Облік промислового виробництва

У фільварковому сільському господарстві, як це видно з викладеного вище матеріалу, розвивались і промислові підприємства. Територіально це був розвиток промислового виробництва на селі. У містах промислове виробництво формувалося в таких формах: міське ремесло, купецькі промислові підприємства, державні мануфактури. Наявність дешевої сировини та робочої сили, яка в більшості зайнята на селі сезонною роботою, виходячи з кліматичних умов, об'єктивно підводила багатих землевласників до організації в своїх маєтках промислових підприємств. На жаль, цей принцип у свій час був повністю заперечений післяреволюційними змінами і тільки починає відроджуватися. Вирощування, відгодівля і одночасно перероблення сільськогосподарської продукції безперечно зробить її прибутковою, а не дотаційною. Це розуміли ще в ті давні часи. Крім того на території фільварків і сіл, що належали до них, видобувались і наявні там корисні копалини. Промислові підприємства не виступали як фільваркові філії, а як окремі організаційно-економічні одиниці.

Найбільш поширеними галузями, які розвивали великі землевласники на західноукраїнських землях були: пивоварна, борошномельна, залізоробна, лісова, горілчана, виробництво будівельних матеріалів. Крім цього, в Східній Галичині широкого розвитку набуло цукроваріння, паперове та шкіряне виробництво, на Закарпатті виноробство, виготовлення галуну, поташу, селітри; на Буковині -- виробництво поташу, фурнітури, будівельного матеріалу тощо.

Розвинутими галузями в Східній Галичині були броварництво та ґуральництво. Цьому сприяла наявність власної сировини -- зерна, картоплі, лісу, примітивна технологія виробництва, дешева робоча сила з одного боку і великий попит на цей продукт з іншого. Тому держава та землевласники, а ними в основному була шляхта, володіючи правом пропінації (виробництва та торгівлі алкогольними напоями) мали великі прибутки з цих галузей. Так, в 1836 році в Галичині й на Буковині налічувалося майже 4000 ґуралень, які виробляли понад 19,2 млн. австрійських відер (10 л) горілки. З часом у зв'язку з концентрацією виробництва, кількість ґуралень зменшилась, але виробництво горілки не падало.

Пивоваріння здавна відоме в Західній Україні. Добре була налагоджене пивоварна справа в Ягільницькому кущі на Тернопільщині. Це передусім пояснювалося наявністю необхідної сировини - зерна. У 1820 році броварнею в с. Нагірнянка було вироблено 180 бочок пива. У 1836 році до пивоварні в м. Ягільниця закуплено 1735 корців ячменю, з якого отримано 740 бочок пива. У 1845 році Ягільницька броварня виробила 2571 бочку пива. Прибуток від його реалізації становив 7540 флоринів [ЦДІА України в м. Львові ф. 181, справа 4957, 4962, 4974]. На 1847 рік у Східній Галичині було вже 343 броварні, які виробили 470 тис. австрійських відер пива.

У 20-х роках XIX століття в фільварках почали займатися вирощуванням цукрових буряків з метою виробництва цукру та горілки. До середини XIX століття в Галичині діяло 18 цукроварень, якими володіли землевласники.

За даними обліку більшість обладнання, що знаходилося в цукроварнях, завозилося з-за кордону і монтувалося під керівництвом закордонних інженерів. Так, в Білому Камені та Нижневі цукроварні працювали на чеському обладнанні, на придбання якого було витрачено понад 15, 6 тис. золотих римських. У 1840 році цукроварнею с. Білий Камінь перероблено 6571 ц. буряків, отримано понад 40,7 тис. віденських фунтів цукру (фунт - 405 гр), а грошовий прибуток виносив понад 6600 золотих римських. Це, зокрема, зазначено в "Тижневику рільництва і промислу" № 6 за 1837 р. і № 39 за 1840 р.

Найбільша цукроварня, яка мала численні філії і сушарні, цукроварня Г.Дзєдушицького в м. Товмач Станіславського (нині Івано-Франківської області) округу, заснована 1838 року, тут вперше був встановлений паровий двигун у Галичині.

За даними рахункових звітів 40-х років сезонних і сталих робітників, враховуючи тих, які вирощували буряк і розробляли ліс, нараховувалося майже 6000 осіб. Середня заробітна плата становила 7 римських. На добу перероблялося 1500 корців буряка. За місяць тут вироблялось 3000 ц цукру-рафінаду. Щомісячний прибуток сягав 100 тис. золотих римських [ЦДІА України в м. Львові ф. 181, справа 4933].

