Поняття відчуженості в психології та літературі

Термін «відчуження», походить від німецького Entfremdung — «відділення», «відрив» та Anomie — «відхилення від закону».

Коли виникає питання про відчуження? Бути чужим чужому, це звичайно, це - в рамках життєвих норм. Дивацтво відчуття, розуміння своєї чужості чому-небудь, кому-небудь виникає з переживання свого як чужого, становлення свого чужим.

Мабуть, першим з психологів, що використали поняття «відчуження», був З. Фрейд. Він зв'язував феномен відчуження з патологічним розвитком особи, для якої соціальна культура є чимось чужим, ворожим її природній природі. Самовідчуження, по З. Фрейду, веде або до невротичної втрати свого власного я - деперсоналізації, або до втрати відчуття реальності навколишнього світу - дереалізації.

Відчуження людини може фіксуватися і як відрив від якогось великого світу або процесу: від космосу, від природи, від історії, культури, суспільства, сім'ї. Або, як інколи говорять: відчуження людини від власної природи і єства, маючи на увазі під природою і єством людини приналежність його до широкої системи зв'язків і закономірностей, роз’ясняючи відчуження в цьому випадку як ухилення людини від тієї дороги, яка була наказана йому природою або єством.[14]

Суспільство не зацікавлене в тотальному відчуженні особи. Його, звичайно, може не цікавити конкретна людина, але сама особова форма йому необхідна, йому поважно, аби вона відтворювалася і навіть розвивалася.

В результаті відчужуваний суб'єкт приймає різну міру чужості по відношенню до інших, аж до ворожості. У другому значенні відчуження виступає як відкидання, заперечення закону (у широкому сенсі), тобто як заперечення норм моралі, життєвого устрою, соціально-схвалюваних цілей, суспільного устрою і тому подібне Ці два значення терміну виявилися основними. [6]

Соціологи і соціальні психологи перш за все досліджують різні аспекти відчуження особи в умовах сучасного суспільства. Це відчуження, замкнутість людини, «рефлективний її відхід від світу», «внутрішня еміграція», що породжує самоту. Це і відчуження мети, породжене ситуацією цільового конфлікту, коли індивід опиняється в «полоні» одночасно двох або більше цілей однаково значимих для нього.

Спроби дослідників вибратися з полону теоретичних абстракцій і ухопити реальні життєві прояви відчуження людини незмінно упираються в перешкоди емпіричного характеру. Все очевидніше встає питання про адекватні методики вивчення феноменології відчуження. В той же час багатство смислових значень, а також необхідність пояснення складних, суперечливих зв'язків людини зі світом і іншими людьми зумовили поширення цього поняття із загальнофілософського плану у власне психологічний.

Відчуження може привести до патологічної однобокості особи: або до її повної розчиненості в довколишньому, бездумному прийнятті, «засвоєнні всього без розбору», коли особа, подібно до рідини, здатна набувати будь-якої форми будь-якої судини, повністю втрачаючи свою особу (досить пригадати чеховскую Душку), або ж інша крайність - неприйняття, заперечення, «тотальне відчуження», егоїзм (наприклад, «Сторонній» А. Камю).[7]

В той же час безумовно і інше: відчуження необхідне, коли потрібно побачити щось іншими очима, поглянути на ситуацію, наприклад, спілкування і взаємодії суб'єкта з іншими як би зверху, відчужено.

Проблема відчуження, точніше, проблема його усунення з життя суспільства і людини, багатьма фахівцями визнається майже тупиковою, але просвіти в її рішенні, наскільки б складною вона не була, напевно, все ж є.

Суспільство у всіх своїх проявах по відношенню до людини повинне стати достовірно людяним. І діяльність суспільства, і діяльність людини мають бути спрямована на творення людяності.

2 Альбер КАМЮ МІФ ПРО СІЗІФА. БУНТІВНА ЛЮДИНА

Альбер Камю (1913–1960) – французький письменник, публіцист, філософ.

Ідея абсурду – вихідний принцип концепції А. Камю. Згідно з Камю досвід людського існування, яке неминуче закінчується смертю, приводить мислячу особистість до відкриття "абсурду" як кінцевої правди своєї "долі" на землі. Абсурдним є весь світ, людина приречена на абсурдне існування.

"Міф про Сізіфа" (1942). А. Камю пропонує два способи втечі від абсурду: перший – самогубство, другий – "філософське самогубство".

Якщо для абсурду необхідні людина і світ, то зникнення одного з цих полюсів означатиме і припинення абсурду.

