Відгук на повість Олександра Гріна

Робота на конкурс «Відпочиваю з книжкою» учня 7-Г класу Миколаївської СЗОШ №22 Ковальова Володимира

Учитель зарубіжної літератури Спиридонова Лариса Дмитрівна

Автобіографія Ковальова Володимира,

Учня 7-Г класу

Миколаївської СЗОШ №22

Мене звати Ковальов Володимир Анатолійович. Я народився 26 квітня 2004 року в Україні у місті Миколаєві, навчаюся у 7-Г класі Миколаївської спеціалізованої загальноосвітньої школи № 22 з поглибленим вивченням англійської мови. У дитинстві я дуже любив читати казки та байки, зараз зачитуюсь творами як зарубіжних, так і українських письменників. Паралельно з українською мовою вивчаю англійську та німецьку; найближчим часом планую читати книги англійських письменників в оригіналі. У вільний час я граю в шахи, займаюся такими видами спорту, як волейбол та великий теніс.

Відгук на повість Олександра Гріна

«Пурпурові вітрила»

Серед усіх творів, які я прочитав улітку, мені найбільше сподобалась книга О. Гріна «Пурпурові вітрила».

Олександр Грін народився 23 серпня 1880 року в містечку Слободському. Через деякий час переїхав з родиною у Вятку. Отримав освіту вдома, а потім продовжував навчатися в училищі. Звідти був виключений за вірші, що висміювали педагогів. Згодом письменник вступив до міського училища і закінчив його у 1896 році. Свою найпопулярнішу повість «Пурпурові вітрила» він написав у 1916-1922 роках.

Сюжет твору розгортається у вигаданому селищі Каперна, що розташовується на морському узбережжі. На початку автор описує повернення одного з героїв Лонгрена зі служби. Замість своєї дружини Мері він побачив сусідку, яка стояла біля маленького дитячого ліжечка, у якому лежала маленька донечка Лонгрена на ім’я Ассоль, якій було всього 8 місяців. Сусідка і розповіла трагічну історію про смерть Мері. Лонгрен розумів, що йому буде важко і виховувати доньку, і заробляти гроші, але сказав сусідці, що все буде робити сам. Цим вчинком Лонгрен виявив рішучість, самостійність та працьовитість. Він зайнявся виготовленням і продажем іграшок. Але трагічна історія з Мері зробила його мовчазним. Він не терпів довгих розмов і гостей, бо дуже часто трагедія робить людей сумними, пригніченими і нещасними.

Одного разу Лонгрен побачив, як дуже знатну особу Меннерса відносило на човні в океан. Меннерс кричав: «Рятуй мене, Лонгрене!», але Лонгрен пам’ятав, як його дружина Мері хотіла позичити грошей у Меннерса, а він вимагав за це любові, тому відповів: «Вона тебе так само прохала! Думай про це, поки ще живий, Меннерсе, і не забудь!». Видно, що у Лонгрена говорили почуття помсти і ненависті до Меннерса. Не можна сказати, чи правильно він вчинив, але всіх, хто дізнався про це, дивувало те, що Лонгрен, до останніх своїх слів, відповідав на всі прохання Меннерса мовчанням, сповненим ненавистю. Після цього вчинка на Лонгрена всі дивилися з презирством. Тому не дивно, що тінь від цього вчинка пала і на Ассоль. Тоді їй було вже 5 років. У дівчини подруг не було, а ті два-три десятки дітей, що жили в Каперні,раз і назавжди викреслили її зі свого життя через вчинки її батька. Хоча вини Ассоль тут не було. «Граючись, діти гнали Ассоль, якщо вона до них наближалася, жбурляли грязюкою і дражнилися, ніби її батько їв людське м’ясо, а тепер робить фальшиві гроші. Одна по одній наївні її спроби до зближення закінчувалися гірким плачем, синцями, подряпинами та іншими виявами громадської думки; вона припинила урешті ображатися та часом ще допитувалася в батька:

— Скажи, чому нас не люблять?

— Ой, Ассоль, — казав Лонґрен, — хіба ж вони вміють любити? Треба

вміти любить, а от цього вони й не можуть.

