Проблема політичного лідерства у психології. Ранні і сучасні психологічні теорії лідерства.

Політичне лідерство має формальний і неформальний аспекти. Формальний аспект лідерства пов'язаний із керівним місцем людини у суспільній ієрархії, з високою посадою, статусом, владою. Неформальний аспект лідерства полягає в особистих вроджених якостях людини, її здатності виконувати роль лідера.

Проблема політичного лідерства має давню історію. Ще в епоху античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певна суспільна ситуація вимагала свого лідера, вождя. Кожного історичного періоду виникали теорії, які визначали певний тип, образ та завдання лідера.

В епоху Відродження свою теорію політичного лідера створив італієць Н. Макіавеллі. Він вважав, що всі люди різні, але в масі своїй мають однакові звички і більше схильні до поганого, ніж до доброго. В основі людської природи — інтерес, або жадоба влади й наживи. Політичний лідер — це володар, який використовує будь-які засоби для наведення громадського ладу й збереження свого панування. Щодо рис лідера, то йому потрібно вдаватися до великих, віртуозних шахрайств, зради, які вимагають мужності, особистого впливу й авторитету.

Свою теорію надлюдини запропонував німецький мислитель Ф. Ніцше (1844—1900 рр.). Лідер, за його концепцією, — вищий біологічний тип людини, який ігнорує установлені мораль, культуру, політичні цінності. Сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої — це герої майбутнього. Треба допомогти собі позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти й керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Як спрощений, вульгаризований підхід до концепції, Ніцше застосував фашизм, що призвело до спотвореного сприйняття філософії німецького вченого, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії.

К. Маркс (1848—1883 pp.) визначав лідера як особу, що має ряд певних особистих якостей (уміння, знання, авторитет, організаторський талант) та виражає інтереси й волю певного класу, зокрема пролетаріату. За марксистською концепцією лідерства, особистість може відіграти певну позитивну роль в історичному процесі за підтримки класів і широких верств населення, а також за сприятливих політичних умов.

Існує низка концепцій, які обґрунтовують природу політичного лідерства:

1. Теорія рис — пояснює феномен політичного лідерства наявністю видатних рис у людини, а саме: розуму, компетентності, організаційних здібностей тощо (Е. Богардус).

2. Ситуативна теорія — трактує лідера як продукт ситуації. Причина лідерства полягає не в індивідові та притаманних йому рисах, а в ролі, яку лідер має виконувати за конкретної ситуації (Ф. Фідлер).

3. Концепція послідовників — розкриває лідерство через взаємовідносини між лідером та його послідовниками, через вплив останніх на політичного лідера.

4. Психологічна концепція — в основі лідерства — прагнення людини перебороти певні комплекси і табу, досягти більшого, ніж вона має або може. Ця риса є в творчості, мистецтві та політиці.

У політологічному аспекті політичне лідерство — це суспільно-політичний процес, за якого одна, а іноді кілька осіб беруть на себе і виконують роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства загалом.

2. Рівні політичного лідерства (в зошиті)

3. Функції політичного лідера (в зошиті)

4. Характеристика основних якостей політичного лідера.

Кожен політичний лідер має певні, часто лише йому притаманні якості, які, власне, і роблять його лідером. І все ж можна назвати най-типовіші риси політичного лідера.

• Акумулятивність. Ця риса є вирішальною, особливо для лідерів
високого, загальнонаціонального, загальнодержавного рівня. Вона по­
лягає в здатності акумулювати і адекватно виражати у своїй діяльності
інтереси певних, досить великих мас. Така риса була притаманна А. Гіт-
леру, В. Леніну та іншим політикам, які прекрасно розуміли інтереси
певних класів і соціальних груп і успішно використовували це у власних
цілях. Звідси випливає висновок, що політичним лідером можна стати
досить випадково — варто вгадати інтереси широких мас і спробувати
їх задовольнити.

• Компетентність. Це всебічна підготовленість політичного ліде­
ра до діяльності у сфері політики, суспільних відносин. Компетентність
набувається в результаті постійного і глибокого навчання, самоосвіти,
самовдосконалення. Значною мірою компетентність зумовлюється три­
валістю та досвідом політичної діяльності політичного лідера.

