Взаємини з ровесниками як чинник соціалізації молодших школярів

УДК 13.002 Калінчук Софії

Студентка 42шк групи

Напряму підготовки

6.010102 «Початкова освіта»

Науковий керівник:

Фаст О. Л.

Взаємини з ровесниками як чинник соціалізації молодших школярів

У статті розкриваються питання взаємин з ровесниками як чинник соціалізації молодших школярів

Ключові слова: соціалізація,взаємини з ровесниками,міжособистісні відносини,неузгодженість мотивів,самооцінка, адаптація до школи, вікова динаміка.

Актуальність дослідження: аналіз сучасної педагогічної теорії і практики свідчить про наявність низки протиріч між:

· Необхідність проведення систематичної роботи взаємин з ровесниками, як чинник соціалізації молодших школярів і недостатньо теоретико-прикладною розробленістю поставленої проблеми.

· Провідною роллю педагогів і батьків в ставленні взаємин з ровесниками, як чинник соціалізації молодших школярів та їх непідготовленість до даного процесу.

Об’єктом дослідження: процес ставлення взаємини молодших школярів з ровесниками як чинник соціалізації.

Предмет дослідження: взаємини з ровесниками як чинник соціалізації молодших школярів.

1. Мета дослідження: полягає в теоретичному обґрунтуванні та експериментальній перевірці взаємин молодших школярів з ровесниками як чинник соціалізації.

Відповідно до мети об’єкту та предмету дослідження були поставлені наступні завдання:

ü З’ясувати стан досліджуваної проблеми у психолого-педагогічній літературі;

ü Уточнити сутність поняття «взаємини з ровесниками як чинник соціалізації в контексті його формування в молодших школярів;

ü Теоретично обґрунтувати й експериментально перевірити взаємини молодших школярів з ровесниками як чинник соціалізації.

2. Методи дослідження. Теоретичні: вивчення, аналіз наукової літератури з проблеми взаємин молодших школярів з ровесниками як чинник соціалізації.

Взаємини з ровесниками як чинник соціалізації молодших школярів

Соціалізація -є процесом і результатом засвоєння і подальшого активного відтворення індивідом соціального досвіду. У процесі спільної діяльності і спілкування формується його соціальність - культура мислення і культура почуттів, культура духовного життя і культура поведінки. Поза людським суспільством духовний, соціальний, психічний розвиток відбуватися не може.

Л. Божович вважає, що процес соціалізації є активним і цілеспрямованим управлінням формування людської особистості, яке здійснюється під контролем виховання. На думку М. Лукашевича та І. Матюші, соціалізація – це не тільки процес навчання індивіда соціальним ролям, але й обов’язково процес взаємовпливу. Взаємодія людини з соціальним середовищем забезпечує їй активне входження в соціум, готовність до прийняття самостійних рішень в ситуації вибору, схильність впливати на середовище, змінюючи його або змінюючи себе. В. Войтко вважає, що „соціалізація – найвищий щабель у розвитку біологічної та психологічної адаптації людини до навколишнього середовища, оптимальне входження індивіда в соціальне оточення, знаходження свого місця в цьому оточенні, максимальне сполучення потреб і інтересів суспільства і кожного члена”

Одне з основних завдань навчально-виховного процесу в сучасних умовах виявляється не стільки в накопиченні навчальної інформації, скільки у засвоєнні культурно-історичного досвіду побудови людських стосунків, і на цій основі збагачення власної соціальної практики дітей. Орієнтація шкільної освіти на забезпечення повноцінного соціального розвитку вимагає урахування особливостей соціалізації дітей на різних етапах шкільного життя.

Одним з найважливіших чинників становлення й розвитку особистісної соціальної практики є спілкування з однолітками, яке в перші роки навчання у школі набуває особливого значення. У спілкуванні з однолітками дитина виявляє свої інтереси, збагачує власне освітнє поле за рахунок обміну різноманітною інформацією, укріплюється у своїх нахилах. У процесі спілкування з ровесниками дитина навчається презентувати себе, обстоювати власну позицію, переконувати або підкорятися; опановує "умовні" закони взаємин у дитячому колективі, тобто саме в емоційно насиченому спілкуванні з однолітками найефективніше відбувається процес соціалізації. Міжособистісним відношенням дитини з ровесниками властива вікова динаміка. Так, дошкільники у грі і реальному житті відтворюють взаємини дорослих, реалізують норми і цінності, які засвоїли у спілкуванні з ними. Якщо дошкільник дотримується цих норм, то він оцінюється іншими дітьми позитивно, якщо ж відходить від них, то виникають ''скарги'' дорослому, викликані бажанням підтвердити норму. Відносини дітей у групах ровесників характеризуються ситуативністю і нестійкістю. Діти часто сваряться і швидко миряться. Проте саме в цьому спілкуванні відбувається засвоєння певних норм взаємодії. Від позиції дитини в групі, уміння спілкуватися, популярності серед ровесників, інтенсивності спілкування залежить прискорення процесу соціалізації.