 

Одного разу Ассоль зустріла пісняра, який розповів їй, що одного дня вона зустріне принца, який припливе до неї на кораблі з пурпуровими вітрилами. Вона розповіла це батькові. Він вважав це нісенітницею та фантазією своєї доньки, хоча нічого не казав про це доньці. Він не хотів руйнувати її мрію, її віру в дива, віднімати у неї надію. Ассоль пам’ятала, що головне – вірити і сподіватися. Мешканці Каперні насміхалися над дівчинкою, яка, незважаючи ні на що, чекала на свого принца та щодня очікувала корабель з пурпуровими вітрилами.

З твору також ми дізнаємося про хлопчика Грея, який з дитинства жив у великому будинку, у розкоші та багатстві. Одного разу у бібліотеці він побачив картину моря і вирішив раз і назавжди зв’язати своє життя з морем. Коли Грею виповнилося 14 років, він вирішив покинути домівку та позабути розкішне домашнє життя через тягу до морських подорожей. Він прагнув всього досягнути сам. Тож він таємно втік із дому і влаштувався юнгою на корабель, а згодом і сам став капітаном свого власного корабля, що звався «Секрет». Мене вразила його рішучість та самостійність.

Багато капітан Грей подорожував різними морями, і от одного разу, причаливши до берегів, він випадково побачив сплячу Ассоль та закохався в неї. Грей дізнався у незнайомця, де вона живе, а головне – про що вона мріє і кого чекає. Він купив цілу тисячу метрів червоного шовку, зробив з нього вітрила і поплив на своєму кораблі до коханої просити руки і серця. Ассоль не повірила своїм очам, коли побачила корабель з пурпуровими вітрилами і вся Каперна прийшла подивитися на це диво. Ассоль вірила у диво - і воно сталося.

Автор розповів нам про дівчинку Ассоль, у якої було дуже складне дитинство, але диво, у яке вона вірила, сталося, і вона одружилась з «принцем», який приплив до неї на кораблі з пурпуровими вітрилами. З повісті ми також дізнались про Грея, який жив у багатстві, але тому, що хотів усього досягнути самостійно, він пішов у злидні, терпів муки і важко працював. Його прагнення дали певні результати: йому вдалося досягти успіху в нелегкій морській справі і стати капітаном. Свою мрію він здійснив.

Автор закликає нас вірити у свої мрії, ніколи не втрачати надії, але в той же час не сидіти склавши руки, а робити все для того, щоб твоя мрія здійснилась. Читаючи твір, можна помітити, що в обличчі Ассоль автор зобразив віру і надію, а в обличчі Грея – прагнення йти до своєї мети, чого б це не коштувало. Наприкінці повісті ми спостерігаємо, що Грей відкрив для себе істину: ти стаєш щасливим, якщо даруєш це щастя іншому. Своїм друзям він казав: «— Ви бачите, як тісно сплітаються тут доля, воля і властивість характерів; я приходжу до тієї, котра чекає й може чекати лише мене, а я не хочу нікого іншого, крім неї, може, якраз тому, що завдяки їй я зрозумів одну немудру істину. Вона в тому, щоб робити так звані дива своїми руками. Коли для людини головне — отримати дорогесенький п’ятак, то легко дати цей п’ятак, але коли душа таїть зернину полум’яної рослини — дива, зроби їй це диво, якщо ти у змозі.»

У творі мені сподобалось те, що події не розтягнуті, досить динамічні, описи природи сприяють піднесенню почуттів читача. Мене дуже зацікавив такий авторський прийом: у перших двох частинах твору історії життя Ассоль та Грея розповідаються окремо, а з третьої частини їхні долі переплітаються. Я замислився над тим, що вони обов’язково повинні зустрітися, тому що їх можна назвати спорідненими душами.

Я вважаю, що, прочитавши «Пурпурові вітрила», можна навчитися моральним принципам, не боятися мріяти та досягати своєї мети, а також ніколи не втрачати надії та віри. Я отримав велике задоволення від прочитаної повісті-феєрії «Пурпурові вітрила» і раджу всім ознайомитися з нею. Обіцяю: ви отримаєте великий життєвий досвід.