Види конституцій
Конституція в матеріальному сенсі — сукупність правових норм, що визначають вищі органи держави, порядок їх формування та функціонування, їх взаємні відносини та компетенцію, а також принципове положення індивіда по відношенню до державної влади. Конституції в матеріальному сенсі прийнято класифікувати, зокрема, на писані й неписані.
За формою (структурою):
писані (єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений.)
неписані (складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.
За терміном дії конституції:
постійні (приймаються на необмежений строк дії, наприклад, до сьогодні зберігає свою чинність Конституція Норвегії 1814 р., Конституція Люксембурга 1868 р.;)
тимчасові (приймаються на певний час, наприклад, до прийняття нової конституції.)
За порядком зміни, внесення поправок і доповнень:
жорсткі (зміни до них вносяться в ускладненому порядку, тобто з дотриманням законодавчо визначених спеціальних процедур. Зазвичай, такий порядок закріплюється у тексті конституції, а сама жорсткість покликана забезпечити авторитет та стабільність основного закону. До розряду жорстких належать кодифіковані конституції, наприклад, Конституція США 1787 р., Конституція Японії.
гнучкі (зміни та доповнення до конституцій вносяться у звичайному порядку, без дотримання будь-яких процедур. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі некодифіковані конституції (Великобританія, Швеція) 1947 р.;)
За способом прийняття:
открайовані (даровані монархом, тобто розроблені без участі представницького органу. Откроювання — це односторонній акт, внаслідок якого суверен односторонньо встановлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади, наприклад, Конституція Непалу 1990 р., Конституція Нігерії 1960 р.
народні (прийняті представницьким органом або шляхом референдуму).
За формою правління, яка закріплюється в конституції:
монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.)
республіканські (наприклад, конституції Франції, 1958 p.; України, 1996 p.).
Залежно від державно-політичного режиму:
демократичні (прийняті у державах з демократичною формою державного режиму (Основний закон Фінляндії 1999 р.)
авторитарні (прийняті у державах, в яких влада перебуває в руках незначної кількості осіб або певної особи, використовуються авторитарні методи державного управління, влада повністю здійснює контроль у політичній сфері, проте залишається відповідний простір свободи дій в економічній, соціальній, культурній сферах. Зазвичай, авторитарні конституції пишуться і приймаються під конкретних публічних осіб. Наприклад, Конституція Франції 1800 року увійшла в історію як авторитарна наполеонівська конституція, Конституція Франції 1958 року — авторитарна деголлівська конституція.)
тоталітарні (прийняті у тих державах, де існує антидемократична форма державного режиму, держава повністю контролює всі сфери суспільного життя, дозволена цензура, не забезпечуються права і свободи людини та громадянина (конституції країн Африканського континенту)
За формою державного устрою, що встановлюється конституціями:
федеративні (Конституція ФРН 1949 р.)
унітарні (конституції України, 1996 p.; Греції, 1975 p.).
Конституції притаманна ціла низка юридичних властивостей, що характеризують її місце в системі права і роль у суспільстві:
Центральне місце в правовій системі країни.
Конституція є базою, фундаментом усього законодавства. Це передусім означає, що всі нормативно-правові документи повинні відповідати конституції. Більше того, нормативно-законодавча база має розроблятися на основі конституції. Якщо який-небудь документ суперечить конституції, то він, безумовно, підлягає скасуванню. Конституція України закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності державних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав та свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя. Саме цим закріплюється її центральне місце в системі.
Установчий характер.
Установчий характер мають не тільки окремі її норми, а й уся конституція, бо вона є основою розбудови і діяльності держави і суспільства, всього законодавства, політичних і корпоративних установ країни, тобто в Конституції закріплюються найважливіші права, свободи та обов'язки громадян, система, принципи діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування.
Вища юридична сила.
Її норми завжди мають перевагу над положеннями інших законів, а тим більше актів виконавчої влади. Закони або підзаконні акти приймаються конституційними органами і за встановленою в ній процедурою. Конституція займає найвищий щабель в ієрархічній системі правових актів. Верховенство конституції означає, що закони та підзаконні акти повинні прийматися конституційно визначеними органами і за встановленою у ній процедурою. Наприклад, ст. 8 Конституції України вказує: "Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Пряма дія норм Конституції.
