні сили й вирішують долю людини, то це не завжди був християнський Бог. Гуманісти звеличували людину — творця історії, проголошували людину рівною Богові. Так, властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступилися місцем історично зумовленим вчинкам персонажів, які стають активними суб’єктами дії. У працях українських мислителів утверджується ідея активності особи, спостерігається інтерес до народного життя і національної історії. Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту. Як і представники західноєропейської гуманістичної історіографії, українські гуманісти зверталися до історії для пробудження самосвідомості народу, його історичної пам’яті, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Популяризація цих чеснот засвідчувала ренесансно-гуманістичні тенденції їхнього мислення, їхню спрямованість проти середньовічного космополітизму, проповідуваного церквою. Патріотизм українських мислителів виявився у симпатіях до вітчизни України-Руси, у турботі про її долю, в заклику до відсічі всіляким загарбникам, які зазіхали на рідну землю. Наші гуманісти одними з перших у європейській філософській думці стали заперечувати Божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Держава, на їхню думку, походить не від Бога, а виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного правителя добровільно. Виділяються, зокрема, дві причини виникнення держави: вроджений Ґандж, який вимагає взаємної допомоги та вроджений потяг одного до другого. Нашим гуманістам імпонував центральний принцип етики гуманізму — принцип спільного блага (блага народу), за яким патріотизм, служіння державі, суспільна активність ґрунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Вітчизняні гуманісти чи не першими в Європі проголошували, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади; розробляли ідею природного права, яке, вважали, є вищим за людські закони, що їх при потребі можна й змінювати. В розглядуваний період на перший план виступає також комплекс ідей, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння, справедливість, політичні свободи. Популяризація цих ідей українськими гуманістами зробила свій вагомий внесок у майбутню переможну національно-визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького.

Наприкінці XVI сторіччя в Україні починається якісно новий етап розвитку духовної культури, який можна назвати Реформацією. Реформаційний рух на українських землях набув значного поширення серед різних прошарків населення.

Розробка цілісного комплексу реформаційних ідей на грунті греко-слов’янських культурних і релігійних традицій здійснювалася в Україні в межах двох напрямків. Представники першого, усвідомивши всю небезпечність ситуації, в якій опинилося позбавлене державної підтримки східне християнство наприкінці XVI сторіччя в його українсько-беларуській формі й українська культура загалом перед лицем зіткнення з високорозвиненою культурою західноєвропейських країн за умов агресивного наступу католицької контрреформації і впровадження Брестської церковної унії, почали активні пошуки відповіді на виклик латинського Заходу. Цю відповідь вони знайшли, з одного боку, на шляху самобутнього розвитку традиційних культурних форм, систематизації й перегляду свого розуміння релігійних питань під кутом зору історії східної церкви і руського народу, з іншого боку – у здійснюваному ними або свідомому, або переважно стихійному переосмисленні і засвоєнні на вітчизняному грунті деяких вихідних положень вчень західної Реформації, що відбувалося на тлі конфесійних конфліктів і зіткнення різних релігійних і культурних традицій. Останнє дало поштовх до оновлення православного релігійного вчення в Україні, приведення його до вимог часу, що певною мірою сприяло усвідомленню необхідності обгрунтування соціальної активності людини як засобу опору спробам полонізації й покатоличування народу, допомагало створенню конкурентоспроможної української культури.

Представники другого напрямку, в межах якого здійснювалося формування реформаційних ідей, відзначалися обстоюванням максимальної замкнутості української культури у вузьких візантійсько-давньоруських рамках, несприйняттям жодних іноземних впливів.

Поряд з ними існував відсунутий на задній план ренесансно-гуманістичний напрямок, який, розділившися на дві течії, продовжував розвиток ідей раннього гуманізму кінця XV – початку XVI сторіччя.

Розмежування цих двох останніх ліній розвитку в духовній культурі України того періоду досить умовне. Адже ці напрямки фактично не існували відокремлено, вони постійно перехрещувались і впливали один на одного. Наслідком їх своєрідного поєднання у творчості вітчизняних книжників тієї доби була поява нових самобут-ніх реформаційних та ренесансно-гуманістичних ідей. До найбільш послідовних представників цієї ренесансно-гуманістичної течії нале-жали К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький, М. Смотрицький.

В творах М. Смотрицького яскраво відображені ті нові риси, яких набував предмет вітчизняної філософії та його структура. Ці явища були виразом більш глибокого і грунтовного процесу – відходу від церковно-теологічного світогляду, зміни способу філософування. У зв’язку з новими потребами суспільства, розвитком науки і світської культури природа і людина стають головними об’єктами філософської рефлексії. Крім того, із зміною ціннісної орієнтації філософії змінюється і пріоритетне значення її пізнавальних засобів. Наголос переноситься спочатку на природне світло (людського) розуму, а потім на раціональне пізнання як природничо-історичний процес.

Цим же проблемам присвячено твір «Лабіринт» ректора Київської братської школи Хоми Євлевича, написаний ним у 1625 р., коли він навчався в Кракові. В цій праці яскраво виведено процес зростання самосвідомості, почуття гідності, розуміння свого значення в суспільстві людей третього стану, знаряддям перемоги яких повинні стати науки, знання, мудрість. Твір звернутий до «зацного» руського народу. Автор закликає його повернути свою колишню велич і попереднє видатне місце в світовій історії через набуття знань і мудрості. Мудрість в цій праці універсалізується й абсолютизується і навіть заступає місце Бога, що відповідає християнській традиції, за якою мудрість, слово, логос – це та божественна іпостась, через яку і якою був створений світ. У автора «Лабіринту» мудрість не містить містичного значення. Вона земна, світська і діє в контексті всесвітньої історії, окремих народів, різних станів і людської особистості.

Головним засобом формування людини є, за твердженням гуманістів, освіта.