загальнотеоретичні проблеми студіювання

Сучасна людина досягла значних вершин у науці і техніці, і багатьох таємниць природи і світу для неї вже не існує. Однак, відмикаючи чергові двері пізнання на межі тисячоліть, доводиться констатувати, що нині склалася глибока криза цивілізації. Ми усвідомлюємо свою самотність і “нецілісність” та, як і століття тому, потребуємо й прагнемо гармонії, хоча в ході розвитку нашої культури відійшли від міфу, який цю гармонію ніс, втілював.

Необхідність стабільної морально-духовної системи координат для впевненого поступу людства в майбутнє постала сьогодні особливо гостро. На тлі кардинальних соціально-політичних змін-зламів, строкатості релігійної й філософської думки людина шукає опори для свого духовного існування, роз’єднана, намагається органічно ввійти у світ, у суспільство. Прикметно, що саме в наш час, коли, за словами В.Пивоєва, “ідеали раціоналізму, що приваблювали уми впродовж чотирьох століть, ледве не перетворились на ілюзії”, “виявилась поліміфологічність суспільної свідомості” [16; 3] і людство, “долаючи визначену вербальною свідомістю раціональність... розпочинає усвідомлювати й опановувати ірраціональне, досвід якого давніше й багатше за раціональний” [Там само]. У ХХ, та й на початку ХХІ ст. спостерігається підвищений інтерес до міфу з боку письменників, філософів, психологів, соціологів тощо; в літературі, як ніколи інтенсивно, актуалізуються процеси міфотворчості, що, у свою чергу, стимулює бурхливий розвиток міфокритики (зокрема, вітчизняної: роботи Я.Поліщука, Т.Саяпіної, Т.Мейзерської, Т.Шестопалової, А.Нямцу й ін.), яка у своїх розвідках спирається на праці З.Фройда, К.-Г.Юнга, Дж.Фрезера, Н.Фрая, К.Леві-Стросса, М.Еліаде, Я.Голосовкера, О.Лосєва, Є.Мелетинського, В.Топорова та ін.

Отже, питання функціонування міфу в культурно-духовному житті сучасного суспільства, авторської міфотворчості, інсталяції міфу й міфоелементів у літературі взагалі (як аспекти феномена міфологічного фактора в мистецтві) є надзвичайно актуальними, недостатньо розроблені у вітчизнянім літературознавстві й потребують усебічного, комплексного висвітлення. Мета даної розвідки – розкриття специфіки міфологічного фактора в літературі як явища культурно-філософського характеру – передбачає: а) розгляд власне міфу та коментар до спроб його дефініції; б) висвітлення понять міфологічного фактора в літературі та його основних модусів; в) обсервацію культурно-духовної ролі цього феномена в сучаснім суспільстві.

Міф супроводжував людину ще з прачасів і своєю синкретичністю сприяв цілісному сприйманню людиною світу, та по-своєму пояснював його. У сучасній культурі питання міфу – одне з найбільш цікавих і непростих. Філософський словник орієнтує на “класичну” полісемію цього поняття [20; 386-387], акцентуючи генетичний зв’язок зі стихією міфологічного мислення словесних та пластичних мистецтв, чий “головний будівельний засіб – художній образ –...уявляється, по суті, сучасним інобуттям міфу” [20; 387], тощо.

Проте чи кожен художній образ словесного мистецтва (літератури) може вважатися “сучасним інобуттям міфу”? І яке це інобуття? Можливо, мова йде про спроби осмислення сучасною наукою т.зв. “міфів другого покоління” [20; 388], проте за якими критеріями їх можна було б відповідно кваліфікувати? Ці та подібні питаня поки залишаються відкритими, хоча їх розроблення триває.

Практика міфокритики нині, дійсно, фіксує надзвичайне розширення семантики міфу. Так, Я.Поліщук, зазначаючи, що наукові дискусії навколо інтерпретації міфу з приходом кожної наступної генерації спалахують з новою силою, зауважує: “Безперечно, сьогодні... нам аж ніяк не випадає повертатися до класичного поняття міфу як пракультурної... оповіді про богів та героїв... Міф... універсальний культурний феномен, значення якого виходить поза конкретні часові виміри (проте в кожну епоху інсталюється в духовних координатах часу) як первісний код символів, смислів, світоглядних уявлень чи, за узвичаєним у науці терміном, архетипів” [17; 5-6].

