Функціональний аспект лексичної норми в засобах масової інформації.

Залежно від змісту й мети висловлювання у процесі спілкування відбувається певний добір і комбінування найбільш точних, влучних слів. Відбір словесних засобів, які сприяють встановленню певного мовного стилю називається лексичною нормою [7, с. 39].

Як стверджує О.Пономарів, невмотивоване вживання того чи іншого слова журналістами є часто результатом квапливості, намагання нашвидкуруч, похапцем написати текст, не обтяжуючи себе пошуками потрібного, влучного слова [25, с. 64].

Л.Струганець говорячи про стабільність як одну з ознак мовної норми наголошує, що найменше вона виявляється у лексиці. Таке явище має кілька пояснень. По-перше, кількість лексичних одиниць значно перевищує кількість одиниць інших рівнів (фонем, морфем та ін.). По-друге, лексика, безпосередньо пов’язана з дійсністю, постійно реагує на зміни у суспільному житті. Слова з’являються разом із новими предметами і явищами, коли виникає потреба їх номінації, і поступово зникають разом із ними або набувають нових значень. Для прикладу мовознавець наводить таку статистику: в академічному Орфографічному словникові української мови (1994 р.) реєстр на літеру «Е» складається з 1683 лексем. Тільки 13 із них фіксує Словник української мови Б.Грінченка, а в одинадцятитомному Словникові української мови кодифіковано уже 770 слів. Тобто ці слова — лексика 70-90-х років ХХ століття [30, с. 38]. Такі кількісні дані демонструють швидкість мовного поступу, засвідчують велику роль лінгвістів в упорядкуванні мовного життя суспільства.

Про мовну норму писало чимало науковців, але вона і далі залишається каменем спотикання журналістів, причому як місцевого, так і загальноукраїнського рівнів.

Аналіз засобів масової інформації показав, що найпоширенішим порушенням мовної норми є вживання лексичних росіянізмів, які справляють руйнівний вплив на структуру української мови. На думку А.Капелюшного, «найчастіше причиною помилок є недостатній словниковий запас у людей, які порівняно недавно почали говорити українською мовою» [11, с. 95]. Але, як показало наше дослідження, ті журналісти, для яких українська мова є рідною, теж часто допускають помилки через вплив російськомовного середовища та масового поширення російськомовних журналістських матеріалів.

Для того, щоб охарактеризувати причини виникнення лексичних росіянізмів, використаємо типологію О.Пономарева. Він виділив два таких джерела:

- неправильний переклад з російської мови;

- помилки, пов’язані з використанням таких же коренів в українській мові [24, с. 131].

Чимало журналістів поза редакцією не користуються українською мовою. Через це їм часто буває важко оперативно перекласти якесь слово з російської на українську. А оскільки поганою традицією представників ЗМІ став пошук вдалого відповідника не у словниках, а через різні недосконалі комп’ютерні програми або ж вживання першого-кращого слова, яке спадає на думку, журналістські матеріали переповнені росіянізмами. Це не лише спотворює текст, але й впливає на грамотність читача, який запам’ятовує не українські відповідники, а приклади суржику і жаргону. Уникнути цієї причини появи росіянізмів досить просто – потрібно зауважити їх у мовленні, а потім відшукати вдалий відповідник у словнику.

Росіянізми, спричинені використанням таких же коренів в українській мові, трапляються в журналістських матеріалах частіше, але зауважити їх важче. Через схожість коренів двох мов, помилки такого типу мають прихований характер. Наприклад, слова «вартувати», «назначений», «виручка» давно стали загальновживаними і рідко хтось розуміє, що вони є неправильними. Щоб уникнути таких росіянізмів, журналісту потрібно постійно удосконалювати рівень знання української мови та перевіряти слова, які викликають підозру, у словниках та іншій науковій літературі.

Мовознавці давно звернули увагу на існування слів, подібних за зовнішньою формою у морфемному складі і звучанні, але відмінних за значенням. Проте й до цього часу існує чимало розбіжностей у поглядах дослідників на явище паронімії. Є.Чак категорично стверджує, що «вживаючи неточно окремі слова, не завжди уважні до слова мовці порушують народну традицію — тримати в чистоті й розвивати рідну мову» [32, с. 3]. Однак А.Капелюшний зауважує, що у журналістських текстах пароніми можуть використовуватись із стилістичною метою для:

- створення каламбурів;

- семантичного зіставлення;

- надання висловлюванню експресії, привернення уваги читача, слухача, глядача;

- створення пародійного, іронічного, глузливого забарвлення тексту [11, с. 62].

Тобто пароніми можуть бути засобом увиразнення журналістських матеріалів. Проте їхня звукова близькість спричиняє і помилки у мові ЗМІ.

По-перше, неправильне вживання паронімів є проявом незнання справжнього значення слова. Їхня підступність полягає у тому, що вони відрізняються інколи лише однією буквою, але значення слова при цьому змінюється радикально. Наприклад, контингент (склад людей якогось колективу) і континент (материк, велика ділянка суші оточена з усіх боків океаном) [32, с. 129]. Часто пароніми мають один корінь, а різняться лише наростком, приростком чи закінченням. Незначна відмінність у вимові призводить до помилок, тому, щоб їх уникати, журналістам варто приділяти увагу вживанню малознайомих слів, додатково перевіряючи їхнє тлумачення.