У цей період у фільварковому господарстві західноукраїнських земель значного розвитку набуло млинарство. У кінці XVIII століття в Україні нараховувалося понад 5 тис. млинів, прибутки від яких становили біля 600 тис. польських злотих, поступаючись лише прибуткам від пропінації. Млини в основному були водяні, рідше вітряні, при чому більшість млинів здавалась в оренду. У наукових джерелах знаходимо лише фрагментарні дані про млини в окремих маєтках. Так, "Газета Львівська" інформує про будівництво в 1812 році голландського млина - "вітряка" в с. Лучинці Жовківської округи. Загальна вартість устаткування і будови становила 12 тис. золотих дукатів. У 1822 році на спорудження водяного млина в с. Заболотівка коло Ягільниці витрачено 2000 польських злотих, а будівництво такого ж млина в с.Улашківці в 1842 році обійшлось в 3400 золотих римських. А вже в 1844 році улашківський млин давав щорічно прибутку 1600 золотих римських. Збереглася відомість на заробітну плату, з якої видно, що мельнику виплачено 144, мірошнику - 25, контролеру - 30 золотих римських.

Млини забезпечували як внутрішні потреби ґуралень, броварень, пекарень землевласників, так і селян, які користувалися млинами; за помол з них стягували натурою так званий мірчук - процент або частка від призначеного на помол зерна.

У великих поміщицьких землеволодіннях були також розвинені промислові виробництва будівельних матеріалів - цегли, черепиці, вапна, будівельного каменю. Так, якщо знову ж звернутись до Чортківщини на Тернопільщині, то в Ягільницькій зоні згідно з рахунковою відомістю 1837 року є такі дані про виробництво і витрати цегли, вапна і будівельного каменю: вироблено 43,3 тис. шт. цегли-сирівки, 90 тис. шт. випаленої цегли, понад 1000 корців негашеного вапна, 189,5 стосів будівельного "мурованого" каменю, 1400 шт. тесового каміння.

На території Підкарпаття найбільше цегельно-вапняне і черепичне виробництво було налагоджене у м. Роздолі. Балансовий звіт цегельні за 1826 р. фіксує, що тут вироблялося понад 101,5 тис. шт. цегли. 47,7 тис. шт. черепиці, 1180 корців вапна, 202 стоси будівельного каменю і 88 шт. кам'яних плит. З даних бухгалтерського обліку видно, що собівартість цегли та інших матеріалів була досить низькою (низькотрудомістке добування сировини, порівняно невисока вартість робочої сили). Місцеві, хоч і незначні запаси залізних руд, значні лісові масиви, енергія гірських річок, дешева робоча сила сприяли розвиткові і поміщицької залізодобувної промисловості на Західній Україні. Залізорудні підприємства (гути, рудні) виникали і зосереджувалися переважно в гірських маєтках Самбірської, Стрийської і Сяноцької округів. У 1825 році було 15 залізних гут, на яких добувалося 16 тис. віденських центнерів заліза. Але цієї кількості заліза не вистачало для того, щоб задовільнити попит місцевих ринків на залізоскоб'яні товари та інші металеві вироби. Згодом гутництво в краї зовсім занепало.

У Галичині, Буковині та Закарпатті з давніх-давен існувало виробництво та торгівля папером. На початку XIX століття з 50 папірень понад 30 знаходились у володінні маєтків землевласників. Хоч паперу вироблялось і багато в краї, але він не міг задовольнити потребу, а також конкурувати щодо якості з закордонним виробництвом паперу, який вироблявся машинним способом. Тому поміщицькі папірні почали занепадати, а замість них почали створюватися паперові фабрики із застосуванням паперових машин.

Щодо фаянсу і скла, то на початку XIX століття налічувалося дві фаянсові і п'ять скляних мануфактур у володінні маєтків. Статистичні дані, зокрема, дають таку інформацію: у 1802 р. у с. Глинську виникла найбільша фаянсова мануфактура, а в 1811 р. на її верстатах працювало 6 майстрів, 8 учнів і 30 допоміжних робітників. У 40-х роках на фабриці було 100 найманих робітників [ЦДІА України в м. Львові ф. 146, справа 158]. У 1844 р. на ній виготовлено 105 тис. шт. виробів вагою майже 1000 віденських центнерів на суму 36 тис. флоринів. Із звіту старости Бродівського округу за 1777 р. довідуємось, що в с. Пеняки виготовляють досить хороше біле і гарне скло.