Таке формулювання ілюструє динаміку і якість розширення “статусу” міфу, однак подібні видозміни в його семантичному полі підтримують далеко не всі науковці. Так, Є.Мелетинський наполягає на невиправданості розширення й модернізації значення міфу, мотивуючи свою позицію тим, що нині міф як термін набув більше полемічності, аніж аналітичності [11; 29], й остання теза не викликає заперечень.

Отже, відсутність чіткої дефініції міфу в сучасній науці значно ускладнює проведення практичних студій у цій сфері. Спроби підведення вказаного поняття під певні схеми (як-от, В.Пивоєва [16; 14]) найчастіше є глибоко дискусійними. Наприклад, теорії міфу, запропоновані Ф.Буслаєвим, О.Афанасьєвим, О.Потебнею, О.Лосєвим, В.Пивоєвим тощо, знаходять спростування в розвідці Д.Пашиніної, де дослідниця так підсумовує свій критичний огляд: “Виникає відчуття, що міф незрозумілим чином ухиляється від визначень... [...] побудова... закінченого образу міфу як такого, спроби дати міфу, міфології, міфологічному мисленню визначення, здається, зречені на неуспіх. [...] одна з основних властивостей міфу – його принципова невизначність. Тому що визначення передбачає певну зупинку та обмеження визначуваного. Міф же живе постійною зміною, переродженням і перетіканням” [15; 95].

Звідси, якщо вичерпне наукове визначення міфу неможливе, реальним залишається тільки безкінечне наближення до його осягнення. Характерним при цьому є визнання того, що міфологічний момент супроводжує й сучасну науку [20; 387]. Пригадуються радикальні погляди О.Лосєва, переконаного, що а) наука міфологічна [8; 18] і б) коли “наука” руйнує “міф”, то це означає тільки те, що одна міфологія бореться з іншою міфологією [8; 21]. (Таку думку поділяє І.Зварич [7; 333] та інші вчені і повністю заперечує, наприклад, В.Кутирев [5; 71]). Прикметно, що О.Лосєв стверджує, ніби “весь світ і всі його складові моменти, і все живе і все неживе, однаково суть міф...” [8; 183].

Тим не менше, не дивлячись на численні відмінності трактування, нині міф став одним із ключових понять теорії культури і соціології. Література як вид мистецтва послідовно зберігає зв’язок з міфологією на всіх етапах свого розвитку; між нею й міфологією відбувається постійний взаємовплив: “міф “перетікає” в літературу у вигляді сюжетно-композиційних схем (міфологема) та окремих елементів (міфема)” [7; 335] тощо, тоді як у літературі можуть “вироблятися” вже “нові” міфи. Більш того, як стверджує О.Лосєв, міфологічні методи літератури здатні до “безумовно реалістичного відображення життя” [9; 444].

Міфологічні структури з більшою чи меншою інтенсивністю впліталися авторами в текст художнього твору й мистецьки інтерпретувалися ще з античності. У часи Відродження, за М.Моклицею, в європейській свідомості “відбулося розмежування двох глобальних міфологій – античної і християнської – як... каталізаторів культурного розвитку” [12; 60], після чого міфи все активніше інтегрувалися в мистецтво (на середину ХХ ст. вчена відносить окреслення ще одної міфології – як форми суспільної свідомості в сучасному суспільстві). Особливо сильний інтерес до міфу виявили доба Відродження, романтизм І пол. ХІХ ст. та модернізм. При цьому характерно, що в науці проводиться думка про історію літератури як процес її деміфологізації, вершини якого – Просвітництво ХУІІІ ст. та реалізм ХХ ст. [10; 163].