Означає, що згідно з ч. З ст. 8 Конституції України означає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точк зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.
Згідно з постановою Пленуму Верхоного Суду України
Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:
1)коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;
2)коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;
3)коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;
4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.
Підвищена стабільність.
Конституція закріпила базові засади конституційного ладу, форму держави, права і свободи громадян та інши Функціонування держави, прогресивна стабільність соціально-економічного розвитку неможлива в умовах частих змін правової основи організації та діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Тому сьогодні є конституції, яким не одна сотня років. Однак, існують і особливості прийняття зміни і перегляду конституцій. Зміна конституції пов'язане зі змінами у суспільному житті, у співвідношенні політичних сил. На порядок зміни конституції впливає форма політико-територіального устрою держави. У федеративних і унітарних державах верхнього рівня місцевої влади надаються широкі права. За способом зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяються на дві групи:
1. Особливий порядок. Якщо парламентські закони приймаються більшістю голосів, то для прийняття поправок і доповнень до конституції встановлюється в самому основному законі особлива процедура. За загальним правилом конституція змінюється у тому ж порядку, в якому вона була прийнята. Іншими словами, як прийняття конституції, так і зміна її належить до компетенції установчої влади, а вона функціонує відповідно до більш строгими процедурними правилами, ніж влада законодавча.
2. Складний порядок. Це внесення змін до конституції в порівнянні із звичайним законом. Скликання установчих зборів для внесення поправок у текст вже діючої конституції скликання установчих зборів звичайно не потрібно, але в деяких країнах, наприклад в Болгарії, для зміни «укріплених» статей конституції (норми про територію держави та державний устрій) це необхідно. Поправки вносяться за рішенням парламенту або на підставі підсумків референдуму, однак прийняття таких рішень пов'язане зі спеціальними вимогами. Перш за все, сама пропозиція про внесення поправок вимагає дотримання певних умов. Якщо проект звичайного закону в ряді країн може внести один член парламенту, то проект про зміну конституції вноситься тільки главою держави, урядом, певною групою депутатів.
Особливий правовий захист.
Особливий правовий захист полягає у тому що, він має на меті забезпечення дотримання конституційних положень, захист від порушень як «знизу» — фізичними і юридичними особами, так і «згори» — різними гілками державної влади. Вони передбачають застосування органами державної влади, посадовими особами з метою дотримання Конституції України форм і методів діяльності в рамках наданої компетенції. Конституції деяких держав (наприклад,Конституція ФРН) передбачають можливість застосування і не правових засобів захисту, закріплюючи право народу чинити опір неконституційній владі, але їх застосування можливе лише в надзвичайних ситуаціях. Наприклад, ст. 61 Конституції ФРН вказує: «Бундестаг або Бундесрат можуть висунути перед Федеральним конституційним судом звинувачення проти Федерального президента в умисному порушенні ним Основного закону або іншого федерального закону. Пропозиція про пред'явлення обвинувачення має бути висунуто не менше ніж чвертю членів Бундестагу або чвертю голосів Бундесрату. Для вирішення про пред'явлення обвинувачення потрібна більшість у дві третини членів Бундестагу або у дві третини голосів Бундесрату. Звинувачення представляє уповноважений висунув звинувачення органу.»
Правовий захист Конституції України здійснюють:
1. Вищі органи державної влади: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. Так, наприклад, згідно з Конституцією України Президент України є гарантом додержання Конституції України (ч. 2 ст. 102)
2. Правоохоронні органи, центральні та місцеві органи виконавчої влади.
3. Орган конституційної юрисдикції (Конституційний Суд України), який є основним, визначальним елементом системи правових засобів захисту Конституції України. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.