В с. Кобарівці Золочівського округу в 1801 році шляхтич-землевласник А.Крігсгабер створив підприємство по виробництву свічок, де працювали робітники з Чехії. Щорічно фабрика переробляла на свічки 400 ц. воску.

Виробництво полотна і сукна, враховуючи те, що у фільварках культивувалися льон, коноплі, вирощували овець, теж не обійшли поміщицькі володіння. Так полотняна фабрика с. Невсє (Західна Галичина) була заснована ще в 1786 році і діяла до 1827 року. Верстати та обладнання було завезено з Англії. На фабриці працювало 400-500 робітників на 206 верстатах. Суконні фабрики на початку XIX ст. в Східній Галичині були в Залізцях, Сокалі, Підгайцях, Кривотулах, Кушкові та інших. Так в Залізцях вироблялося понад 2000 шт. сукна, байки і покривал.

Всі лісові масиви належали практично шляхті, дворянству, великим землевласникам. Звичайно, промислове виробництво значною мірою призвело до винищення лісів, в основному, у вигляді палива, адже край був бідним на вугілля, а нафта та газ не мали тоді ще промислових розробок. Так, в 40-х роках XIX століття броварні, ґуральні, цегельні забрали тільки на Галицькому Поділлі половину лісу.

Переважна більшість ділового та переробленого лісу використовувалась як будівельний матеріал, що продавався на місцевих ринках і йшов на експорт в Росію. З дерева виготовляли поташ, скипидар, мазі, каніфоль, випалювали вугілля. Прибутки з цієї діяльності були досить високі. У 1847 на території Галичини нараховувалося 222 тартаки, які виготовляли ґонт, балки, крокви, стропила, клепку, інші пиломатеріали.

Віз дров для опалення коштував 6 крейцерів, а для продажу в місті 30-40 крейцерів. Колода будівельного ялинового дерева коштувала 15-40 крейцерів.

Важливою галуззю промислових поміщицьких підприємств на Буковині було виробництво поташу. За відомістю окружного Буковинського старости 1798 року в маєтку Великий Кучурів діяла поташарня на десять котлів (700 корців щорічно). Тут працювали майстри і підмайстри-поташники, мірники, наглядачі (по дві особи) і 20 помічників. Продукція поташарні використовувалася для виробництва скла, вивозилася до Гданська. Великі грошові прибутки землевласникам Закарпаття давали галунові підприємства. Галун використовувався для фарбування тканин і дубіння шкір.

Отже, поміщицька (землевласницька) промисловість західноукраїнських земель була багатогалузевою. Розвивалися ті галузі, сировина яких була найдешевша і культивувалася, вирощувалася чи добувалася в конкретному землеволодінні. Архівні дані дають можливість констатувати про належний рівень ведення тут господарського обліку - бухгалтерського, господарчого (маєткового), як тепер кажуть, оперативного і статистичного. Дані газетних публікацій дозволяють зробити висновок про належний рівень статистики в Австро-Угорській імперії.

Цехова організація міських ремісників у містах поступово перетворювалася на кооперацію і мануфактуру. Звичайно, в економіці західноукраїнських земель міське ремесло відігравало не останню роль, але організаційно воно постійно змінювалося. Законодавчі акти Австро-Угорської імперії, особливо урядове розпорядження 1778 року, фактично відмінило цехові регламентації та традиції, обмежувало компетенцію і вплив цехів, полегшувало оволодіння майстерністю і вступ до цехів всім соціальним верствам населення і різних віросповідань. Ремеслом у містах мали право займатися також і сільські ремісники, які не належали до цехів. Було переглянуто і повністю ліквідовано старий порядок, що регламентував купівлю сировини, виготовлення продукції, кількість підмайстрів та учнів у одного майстра. Наступні численні урядові розпорядження обмежували цехову монополію, посилювали вільну конкуренцію. Цехи вимушені були пристосовуватися до нових виробничих відносин. Згідно з циркуляром надвірної канцелярії 1833 р. професії чітко поділялися на так звані "поліційні" і комерційні. До перших належали професії, які забезпечували продукцію для місцевого ринку: пекарі, різники, пивовари, медовари, чинбарі, кравці, шевці, столярі. Комерційні професії поділялись на три групи: цехові, позацехові та вільні. Позацехові ремісники працювали за державними концесіями і спеціальними дозволами.