“Тотальне” пожвавлення інтересу до міфу в літературі кін. ХІХ-ХХ ст. є процесом діаметрально протилежним і цілком може іменуватися реміфологізацією в літературі. Які передумови цієї “експансії міфу” (Є.Мелетинський)? Саме зріз ХІХ-ХХ ст. дав початок культурі й літературі модернізму, художнє мислення якого проявляє яскраву схильність до міфологізації. Людина в цей час звертається до міфології через тугу за відчуттям єдності з природою, одухотвореності світу; естетика “залізного Пегаса” більше не приваблює особистість, яка прагне спілкування з живим, пристрасним, вічним. Так розпочинається європейський “міфологічний ренесанс” (В.Петрушенко) ХХ ст., де міфологізм виступає як художній принцип, в основі якого лежить особливе світовідчування митця, що він у такий спосіб долає будь-які хронологічні й просторові рамки. “Повернення до міфотворчості... – зазначає А.Карась, – спонуковується відчуттям втрати життєвої правди, з’явою дефіциту смислу у повсякденному мовленні й розчаруванням у раціонально сконструйованих істинах...” [4; 147].

А.Гулига схиляється до думки, що історія культури взагалі – “сублімація міфу, зведення його на все більш високий ступінь” [2; 275]. Наскільки ж міф увійшов у літературний твір і наскільки легко чи важко виявити “аріаднині ниті” першого в художній тканині твору?

Дані досліджень зарубіжних науковців ХХ ст. про наявність міфів “скрізь, у кожному творі... навіть там, де, на перший погляд, їх нема” [див.: 12; 61], також наводять на думку, що в художньому творі (коли це виправдано) поряд з факторами авторської суб’єктивності, впливу конкретної епохи і т. ін. слід, напевно, виділяти й міфологічний фактор різного ступеня вираження.

Якнайкраще пояснення цьому пропонує Н.Фрай, зауважуючи, що міф завжди був і є інтегральним елементом літератури [див.: 18; 36]. Тобто можна сказати, що митець, працюючи з міфологічним матеріалом, “пробуджує” в літературі генетично закладені в ній потенції – виражати особливий, міфологічний, одвічний зміст, пов’язувати об’єктивно історичний лінійний час із сакральним, циклічним міфологічним часом, – “виходити” на універсальний рівень осмислення буття. Безпосереднє звертання письменника до фабульної схеми або постатей героїв певного міфу (міфології) найчастіше викликане бажанням здійснення нової інтерпретації міфологічної оповіді, утвердження міфу (його елементів) в сучасному світі, “вписування” сучасних реалій у міфологічний контекст та їх універсалізації. Змістова наповненість міфу може передаватись автором по-різному, що також залежить від творчих надзавдань інтерпретанта.

Існує декілька підходів до розгляду взаємовідношень між літературою і міфом в аспекті їх симбіозного поєднання. Це, наприклад, класифікація Н.Фрая, згідно з якою є три способи організації міфів та архетипних символів у літературі: 1) “невитіснений міт, який, звичайно, займається богами або демонами і має форму двох контрастних світів, повних метафоричних ідентифікацій, одна з яких є бажаною, а інша – небажаною”; 2) “романтична” тенденція, “яка підказує не висловлений прямо мітичний зразок у світі і яку близько пов’язуємо з людським досвідом”; 3) “тенденція до “реалізму”... щоб зосередити всю увагу на змісті та способі представлення, а не на формі фабули” [21; 149-150].

Більш універсальною з точки зору рівня й спрямованості ренарації міфу в літературі уявляється система модусів оприявнення міфу в художній творчості, розкрита в розвідці Я.Поліщука [див.:18; 38-43], – міфологізації, реміфологізації та деміфологізації. Так, міфологізація в літературному творі визначається присутністю в нім міфологічної оповіді в її традиційному сенсі, актуалізованому автором для сучасного контексту. У таких творах міф немовби просвічує крізь тканину тексту й надає його звучанню особливої масштабності.

Навмисне дистанціювання від первісної оповіді через її творче переосмислення та зміщення провідних акцентів міфу – ознаки реміфологізації з притаманною їй вже конфліктною, ревізійною ренарацією міфу. Письменник-реміфологізатор руйнує фабульну структуру класичного міфу й виявляє його прихований, тіньовий чинник, який в осучасненій реінтерпретації стає основним. На особливій культурній цінності такого роду творів наголошує А.Нямцу, зазначаючи, що процеси реміфологізації спрямовані на дослідження закономірностей і протиріч еволюції духовного світу особистості: “У новому культурно-історичному контексті загальновідомі міфи і легенди піддаються... осучасненню, часто набувають національно-психологічних характеристик того чи іншого етносу. У результаті цього здійснюється складний взаємопов’язаний процес онтологічної та аксіологічної “перевірок” подієво-семантичних домінант традиційних структур: з одного боку, сучасні реалії допомагають осмислити універсальні морально-психологічні проблеми загальнокультурних зразків; з іншого – позачасові колізії легендарно-міфологічних схем, накладені на конкретний національно-історичний матеріал, пропонують несподіване з точки зору буденної свідомості дослідження глибинних джерел сучасного духовного контексту” [14; 6-7].

