УДК 130.32 Павлова Т.С.
Поняття абстрактного права у філософії
Об’єктивного духу Г.В.Ф.Гегеля
Досліджується філософсько-правова проблематика Г.В.Ф. Гегеля
на початковому етапі розвитку об’єктивного духу – абстрактно-
Му праві, виникнення і розвиток правосвідомості, роль і статус
Власності.
Ключові слова: свобода, об’єктивний дух, абстрактне право,
власність.
Філософсько-правова проблематика Г.В.Ф.Гегеля найбільш повно і
завершено предстала у його роботі «Філософія права», де автор викладає
основні положення його державно-правової філософії у контексті роз-
витку об’єктивного духу. Досі питання про поняття права залишається
відкритим, незважаючи на активні спроби філософів і правознавців
його надати. Важливими є різні методологічні підходи до його визна-
чення, оскільки саме вони визначають різні наукові напрямки і традиції.
Розгляд визначення абстрактного права у філософії Г.В.Ф.Гегеля надасть
можливість дослідити ще один структурований, логічно вибудований
методологічний підхід в історії філософської думки.
Останні дослідження із зазначеної проблематики свідчать про те,
що інтерес до методології класичної німецької філософії зростає. Такі
науковці як О.Володін, Є.Тюгашев, В.Семенов, М.Бикова, Е.Кард,
Ф.Шателі, Р.Плант досліджують у своїх публікаціях морально-правову
проблематику Г.В.Ф.Гегеля. Філософія об’єктивного духу розглядаєть-
ся з урахуванням особливостей того часу, у який вона була створена, та
інтерпретується з урахуванням вимог сучасності. Але досі остаточно не
визначений гносеологічний статус гегелівської філософської системи, не
розв’язане питання про поняття, роль і статус абстрактного права у його
філософії об’єктивного духу.
Метою даної статті є визначення і розгляд поняття абстрактного
права, як початкового ступеня розвитку права, у філософсько-правовій
системі Г.В.Ф.Гегеля.
З трьох етапів розвитку права у філософії Г.В.Ф.Гегеля, абстрактне
право виступає як перший етап, коли воля осіб ще є індивідуальною,
кожний захищає своє власне право і свій власний інтерес. Свобода тут
проявляється як свобода для себе, кожен захищає своє власне право і
піклується лише про нього. Далі право розвивається і долає відстань у
свідомості осіб від індивідуального до загального через мораль і мораль-
ність. Окрім власності мислитель до сфери абстрактного права поміщає
договір і правопорушення – злочин і покарання. Філософ не переоцінює
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 26
роль абстрактного права у процесі розвитку права. Іншими словами можна
було б зазначити, що право за Г.В.Ф.Гегелем у своєму розвитку прохо-
дить три етапи – етапи розвитку свободи і абстрактне право ще тільки
перший, найменш розвинутий етап такого розвитку від суб’єктивного до
загального, і воно не володіє ще всіма необхідними ознаками, щоб бути
свободою у її визначенні і виражатися абстрактне право може лише як
дозвіл чи повноваження, але все ж таки більше як заборона за суттю.
Оскільки абстрактне право являє собою лише початковий етап на шляху
до ідеї права, в наслідок його абстрактного характеру, воно може бути
лише носієм заборон[2,99]. Саме пріоритет заборонних норм у державі
характеризує низький рівень правової і моральної свідомості громадян,
які ще не здатні самостійно за допомогою свого розуму і свідомості від-
межовувати допустимі і недопустимі вчинки, які поки ще розуміють і
бояться караючої санкції закону. Те ж і у Г.В.Ф.Гегеля – на ранньому
етапі розвитку права лише шляхом заборон можна досягти мінімально
необхідного порядку, оскільки свідомість ще є вкрай суб’єктивною і не
здатна рахуватися з кимсь іншим, окрім себе.