По-друге, часто причиною помилок є нерозрізнення міжмовних паронімів – близьких за звучанням слова різних мов. Наприклад, в російській мові слово «степень» означає і міру вияву чогось, і математичний термін. Натомість в українській мові його вживають тільки як математичний термін, а для позначення міри використовують слово ступінь: вищий ступінь, ступінь порівняння, науковий ступінь [5, с. 231]. У випадку виникнення сумнівів щодо вживання того чи іншого слова журналістам варто шукати правильний варіант у Словнику паронімів української мови.

Ще однією причиною помилок, яка виникає при перекладі з російської мови на українську, є міжмовна паронімія пов’язана з неправильним вживанням прийменників.Російський прийменник «у» перекладається українською «коло, біля, край, перед». Тобто в російській мові «у» та «в» мають різне значення. Внаслідок цього в матеріалах українських журналістів виникають помилкові конструкції. Згідно з «Українським правописом» прийменник «у» потрібно вживати:

- між приголосними

- на початку речення перед приголосним

- незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф, а також перед сполученнями літер льв, св, тв, хв [31, с. 41].

Взаємодія двох близькоспоріднених мов сприяє їх збагаченню, але водночас і породжує явище небажаної інтерференції, одним із виявів якої є відхилення від норм однієї з мов під впливом іншої. А оскільки багато українських журналістів поза роботою спілкуються російською, в журналістських матеріалах часто виникає явище міжмовної омонімії.

Міжмовними омонімами споріднених мов називають різні за значенням слова, які збігаються за формою повністю або в основній їх частині [7, с. 49].Українські дослідники не раз звертали увагу на існування в обох мовах слів, які звучать однаково (або майже однаково), але мають різні, часто досить далекі, а іноді й антонімічні значення: рос. просторічне запамятовать (забути) — укр. запам’ятати (не забути), рос. уродливый (некрасивий) — укр. уродливий (красивий), рос. пыльный (прикметник до «пыль») — укр. пильний (уважний, негайний, настійний, ретельний) та ін. Видатний перекладач М.Рильський вважав явище російсько-української міжмовної омонімії одним з найскладніших у теорії і практиці перекладу: «Давненько вже відзначено хибність думки,— ніби перекладати з близьких мов легше, ніж з мов далеких. Переклад на українську мову, скажімо, з російської чи білоруської являє специфічні труднощі, які не завжди легко подолати, він таїть у собі багато небезпек. Одна з цих небезпек — існування в споріднених мовах слів, які однаково чи майже однаково звучать, а означають зовсім різні речі» [27, с. 114].

Тож журналістам варто перевіряти слово, яке викликає сумнів, у словнику М.П.Кочергана або у лексикографічній праці О.М.Демської та І.М.Кульчицького [11, с. 62].

За визначенням П.Дудика, синонімія – це величезне багатство мови, одне з найпотужніших джерел мовної і мовленнєвої образності [6, с. 169] Справді, стилістичне використання синонімів дає працівникам ЗМІ змогу висловлюватись одночасно і точно, і художньо, в багатьох випадках надає журналістським матеріалам потрібного емоційного забарвлення. Таким чином вживання синонімів із стилістичною метою є показником широких художньо-творчих можливостей і мови, і автора тексту. Проте це питання також є проблемним для медіапрацівників, оскільки:

- характерна особливість синонімів у тому, що вони позначають те саме поняття, але відрізняються між собою додатковими значеннєвими відтінками, тобто обсягом семантики, яка притаманна кожному з них: зрозуміти, збагнути, втямити, уторопати;

- деякі синонімічні ряди включають слова з емоційно-експресивним забарвленням: кущ, корч, купина;

- в українській мові виділяють семантично-стилістичні синоніми, які відрізняються значеннєвими відтінками, семантичним обсягом і емоційно-експресивним забарвленням водночас: зразок, взірець, ікона, образ. [21, с. 60].

Найчастіше помилки при виборі правильного синоніма виникають у телевізійних журналістів, які «унаслідок браку часу на пошуки потрібного слова, на обрання його із синонімічного ряду або через неврахування того, що слово з його семантикою – це одночасно й продукт думки, і витвір людського чуттєвості» [11, с. 15].

Журналісти повинні бути компетентними і розуміти відмінності між словами у синонімічному ряді. Щоб уникнути помилок, вони можуть користуватись Словником синонімів чи іншою науковою літературою.

Слова іншомовного походження є одним із шляхів збагачення лексичного складу кожної мови. Українська мова підпорядковує запозичення своїм фонетичним та граматичним законам, часто виробляє до них синоніми з власного лексичного матеріалу (наприклад, алфавіт — абетка, пейзаж — краєвид, фон — тло) і не боїться втратити оригінальності та неповторності від уживання певної кількості чужих слів. [24, с. 125]. Проте запозичати варто лише тоді, коли мова не має власного лексичного позначення для якогось поняття. Часто в усному й писемному мовленні журналісти вдаються до надуживання іншомовної лексики через недостатнє знання словесного багатства рідної мови. Як справедливо зауважив О.Пономарів, «на відміну від багатьох цивілізованих країн, де слово може стати надбанням літературної мови тільки після дозволу академічної мовознавчої установи, у нас будь-хто може вживати що завгодно і де завгодно» [24, с. 126].