У містах відбувалася колонізація виробництва. Перевага надавалася ремісникам німцям та австрійцям, вони мали ряд переваг - звільнялися від податків і військової служби.

Важливими центрами ремісничого виробництва були Львів, Тернопіль, Станіслав, Чернівці, Ужгород, Стрий, Мукачево, Броди, Бережани та інші. Найбільшим центром ремесла на західноукраїнських землях залишався Львів. На початку XIX століття у Львові налічувалося 130-164 майстри-кравці, 149-150 шевців, 53 кушніри, 40-60 столярів, 30-50 пекарів, стільки ж різників, 20-25 слюсарів, 20 миловарів, 20 бондарів, 24 ювеліри. Якщо на 1841 рік цехових майстрів основних ремісничих професій було 948, то в 1850 році - 1738.

Поступово відбувалося перетворення ремісничих майстерень на підприємства різних розмірів. Як свідчать архівні дані, першою в Галичині стала фабрика сільськогосподарських машин Й.Заславського в м.Надвірній Станіславської округи.

Згодом підприємства по виробництву сільськогосподарських машин почали виникати на базі ремісничих майстерень в інших містах, але найбільше у Львові. Значні фільваркові господарства вимагали більш ефективної і швидкої обробки ґрунтів. Отже, сільськогосподарське машинобудування було прибутковою галуззю промислового виробництва. Так, на базі слюсарського цеху в 1843 році виникає підприємство сільськогосподарських машин у Львові, його власником став Ф.Шуман. Відомим підприємством у Львові була мануфактура по виготовленню сільгоспмашин і металевих виробів К.Піцша і А.Куше, на якій працювало 50 робітників. Так, в 1854 році підприємство виготовило 23 молотарки, 6 пожежних машин, 3 помпи для води, 6 млинів, 6 олійних пресів, 6 пилорам, 29 січкарень, 88 плугів тощо.

В основному в ремісничих майстернях працювало 5-10 робітників. Слід відзначити і певну спеціалізацію ремесла міст тих чи інших регіонів Західної України. Так, в Бродах існували цехи токарів, позолотників, кушнірів, бляхарів, римарів, сідлярів, ковалів, кравців та ін. У Кутах ремісники славилися майстерною обробкою шкіри. У спеціальних ремісничих майстернях - табахарнях з шкіри виготовляли високоякісний сап'ян. Так, у 1811 р. тут було 30 великих табахарень, де працювало 170 ремісників. Річна продукція у середньому становила 72 тис. шкір для пошиття чобіт загальною вартістю 120 тис. флоринів. На Буковині найпоширенішим ремеслом було шевство, кушнірство, ткацтво, кравецтво, теслярство, обозництво. У Вижниці вироблялася тонка шкіра - кордуан, яка експортувалася за кордон. На Закарпатті ремесла були розвинуті в Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Хусті. На початку XIX століття в Ужгороді нараховувалось 10 цехів, які об'єднували 380 майстрів і підмайстрів різних професій. Найбільш поширеними ремеслами були шевство і чинбарство.

Ремісничі майстерні, конкуруючи, поступово перетворювалися в промислові підприємства, їх почали витісняти мануфактури, а також купецький капітал, який все більше проникав у сферу виробництва. Купецькі підприємства виникали переважно у харчовій та споживчих галузях промисловості. Окремі розбагатілі купці, які спочатку були замовниками продукції, постачальниками сировини і збутовиками готових виробів на ринку, перетворювалися на вкладників власного капіталу у промислове виробництво. Таке явище спостерігалося насамперед у Львові.

У першій половині XIX століття на території Східної Галичини і Північної Буковини виникали купецькі підприємства мануфактурного типу з використанням вільнонайманої праці. Передусім йдеться про лікеро-горілчаний завод у Львові, заснований у 1787 році, і шкіряну мануфактуру у Буську, засновану в 1776 році, на яких відповідно працювало 23, 31 робітник. У 40-х роках XIX століття у Львові діяло 6 купецьких лікеро-горілчаних мануфактур, де працювало 170 найманих робітників [ЦДІА України в м. Львові ф. 146, справа 244, 99, 331].