Такою втечею від абсурду є "філософське самогубство" – "стрибок" через "стіни абсурду". Адже абсурд є перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самогубство, в цьому аспекті, є затемнення ясності, примирення з абсурдом, отже, його ліквідація. У першому випадку знищено запитливого, в іншому – на місце ясності приходять ілюзії, бажане сприймається за дійсне, світу приписуються людські риси – розум, любов, милосердя тощо. Філософсвкі доктрини (раціоналістичні чи ірраціоналістичні) рівноцінні релігії, якщо стверджують наявність смислу, порядку, промислу. Очевидне безглуздя трансформується в замасковане, людина змирюється зі своєю долею. Абсурдних стін більше немає: індивідуальна свідомість співвідноситься з універсальним, з Єдиним Парменіда, світом ідей Платона або з Богом у К'єркегора, Ясперса. Але немає і ясності мислення.

Релігійну віру А. Камю вважає затемненням ясності бачення і невиправданим "стрибком", який змирює людину з безглуздям існування.

Християнство змирює зі стражданням та смертю, але всі докази існування трансцендентного порядку сумнівні. А. Камю відкидає онтологічний аргумент, перейнявши від картезіанства ідеал ясності й чіткості мислення. Він стверджує: із наявності у нас ідеї Бога нам не вивести його існування.

Вимога ясності бачення означає чесність перед самим собою, відсутність будь-яких вивертів, хитрувань, відмова від примирення, вірність безпосередньому досвіду, в який не можна привносити нічого крім того, що дано. А. Камю проповідує ясність розумного мислення, коли розум прирівнюється баченню, істина – світлу, неправда – темноті, божество – джерелу світла або самому світлу.

Камю пропонує міф про утвердження самого себе – з максимальною ясністю розуму, з розумінням долі, що випала. Людина повинна нести тягар життя, не примирюючись із ним – самовіддача та повнота існування важливіша за усі вершини, абсурдна людина вибирає бунт проти всіх богів.

