Художня культура України ХІХ ст.

Наприкінці XIX ст. розвивається український професійний театр, продовжуючи глибокі національні театральні традиції. Першу професійну українську театральну трупу створив у 1882 р. в Єлисаветграді (тепер Кіровоград) драматург Марко Кропивницький. Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Слово "корифей" — грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва.

До театру корифеїв увійшли Марко Кропивницький, Михайло Старицький (1840-1904), брати Тобілевичі – Іван Карпенко-Карий (1845-1907), Микола Садовський (1856-1933), Панас Саксаганський (1859-1940), Марія Заньковецька (1854-1934) та ін. Усі вони – драматурги, режисери, актори, організатори театральної справи – стали одними з перших українських професійних театральних діячів.

Осбливістю цього театрального об’єднання стало вироблення й утвердження національного типу сценічності, близького і зрозумілого народові, що проявлялося у тяжінні до фольклору, обрядовості і позначилося не тільки на змісті і формы постанови, а й у сценічному оформленні. Постановки були музичними і супроводжувалися піснями і танцями, що проклало дорогу українській опері. Музично-хореографічний ряд був не лише невід’ємною частиною вистави, а й, за концепцією М. Старицького, саме на нього як на канву накладалася драматична дія.

До репертуару увійшли як твори української класики (п'єси Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Карпенка-Карого і П.Мирного), так і нові п’єси М. Кропивницького й М. Старицького («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Ой не ходи, Грицю…», «За двома зайцями»). Крім драматичних вистав трупа представляла також музичні спектаклі-оперети на музику М. Лисенка («Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена» та ін.).

Царська цензура дозволяла тільки п'єси на сільську тематику і категорично забороняла ставити українські вистави історичного й соціального змісту. Винятком стала вистава за драмою Т. Шевченка «Назар Стодоля», постановку якої театральний колектив М. Кропивницького здійснив у січні 1882 р. Проте вже наступного, 1883 р., київський губернатор заборонив діяльність театру на Київщині, Полтавщині, Волині та Поділлі. Але, незважаючи на всі труднощі, розвиток вітчизняного театру продовжувався, і трупа Кропивницького з успіхом гастролювала в Росії (Петербурзі, Москві, містах Поволжя і Кавказу, Кишиневі, Варшаві).

Талант М. Кропивницького (одного із засновників театру корифеїв) проявився у різних сферах театраль­ного мистецтва. У його драматургічній спадщині понад 40 п'єс, одна з найкращих — "По ревізії" змальовує життя сільської адміністрації. Він очолював драматичні колективи, писав музику до вистав, інсценізував "Невольника" T. Шевченка і "Вія" М. Гоголя, створив школу режисури й акторської майстерності (серед учнів — Г. Затиркевич - Карпінська, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, І. Мар'яненко, котрі залишили помітний слід в історії українського театру).

І. Карпенко - Карий працював у руслі двох театральних систем — романтично - історичної та реалістично - побутової. Написав 18 оригі­нальних п'єс. І. Карпенко - Карий — один з найвидатніших акторів українського театру корифеїв.

З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Заньковецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934). Її прирівнювали до видатних актрис світу.

Після 1885 р. склад трупи змінювався багато разів. Головні актори покидали трупу Кропивницького, створювали власні театральні колективи.

Загалом у 90-х роках в Україні діяло вже 30 театральних труп.

Український театральний процес кінця XIX—початку XX ст. (у новій українській історіографії — модерністичний період націо­нального відродження, 1890—1914) засвідчує спільність з провідними європейськими тенденціями.

2. Музична культура ХІХ ст.

У ХІХ ст. в Україні продовжують розвиватися різні жанри народної музики, започатковані в минулі часи, і передусім лірична пісня.

Нових ознак набула діяльність співців-кобзарів, яких називали „народними гомерами України”. Ці обдаровані сліпі музиканти, мандруючи містами й селами знедоленої України, доносили до нащадків волелюбні думи та історичні пісні, в яких оспівували подвиги хоробрих козаків з легендарної минувшини, закликали до боротьби проти поневолювачів. Вони об'єднувалися в кобзарські братства (гурти), передаючи традиції та звичаї свого мистецтва молодшому поколінню.

Найвідомішим кобзарем ХІХ ст. вважають Остапа Вересая із с.Сокириці на Чернігівщині.

У другій половині ХІХ ст. значна частина інтелігенції захопилася фольклористичними дослідженнями. Відомими збирачами фольклору була Леся Українка, Марко Вовчок, Дніпрова Чайка, Марія Заньковецька.