• Наявність чіткої політичної програми. У справді авторитетних,
популярних політичних лідерів програми здебільшого відповідають інте­
ресам їх електорату, інтересам великих соціальних груп або класів.

• Інноваційність. Це здатність постійно генерувати, продукувати
нові ідеї, по-новаторському осмислювати старі, відомі сентенції, вміти
їх коригувати, розвивати і вдосконалювати. Ще краще, якщо політичний
лідер вміє не лише конструювати нові ідеї, а й пропонує механізми їх
практичної реалізації. Така здатність завжди імпонує його прихильни­
кам, електорату.

• Велика популярність. Вона досягається завдяки поєднанню
іміджу, вміння завойовувати симпатії людей, ефективності політичної
діяльності та звичайного популізму.

• Політична гнучкість, динамізм. Лідер високого рівня, як прави­
ло, успішно вибирає альтернативні рішення, завойовує симпатії і при­
хильність у результаті неординарних дій і вчинків.

• Політична воля, вміння і здатність брати на себе відповідаль­
ність. Ця важлива риса притаманна сміливим, рішучим політикам, які
швидко знаходять вихід з критичної суспільної ситуації і беруть на себе
відповідальність за прийняті рішення. Згадаймо хоча б політиків, які
підписали відомі Біловезькі угоди (Білорусь).

• Гострий розум, політична інтуїція. Певною мірою ці якості є
вродженими, а згодом розвиненими. Йдеться про вміння мислити ана­
літично, неординарно, прораховувати і передбачати можливий розви­
ток подій. Такі якості притаманні небагатьом політичним лідерам.

• Організаційні здібності. Вони потрібні політичному лідерові
будь-якого масштабу, але особливо важливі для лідерів, які є національ­
ною елітою, насамперед президентів, керівників парламентів, урядів,
міністрів, лідерів найвпливовіших політичних партій, об'єднань, сил.

• Мова політичного лідера. Ідеться про мову, якою спілкується
політичний лідер, політичну термінологію, поняття, властиві лідерові
з високим рівнем загальної і політичної культури.

• Володіння політичними технологіями. Справжній політичний
лідер повинен професійно володіти комплексом (системою) спеціальних,
цілеспрямованих, послідовних та ефективних дій і прийомів, що забез­
печують очікувані ним політичні результати діяльності. До того ж полі­
тик повинен досконало володіти політичним маркетингом — системою
пропаганди, підкреслення і демонстрації кращих рис, притаманних
йому самому або тим, кого він підтримує в політиці.

• Привабливість лідера (імідж). Політик повинен уміти подобати­
ся, або мати "шарм". Свого часу такими політиками були Р. Кеннеді,
М. Тетчер, М. Горбачов, Б. Єльцин, Л. Кравчук та ін. Крім відповідних
якостей і вміння вирішувати суто політичні питання вони вміло заво­
йовували симпатії громадян.

• Популізм. Виокремлюємо цю якість у її позитивному розумінні,
оскільки "робота на публіку" притаманна фактично всім політичним
лідерам. Вдало використаний популізм — постійна поява перед людьми,
незастережливе спілкування з ними, вміння стати "своїм хлопцем" —
тільки на користь політикові. Шкода, коли такий популізм потім не
підкріплюється конкретикою політичної, суспільно корисної діяльності.

Дещо видозміненими крім названих є риси політичного лідера за­гальнонаціонального, загальнодержавного масштабу:

• уміння бачити, виокремлювати проблему і генерувати ідеї, роз­
робляти політичні завдання загальнонаціонального характеру. Без

 

такого таланту політичний лідер рідко піднімається над особистими, мі­стечковими інтересами;

• готовність персоніфікувати функціональні цінності відповідно
до конкретного історичного періоду. Ідеться про вміння бачити і ви­
рішувати ту чи іншу проблему з урахуванням як історичного досвіду,
практики, так і особливостей реального історичного часу;

• уміння генерувати ідеї, розробляти програми не лише на загаль­
нонаціональному рівні, а й у разі потреби узгоджувати інтереси бага­
тьох суб'єктів політичного процесу;

• уміння вселяти віру, оптимізм у весь народ, націю, великі со­
ціальні групи. Така якість найчастіше притаманна харизматичним ліде­
рам;