У разі деміфологізації письменник ставить за мету руйнування певних міфологічних стереотипів, для чого вдається до іронії чи сарказму, творить “шаржовану подобизну міфу, шаржі міфологічних героїв” [18; 43].

При цьому в ряді художніх творів спостерігаються “дифузні” тенденції в названих модусів проявлення міфу в літературі (тобто динамізм останніх). Так само, як у творі елементи кількох міфів можуть синтезуватись автором в один (варіант реінтерпретації), так можуть поєднуватись чи взаємозближуватися й модуси вияву міфологічного фактора. Зокрема, це відносність природи явища деміфологізації (“руйнування міфу призводить... до утвердження іншого міфу” [2; 275]), межування реміфологізації з деміфологізацією або ж поєднання прийомів реміфологізації з елементами власне авторського міфу (відповідно, в “Камінному господарі” та “Лісовій пісні” Лесі Українки) [див.: 18; 41, 39] тощо.

Визначення поняття “авторських міфів” знаходимо в А.Нямцу: це “...ситуації, образи і мотиви літературних творів, які в силу первісної потужності структурно-змістової домінанти, що міститься в них, стали активно використовуватись іншими авторами та в процесі функціонування зазнали своєрідної культурологічної міфологізації” [13; 37]. Тут можна говорити про універсальний культурний феномен власне авторського походження, який вже сам становить “первісний код символів, смислів, світоглядних уявлень” (Я.Поліщук).

На нашу думку, розглядаючи міфологічний фактор у літературі та модуси його виявлення, серед останніх (та з певною автономністю) слід виділяти і явище власне авторського міфу: по-перше, три названі Я.Поліщуком модуси передбачають авторське новотворення на базі класичного міфу (міфомоделювання), орієнтовані і є прообразами авторського міфу; по-друге, авторський міф як такий сам стає інваріантом модусів наступної інтерпретації (в данім контексті – міфотворчості) інших митців, а отже, функціонує в одній площині (й за тими ж законами) із класичними міфами та їх осучасненими версіями в літературі.

Поняття міфологізації, реміфологізації і деміфологізації, вірогідно, можна розглядати як а) співвідношення авторського варіанта (моделі) міфу в літературному творі і даного класичного міфу (інваріанта), – тобто як результат художньої творчості; б) процеси видозміни класичного міфу (його елементів) у ході авторського опрацювання міфоматеріалу. Оскільки в обох випадках ідеться про творчу роботу митця над міфом, доречне, з нашого погляду, використання терміна “міфотворчість” (у т. ч. коли йдеться про дослідження авторського міфу). Це поняття досі носить дискусійний характер, і, на думку Я.Поліщука, таким і залишиться [18; 44]. Л.Скупейко вказує на “негативний смисл” міфотворення в україномовному сприйнятті [19; 57], а, приміром, Г.Грабович оперує цим поняттям досить послідовно [див.: 1]. Термін “міфотворчість” вживає вже Н.Калениченко [3; 222], послуговуються ним і Т.Гундорова, Т.Мейзерська, Л.Левчук, М.Найдорф, А.Карась та ін.

До речі, серед значень полісемантичного слова “міф” є негативне для даного контексту переносне (“недостовірне оповідання, вигадка”), яке у процесі наукового використання терміна не активізується. Можливо, в семантиці “міфотворчості” (“міфотворення”) також слід розпізнавати науковий, нейтральний, та “негативний” ракурси, які, у свою чергу, визначаються контекстом. Тоді термін “міфотворчість” отримає повну “легалізацію” у вітчизняних дослідженнях. Продуктивно функціонує він у зарубіжній науці: у працях “апологета міфотворчості” М.Еліаде (Є.Мелетинський), Б.Гарді, В.Халізева, В.Агеносова, В.Найдиша та ін. Визнано це поняття й у новітньому українському літературознавчому словнику: “Міфотворчість варто вважати постійною властивістю людської свідомості, людського мислення. [...] При широкому розумінні міфотворчості ми можемо говорити, що кожна епоха людської цивілізації творить про себе саму міф зі своєю міфопоетичною моделлю, картиною світу. Крім цього, кожна окрема людина творить про себе міф, живе в міфологізованій нею реальності” [7; 335]. Таким чином, літературна міфотворчість – лише один з можливих виявів людської міфотворчості (загальнолюдської, або “міфотворчості одиниць”), втілений у мистецькій сфері.

