Політична думка епохи Відродження.

Порівняльна характеристика політичних ідей Стародавнього сходу і античної Греції та Риму.

Політична думка Стародавнього Сходу. Перші соці­ально-політичні погляди мали релігійно-міфологічний харак­тер і лише у XI - VIII ст. ст. до н. е. відбувається перехід до відносно раціонального погляду на світ в цілому та державу, зокрема. Це проявляється у вченнях Конфуція, Мо Цзи, Лао- цзи (Китай), Будди (Індія), Заратустри (Персія) та ін.

Конфуцій розвиває патріархальну концепцію держави: держава – це велика сім’я, а влада імператора є чимось на зразок влади батька. Відносини правителів і підданих схожі на відносини у сім’ї, де молодші залежні від старших. Соціально-політична ієрархія будується на принципі нерівності людей: “темні люди” (простолюдини) повинні підпорядковуватися благо­родним мужам. Конфуцій виступав за аристократичну фор­му правління; його ідеалом було керівництво аристократів, яких характеризували знання та доброчесність, а не поход­ження та багатство. Конфуцій був прихильником ненасиль­ницьких методів правління, відданості правителю, абсолют­ного послуху усім “старшим”. Політична етика Конфуція спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами та низами суспільства; він відкидав бунти, війни, завойов­ницькі походи, боротьбу за владу.

Школа даосизму заснована в VI ст. до н. е. китайським мислителем Лао-цзи. Даосисти виходили з того, що людина частина природи, і знаходить своє щастя у єдності з при­родою. Цивілізація є джерелом нещасть, бо людина втрачає спокій. Держави повинні бути маленькі, з нечисельним на­селенням. Лао-цзи називають одним із перших анархістів за Пою засудження доцільності існування держави. Ідея дао сизму передбачала створення міні-держав на рівні сіл, об­щин; правителям рекомендувалося якнайменше втручатися у природний плин життя.

Легізм, засновником якого є Шан Ян. Легісти вва­жали, що держава повинна ліквідувати розпущеність на­роду, встановлювати певні еталони в думках і діях усіх громадян. Вони виступали за укріплення чиновницького та карального апарату, запровадження жорстких норм, що регламентують усі сфери життя і виконання яких забезпе­чується під загрозою покарання. Легісти були проти на­громадження громадянами приватної власності. Апарат управління був суворо централізований. Будь-яке праг­нення особи до самостійності, творчості вважалося злочи­ном. Легісти ділили суспільство на два класи: ті, хто прав­лять, і ті, ким управляють. Легізм сприяв утвердженню деспотії.

Китайський мислитель Мо-Цзи виступав із ідеями вибор­ності правителя, соціальної рівності людей. Він критикував соціальну несправедливість, засуджував аристократизм і закликав до проведення реформ на користь народу. Він вва­жав, що здійснення реформ передбачає не тільки викорис­тання звичаїв, а й запровадження законів.

Антична греція

На думку старогрецького політичного та державного діяча Солона, держава потребує таких законів, які поєднали б право і силу. У результаті проведених ним реформ, полі­тичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності. Видатний афінський реформатор вважає, що беззаконня та міжусобиці - найбільше зло, а по­рядок і закон - найбільше добро для держави.

Піфагор і його послідовники - піфагорійці (Архіт, Лізіт, Філолай та ін.) виступали за правління аристократів - розу­мової та моральної еліти суспільства. Вони першими роз­почали теоретичну розробку поняття ‘‘рівність’’. Справед­ливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі за рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію. На їх дум­ку, людина за своєю природою не може обійтися без керів­ництва та належного виховання. Піфагор писав: “Правителі повинні бути не тільки людьми знаючими, але й гуманни­ми”.

Геракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою; більшість людей не розумі­ють сенсу того, з чим стикаються, і за це Геракліт критику­вав демократію. Демократію він розглядав як правління “нерозумних”, а ідеальною формою правління вважав арис­тократію, під якою розумів не родову знать, а аристократію духу. Геракліт відстоював думки, що в основі державного управління повинна лежати поміркованість, яка дозволить із допомогою законів узгодити суперечливі інтереси.