Спілкування з ровесниками для підлітка є самостійною і значущою сферою життя. У спілкуванні, як вважають психологи, він реалізує потребу набути індивідуальності і домогтись визнання людей, які його оточують, стати схожим на дорослого. Тому особливої цінності набувають такі якості, як сміливість, кмітливість, уміння зрозуміти товариша і надати йому допомогу. Невідповідність між поглядами підлітка на себе і ставленнями до себе, неуспіх у спілкуванні штовхають його на пошук групи, в якій він може себе ствердити в іншій якості. Виявлення референтної групи ровесників, з вимогами якої він погоджується і на думку якої орієнтується у значимих для себе ситуаціях, створює можливість підсилення за допомогою ''значимого кола спілкування'' ефекту цілеспрямованої соціалізації.

Намагання визначити своє місце в світі розширює коло спілкування школярів у ранньому юнацькому віці. Спілкування з ровесниками є умовою їх становлення, ''дорослості'', диференційованої і вибіркової побудови ділових і особистісних взаємодій. Спілкування в юності, як стверджує І.С.Кон, виконує три функції: воно є важливим каналом інформації, з якого старші підлітки і юнаки одержують дані, яких дорослі їм не повідомляють; у специфічному виді діяльності міжособистісних взаємин виникають умови формування ціннісних орієнтацій; належність до групи сприяє звільненню від впливу дорослих, відміні обмежень, породжує відчуття психологічного захисту з боку ровесників.

Молодші школярі обирають товаришів, здебільшого орієнтуючись на їх успіхи чи невдачі у навчанні. При цьому вони погоджуються з думкою вчителя. Міжособистісні відносини цих дітей набувають більшої стабільності, виділяються популярні діти, які вміють спілкуватися, і діти, які не користуються в класі авторитетом. Процес соціалізації останніх проходить з ускладненнями.

Змінюється система відносин з ровесниками. Підпорядкування кожного учня загальним правилом – це в першу чергу ставлення до групи, до класу. З’являються нові соціальні ролі й нові офіційні стосунки між дітьми (староста, черговий, відповідальний та інший). Формується дитячий колектив, який відіграє важливу роль у соціалізації особистості кожного її члена. Встановлюються міжособистісні стосунки, які визначаються якостями особистості, вмінням спілкуватися.

Отже, молодший школяр повинен зайняти дві соціальні позиції: стосовно вчителя і стосовно членів свого класу. Ці позиції не повинні вступати в протиріччя (наприклад, учитель високо оцінює одні якості, а діти – зовсім інші). Якщо спочатку коло вимог до кожного визначає вчитель, то з розвитком групи розвиваються вимоги до кожного з боку дитячого колективу. Емоційна децентрація допомагає молодшому школяреві взаємодіяти з ровесниками на принциповому рівноправ’ї, тобто мати власну думку та емоційну оцінку того, що відбувається в групі. Задоволення від спільних занять, бажання бути разом з усіма допомагає переборювати труднощі, що пов’язані з різницею в намірах, бажаннях у думках.

Учитель сприяє формуванню дитячого колективу, навчає дітей з перших днів навчання виявляти один до одного уважність, готовність надати допомогу, працювати разом, будувати співробітництво.

Група є середовищем народження ініціативної поведінки й у пізнавальній сфері, якщо вчитель використовує групові форми праці, вміло спрямовує зусилля кожного на спільне вирішення навчальних завдань.

Виникає і нове ставлення учня до самого себе (гордість, радість, смуток, образа, прикрість та ін., що значною мірою визначається успіхами у навчанні). У молодших школярів вимоги до інших більш суворі, оцінки більш категоричні, ніж оцінка себе. Коли стикається бажання та обов’язок “хочу” та “треба”. Дитина частіше додержується бажань. Але внутрішнього конфлікту, мук сумління не виникає. Дитина виправдовує себе: “Я цього не хотів зробити”, або “Я не знаю, як це вийшло”. І так на довільному рівні вчиняє завжди “Як треба”, а на мимовільному – слухає своїх намірів, саме тому виникає неузгодженість мотивів реальних та тих, про які говорять. Про вчинки товаришів теж судять за їх наслідками, в мотиви не вникають. Самооцінка частіше завищена, хоча біль критична ніж у дошкільників.

Соціальна готовність дитини до навчання в школі – уміння будувати взаємовідносини із дорослими і ровесниками. Цей комплект готовності включає в себе формування у дітей якостей, завдяки яким вони мали б можливість спілкуватися з іншими дітьми, вчителем.

Дитина приходить до школи, класу, де учні зайняті спільною справою, і їй необхідно володіти достатньо гнучкими способами встановлення взаємовідносин з іншими дітьми, необхідні уміння зрозуміти і прийняти умовність спілкування, правила і норми поведінки. Дитині необхідно буде включатися у нові відносини з ровесниками, навчитися працювати колективно і в певно темпі.