Отже, міфологічний фактор у літературі обумовлений перш за все процесами свідомої авторської міфотворчості. Він виявляється через атрибути – міфеми, міфологеми, міфопоетичні мотиви тощо – та може існувати в чотирьох основних модусах (типах міфотворчості) – міфологізації, реміфологізації, деміфологізації та власне авторському міфі.

Оскільки в літературному творі письменник створює власний цілісний художній світ, всесвіт (“поетичний образ світу”, “модель світу”, “світообраз” і т.ін. [див.: 6; 8-9]), а модуси міфологічного фактора передбачають народження в літературі “варіантних” моделей міфів (модуси міфологізації, реміфологізації та деміфологізації) та “нових міфів”, “неоміфів” (модус авторського міфу), то логічно говорити про формування в літературному творі, де міфологічний фактор структурує основні щаблі художньої дійсності, авторської міфопоетичної моделі (образу) світу, або, ширше, – міфопоетичної парадигми.

Підсумовуючи сказане, відзначимо, що світ міфу залишається загадковим сфінксом для людини і в ХХІ столітті: вона підвладна магії цього культурного феномена, проте до кінця осягнути його внутрішні закони – не в змозі. Завдяки процесам міфотворчості стають можливими як сучасні трансформації класичних міфів, так і поява “нової” (“вторинної” (В.Халізев)) міфології (причому не лише в літературі) [детальніше див.: 22]. Вказані “адаптовані” до сучасних культурно-суспільних умов міфологічні структури, за А.Нямцу, “відіграють роль своєрідних морально-психологічних моделей, які мають чітко виражені гносеологічну, прогностичну, поведінкову та аксіологічну функції” [14; 7]. Як міф служив людині опорою в давні часи, коли вона знаходила в ньому “зв’язок і мету” свого існування й буття світу, так і в новіший час вживані в літературних творах позачасові міфологічно-легендарні моделі виступають “лакмусом”, який “перевіряє” реалії конкретної доби з погляду вічності.

На відміну від давньої людини, людина сучасна сприймає міф як апогей метафоризму, символу, міф стає нині другою, альтернативною реальністю, в якій чіткіше проявляються досягнення і втрати (в першу чергу, моральні) нашої епохи. Саме для їх осмислення письменник працює з міфоматеріалом, стає міфотворцем. Художній параболізм, що досягається при цьому, дозволяє митцю наблизитись до першоджерел людськості, зазирнути в підсвідоме (пригадаємо теорію архетипів К.-Г.Юнга), подолати час (адже міф – “убивця часу”) і простір та вийти на універсальний рівень осмислення буття, світу, людини в ньому. Фактично, художня література в такий спосіб дедалі більше набуває філософічності, а найвизначніші її твори виходять за межі художніх. Письменник-міфотворець стає філософом.

Взагалі літературну міфотворчість, думається, можна трактувати як художнє, філософсько-естетичне явище культури (яке найбільший розвиток отримало в кін. ХІХ-ХХ ст.), коли письменник, спираючись на матеріал класичної міфології й художньо його опрацьовуючи, створює варіантну, осучаснену модель давньої широковідомої міфологічної оповіді (модуси міфологізації, реміфологізації і деміфологізації) або ж коли на ґрунті власне авторського досвіду й світовідчування окреслюється потужне структурно-змістове ядро, яке “кодує” художній світ твору даного письменника та, стаючи об’єктом інтерпретацій інших митців, зазнає “культурологічної” міфологізації (модус авторського, або ж “нового”, міфу).