• політичне уявлення. Ця риса притаманна політикам неординар­
ним, високого рівня. її можна пояснити як своєрідний інтуїтивний і ра­
ціональний творчий елемент політики, спосіб визначення і оцінювання
кризової ситуації, стратегії пошуку рішень, здійснення конкретного
політичного курсу. Це рідкісна якість і досить ризикована. Потрібно
було бути Мойсеєм, щоб уявити і передбачити "землю обітовану",
Ш. де Голлем, щоб уявити собі майбутню велику Францію і спрямувати
свою політичну діяльність на досягнення такої мети. Однак були політи­
ки, політичне уявлення яких реально виявилося далеко не найкращими
зразками для людства (наприклад, В. Ленін, ще гірше — А. Гітлер).
Досить часто політичне уявлення слугує народженню і реалізації уто­
пічних, практично нереальних проектів. Загалом політичне уявлення
пов'язане з ризиком, що потребує від політика великої мужності, смі­
ливості і відповідальності. Добре, якщо таке уявлення реальне, позитив­
не, а не помилкове, яке становить загрозу для життя не однієї людини,
а багатьох, іноді мільйонів людей.

Класифікація лідерства.

У сучасних політологічних концепціях функціонують різні критерії класифікації лідерства.

Лідерів поділяють:

— за мірою впливу на суспільство:

· на реальних (“лідери-герої”);

· на менеджерів, які не мають яскраво і вираженого впливу на перебіг подій у суспільстві;

— за психологічними рисами і типами поведінки:

а) щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик);

б) стосовно своїх прихильників — лідер-харизматик (формує волю виборців) і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув);

в) щодо супротивників — лідер-угодовець (залагоджує конфлікти, обминає гострі кути) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника);

г) за способом і оцінки здібностей — відкритий лідер та лідер-догматик.

Вищеназвані чотири дихотомії “чистих” лідерів визначив польський політолог Є. Вятр. Вони, на його думку, виявляються в різних комбінаціях. У марксистській науці лідерів поділяють: на правлячих та опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних.

–– за стилем керівництва і політичною системою вирізняють:

· диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання;

· демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в обговоренні питань;

· автократичний тип лідера, який повинен володіти високими професійними та особистими якостями, аби перемагати опонентів.

–– виокремлюють ще:

· плутократичний тип лідера (часто це лідери “тіньової” економіки);

· лідера-популіста, який спирається на популярні сьогоденні бажання, проблеми, пропонує прості й найбільш загальноприйнята (на рівні розуміння мас) способи виходу зі складних ситуацій;

· лідера-професіонала (лідер постіндустріального суспільства), повага й довіра до якого базуються на його компетентності, особистій поведінці, ставленні виборців до нього.

Лідер-професіонал повинен вміти визначати пріоритетні цілі, давати науковий аналіз певної проблеми, будувати ієрархію проблем та визначати способи їхнього вирішення.

6. Стилі лідерства.

Багатогранність феномену лідерства проявляється в існуванні різноманітних лідерських типів і стилів.

Стиль лідерства як стійка відтворювана відмітна модель здійснення лідером своїх функцій фіксує своєрідність його поведінки, характер взаємодії з наближеним оточенням і послідовниками, ціннісні орієнтації, особливості прийняття рішень і низка інших факторів. Психологи й політологи виділяють різні стилі лідерства залежно від певних ознак.

1. Найпоширеніша типологія акцентує увагу на характері взаємовідносин політика з найближчим оточенням (командою політика).

Відповідно відрізняють:

· авторитарний стиль, який передбачає одноосібний спрямовуючий вплив лідера. Головний метод керівництва -директиви, накази і доручення, засновані на загрозі застосування покарання. Від підлеглих вимагається безвідмовне виконання його волі та відданість;

· демократичний стиль. В цьому випадку для лідера характерне урахування інтересів і думок оточуючих його людей, залучення їх до прийняття рішень та стимулювання ініціативи. Головний метод керівництва - заохочення та похвала оточуючих;

· відсторонений стиль проявляється у пасивній позиції лідера при здійсненні ним управлінських функцій і наданні достатньої самостійності виконавцям, а також в бажанні уникнути можливих конфліктів. Основний метод керівництва - прохання, переконання, поради. Можливі ситуації, коли саме найближче оточення починає маніпулювати політиком.