Демокріт розглядав політику як найважливіше мистецт­во, завдання якого - забезпечити інтереси вільних громадян поліса. Як прихильник демократії, він вважав, що держава - це спільна справа усіх її громадян. Ідеалом Демокріт вва­жав синтез демократії з таким ладом, де обрані народом правителі були б людьми високого інтелекту та моралі. Для того, щоб держава була упорядкована, необхідні однодум- ство та морально-соціальна солідарність усіх. Закон розгля­дався Демокрітом як примусовий засіб, спрямований проти тих, хто з огляду на свою розумову та моральну непов­ноцінність, добровільно не спонукається до доброчесної по­ведінки.

Сократ був принциповим при­бічником законності. Він виділив такі форми правління: царство - влада, яка грунтується на волі народу та зас­новується на державних законах; тиранія - влада, яка базується на сваволі правителя (ти­рана), а не на законах; аристократія - це правління кращих громадян, які ви­конують закони; плутократія - влада, яка походить від багатства; демократія - влада, яка походить від волі усіх.

Критикуючи демократію, Сократ наголошував, що ос­новний її недолік - некомпетентність посадових осіб, обра­них випадково (шляхом жеребкування), а тому цю форму правління треба удосконалити у напрямку компетентного управління. Сократ першим сформулював концепцію дого­вірних відносин між державою та її громадянами. Мож­ливість політичної свободи він пов’язував із пануванням мудрих і справедливих законів.

У діалозі “Держава” Платон розробив концепцію “ідеальної держави", суть якої полягає у тому, що кожен член суспільства мав “робити своє” і “лише своє”, не роблячи того, що є обов’язком інших гро­мадян. Для ідеальної держави характерні поділ праці та відмінності між моральними якостями громадян; у відпо­відності з цим держава складається із трьох верств грома­дян: правителів, воїнів, виробників. Справедливість полягає у тому, щоб кожен працював згідно власних задатків і до­тримувався відповідного місця в суспільстві. Правителі, які природою наділені розумом і мали нахил до роздумів, пра­вили б, воїни - захищали б державу. Ці обидва стани мали б керувати третім, до якого входили ремісники і землероби. Правителі і воїни не мали сімей, воїни не мали права на приватну власність. Дітей виховувала держава, жінки мали рівні права з чоловіками. Усе життя громадян в ідеальній державі Платона мало підпорядковуватися інтересам держа­ви. Справедливість, на думку Платона, це коли у правителів переважає мудрість, у воїнів - мужність і сила, у виробників - поміркованість. Ідеальною формою держави Платон вва­жав аристократію.

Арістотель першим назвав людину "істотою політичною ", тобто такою, що може жити лише у державі. На його думку, “природа вселила в люди­ну прагнення до державного об’єднання”. Арістотель пер­шим розділив владу на законодавчу, виконавчу та судову. Він розрізняв правильні та неправильні форми держави: правильні - монархія, аристократія, політея; неправильні - ти­ранія, олігархія, демократія. Найправильнішою формою держави Арістотель назвав політею, під якою розумів прав­ління більшості в інтересах загального блага. Мислитель виділяв такі класи давньогрецького суспільства: хлібороби, ремісники, торговці, наймані робітники, заможні люди, військові, судді, посадові особи; найкориснішим класом вважав клас хліборобів.

Арістотель розробив питання про громадянство. Грома­дянином, на його думку, був той, хто “володів сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в уп­равлінні, суді”. Мислитель виправдовував рабство як “річ натуральну”. У цілому Арістотель пов’язував політику з моральністю (доброчесністю) та етикою, що є вступом до політики.

Епікур вважав, що держава сформувалося шляхом суспільного дого­вору. Епікур був прихильником поміркованого варіанту античної демократії, за якої панує закон у поєднанні з са­мостійністю особистості. Вважав, що головна мета держав­ної влади - це гарантувати людям безпеку, навчити їх не іаподіювати шкоди один одному. Для Епікура характерне трактування закону як засобу захисту “мудрих” (тобто, людей етично досконалих) від “натовпу”. Діяльність дер­жави та закони повинні відповідати уявленню про справед­ливість.