Згодом аматорський етап вивчення фольклору (записи, використання в домашньому музикуванні) змінився науково-етнографічним, який започаткував М. Лисенко.

Музичне мистецтво України ХІХ ст. характеризується розвитком оперного жанру. Цьому сприяло створення в 1867р. у Києві оперного театру (тепер – Національна опера України ім. Т.Г.Шевченка). Автором першої за змістом української національної опери «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.) став відомий оперний співак (баритон) і композитор Семен Гулак-Артемовський (1813-1873) – племінник письменника Петра Гулака-Артемовського, близький приятель Т. Шевченка. Композитор написав і музику, і слова (лібрето) опери. Окреме місце у творчій спадщині С.Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над водою» (присвячена Т.Шевченку, з яким автор дружив з 1838р.), «Спать мені не хочеться», яку автор присвятив Дар’ї Леоновій.

Найвищого розвитку українське музичне мистецтво ХІХ ст. досягло в творчості Миколи Віталійовича Лисенка (1842-1912) – композитора, піаніста, музикознавця, музичного етнографа, диригента, педагога, громадського діяча. Він вважається основоположником української класичної музики, національної музичної творчості, професійної музичної школи в Україні. Своєю композиторською працею, зокрема операми «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», М.Лисенко заклав основи національного класичного музичного мистецтва.

Композитор також започаткував жанр дитячої опери. На лібрето Дніпрової Чайки він написав одноактну музичну казку «Коза – дереза», сатиричну оперу «Пан Коцький», фантастичну казку «Зима і весна».

Одна із найкращих сторінок спадщини М. Лисенка – хорова музика. У цьому жанрі композитор писав як твори великої форми (урочиста кантата «Радуйся, ниво неполитая»), так і ліричні (наприклад «Сон» на слова О. Маковея).

Джерелом натхнення для композитора завжди була творчість Великого Кобзаря. Монументальною вершиною музичної шевченкіани М. Лисенка став цикл «Музика до Кобзаря».

З ім’ям М.Лисенка, якого називали батьком української музики, пов’язаний розвиток в Україні музичної освіти.

Національно-демократичні та музично-естетичні принципи М. Лисенка знайшли плідне продовження в діяльності його послідовників К. Стеценка, Я. Степового, М. Леонтовича, О. Кошиця, М. Аркаса та іших композиторів Наддніпрянської України. Провідною цариною їхньої творчості залишалася хорова музика, що охоплювала обробку народних пісень, кантати, церковні жанри тощо.

Видатним майстром хорової мініатюри, автором численних хорових обробок українських народних пісень, що увійшли до золотого фонду української культури став Микола Леонтович (1877-1921).

Із розвиткм музичної культури західноукраїнських земель у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. пов’язані імена композиторів Анатоля Вахнянина (1841-1908) – організатора і керівника музичних товариств «Боян», «Торбан», засновника і першого директора Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка; Остапа Ніжанківського (1862-1919) – хорового диригента, засновника музичного видавництва «Бібліотека музикальна»; Дениса Січинського (1865-1909) –одного із перших галицьких композитрів-професеоналів, який організував музичну школу і видавництво у Станіславі, хорові товариства у багатьох містах і селах Галичини; Сидора Воробкевича (1936-1903)(омпозитор, письменник і педагог, що здійснював просвітницьку та педагогічну роботу у Чернівцях). Хоровий доробок митця становить понад 400 музичних творів, більшість з яких він написав на власні тексти.

Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був Михайло Вербицький (1815-1870). Він є автором музики (слова написав П.Чубинський) до пісні «Ще не вмерла Україна» (1863), яка стала гімном борців за національне визволення України. Цю музику Верховна Рада у 1992р. затвердила як гімн України.

До української тематики часто зверталися російські композитори: М.Глінка (романси «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейко» на слова українського поета-романтика Віктора Забіли), М. Римський-Корсаков (опери «Майська ніч» і «Ніч перед Різдвом»), М. Мусоргський (пісня «Гопак» створена на текст уривку з «Гайдамаків»).

Тривалими і плідними були зв'язки з українською культурою П. Чайковського – автора опери «Мазепа» і «Черевики» (за творами М. Гоголя). Дід композитора Петро Чайка був родом із Полтавщини, навчався у Київській академії. П. Чайковський часто по кілька місяців жив в Україні. Тут він писав чимало творів. Неодноразово композитор бував у Києві, Одесі, Харкові, виступав як диригент на прем'єрах своїх опер.