При розгляді стилів політичного лідерства не втратили актуальності й ідеї Н.Макіавеллі та В.Парето про політиків-лисиць і політиків-левів. Лідерський стиль перших визначатиметься переважанням таких якостей, як обережність, здатність до лавіювання, намагання досягти компромісу. В поведінці ж левів переважатиме прямолінійність, рішучість і схильність до використання силових ресурсів.

2. На основі такого критерію, як ставлення лідера до змін і здатності до інновацій, виділяють:

· консервативний стиль. Консервативні лідери орієнтовані на керівництво у відповідності з нормами, що раніше установилися. Їхніми сильними сторонами є витримка, вірність справі, терпимість, увага і вміння передбачити обставини;

· ініціативний стиль проявляється у здатності лідера виходити за межі загальновизнаних правил управління і в генерації нових ідей. Для ініціативних політиків типові, з одного боку, рішучість, сміливість, упертість при досягненні мети, з іншого ж, - надмірна вимогливість, невміння змінювати поставлені завдання, імпульсивність, намагання дуже багато брати на себе. Стосовно суспільного діяча ініціативний стиль, в свою чергу, може проявлятися в декількох формах:

· реформаційне лідерство - лідер ставить завдання поступового еволюційного перетворення політичної реальності;

· революційне лідерство - лідер орієнтований на завдання фундаментальної зміни суспільної системи в цілому або окремих її сфер;

· реалістичне лідерство - політик висуває адекватні ситуації завдання, враховує наявність ресурсів для їх досягнення і прогнозує можливі наслідки;

· авантюристичне лідерство - при прийнятті рішень політик керується емоціями, а не тверезим розрахунком, прагне до досягнення завищених або ризикованих завдань.

3. Залежно від мети, на яку орієнтований політик, виділяють:

· інструментальне лідерство, яке сконцентроване на досягненні поставлених завдань і відповідно вимагає від лідера та його команди високого рівня компетентності;

· емоційне лідерство, орієнтоване на установлення добрих стосунків з послідовниками.

4. Багатогранність феномену політичного лідерства, що включає у себе стиль керівництва, домінуючі риси характеру, мотивацію до лідерства й образи лідера, існуючі у свідомості його послідовників, спонукала до життя різноманітні варіанти типологій лідерства. Одна з найпопулярніших типологій опирається на ідею М.Вебера про різні типи легітимності.

Залежно від природи авторитету, на якому побудована влада лідера, у політології виділяють:

· традиційне лідерство, яке передбачає вплив, заснований на вірі послідовників у святість традицій (монархи, старійшини та вожді племен);

· харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у виключні особисті якості лідера;

· раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базуються на факті призначення або вибрання його на певну посаду. Саме такою легітимністю володіє більшість сучасних президентів і голів виконавчої влади.

Типологія М.Вебера не втратила актуальності й сьогодні. Найбільшу цікавість викликає феномен харизматичного лідерства, а точніше умови, що визначають можливість його появи. В першу чергу подібне лідерство буває затребуваним у надзвичайних ситуаціях. Суспільство відчуває потребу у появі лідера, який би міг піднятися над корпоративними груповими інтересами, згуртувати націю і запропонувати їй програму виходу з кризи. Відомі випадки, коли харизматичний авторитет зміцнював собою легальну легітимність (Ф.Рузвельт). Відсутність екстремальних умов не виключає можливості появи харизматичних лідерів, що асоціюються у масовій свідомості з сильним типом особистості, здатним добиватися поставлених завдань. Харизматичний авторитет, крім того, вимагає постійного підкріплення. Це можуть бути успіхи антикризової програми, ріст добробуту, успіхи у зовнішній політиці. Інакше зв'язок лідера і послідовників слабшає, а сам політик втрачає свою популярність. Прикладом є політична біографія Ш. де Голля -національного героя і президента Франції. Останні роки його президентства характеризувалися негативним ставленням з боку населення до політики, яку він проводив. Після поразки на референдумі де Голль оголосив про свою відставку.