Відома фраза Г.В.Ф.Гегеля: «будь особою і поважай інших у якості
осіб», [2,98] значить, що в абстрактному праві суб’єктом правовідносин
виступає не просто людина, а особа. Особою – суб’єктом права, людиною,
що має права і обов’язки, людина вважається з того моменту, коли стає
власником. Взагалі питанням власності Г.В.Ф.Гегель приділяє достатньо
велику увагу – вона є однією з підстав права. Володіння взагалі відкриває
двері людини до правових привілеїв і правових обмежень[4,284]. Людина
виступає взагалі як така, що володіє: розумом, свідомістю, свободою,
власністю, талантами та ін. Особисті права особи, власність її духу не є
предметом розгляду філософа, пояснює він це тим, що предметом розгляду
власності у абстрактному праві є те, що може бути відділене від особи, як
дещо зовнішнє відносно неї. Він зазначає, що в абстрактному праві вміння,
науки і таке інше приймаються лише у залежності від юридичного воло-
діння ними; володіння тілом і духом, яке досягається освітою, заняттями,
звичками і таке інше і являє собою внутрішню власність духу, тут розгля-
датися не будуть[2,102-103]. Мислитель поділив власність на зовнішню
по відношенню до людини і набутки, що є невіддільними від особи і які
можуть бути предметом правочину, лише якщо будуть об’єктивовані,
тобто відділені від особи, стануть не її сутністю, а її власністю. Це спроба
відокремити об’єктивовану власність від не об’єктивованої. Прикладом тут
може бути інтелектуальна власність. Якщо інтелектуальні і творчі здобутки
особи залишаться надбанням лише її свідомості, то вони будуть власністю
її духу і не будуть мати ніякого відношення до правового регулювання, а
якщо така власність буде об’єктивована у зовнішньому світі – надрукова-
на, намальована, висловлена – вона стає інтелектуальною власністю і має
юридичний захист. Г.В.Ф.Гегеля у контексті абстрактного права цікавить
лише об’єктивована власність.
Особи володіють наявним буттям лише як власники[2,99]. Йдеться
про те, що власність слугує не тільки підставою набуття прав і обов’язків,
а і має онтологічний, правовий характер, саме через неї, через її наявність
або відсутність, одна правова свідомість виявляє існування іншої правої
свідомості. І правова реальність виступає наявною реальністю правової сві-
домості інших, що володіють власністю. Оскільки в філософії Г.В.Ф.Гегеля
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 26
право розвивається від усвідомлення суб’єктивного до об’єктивного, то
на першому рівні розвитку – абстрактному праві, суб’єктивність вперше
робить спроби об’єктивації саме у власності, оскільки особа, що володіє,
виступає вже не лише як суб’єктивність, але вона вже є і дещо об’єктивне,
що має вираз у власності. Саме в цьому і розкривається сутність власності,
вона на думку філософа в тому, щоб знімалася гола суб’єктивність особис-
тості, а не у задоволенні потреб, як вважають деякі мислителі і сьогодні.
Г.В.Ф.Гегель зазначає, лише у власності особа виступає як розум[2,101].
Приватна власність розглядається філософом як невід’ємне право особи,
тобто таке, що є властивим її природі і позбавити якого неможливо. Тому
філософ зазначає, що уявлення про благочестиве або дружнє і навіть на-
сильницьке братство людей, у якому існує спільність майна і ліквідовано
принцип приватної власності, може легко здатися прийнятним умона-
строю, яке цурається розуміння природи свободи духу і права і осягнення
їх в їх визначених моментах[2,105]. Г.В.Ф.Гегель знову підкреслює велике
значення приватної власності і не допускає існування держави де таке пра-
во б не забезпечувалося. Кожний філософ у вченні про право намагається
надати положення про його підстави, таким чином мислитель зазначає
підґрунтя, на якому будуються його філософсько-правові погляди і надає
реципієнту можливість побачити основи філософсько-правої рефлексії.
Г.В.Ф.Гегель надав таку підставу – це власність.
Щодо майнової рівності, то з цього питання, як і з питання приватної
власності у Г.В.Ф.Гегеля є власна чітко визначена точка зору. Деякі мис-
лителі виказували точку зору, згідно якої майнова рівність є можливою як
емпірична реальність. Але Г.В.Ф.Гегель не погоджується з такою думкою,
він вважає, що рівність у розподілі майна все одно через короткий час була
би порушена, тому не слід навіть намагатися її встановлювати. Справа
в тому, що статок залежить від працьовитості особи, а вона у всіх різна.