Отже, ХІХ ст. увійшло в історію вітчизняної музичної культури як епоха національного відродження, становлення професіоналізму в галузі творчості й виконавства, виходу української музики на світовий ринок.

3. Розвиток архітектури та скульптури ХІХ ст.

Розвиток українського мистецтва першої половини XIX ст. зумовлений змінами, що відбулися в ньому ще наприкінці попереднього століття. У цей час в архітектурі та образотворчому мистецтві утвердився новий художній напрям – класицизм, що ґрунтувався на античних традиціях мистецтва Давньої Греціі та Давньго Риму. Бурхливість і динамізм бароко змінилися врівноваженістю й простотою. Основним принципом архітектури стало застосування античної ордерної системи на тлі простих і чітких геометричних форм.

Ордер - вид архітектурної композиції, що складається з вертикальних (колон, пілястрів) і горизонтальних (антаблемента) частин у відповідній архітектурно-стильовій обробці; у класичній формі сформувався в Стародавній Греції. Ордери (“ордер”– у перекладі з грецького “порядок”) розрізнюються типами колон і перекриттів, пропорціями, декоративною прикрасою (дорійський, іонічний, корінфський).

Як і у всій Європі, в Україні з кінця XVIII ст. будуються поміщицькі маєтки з великими парками, пишними палацами й численними службовими приміщеннями.

Так, за проектом архітектора Чарлза Камерона для гетьмана Кирила Розумовського було збудовано палац в м. Батурині на Чернігівщині. Це єдиний гетьманський палац. Що зберігся до сьогодення.

Один із кращих в Україні садибних комплексів збудовано в 20–30- х рр. ХІХ ст. у родовому маєтку Галаганів у селі Сокиринці на Чернігівщині, збудований за проектом архітектора Павла Дубровського. Це типовий зразок класицизму в архітектурі.

Подібні палацово-паркові комплекси було створено також у Качанівці на Чернігівщині, у Білій Церкві (парк «Олександрія»), в Умані (парк «Софіївка») та інших регіонах України.

У багатьох містах збереглися архітектурні пам`ятки класицизму, створені відомими зодчими. Так, в Одесі за проектом Франца Боффо було збудовано Воронцовський палац, Стару біржу, Потьомкінські сходи та ін. Окрасою Києва стали споруди Вікентія Беретті – головний корпус університету, Інститут шляхетних дівчат. У цьому стилізбудована також будівля Музею старожитностей та мистецтв у Києві (1897 – 1899 рр, архітектори) –нині Національний художній музей України. В його побудові використано форми грецького доричного ордера. На головному фасаді розташовано шестиколонний портик зі скульптурною композицією та фігури левів обабіч широких сходів.

У другій половині ХІХ ст. класицизм утратив домінуюче значення в мистецтві. Архітектори шукали натхнення в художніх стилях минулих епох: візантійському, романському, готичному, ренесансі, бароко. Так у зовнішньому оздобленні споруд з`явилася еклектика, тобто змішування ознак різних стилів.

Важливою культурною подією стало спорудження в Києві Володимирського собору (1862 – 1896 рр.), архітектори І. Штром, П.Спарро, О.Беретті, К.Маєвський, В. Ніколаєв). У його художньому вирішенні було використано прийоми візантійської архітектури. Володимирський собор – це також визначна памятка монументального живопису. У розписах його інтер’єрів брали участь видатні російські та українські художники М. Врубель, В. Васнецов, М. Пимоненко, М. Нестеров та інші.

Наприкінці ХІХ ст. у зв’язку зі зростанням популярності оперного мистецтва було збудовано прекрасні споруди театрів у Львові (архітектор З. Горголевський), в Одесі (архітектори Ф. Фельнер, Г. Гельмер) та Києві (архітектор В. Шретер). Їх архітектурно-пластичне вирішення витримано в дусі еклектики, що не зашкодило створити враження цілісності й гармонійності.

У скульптурі провідного значення набули міфологічні та історичні теми, ідеалізовані зображення людини згідно з давньогрецькими та давньоримськими зразками.

