Ранні форми урбаністичної культури на українських землях.

Лекція 7. Символічний простір міста та його культура

Ранні форми урбаністичної культури на українських землях.

Культурна і етнічна строкатість середньовічного і ранньомодерного міста. Вільне королівське місто Львів на мапі Центрально-Східної Європи.

Соціокультурний простір імперських міст.

Візії міста та його простір в ХХ-ХХІ ст.

Село як мобілізаційний ресурс українськості.

Ранні форми урбаністичної культури на українських землях.

Початки української урбаністичної культури, її першовитоки беруть свій початок у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією. Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV–III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації.

Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на території, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300–-2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за мідь (бронзовий вік датується 2800-1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з’являються геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд.

На кінець бронзового віку припадає поява у Північному Причорномор’ї кіммерійців – першого народу на українському терені, ім’я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період від 1500 до 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. У період кіммерійської культури у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу

Лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов’янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин. Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов’янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки.

З початком грецької колонізації Причорномор’'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів терен України.

Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра – в гирлі Дністра; Ольвія – в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор'’я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі – дорійський та корінфський. Пам’ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін. Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії української культури, поширюючи серед населення високу культуру Еллади. Значний вплив на розвиток української культури мали також античні традиції Риму. Однак із занепадом Римської імперії почало згасати і міське життя. Майдани і вулиці перетворилися на поля, городи і пасовища. Кількість мешканців зменшилася до кількох тисяч або й сотень. Майже 500 років у Європі домінував сільський пейзаж. Лише деякі міста Італії та півдня Франції зберегли свій ритм і рівень життя завдяки міжнародній торгівлі та резиденціям єпископів.

А вже з Х – ХІ ст. почалося відродження деяких старих і виникнення нових міст, які, хоч і постали на основі старих, але суттєво відрізнялися від них. Насамперед вони були економічними центрами — осередками ремесла і торгівлі.

То, що ж зумовило і спричинило відродження міського життя у Європі? Насамперед, процеси в економіці, розвиток сільського господарства. Так, у Х – ХІ ст. зросло виробництво зерна, розвивалося садівництво, виноградарство, городництво тощо. Виник надлишок сільськогосподарських продуктів, які можна було обміняти на ремісничі вироби. Відповідно зросла майстерність сільських ремісників. Вони вже не встигали клопотатися сільським господарством, це тільки відволі­кало їх від основної роботи. Зрештою, ремісництво відокремилося від сільського господарства. Для збуту продукції ремісники зосереджувались у тих містах, де були значні скупчення людей: на перехресті важливих шляхів, річних переправах, під стінами замків резиденцій єпископів і королів. Поступово в цих містах формувалися постійні поселення ремісників. Отже, на основі розвитку ремесла і його відокремлення від сільського господарства і виникло європейське середньовічне місто.

У період становлення та формування Київської Русі у містах побутують вільні, появу яких дослідники пов'язують з оформленням посадів – торгово-ремісничих частин міста, розташованих біля підніжжя княжих укріплених градів. Поява ремісничих підгородь-посадів, згідно з археологічними даними, датується Х – початком ХІ ст., проте їхнє помітніше розширення, яке опосередковано засвідчує зростання економічної активності міста, фіксується століттям пізніше. Помітне ж місце в господарсько-економічному житті Русі посадське ремесло зайняло тільки в ХІІ-ХІІІ ст., коли внаслідок збільшення обсягу виробництва розширився ринок збуту продукції, а сам ремісник силою потреби мусив перетворитися ще й на купця, який продає власні вироби.

У містах Київської Русі другим після ремісників за чисельністю класом населення були купці. Міжнародні зв'язки, номенклатура товарів і обсяг давньоруської торгівлі є доволі широкою самостійною темою, але варто відзначити, що соціальний статус городян, зайнятих у сфері торгівлі, за браком відповідних джерел досі залишається темним.

Натомість існування корпорацій, які об'єднували купецтво за принципом торговельної спеціалізації, документально засвідчене. Так, у Києві існувало об'єднання гречників і залозників (від назв Путі з Варяг у Греки і Залозного шляху), котре контролювало торгівлю з Візантією, Кримом і Кавказом; аналогічне Іванське братство Новгорода охоплювало купців, що перепродували віск; в Галичі існувала купецька корпорація, яка монополізувала торгівлю сіллю та ін. Зрозуміло, операціями міжнародного масштабу займалися тільки крупні заможні купці. На внутрішньому ж ринку сільськогосподарської та ужитково- ремісничої продукції переважала торгівля, яку провадили або самі товаровиробники, або дрібні купці-посередники. Дуже рано ринковий майдан (торговище) став центром міського життя. Згідно з Руською Правдою, саме тут належало привселюдно освідчити пропажу чи шкоду від крадіжки; тут же оголошували княжі розпорядження та інші офіційні повідомлення-новини. У безпосередньому зв'язку з вільним населенням міст – купцями та ремісниками – перебуває такий знаменитий суспільний інститут Київської Русі, як віче – загальне зібрання міської маси вільних городян. Проте сьогодні ідеалізація вічових зборів як символу народовладдя, властива історикам ХІХ – першої половини ХХ ст., викликає у більшості фахівців вельми скептичні оцінки. Як нині переконливо доведено, тон вічам – племінним сходинам, що скликалися в надзвичайних випадках, – завжди задавали боярські партії та близька до них жменька крупного купецтва. Ліпші мужі, намагаючись використати в політичній боротьбі міські маси як третю силу, маніпулювали настроями простої чаді, а також провокували і скликання самих віч, і спалахи анархії, якими нерідко супроводжувалися вічові зібрання в напружених політичних ситуаціях – коли йшлося про зміщення небажаного князя або запрошення на княжий стіл вигідної для місцевої знаті кандидатури. За приклад можуть слугувати хвилювання в Києві 1068, 1113 та 1157 рр., викликані тертям боярських партій з князями, коли чорні люди грабували двори багатіїв, купців-лихварів і навіть самого князя, розправляючись водночас із княжим управлінським персоналом, що заплямував себе зловживаннями. У цілому ж, городяни мусили складати присягу вірності кожному новому князеві. Це називалося хресним цілуванням (целоваша к нему хрест) і супроводжувалося присягою, фрагмент тексту якої наведений у літописі під 1158 р.: " Ти нам князь єси, і дай Бог із тобою пожити, і зради ніякої щодо тебе не вчинити і щодо хресного цілування ".