Останнім часом серед ЗМІ стало своєрідною поганою модою надуживання іншомовних слів. Багато журналістів вважають, що велика кількість запозичень свідчить про їхню ерудованість. Однак у більшості випадків це лише доводить некомпетентність авторів, які замість того, щоб пошукати відповідне слово в багатій з лексичного погляду рідній мові бездумно вживають іншомовні слова. Особливо це стосується суспільно-політичних журналістських матеріалів, які призначені для широкої аудиторії. Наприклад, часто чуємо або читаємо про аберацію, аморфність, сугестію, превентивність, конвекційність. Ці слова були б доречними у спеціалізованих, а не у загальноукраїнських ЗМІ. Звісно журналісти повинні проявляти освіченість, але перенасичуючи свої роботи запозиченнями, вони не те що не сприяють розвитку української мови, а ще й формують неправильну думку людей щодо певного слова. Внаслідок цього дедалі більше українців використовуватимуть слова іншомовного походження неправильно.

Ще однією помилкою такого роду є недоречне використання іншомовних слів, пов’язане з незнанням журналістами їхнього значення. Звідси і додавання до слів іншомовного походження зайвого означення. Для більшості вже звичними стали такі неправильні словосполучення: вільна вакансія, пам’ятний сувенір, захисний імунітет.

Отже, журналісти повинні замінювати іншомовні слова українськими відповідниками, а у тих випадках, коли іншомовного лексичного запозичення ще достатньо незасвоєного українською мовою, в журналістському творі не можна уникнути, А.Капелюшний радить використовувати різні способи введення іншомовного слова в текст, що полегшить читачам, слухачам, глядачам його сприйняття:

- після малозрозумілого слова подати у дужках український відповідник;

- обіграти іншомовне слово в тексті, з’ясувавши його значення;

- подати в тексті визначення невідомого слова;

- дати посилання внизу колонки (сторінки) в газеті чи рухомим рядком на телеекрані;

- за насиченості тексту порівняно новими іншомовними лексичними запозиченнями подати в кінці його короткий словничок іншомовних слів [14, с. 28].

Виникнувши на основі центральних південно-східних говорів, українська літературна мова вбирала все найкраще, що є в її діалектах. Наприклад, «слова плай (гірська стежина), ватра (вогнище, багаття), відтак (після того) з південно-західної діалектної групи давно увійшли до літературної мови» [2, с. 22]. У журналістських матеріалах діалектизми можна використовувати для:

- відтворення місцевого колориту;

- позначення реалій життя словами, яким нема відповідників у літературній мові;

- для створення мовної характеристики персонажа;

- для типізації характерів представників різних суспільних верств;

- для реального відтворення життя з усіма його подробицями [14, с. 84].

Але варто звернути увагу на те, що «невмотивоване вживання діалектизмів розхитує літературні норми, знижує рівень культури мовлення» [26, с. 111]. У засобах масової інформації використання діалектизмів часто не зумовлене ні стилістичними, ні номінативними настановами, тобто є наслідком недостатнього розмежування засобів літературної мови та діалектів. Працівникам медіа необхідно уникати цього, щоб не допускати засмічення мови і зниження її стилів.

Отже, норми літературної мови встановлюються на підставі вивчення закономірностей мовної системи та її підсистем і фіксуються в загальнообов'язкових рекомендаціях, а також в орфографічних, граматичних і пунктуаційних правилах. Дотримання сталих норм усіма мовцями й забезпечує те, що літературна мова виступає досконалим засобом передачі й одержання інформації. Основні норми, властиві книжній літературній мові, через школу, художню та наукову літературу й інші шляхи культурного впливу поступово поширюються, закріплюючись і в усному вжитку.

Лексичні норми швидше за інші архаїзуються, змінюються з часом, відбивають вплив живого мовлення. Однак різним лексичним нормам властивий далеко не однаковий показник стабільності і динамічності. Секрет мобільності криється насамперед в особливостях інфраструктури лексичного рівня літературної норми. Лексико-семантична система характеризується багатьма ознаками. Насамперед журналістам важливо звертати увагу на те, що сучасна лексична система відображає багатовіковий досвід народу, тому у ній паралельно функціонують як окремі одиниці, так і цілі їх підмножини, що містять відбитки їх попередніх ступенів розвитку мови. Також потрібно пам’ятати, що лексична система є відкритою, але ця відкритість неоднакова для різних її ділянок: одні легко приймають новації, інші майже строго консервативні. Ще одною особливістю лексико-семантичної системи є особлива мобільність у сучасній українській мові пласту побутової лексики. Тому журналісти повинні бути уважними та пильними при виборі того чи іншого слова, щоб передати свою думку точно і грамотно.