Важливу роль у мистецтві класицизму відігравала монументальна скульптура. На вулицях і площах міст почали встановлювати пам`ятники, завдяки чому мистецтво скульптури набуло громадського значення. Одним із найвизначніших скульпторів епохи класицизму був Іван Мартос (1754 – 1835) родом з м. Ічня Чернігівської губернії. Найвідоміший його твір – монумент Мініну та Пожарському на Красній площі в Москві. В Україні скульптор виконав надгробки гетьману Кирилу Розумовському в Батурині, генерал-фельдмаршалу П.Румянцеву-Задунайському в Успенському соборі в Києві. Пам`ятник А.-Е. Рішельє в Одесі та інші твори монументального мистецтва.

Яскравий приклад класицизму в скульптурі - пам`ятник князю Володимиру в Києві, встановлений у 1850-1853 рр. на ознаменування хрещення Русі. Його автори – скульптори Василь Демут-Малиновський, Петро Клодт і архітектор Костянтин Тон. Пам`ятник чудово вписується в ландшафт пагорбів правого берега Дніпра. Він є окрасою України і в наші дні.

На західній Україні, як і за попередньої доби, найзначнішим мистецьким центром залишався Львів. Там працювало багато місцевих і зарубіжних майстрів. Значний вплив на їхню творчість справила віденська художня школа в якій поєдналися ознаки двох стилів – бароко та класицизму. Великого поширення у Львові в той час набула меморіальна скульптура. Чимало її пам`яток зберігає славнозвісний Личаківський цвинтар. Віртуозним майстром цього виду пластики був Гартам Вітвер, який у своїх меморіальних скульптурах втілював образ зажуреної жінки в античному хітоні (алегорія скорботи). До кращих творів з доробку Г.Вітвера належать чотири фонтани на площі Ринок у Львові з постатями Нептуна, Діани, Амфітрити й Адоніса. Визначними майстрами пластичного мистецтва були також брати Антон та Йоан Шімзери. Вони прикрасили багато будівель Львова вишуканим скульптурними оздобленнями і, як і Вітвер, створили галерею цікавих меморіальних пам`яток.

У скульптурі другої половини XlX ст. розвивалися реалістичні тенденції. Монументальна скульптура набувала дедалі більшого громадського звучання. Так, у різних містах на громадські кошти України було встановлено пам'ятники Б. Хмельницькому, І. Котляревському, М. Гоголю, А. Міцкевичу, О. Пушкіну. Кінний пам'ятник гетьману Б. Хмельницькому на Софійському майдані в Києві (1888, скульптор М. Микешин) став одним із символів міста.

У станковій скульптурі набув поширення побутовий жанр. Основоположником української жанрової скульптури справедливо вважають Леоніда Позена (1849-1921).

Митець досконало знав життя народу, фольклор і втілював їх у своїх творах. Його персонажі – лірник, жебрак, шинкар, прості трудівники. Працював скульптор також в історичному жанрі. Одним із кращих його творів історичної тематики є «Скіф» і «Запорожець у розвідці».

У жанрі скульптурного портрета та монументальної пластики Л. Позен створив пам'ятники І. Котляревському та М. Гоголю в Полтаві.

Розвиток портретного жанру в українській скульптурі значною мірою завдячує творчості Федора Балавенського (1865-1943), автор погрудних портретів Т. Шевченка, М. Кропивницького, І. Котляревського, М. Лисенка та інших діячів культури. Творам цього майстра притаманні високий професіоналізм виконання, експресивність ліплення форми, вміння передати цілісність і неповторність індивідуальності героя. Ф. Балавенський займався також монументально-декоративною скульптурою: він створив низку статуй і рельєфів для будівель Києва.

У Західній Україні жили й творили Петро Війтович, Антон Попель, Михайло Паращук, Григорій Кузневич та інші талановиті скульптори. У Львові та інших містах високого рівня розвитку набули декоративна пластика, скульптурні оздоблення фасадів та інтер'єрів споруд. Так, окрасою Львова став Театр опери та балету, що великою мірою завдячує своєю красою скульптурі. Фасад театру прикрашають три скульптурні групи: на вершині підноситься постать крилатої жінки з пальмовою гілкою – «Слава»; з боків встановлено дві групи: «Комедія і драма» та «Музика». Їх творець скульптор П. Війтович.

Внутрішній простір фронтону займає рельєф та міфологічний сюжет, виконаний за його екскізами А. Попелем. П. Війтовичу належать також чудові скульптури в інтер'єрі театру – «Любов цілує Амура», «Заздрість, зневажена Любов'ю», «Материнство».

Одним із кращих монументальних творів Львова є пам'ятник Адаму Міцкевичу (автори А. Попель і М. Паращук), встановлений у 1905 р. Пам'ятник гармонійно «вписався» в забудову однієї з центральних площ міста.