Перед нами "Міф про Сизифа" (1942 p.) - філософське ессе, в центрі якого знаходяться людина і абсурд, як головні персонажі тотальної буттєвої драми.
Вирішуючи основне філософське питання - чи варте життя того, щоб бути прожитим, А.Камю відкидає всі інші як другорядні, меншовартісні і називає їх всього лиш грою (за И.Гейзінгою чимось несправжнім), в притул підступаючи до проблеми самогубства, наголошуючи на тому, що воно не є тільки явищем соціального порядку, а визріває глибоко в серці людини, де відбувається смертельна гра, що веде людину від ясності відносно буття до втечі за межі світла. Підкреслюючи метафізичний характер гри, де ставки робляться або на життя, або на смерть, автор ніби визнає власну приреченість: "визнання, що життя тебе подавило, що його неможливо зрозуміти.".
Зображуючи життя, як виставу, А.Камю зауважує, що розлад між людиною і оточуючим його життям і дає, власне, відчуття абсурду. Що робить актор, який не в змозі зіграти роль - йде зі сцени. Таким чином у цій грі людина має змогу вибрати одну з трьох ролей - або змиритися і піддатися потоку буденності - "das man " (М.Гайдеггер), або позбавити себе життя, або протистояти цій необхідності. І тут А.Камю знов натякає на гру і пише, що все тоді допомагає сплутати карти (анонімні сили) - відсутність сенсу життя обов'язково тягне за собою висновок, що життя не вартує того, щоб бути прожитим. А.Камю ставить питання про логічність суїциду. І тому не безпідставно А.Камю називає життя нелюдським ігровим дійством, в ході якого репліками обмінюються абсурд, надія і смерть. (Український філософ В.Шинкарук екзистенціалами української душі вважав віру, надію, любов).
Розмірковуючи про метод дослідження абсурду, філософ наголошує на тому, що перша і єдина умова його пошуку полягає в необхідності зберегти те, що загрожує його розчавити і віднестись з повагою до того, що він вважає головним в цій загрозі, а саме - зіткнення і непрестанну боротьбу. Ця думка підтверджує атональний характер його філософії. Термін "агон" в перекладі з давньогрецької означає змагання, боротьба і був використаний в праці Й.Гейзінги "Homo Ludens", як свідчення ігрового характеру культури.
Елементи гри присутні і в розгляді А.Камю теорій інших філософів екзистенціалістів. Аналізуючи філософію К.Ясперса, автор використовує спортивну термінологію, коли говорить, що той (К.Ясперс) не В ЗМОЗІ здійснити прорив у трансцендентне. Далі він вживає таке поняття як "стрибок" (С.К'єркегор), маючи на увазі перехід на інший рівень екзистенції. Витонченість думки А.Шестова А.Камю порівнює з захоплюючим жестом жонглера, а абсурд називає трампліном для стрибка у вічність.
За безліччю псевдонімів, розиграшів і усмішок в філософії С.К'єркегора А.Камю бачить істину і називає її знов - таки стрибком. Для екзистенціалістів, пише А Камю, заперечення розуму і є Бог, який у кожної людини свій. Бог у кожної людини один. Є багато способів стрибати, важливий сам стрибок, стрибком А.Камю називав прорив у трансцендентне.
Протиставляючи дві своїх впевненості - бажання єдності та абсолюту, з одного боку, і ненадійність раціональних принципів, А.Камю підходить до головного питання своєї філософії. Що ж далі? - запитує він. Чи судилося вислизнути завдяки стрибку і наново вистроїти будівлю ідей і форм за власною міркою? Чи судилося знов тримати нестерпне і дивне парі з абсурдом?
Тема парі не є новою в європейській філософії і тут слід згадати знаменитий "аргумент парі" Б.Паскаля (до речі і сам А.Камю неодноразово натякав на його (Паскаля) забави. "Розглянемо цей доказ, - пише філософ, - и скажемо: Бог або є, або його нема; але на який бік м и схилимся? Розум тут нічого визначити не може. Нас разді ля є нескінченний хаос. На краю цієї нескінченної відстані грає т ься гра, в які й випада є орел або решка. На що в и поставите?".
Український філософ К.СІгов назвав цю гру уподоблениям екзистенційного вибору людини грі в кості. В експлікованому вигляді, - пише К.СІгов, - в філософії Нового часу починає використовуватись крайня - "надособова" - форма гри, власне даний (естетичний, психологічний, спортивний, тощо) тип гри ми зустрічаємо в "аргументі парі" XVII сторіччя.
Але А.Камю вирішує дану проблему так. Він висуває єдине рішення для людини абсурду - бунт. Бунт, як зіткнення людини з власним невіданням, як свідчення своєї "власної присутності" [6,64], як виклик гніту долі, як то, що надає цінності життю людини. Гра, як поєдинок людини з дійсністю, Дефініція абсурду за А.Камю - це пристрасть, граничне напруження людини, а не просто усвідомлення людиною конечності і обмеженості власного буття, і якщо вище було згадано про "аргумент парі", то в даному випадку можна говорити про "аргумент дуелі" з єдиним зауваженням, що помирає в решті - решт тільки людина. В цьому контексті А.Камю пише про виклик як свідчення єдиної правди.
Гра, як інобуття по відношенню до дійсності, імпліцитно присутня в роздумах А.Камю про свободу (за И.Гейзінгою вільний вибір, свобода є однією з головних ознак гри).Розмірковуючи про досвід містиків, які свободу розуміють як відмову від власного Я, таку людину А.Камю називає скоріше звільненою від самої себе, в недовільно прийнятому рабстві. Чи можна вважати таку людину гравцем? Ні, скоріше можна її назвати "іграшкою в руках Бога" (Платон). Людина ж абсурду у А.Камю, повернувшись обличчям до смерті, відчуває себе вільною від всього, що не є цією сконцентрованою увагою (погляд в обличчя смерті) і насолоджуючись звільненням від загальноприйнятих правил життя (гри), і саме цей момент є першопочатком абсурдної свободи. Слід зауважити, що втеча людини від повсякденного сну не є відмовою від продовження гри, а перехід до іншої, притаманної лише їй (людині абсурду) грі, грі зі смертю, мета якої є сама гра.
Зі сказаного можна вивести, що людина абсурду за своєю природою є гравцем, "людиною ясного бачення". Людина абсурду протилежна людині покірній. Абсурдна свобода, на думку А.Камю, заміняє собою ілюзію свободи, якій приходить кінець в час смерті. Відзначимо, що поняття ілюзії, яке А.Камю використовує в своїх роздумах, теж несе в собі ігрову ознаку. І.Кант в своїй "Антропології" пише: "Ілюзія - це так а омана, яка залишається навіть тоді, коли всі знають, уявного предмет у насправді нема. Це гра нашої душ і з чуттєвою видимістю дуже при ємна і цікава