Полібій вважав, що історія виникнення держави та зміна її форм відбувається по кругообігу й проходить шість основних стадій: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демокра­тія, охлократія. Найкращою формою правління є поєднан­ня царської влади, аристократії, демократії; така змішана форма забезпечує стабільність у державі.

Античний Рим

Марк Тулій Ціцерон увійшов в історію політичної думки працями "Про державу", "Про закон”, "Про обов’язки". Дер­жаву Ціцерон визначав як справу, надбання усього народу. Він наголошував, що "народ - не будь-яке об’єднання лю­дей, зібраних разом якимось чином, а об’єднання людей, по­в’язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів”. Тобто, держава є узгодженим правовим спілкуванням громадян. Головною причиною поход­ження держави є вроджена потреба людей жити разом та не­обхідність охорони власності.

У залежності від кількості суб’єктів влади в державі, Ціцерон ділив держави на монархії (царську владу), арис­тократії (владу оптиматів), демократії (народну владу), причому вказував, що у природі існує кругообіг цих форм. Ідеалом Ціцерон вважав змішану форму, яка мала б еле­менти трьох названих форм держави; вона привела б до за­гальної рівності та міцності держави.

Ціцеронові належить першість у закладенні основ міжнарод­ного права. Він сформулював принцип необхідності дотримання зобов’язань за міжнародними договорами. Війну Ціцерон характеризує як вимушений акт, припустимий тільки у ви­падку безуспішності мирних переговорів. Усі війни він поді­ляв на справедливі (насамперед, оборонні) та несправедливі.

Одним із найвідоміших представників римського стої­цизму був Луцій Анней Сенека. Він відстоював ідею духов­ної свободи усіх людей незалежно від їх місця у суспільстві. Не заперечуючи проти рабства як суспільно-політичного інституту, Сенека, проте, відстоював людську гідність рабів і закликав до гуманного ставлення до цієї соціальної групи. Він був схильний до проповіді космополітизму, індиві­дуалістичної етики, морального самовдосконалення.

 

Політична думка епохи Відродження.

Відродження” на початку означав факт відновлення в культурі видатних досягнень ан­тичної цивілізації, втрачених у епоху Середньовіччя. Згодом це поняття починає використовуватися на позначення усьо­го комплексу змін, які відбувалися у Європі. Серед цих змін - формування національної державності, криза римо- католицької церкви, формування гуманістичної системи цінностей. Ця епоха припадає на середину XIV - початок XVII ст. ст. і характеризується постановкою у центр уваги людини з її потребами та поглядами. Підставою для цього були економічні, духовні та інші чинники, зокрема, зрос­тання авторитету науки, падіння впливу церкви, Реформа­ція, крах схоластичної системи, поширення раціоналізму.

Для епохи Відродження характерний гуманізм, визнання унікальності кожного індивіда, заклик до автономії особис­тості. Мислителі Відродження вважали, що доля людини виз­начається не її знатним походженням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, доблестю, благородством. Голов­ними чеснотами особи стають громадянський обов’язок, без­корисливе служіння загальній справі. Ідеалом вважалася дер­жава з республіканським устроєм, яка опиралася на принцип рівності та справедливості, гарантією яких мало бути прий­няття й дотримання законів, зміст яких гармоніював із єством людини.

Політична думка епохи Відродження у своєму розвитку пройшла три етапи:

1) гуманістичний або антропоцентричпий (середина XIV - середина XV ст. ст.). Характеризується протиставленням се­редньовічному теоцентризму інтересу до людини у її сто­сунках зі світом;

2) неоплатонічний (середина XV - перша третина XVI ст.ст.). Відзначається постановкою проблеми соціального буття;

3) натуралістичний (середина XVI - початок XVII ст.ст.). На цьому етапі закони природи намагаються застосовувати до пізнання соціальної дійсності.