4. Український живопис ХІХ ст.

Одночасно з класицизмом і на противагу йому наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. розвивалися такі художні напрями, як сентименталізм і романтизм. Вони виявилися переважно в мистецтві живопису та графіки, у портретному, пейзажному та побутовому жанрах. Сентименталізм і романтизм мають багато спільного. Однак передусім – це інтерес до духовного світу людини (в тому числі й з нижчих верств суспільства) до її почуттів. Крім цього, романтизмові властиві ще й певні героїка, прагнення до зображення сильних пристрастей, до свободи особистості.

У першій половини ХІХ ст. активно розвиваються жанри станкового живопису: портретний, історичний, пейзажний та побутовий. Поряд з популярним парадним портретом поширюється так званий інтимний портрет. Основна увага в цьому жанрі зосереджується на правдивому відтворені зовнішніх і психологічних рис людини.

Творчість двох видатних художників-українців Володимира Боровиковського та Дмитра Левицького відіграла вирішальну роль у становленні російського портретного живопису. А російський художник Василь Тропінін багато зробив для українського мистецтва.

В. Тропінін (1766 – 1857) був кріпаком, майже 20 років прожив на Поділлі. Україна, її природа та мешканці дали художникові невичерпний матеріал для творчості. В.Тропінін першим із художників звернувся до образів українських селян. Він змальовував їх з великою симпатією, людяністю та етнографічною точністю. Один із кращих творів художника цього циклу – «Дівчина з Поділля», вважають, що В.Тропінін написав кілька варіантів портрета Устима Кармелюка. Крім портретів художник малював краєвиди села Кукавки, в якому жив, та інших подільських сіл.

Одним із перших художників в Україні, які звернулися до життя простих людей, до відтворення реальних сцен з життя пересічних людей був Капітон Павлов (1792 – 1852). Картину Павлова «Розтирач фарб», доля якої, на жаль, невідома, згадує М. Гоголь у повісті «Портрет». Відомі також його картини «Бондар», «Діти читають абетку», «Хлопчик з голубком».

Учнем К. Павлова був Аполлон Мокрицький (1810 – 1870), який створив галерею портретів своїх сучасників, переважно людей творчої праці, а також жінок. До кращих з-поміж них відносять «Портрет дружини», портрети М. Гоголя, Є. Гребінки, автопортрет.

Василь Штеренберг (1818 – 1845) прожив недовге життя, але залишив яскравий слід в українській культурі. Його вважають одним із зачинателів української школи пейзажного і побутового живопису.

В. Штеренберг народився в Санкт-Петербурзі. Навчався в Академії мистецтв, де познайомився і подружився з Тарасом Шевченко. Особистість Шевченка, його розповіді про Україну глибоко запали в душу молодому художникові. Ще під час навчання в Академії мистецтв він виконав кілька портретів поета, а також гравюру «Кобзар з поводирем» до першого видання «Кобзаря» 1840 р. В. Штеренберг неодноразово приїздив в Україну.

В. Штеренберг був обдарованим портретистом, проте з найбільшою силою його талант живописця виявився в краєвидах і побутових сценах. Його твори «Вітряки в степу», «Табун», «Ярмарок в Ічні», «Пастух», «Переправа через Дніпро під Києвом» та інші є водночас реалістичними й поетичними.

Основне місце в українському образотворчому мистецтві ХІХ ст. посідає творчість Тараса Григоровича Шевченка. Шевченко-художник зажив слави раніше за Шевченка-поета. Художню освіту він здобув в Академії мистецтв у Петербурзі, де його наставником був видатний живописець Карл Брюллов.

Т. Шевченко був живописцем і графіком. У 1860 р. рішенням Ради Академії мистецтв за великі досягнення в розвитку графіки він був удостоєний почесного звання академіка гравюри. Він працював у різних жанрах: побутовому, пейзажному, історичному. Однак особливе місце в його мистецькій спадщині посідає портретний жанр. Кращі роботи Шевченка – портрет Г. Закревської, М. Щепкіна, «Автопортрет зі свічкою». Відомі його жівописні полотна «Катерина», «Казашка Катя», «Казахі біля вогню», графічні роботи з серії «Живописна Україна», серія малюнків «Притча про блудного сина».