Будь-який сучасний політик хотів би володіти харизматичною популярністю. Але не усі з них володіють яскраво вираженими особистими якостями. В цьому випадку найближче оточення може спробувати штучну харизму. Для цього будуть використовуватися міфи, покликані закріпити його богообраність та велике призначення. Це може проявитися і в детальній увазі до всіх етапів життєвої біографії політика, в нагородженні його різними почесними званнями й нагородами.

5. Лідерство - явище багатофункціональне і вимагає від політика виконання найрізноманітніших ролей. В одних він буде більш успішним, в інших - ні. Тому багато типологій лідерства побудовані з урахуванням домінуючої функції лідера.

Так, наприклад, Г.Лассуелл розрізнив три типи лідерства:

· лідер-ідеолог, який маніпулює ідеями, концепціями суспільної перебудови (К.Маркс, Мао Цзедун, А.Лінкольн);

· лідер-агітатор, який маніпулює емоціями, настроями послідовників, який уміє захопити маси (Ф.Кастро, М.Л.Кінг);

· лідер-організатор, який маніпулює ситуаціями. Більшість сучасних політиків виступають в ролі адміністраторів і менеджерів.

Щоправда, сам учений не виключав, що політик може ефективно поєднувати в собі три функції, і бачив приклад цього у В.Леніні.

Соціальні психологи виділяють велику кількість функцій, які входять в коло обов'язків лідера як первинних, так і більш великих організацій. Більшість з них поширюється і на феномен політичного лідерства.

Це дозволяє виділити базові типи лідерства, які доповнюють класифікацію Г.Лассуелла:

· лідер-плановик, орієнтований на методи і засоби, які б дозволили досягти намічених завдань;

· лідер-експерт, який персоніфікує собою професійну компетенцію.

6. Авторитет багатьох політиків засновується на особистій репутації економістів чи юристів, а також на технократичній репутації тієї команди консультантів і помічників, на яку він опирається.

Професійна компетентність лідера полягає у його здатності згуртувати навколо себе команду експертів, здатну розробити ефективні економічні та політичні програми:

· лідер- "ключник" є "обличчям" групи, яку він виражає у зовнішньому середовищі і від імені якої діє;

· лідер-третейський суддя і миротворець. Політик орієнтується на вирішення соціальних конфліктів, на роль судді, гаранта суспільної безпеки. Цей тип політика відображає, з одного боку, прагнення різних сегментів еліти мати арбітра, який гасив би її корпоративні конфлікти, а з іншого - прагнення населення мати захисника від свавілля бюрократії і можливих ризиків, викликаних конфліктними суспільними відносинами або економічними труднощами;

· лідер-"символ". Багато суспільно-політичних рухів ідентифікуються з іменами своїх засновників або найбільш яскравих лідерів. Сам лідер часто виступає еталоном політичної поведінки членів групи. Лідер-"символ" може виступати в різних іпостасях: втілює собою релігійність (Р.Хомейні), суспільно-політичну (Й.Сталін, А.Сахаров) або національну орієнтацію (О.Бісмарк як втілення "німецькості");

· лідер-"батько". Політик подібного типу концентрує в собі увесь набір ролей, очікуваних від нього його послідовниками. Політик ідентифікується з ідеалами групи чи усього населення і вбирає в себе позитивні емоції і відчуває відданість з боку своїх послідовників. Можливі ситуації, коли складається культ особи, під яким розуміють крайню, максимально завищену оцінку функцій і ролі політичних лідерів в історії, включно до їхнього обожнення. Найчастіше він зустрічається у суспільствах з патріархальним і підданицьким типами політичної культури, при тоталітаризмі. Найважливішим наслідком культу може стати велика концентрація політичної, духовної, економічної та інших типів влади в руках однієї людини;

· лідер - "офірний цап". Як справедливо зазначають психологи, наскільки лідер може бути об'єктом позитивних відчуттів у випадку досягнення групою поставленої мети, настільки ж він може служити мішенню для звинувачувань у випадку невдачі. На політика переноситься відповідальність за невдалий економічний і політичний курс, за політичну нестабільність, за падіння престижу країни на міжнародній арені.

7. Поняття про імідж суб’єктів політичної діяльності. Ключові елементи іміджу. (в зошиті)

8. Основні чинники формування політичного іміджу. Напрямки роботи іміджмейкера з політичним діячем. Психологічні вимоги щодо формування політичного іміджу. (в зошиті)