3. Структура та зміст конституції. Порядок внесення до неї змін
Чинна Конституція України складається з 15 розділів. 161 стаття зібрана у 14 розділів, а XV розділ містить 16 перехідних положень. Тексту Конституції передує Преамбула.Розділи Назва Статті
Преамбула
I Загальні засади 1—20
II Права, свободи та обов'язки людини і громадянина 21—68
ІІІ Вибори. Референдум 69—74
IV Верховна Рада України 75—101
V Президент України 102—112
VI Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади 113—120
VII Прокуратура 121—123
VIII Правосуддя 124—131
IX Територіальний устрій України 132—133
X Автономна Республіка Крим 134—139
XI Місцеве самоврядування 140—146
ХІІ Конституційний Суд України 147—153
ХІІІ Внесення змін до Конституції України 154—159
XIV Прикінцеві положення 160—161
XV Перехідні положення
Основні положення[ред. • ред. код]
Конституція України ухвалена і введена в дію Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Складається з преамбули та 15 розділів. У преамбулі підкреслюється, що ВР України ухвалює цю Конституцію — Основний Закон України від імені українського народу — громадян України всіх національностей.
Державний лад[ред. • ред. код] До основних положень Конституції України 1996 року належать норми, що визначають загальні засади державного ладу України. Згідно зі ст. 1, Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Демократична суть держави конкретизує ст.5, проголошуючи Україну республікою за формою правління, а також закріплюючи в українській державі принцип народовладдя. Народ визнається носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Демократизм форм правління в Україні визначається й тим, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідні органи здійснюють свої повноваження у встановлених конституцією межах і відповідно до законів України.
Україна є соціальною державою. У ст. 3 конституції сформульовано принцип, за яким: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю… Держава відповідає перед людиною за свою діяльність».
Права людини[ред. • ред. код]
У розділі «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» закріплено широкий спектр прав і свобод людини й громадянина, що охоплює всі без винятку права і свободи, які демократ. світ. спільнотою прийнято вважати за відповідні гуманістичні стандарти в цій сфері сусп. і держ. життя. Так, до особистих прав людини у К. У. 1996 зараховано: право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до людської гідності (ст. 28), право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. 30), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та ін. кореспонденції (ст. 31), право на невтручання в особисте й сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки й слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).
Конституційні органи[ред. • ред. код]
У Конституції України 1996 визначено конституційні органи України, їхній статус і повноваження.
ВР України, яка складається з 450 нар. депутатів, є єдиним органом законодавчої влади в Україні, парламентом д-ви.
Президент України визначається конституцією як глава д-ви, який виступає від її імені. Він є гарантом держ. суверенітету, територіальної цілісності України, додержання конституції, прав та свобод людини й громадянина.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. До центр. органів виконавчої влади належать мін-ва, держ. к-ти та ін. відомства загальнодерж. рівня.
Органами держ. виконавчої влади на місцях є обласні, а також ств. у містах Київ та Севастополь відповідні держ. адміністрації.
Місцеві державні адміністрації зобов'язані постійно координувати свою діяльність з відповідними органами місц. самоврядування, допомагати їм у задоволенні потреб територіальних громад, вирішенні актуальних питань життя.
Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні конституція визначила Конституційний Суд України, який «вирішує питання про відповідність законів та тих чи інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України» (ст. 147).
Конституційні положення мають важливе значення для удосконалення та зміцнення системи правопорядку. Згідно з конституцією, правосуддя в Україні здійснюється тільки судами.
Судочинство провадиться Конституційним Судом України та судами заг. юрисдикції, останні організовуються за принципами територіальності й спеціалізації. Найвищим суд. органом у системі судів заг. юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими суд. органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.
Територіальний устрій[ред. • ред. код]
Конституція визначила територіальний устрій та органи місц. самоврядування України. Відповідно до ст. 133 розділу «Територіальний устрій України» систему адм.-тер. устрою України складають: АР Крим, області, р-ни, міста, р-ни в містах, с-ща і села. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька область, Волинська область, Дніпропетровська область, Донецька область, Житомирська область, Закарпатська область, Запорізька область, Івано-Франківська область, Київська область, Кіровоградська область, Луганська область, Львівська область, Миколаївська область, Одеська область, Полтавська область, Рівненська область, Сумська область, Тернопільська область, Харківська область, Херсонська область, Хмельницька область, Черкаська область, Чернівецька область, Чернігівська область, міста Київ та Севастополь. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус (держ. підпорядкування), визначений відповідними законами України.