У наш час літературна міфотворчість стає не тільки значним явищем літературного процесу, але й важливою культурно-філософською проблемою. Література несе в реальний світ колосальний духовно-емоційний заряд, і (враховуючи, що іноді художній твір (чи його ідеї) може сприйматися буквально, як “запрошення” до дії) важливо, щоб цей заряд був позитивним, щоб літературна міфотворчість була, образно кажучи, “екологією духу” людства.

Література

1. Грабович Г. Поет як міфотворець: Семантика символів у творчості Тараса Шевченка / Пер. з англ. С.Павличко. – Вид. 2-ге, випр. й авториз.– К.: Критика, 1998. – 207 с.

2. Гулыга А.В. Миф как философская проблема // Античная культура и современная наука / АН СССР. – Ред. кол.: Б.Б. Пиотровский (предс.), А.А.Тахо-Годи, В.В.Бычков. – М., 1985. – С. 271-276.

3. Калениченко Н.Л. Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. Напрями, течії. – К.: Наукова думка, 1983. – 256 с.

4. Карась А. Міфотворчість, розуміння і раціональність // Дзвін: Часопис спілки письменників України. – Львів, 2000. – № 3. – С. 138-147.

5. Кутырев В.А. Апология человеческого: (предпосылки и контуры консервативного философствования) // Вопросы философии. – 2003. – № 1. – С.63-75.

6. Лейдерман Н.Л. Жанр и проблема художественной целостности // Проблемы жанра в англо-американской литературе (ХІХ-ХХ в.в.). Вып. 2: Науч. труды Свердлов. пед. ин-та. – 1976. – Сб. 280. – С. 3-27.

7. Лексикон загального та порівняльного літературознавства /Буковинський центр гуманітарних досліджень; За ред. А.Волкова та ін. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – 636 с.

8. Лосев А.Ф. Диалектика мифа // Лосев А.Ф. Миф. Число. Сущность. – М.: Мысль, 1994. – С. 5-216.

9. Лосев А.Ф. Проблема вариативного функционирования поэтического языка // Лосев А.Ф. Знак. Символ. Миф. Труды по языкознанию. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 408-452.

10.Мелетинский Е.М. Мифологические теории ХХ века на Западе // Вопросы философии. – 1971. – № 7. – С. 163-171.

11.Мелетинский Е.М. Поэтика мифа. – 2-е изд. – М.: Изд. фирма “Восточная литература” РАН, школа “Языки русской культуры”, 1995. – 408 с.

12.Моклиця М. Міф як альтернативна реальність в літературі ХХ ст. //Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2001. – №1. – С. 57-67.

13.Нямцу А.Е. Легендарно-мифологические структуры в славянских и западноевропейских литературах: Учеб. пособие. – Черновцы: Рута, 2001.– 208 с.

14.Нямцу А.Є. Легендарно-міфологічна традиція у світовій літературі: (теоретичні та історико-літературні аспекти): Автореф. дис.... д-ра філолог. наук. 10.01.04 / 10.01.05 / НАН України. Ін-т літ-ри ім. Т.Г.Шевченка. – К., 1997. – 34 с.

15.Пашинина Д.П. Неопределимость мифа и особенности организации мифопоэтической картины мира // Вестник МГУ. Сер. 7. Философия. – 2001. – № 6. – С. 88-107.

16.Пивоев В.М. Мифологическое сознание как способ освоения мира. – Петрозаводск: Карелия, 1991. – 111 с.

17.Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму: Монографія. – Вид. 2-ге, доп. і переробл. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. – 392 с.

18.Поліщук Я. Поліфункціональність міфу в поетиці модернізму // Слово і час. – 2001. – № 2. – С. 35-45.

19.Скупейко Л. Казка і міф у драмі Лесі Українки “Лісова пісня” // Слово і час. – 2000. – № 8. – С. 55-65.

20.Філософський енциклопедичний словник / НАН України. Ін-т філософії

ім. Г.С.Сковороди; Наук. ред.: Л.В.Озадовська, Н.П.Поліщук. – К.: Абрис,

2002. – 743 с.

21.Фрай Н. Архетипний аналіз: теорія мітів // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 2002. –
С. 142-172.

22.Хализев В.Е. Мифология ХІХ-ХХ веков и литература // Вестник МГУ.
Сер. 9. Филология. – 2002. – № 3. – С. 7-21.