У другій половині ХІХ ст. мистецтво живопису досягло ще не знаного злету. В ньому розвивалися демократичні тенденції, загострилося протистояння між реалістичним напрямом та академізмом. Значний вплив на живопис цього періоду мала література. Художники надавали великого значення сюжету, різним деталям, намагалися живописними засобами створити відчуття розповіді. Провідну роль серед них відіграв побутовий жанр.

Значний вплив на багатьох українських художників мала діяльність Товариства пересувних виставок. Передвижник –у Росії другої половини ХІХ ст. – передовий художник-реаліст із демократичними поглядами, учасник пересувних виставок, діяльність якого спрямована на утвердження в мистецтві реалізму.

Активну участь у цих виставках брали українські художники-передвижними М. Кузнецов, С. Світославський, М. Пимоненко, К. Костанді, П. Нілус, О. Мурашко та ін..

Українська тематика стала провідною для наступного покоління митців.

Одним із найяскравіших художників-жанристів – Костянтин Трутовський (1826-1893) (картина «Хворий»). Вагомим доробком у розвитку побутового жанру стала творчість Миколи Пимоненка (1862-1912) («Весілля в Київській губернії», «Свати», «Святкове ворожіння», «Жнива», «Хлібороб», «Ярмарок», «Суперниці», «Проводи рекрутів», «Жертва фанатизму»). З глибоким психологізмом змалював побутові сцени Киріак Костанді (1852-1921). («В люди»). Життя українського села висвітлював Микола Кузнецов (1850-1929) («На заробітки», «У свято», «На сінокіс»). Він також написав низку портретів видатних сучасників – В. Васнецова, П. Чайковського та ін.

У жанрі історичної картини дедалі більшого значення набувала патріотична тематика, передусім історія Запорізької Січі, події національно-визвольної боротьби українського народу. Одна з найвідоміших картин історичного жанру – «В'їзд Богдана Хмельницького в Київ» – належить пензлю Миколи Івасюка (1865-1930). На ній зображено тріумфальну зустріч киянами героїв національно-визвольної війни: Б. Хмельницького, І. Богуна, М. Кривоноса та ін.

Родом з-під Чугуєва був художник-реаліст Ілля Рєпін. Навіть після від'їзду до Росії, скучав за Батьківщиною та повертався до неї. Він часто гостював у маєтку Качанівка українських меценатів поміщиків Тарновських. В їх родинній садибі Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Таким чином, в його творчості та житті Україна посідала значне місце.

На початку свого творчого шляху віддавав належне історичній картині й видатний український живописець Олександр Мурашко (1875-1919). Він створив велике полотно «Похорон кошового». На ній зображено поховальну процесію, що випроводжає в останню путь кошового отамана Івана Сірка, У цьому творі відчутний вплив творчой манери великого російського майстра Іллі Рєпіна, учнем якого був О. Мурашко.

Значної популярності в другій половині ХІХ ст. набув пейзажний живопис. Розвиток цього жанру в українському образотворчому мистецтві пов'язаний з творчістю Володимира Орловського (1842-1914). Великий вплив на формування цього майстра мали французькі пейзажисти, які працювали виключно на лоні живої природи – так званому планері. Одна з кращих його картин – «Жнива». Видатним майстром пейзажу був Сергій Васильківський (1854-1917), твори якого здобули європейське визнання («Козача левада») Він належав до небагатьох художників, яким надавалося право виставляти свої картини на Паризькому салоні поза конкурсом. Дивовижної магії сповнені картини Архипа Куїнджі (1841- 1910) «Місячна ніч на Дніпрі», «Українська ніч», та ін. Глядачі і досі зачаровує ефект сяйва, що ніби випромінюється з полотен художника.

Наприкінці ХІХ ст. розпочався творчий шлях відомого західноукраїнського художника Івана Труша (1869-1941). У його доробку є твори різних жанрів: побутові картини, пейзажі, портрети. Саме у портретному жанрі обдарування живописця виявилося з найбільшою силою. У 1900р. він створив портрет Лесі Українки.

Отже, українські митці першої половини ХІХ ст. віддавали належне таким художнім напрямам, як романтизм і сентименталізм, прокладаючи шлях реалістичному стилю. Це було основною загально мистецькою тенденцією того часу. Упродовж ХІХ ст. українське образотворче мистецтво здійснило великий еволюційний крок уперед. Українське мистецтво вийшло на світову художню арену як повноцінне й неповторне явище. Воно набуло чітко окреслених національних ознак і водночас залишилися невід'ємною складовою загальноєвропейського культурного простору.