Факт персонального присягання, як і участь у вічах показують, що людье градские (городяни) в суспільній ієрархії займали вище місце, ніж вільні мешканці сіл – смерди (етимологія цього слова залишається неясною). Що ж до самих слів село, сільце, часто вживаних у літописах, то їхня позірна зрозумілість не повинна вводити в оману. Під тодішнім селом належить розуміти групу будівель, розташованих на одному дворищі – прототипі майбутнього хутора, в якому мешкала селянська родина. Цей пов'язаний кровним спорідненням колектив, що обіймав кілька поколінь, вів спільне господарство на орних та сіножатних Ґрунтах, прилеглих до дворища. Земля, в яку вже була вкладена праця, вважалася власністю сімейної общини: Руська Правда передбачає високі штрафи за порушення меж чи псування і самочинне переміщення межових знаків, опосередковано засвідчуючи узвичаєність поняття поземельної власності. На угіддях, прилеглих до культивованих дворищних ділянок, селяни займалися господарськими промислами – бортництвом, полюванням, рибальством. Такі, спільні для сусідніх сіл-дворищ обшири, в пізніших джерелах називаються судеревами (зважаючи на архаїчне звучання цього слова, не виключено – воно побутувало і в давньоруські часи). На бортному дереві у судеревному лісі насікався власницький знак конкретного дворища – знамя, а порушення бортної межі і псування знаменних знаків суворо штрафувалося. Певна неусталеність у згадках давньоруських пам'яток про смердів породжує чимало спірних питань, зокрема – були вони залежним чи вільним населенням; чи вкладалося в поняття смерд чітко окреслене соціальне навантаження, яке можна було б пов'язати з усталеним обсягом прав і обов'язків; чи могло вживатися це слово для позначення всієї маси сільського населення? Нині перевагу отримав погляд на смердів як на вільних сільських виробників, пов'язаних з князем відносинами за формулою "опіка/данина за опіку". Що ж до "недисциплінованого" вживання руськими книжниками слова смерд, то пояснення йому, очевидно, належить шукати у згаданому вище зверхньому ставленні до людей фізичної праці, яких кваліфікували з відтінком зневаги до кожного, хто лиш був от племени смердья, тобто простолюдин. Проте зверхньо-зневажливий відтінок у ставленні до смерда не йшов у порівняння із ставленням до холопа (цим словом у давньоруські часи називали рабів, челядь). Для кожного вільного мешканця Русі невільник був тільки майном, річчю, над якою господин користувався правом необмеженого розпорядження до вбивства включно. Невільницький люд служив на дворах і в садибах заможніших людей, а також заселяв, обробляючи землю, маєтки князів, бояр та монастирів (пам'ятки згадують холопів княжих, боярських, черньцевих, які жили не в домі господина, а у власних домівках разом зі своїми родинами: діти, народжені в неволі, теж вважалися рабами). Джерелом рабовласництва була передовсім війна, полон. Проте існували й інші шляхи поповнення невільницького населення. Зокрема, холопом ставав кожний чоловік, який одружувався на рабині; в холопство потрапляли зубожілі люди, які продавали самих себе або своїх дітей. Врешті, з початку ХІІ ст. в джерелах уперше фіксується поява специфічної групи напіврабів – закупів, які потрапили в боргове ярмо і мусили відпрацювати позичку в господарстві кредитора. Серед закупів також могли опинитися й збанкрутілі купці, підсудні, що не мали чим сплатити судового штрафу, палії, конокради. Між вільним сільським населенням (смердами) та невільним (холопами й закупами) існувала строката перехідна смуга залежного люду, який з тих чи інших причин втратив зв'язок зі своїм попереднім соціальним середовищем, а отже – і засоби до існування. Покровительство над ними належало Церкві. Церковнослужителі послідовно пропагували пом'якшення рабовласницьких відносин, закликаючи до людяності в поводженні з рабами і накладаючи церковні покарання за продаж дітей у холопство, насильство над невільниками, убивство рабів тощо. Відмовившись з ХІІ ст. використовувати у власному господарстві рабську працю, люди церкви знайшли їй еквівалент у згаданому вище прошарку, опікуючись ним, а водночас і користуючись його працею. Підсумовуючи огляд становища трудового люду в княжій Русі, можемо відзначити, що, з одного боку, відбувалося поступове пом'якшення відносин рабовласництва, коли місце рабів почали заступати залежні групи населення – вже не раби, але й не вільні, а з другого – поступово зменшувалося число вільних селян-виробників – смердів.

Київська Русь поєднувала в собі два цивілізаційні полюси – так зване сільське суспільство, яке жило за усталеними ще в дописемні часи традиціями, злегка видозміненими під впливом християнського закону (їх ми залишимо компетенції етнологів), і світ широко витлумаченого "міста" – княжого чи 56 боярського двору, монастиря, єпископської резиденції. Тон цій міській культурі, попри всі рецидиви язичницького світосприйняття, задавало християнство, котре через храм, ікону, слово Боже та книгу впроваджувало нову систему буттєвих вартостей.