Таким чином, даний компонент передбачає розвиток у дітей потреби спілкування з іншими, уміння підкорятися інтересам, звичаям, нормам поведінки дитячої групи; розвиток здібності справлятися із роллю школяра в ситуації шкільного навчання. Основними сторонами психологічної готовності до школи за дослідженням Кравцових є: ставлення до дорослого, ставлення до ровесника, ставлення до самого себе. Слід зазначити, що довільність у спілкуванні з дорослими необхідна дітям для успішної реалізації навчальної діяльності, нормальної адаптації до школи. Розвиток певного рівня спілкування з ровесниками має для дитини не менш важливе значення для подальшого учіння, ніж розвиток довільності у спілкуванні із дорослими. По-перше, певний рівень розвитку спілкування дитини з ровесниками дає їй можливість адекватно діяти в умовах колективної діяльності. По-друге, спілкування з ровесниками дуже тісно пов’язане з розвитком навчальних дій.

Отже, проблема стосунків однолітків у молодшому шкільному віці висвітлює дуже серйозні протиріччя, пов'язані з особливостями організації соціально-педагогічного простору початкової школи. З одного боку, в суспільстві актуалізуються корпоративні стосунки як пріоритетні в новій соціально-економічній площині, з іншого, - чинні технології початкової освіти не орієнтують на формування в дітей навичок кооперативної взаємодії. Діти молодшого шкільного віку мають потребу у більш тісних стосунках з однолітками, проте специфіка побудови навчально-виховного процесу в початковій школі, орієнтована передусім на вчителя, не сприяє виникненню та розвитку повноцінних стосунків молодших школярів. Переважна більшість учителів навіть не усвідомлює повною мірою важливість стосунків між однолітками в молодшому шкільному віці та необхідність їх збагачення. Отже, реальне становище стосунків молодших школярів у шкільному середовищі свідчить про гостру необхідність підняття статусу дитячих стосунків як чинника соціалізації.

Висновок

Отже, сучасна наука розглядає соціалізаційні процеси в дитинстві у філософському напрямку (С.Батенін, Г.Батищев, Б.Гершунський, Я.Глинський, М.Каган, В.Орлов, В.Шепель); соціально-педагогічному (Н.Бібік, Н.Головіна, І.Звєрєва, А.Капська, Л.Коваль, О.Караман, М.Лукашевич, Л.Міщик, А. Мудрик, І.Печенко, О.Савченко, С.Савченко, С.Харченко, та ін.); соціально-психологічному (В.Абраменкова, І.Бех, Л.Божович, Л.Виготський, Д.Ельконін, О.Кононко, В.Кудрявцев, С.Куліковська, О.Леонтьєв, В.Петровський, Т.Піроженко, Д.Фельдштейн).

У дослідженнях останніх років, присвячених проблемі соціалізації молодших школярів, висвітлюються різні її аспекти, зокрема: особливості дитячої субкультури (Л.Варяниця), збагачення соціальної свідомості учнів засобами українського фольклору (Р.Пріма), засвоєння дітьми соціальних ролей у різних видах діяльності (Ю.Богінська, Ю.Бурцева), організаційно-педагогічні аспекти соціалізації молодших школярів у різних умовах життєдіяльності (С.Курінна, І.Печенко), питання підготовки педагогів до соціалізації молодших школярів в умовах освітнього простору (С.Літвіненко) та інші.

Ми обстоюємо позицію, що процес соціалізації молодших школярів у стосунках з однолітками, який відбувається поетапно, буде успішним, якщо врахувати специфіку кожного етапу та реалізувати сукупно наступні умови:

•· динаміка зміни позиції педагога в керуванні процесами взаємодії учнів у навчальній та позанавчальній діяльності: від організуючого начала через часткове делегування дітям соціальних повноважень до відстороненого спостереження за самостійним урегулюванням молодшими школярами стосунків з однолітками;

•· забезпечення дієвого простору для змістовного і формального збагачення досвіду соціальної взаємодії у стосунках з однолітками у процесі навчальної та позанавчальної діяльності, апробування кожним різних соціальних ролей (лідер, виконавець, партнер, старший), зокрема застосування у процесі навчання різноманітних форм партнерської взаємодії школярів (робота в парах, трійках, командами);

•· широке використання літературно-художнього матеріалу для формування в учнів системи соціальних уявлень.

Саме впровадження визначених нами сприятливих умов буде складати перспективний напрямок нашого дослідження.

 

Література

•1. Національна програма "Діти України" // Виховна робота в закладах освіти в Україні. - Вип.2. - К.: Освіта, 1998. - С. 116 - 145.

•2. Савченко С. В. Педагогічна підтримка соціалізаційного процесу в контексті особистісно зорієнтованого підходу / С. В. Савченко // Освіта Донбасу, 2003. -- №2 (97). - С. 5 - 10.

•3. Фельдштейн Д. И. Детство как социально-психологический феномен и особое состояние развития / Д. И. Фельдштейн // Вопр. психологи, 1998. - № 2. - С. 31 - 37.

· Выготський Л.С. Собр. Соч.: В 6 т. - М.: Педагогика, 1982. - Т.2. - С.6 - 361.