Урядовий циркуляр 1838 року вимагав від кожного, хто засновував виробництво спиртних напоїв, глибоких теоретичних і практичних знань з бухгалтерії, технології та ведення діловодства, складання спеціального іспиту, а також наявності не менше ніж 5 тис. флоринів обігового капіталу.

У 1839 році багатий власник рудень В.Гомоляч розпочав будівництво першого у Львові млина (кошторисна вартість 120 тис. польських злотих). Млин обслуговувало постійно 18 робітників. У цей ж час у Львові починає діяльність відоме кондитерське підприємство Товарницького, яке щорічно виготовляло до 30 т. шоколаду. Користувалася попитом і міська медоварня, яка в середині XIX століття варила в середньому 70 тис. л. меду. Діяли у Львові купецькі олійні, виробництво воску, мила, свічок.

Купецькі підприємства відкривалися по всій Західній Україні: у Бродах, Станіславі, Тернополі, Дрогобичі, Надвірній, Бучачі, Коломиї, Бережанах та інших містах.

Поряд з вищеназваними промисловими підприємствами - власників маєтків, ремісничих майстерень, купецьких підприємств, особливе місце займала державна мануфактура.

Державний капітал з заснуванням Австро-Угорської імперії відразу ж зайняв панівні (монопольні) позиції у солевидобувній, тютюновій, а також частково у залізорудній промисловості Галичини. Тільки на державних солеварнях Прикарпаття працювало 1600 найманих робітників і 165 осіб адміністрації. Питома вага продукції солевидобувної і тютюнової промисловості в 1841 році становила восьму частину вартості всього промислового виробництва Галичини, або 6,5 млн. флоринів. У 1774 році була створена "Австрійська державна соляна монополія", яка мала урядовий патент, який засвідчував, що соледобувна галузь Галичини є власністю держави.

Аналогічна ситуація з солевидобуванням була і на Закарпатті. Були відкриті шахти на Маромарощині: "Михайло" (1802 р.), "Непомук-Янош" (1803 p.), "Терезія" (1809 р.), "Габор" (1821 р.) та інші.

Найбільшою тютюновою мануфактурою на Галичині була Винниківська фабрика, що існувала з 1779 року. На ній постійно працювало понад 800 робітників. Лише в 1829 році тут вироблено понад 36,6 тис. центнерів курильного тютюну і майже 2 тис. центнерів нюхальної табаки, за що виручено понад 1 млн. гульденів.

Другою такою фабрикою у Галичині була тютюнова фабрика в Монастириськах на Тернопільщині, заснована приблизно 1804 року. Тут в різні періоди працювало від 500 до 800 робітників, переважно жінки. На тютюнових фабриках вже тоді існував певний, досить примітивний поділ праці: виробництво напівфабрикатів, тютюну, цигарок.

Основним центром вирощування і переробки тютюну було м. Ягільниця з селами, що до нього прилягали. У 1847 році державні прибутки від тютюнової монополії у Галичині становили майже 2 млн. флоринів, у 1850 - 2,2 млн., в 1857 р. - понад 4 млн. флоринів.

Поряд з приватними діяли також і державні металорудні підприємства. Так, у фінансовому звіті від 8.01.1815 р. фінансової палати у Відні відзначається, що на державних підприємствах вироблено 3500 центнерів заліза. На державних руднях Буковини виплавляли срібло, мідь, олово.

У 40-х роках австрійські власті зробили перші спроби розробки і видобування на Прикарпатті вугілля та нафти. Управління державних лісів у Дрогобичі в 1843 році одержало дозвіл на промислову розробку нафти в околицях Борислава. У 1848 році в Коломийській окрузі видобуто майже 35,6 центнерів кам'яного вугілля на суму 4100 золотих римських. Вугілля з Коломийської округи йшло на цукровий завод у Товмачі, щомісяця цукроварня споживала до 200 центнерів вугілля.

Військово-комунікаційні та економічні потреби Австрії спонукали її до будівництва доріг. Це позитивно вплинуло на торгівлю та візницький промисел. У середині XIX століття шосейні дороги в Галичині і Буковині сягали майже 3 тис. км. Це сприяло розвиткові і поштової справи, на початку XIX століття в Західній Україні було 100 поштових станцій.

Одним із джерел поповнення австрійської державної скарбниці були прибутки від мита.