І рівність осіб відносно власності може полягати тільки в тому, що вони
є рівними відносно джерела володіння, а справедливість виражається в
тому, щоб кожна людина мала власність. Навпаки, фактична нерівність
у цьому питанні була б справедливою, а фактична рівність правопору-
шенням. Оскільки абстрактне право виступає як формальне, то його
завданням є встановити загальні, однакові для всіх норми, які б регулю-
вали питання придбання, передачі, дарування, відчуження власності, все
інше – особливе, що відноситься до якихось суб’єктивних властивостей
особи, не повинно регулюватися правом. Г.В.Ф.Гегель зазначає, що право
є те, що залишається байдужим до особливостей[2,108]. Тому на практиці
виходить, що хоча особи у державі і мають рівні права, вони фактично
володіють різною власністю в різному обсязі.
Г.В.Ф.Гегель, розглядаючи питання волі щодо власності, зазначає, що
визначення власності надаються відношенням волі до речей; власність
є а) безпосередній вступ до володіння, оскільки воля має своє наявне
буття у речі як у чомусь позитивному, б) оскільки річ є дещо негативне
по відношенню до волі, остання має своє наявне буття у речі як у чомусь,
що повинно бути заперечене, – вживання, в) рефлексія волі із речі у
собі – відчуження – позитивне, негативне і безкінечне судження волі про
речі[2,110-111]. Власність, таким чином, може бути проявлена у трьох
діях: вступ до володіння, тобто набуття прав на власність, вживання,
як спосіб реалізації права, відчуження, тобто позбавлення прав на неї.
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 26
Г.В.Ф.Гегель встановлює правові дії, які можуть відбуватися з власністю
згідно з волею власника.
Вступ до володіння власністю являє собою акт, внаслідок якого
суб’єктивне уявлення особи про об’єкт її володіння об’єктивується, тобто
інформація про те, що у речі є власник стає загальною[5,122]. Філософ
визначає право власності не лише як внутрішній акт усвідомлення цього
особою-власником, а і як зовнішній акт, завдяки якому, інші будуть знати,
що дане майно є чиєюсь власністю. Він поєднує зовнішню і внутріш-
ню сторону володіння у єдиний процес затвердження права власності.
Філософ зазначає, що якщо внутрішній акт волі особи, який говорить про
те, що дещо є її, повинен бути визнаний і іншими. Якщо особа робить річ
своєю, вона повідомляє їй цей предикат, який повинен проявлятися в ній
у зовнішній формі, а не залишатися лише у внутрішній волі особи[2,109].
Вступ до володіння Г.В.Ф.Гегель показує як частково безпосередній
фізичний захват, частково формування, частково просто позначення. Ці
способи вступу до володіння містять просування від визначення одинич-
ності до визначення загальності. Вступ до володіння, не дійсне для себе,
а лише таке, що представляє волю особи, є знак на речі, значення якого
повинне складатися у тому, що особа вложила в неї свою волю. Тим, що
людина може надавати знак і набувати з його допомогою майно, вона по-
казує своє панування над речами[2,115]. У контексті проблематики вступу
до володіння у власності Г.В.Ф.Гегель зазначає, що людина не може бути
власністю як раб. З точки зору свобода волі, з якої починається право і
наука про право, вже вийшла за межі тієї помилкової точки зору, згідно з
якої людина є природна істота і тому здатна бути рабом. Оскільки людина
є у собі і для себе вільною.
Вживання речі – це реалізація потреби особи завдяки зміні, знищенню,
поглинанню речі, природа якої, ще не є самостійною, тим самим відкрива-
ється, і річ таким чином виконує своє призначення. При реалізації свого
призначення річ може бути знищена, але оскільки вона не являє собою
самостійну волю, а лише є предметом прояву волі людини, то в такій дії
власник просто реалізує своє право, проявляє свою волю у тому, що річ
втрачає свої якості. Цінність речей виражають гроші, які слугують пред-
ставником всіх речей.
Відчуження власності є теж проявом волі особи, коли вона передає
річ у власність іншої особи і та вступає у право володіння або відсторо-
нює від себе свою річ як таку, що не має господаря. Але є такі права, які
не можуть бути відчуженими. До таких Г.В.Ф.Гегель відносить ті блага,
що становлять безпосередньо особистість, її свободу волі, моральність,
релігію[2,121]. На думку філософа, неможливо підводити під поняття до-
говору шлюб. Також не може бути відчуженою у договірному відношенні
природа держави, незалежно від того, чи розглядається держава як договір
всіх з усіма або як договір з правителем або урядом[2,129].
Права власника характеризуються тим, що він може здійснювати зі
своєю власністю різні правові дії. Перехід власності від одного власника
до другого може відбуватися лише за умови взаємної згоди і без порушен-
ня їх права, оформлюється це договором. Договір Г.В.Ф.Гегель відділяє
від особи. Предметом договору завжди буде виступати дещо, чим особа
володіє, на що поширює свою волю. Розумним є не тільки володіти влас-
ністю, але і вступати у договірні відносини. Обов’язковим для вступу у
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 26
договірні відносини є визнання особами одна одної власниками. І знову,
як і у власності, у договорі закріплюється суб’єктивна воля, але вже разом
з волею іншої особи. Таким чином, у договірних відносинах теж відбу-
вається процес об’єктивації волі, початок якого знаходиться у власності.
Вихідними позиціями договору є свобода волі осіб, що його укладають,
воля цих осіб у договорі є погодженою, предметом договору може бути
одинична зовнішня річ. Г.В.Ф.Гегель поділяє договори на формальні і
реальні. Формальними договорами є ті, де присутній вольовий момент
відчуження речі і вольовий момент її прийняття (прикладом може бути
договір дарування). В реальних договорах вольовий момент відчуження
речі та її придбання співпадають, коли особа відчужує право власності на
одну річ і набуває права на іншу (наприклад, договір обміну). Філософ
зазначає, що реальним є такий договір, у якому кожний здійснює все –
відмовляється від власності і набуває її, залишаючись у самій відмові
власником, формальним же є такий договір, за яким лише одна сторона
набуває власності або відмовляється від неї[2,130-131]. Поділ договорів
провадиться за ознаками, що властиві самій природі договору. Зокрема
філософ приділяє увагу таким видам договорів як дарування, обмін, завда-
ток. У договорі, оскільки він являє собою не загальну волю, а суб’єктивну
волю сторін, хоча і об’єднану єдиним волевиявленням, можуть виникати
проблеми і протиріччя, та й сам договір може порушуватися.
Наступним і останнім елементом абстрактного права у філософії
Г.В.Ф.Гегеля виступає так зване неправо, яке по-іншому можна назвати
правопорушення. Філософ виділяє три форми неправа – це неумисне або
громадянське неправо, обман і злочин[2,138]. Взагалі правопорушення
філософ визначає як подію у якій особлива воля вступає у конфлікт з
правом у собі, тобто коли якась індивідуальна воля суперечить поняттю
права і право внаслідок цього починає трактуватися як особливе право.
Таке визначення правопорушення є сучасним і сьогодні, воно дуже чітко
корелюється з сучасним уявленням про так звану «злочинну свідомість»,
якій властиве протиставляти себе, своєї власної волі іншим і праву взагалі.
Тобто особа, що має «злочинну свідомість» мислить так: мені можна те
по відношенню до інших, чого не можна іншим по відношенню до мене.
Правопорушення розглядається Г.В.Ф.Гегелем як заперечення права.
Неумисне або громадянське неправо проявляє себе у тому, що неправо
представляється особі правом, тобто коли свою волю (відмінну від загаль-
ної) особа вважає своїм правом. Така особа у своїй свідомості не порушує
права, оскільки не бачить у своєму праві неправо, оскільки тут не задіяна
суб’єктивна сторона. За неумисне неправо не передбачається покарання.
Обман проявляється в тому, що неправо подається як видимість права,
тобто коли особі під формою права подають не правовий за суттю зміст.
Злочин є неправом і за формою, і за змістом, тут особа бажає неправо і
здійснює неправо, навіть не намагаючись скрити його форму. У злочині
право принципово не визнається, тут задіяні і суб’єктивна, і об’єктивна
сторона. Обман і злочин на відміну від неумисного неправа тягнуть за
собою покарання.
З плином часу відносини між злочинами и покараннями змінюються,
покарання у більш розвинутих країнах стають більш м’якими. Покарання
за злочин повинне бути чітко визначене позитивним (писаним) законом
у державі. Злочин є ніщо інше, як особлива, неправомірна воля особи.
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 26
Відновленням права, на думку Г.В.Ф.Гегеля, є зняття злочину шляхом
враження цієї волі. Філософ зазначає, що якщо розглядати злочин і його
зняття, яке у подальшому визначене як покарання, тільки як зло взагалі,
то можна насправді вважати нерозумним бажати зла лише тому, що вже
існує інше зло[2,148]. Сутність злочину і є справжнє зло – ця протиправ-
на особлива воля. Природа злочину і сама воля злочинця, оскільки він є
розумною істотою, вимагають, щоб злочин був знятий. У своїх вчинках
злочинець виступає як вільна, розумна особа. Виходячи з поняття свободи
і розуму і з того, що сама особа злочинця є частиною всезагального, зло-
чинець повинен бути покараний. Покарання носить характер не помсти,
а відплати, встановлення рівноваги у загальному.
У безпосередньому суб’єктивному бутті і велінні права, що містить
у собі лише заборону, ще немає позитивного відношення до волі ін-
ших – воля існує лише як суб’єктивна воля. У договорі і неправі вже
проявляється відношення до волі інших. Договір являє собою прояв
свободи волі осіб з метою зберегти свою власність і залишити іншому те,
що належить йому, у злочині ж воля, право іншого сприймається як об’єкт
для порушення. Суб’єктивність волі у абстрактному праві ще привалює,
відношення до загальної волі, ще тільки зароджується і проявляється
як відношення до чиєїсь конкретної іншої волі (контрагента у договорі,
суб’єкта, права якого порушуються).
Розглядаючи абстрактне право Г.В.Ф.Гегель робить перехід від ньо-
го до моралі, як наступного етапу розвитку права і просування волі від
суб’єктивного до загального. Якщо у моральній свідомості особи добро
виступає як мета її діяльності, то таке переконання є цілком внутрішнє і
примус тут вже не має місця. Особа у моралі, таким чином, має свої вну-
трішні ціннісні переконання, які встановлюються не як зовнішній примус,
а як власний усвідомлений вибір і виконувати ці моральні приписи особа
може лише добровільно, а не за умови зовнішнього примушення.
Відмінність моралі від права, на думку Г.В.Ф.Гегеля ще і в тому, що
закони держави не можуть поширюватися на внутрішні моральні пере-
конання, оскільки насильство у вигляді застосування санкцій тут не
прийнятне. Мораль – це сфера власних переконань, сфера свідомості і
самосвідомості. Філософ зазначає, що у праві воля має своє наявне буття у
зовнішньому; подальше, однак, є у тому, що воля повинна мати це наявне
буття у самій собі, у внутрішньому[2,153].
Абстрактне право стоїть на початку діалектичного процесу розвитку
права. Воно являє собою лише першу спробу поєднання суб’єктивної волі
із загальною, але ця спроба має своє логічне завершення, через мораль і
моральність право набуває своєї реалізації. Процес розвитку права з са-
мого початку розглядається Г.В.Ф.Гегелем як процес розвитку свободи.
В абстрактному праві вона набуває лише початкових своїх проявів, але чим
більше розвивається право, тим більше вона проявляє себе як реальність.
Подальші дослідження щодо абстрактного права можуть вестися у напрям-
ку розгляду інших ступенів розвитку права – моралі і моральності.
Література
1. Бикова М.Ф. Гегелевское понимание мышления. М.: 1997. – 280 с.
2. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 26
3. Пионтковский А.А. Учение Гегеля о праве и государстве и его уголовно-
правовая теория. М.: Госюриздат, 1963. – 468 с.
4. Пушкин В.Г. Философия Гегеля. Абсолютное в человеке. СПб.: Лань,
2000. – 448 с.
5. Тимофеев А.И. Учение о человеке в философии Гегеля. М: Мысль, 2008. –
320 с.
Павлова Т.С. Понятие абстрактного права в философии объективного
Духа Г.В.Ф.Гегеля
Исследуется философско-правовая проблематика Г.В.Ф.Гегеля на начальном
этапе развития объективного духа – абстрактном праве, возникновение и
развитие правосознания, роль и статус собственности.
Ключевые слова: свобода, объективный дух, абстрактное право,
собственность.