На розвиток і зміцнення демократ., соціальної, правової д-ви спрямований закріплений у конституції принцип, яким в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.
Порядок внесення змін до Конституції України
За порядком внесення змін Конституція України наближена до жорстких конституцій, що підтверджується такими чинниками:
1) Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157 Конституції України);
2) Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157 Конституції України);
3) законопроект про внесення змін до Конституції України не може розглядатися Верховною Радою України без наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України (ст. 159 Конституції України);
4) законопроект про внесення змін до всіх розділів Конституції України, крім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України (ст. 154 Конституції України);
5) законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділів І, Ш, XIII, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України (ст. 155 Конституції України);
6) законопроект про внесення змін до розділів І, ІІІ, XIII подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України (ч. 1 ст. 156 Конституції України);
7) повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції України з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання (ч. 2 ст. 156 Конституції України);
8) законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту (ч. 1 ст. 158 Конституції України);
9) Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України (ч. 2 ст. 158 Конституції України).
Таким чином, Конституція України за ступенем складності процедури внесення до неї змін, подібно до Конституції США, є досить жорсткою.
4. Консттуційні права, свободи і обов’язки особи і громадянина
Права людини - це гарантована законом міра свободи особи та її можливість вільно діяти, самостійно обирати вид і міру власної поведінки з метою задоволення матеріальних і духовних потреб через користування надбаннями та благами суспільства і держави у межах, визначених національним і міжнародним законодавством. Основні права і свободи людини і громадянина закріплені в Конституції України.
Ознаки конституційних прав і свобод людини і громадянина:
* мають верховенство, тобто вони є правовою базою для прийняття всіх інших прав і свобод;* є нормами прямої дії і мають гарантований захист;
* базуються на конституційних принципах рівності для кожного і не можуть бути обмежені чи скасовані;* основні права людини належать їй з моменту народження;
* їх якісний рівень залежить від рівня соціально-економічного, політичного, культурного та іншого розвитку суспільства і держави.
Традиційно виділяють чотири усталені концепції визначення правової природи прав і свобод людини та громадянина - ліберальна, колективістська, мусульманська і позитивістська. В основі Конституції України лежить ліберальна концепція прав і свобод людини, яка закріплює максимальну кількість прав і свобод людини І громадянина, а конституційні обов'язки регламентує в обмеженому вигляді, або взагалі вони не згадуються в конституційному акті. Ліберальна концепція визначає, що особа наділяється невід'ємними правами. За цією теорією людина є найвищою соціальною цінністю, як це зазначено у ст. З Конституції України.
Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснюється з метою структуризації знань про конституційні права та свободи, що дозволяє комплексно їх проаналізувати і дійти відповідних висновків,
1) за суб'єктами - права і свободи індивіда (право на громадянство) та права і свободи групи індивідів (право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей);
2) за походженням - природні (право на життя, вибір професії) та позитивні (активне і пасивне виборче право та ін.);
3) за сферами життєдіяльності (за змістом):
а) особисті права і свободи (ч. 1 ст. 27 Конституції України - право на життя, ч. 1 ст. 33 Конституції України - право на свободу пересування та ін.);
б) політичні права і свободи, пов'язані з участю громадян України у процесі формування державних органів, органів місцевого самоврядування та управлінні суспільством і державою (ст. 36 Конституції України - право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, ст. 38 Конституції України - право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, ч. 1 ст. 39 Конституції України - право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування);
в) економічні права і свободи (ч. 1 ст. 42 Конституції України - право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, ч. 1 ст. 43 Конституції України - право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, ч. 1 ст. 44 Конституції України - право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів);
г) соціальні права і свободи (ч. 1 ст. 46 Конституції України - громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та ін.);
г) екологічні права і свободи (ч. 1 ст. 50 Конституції України - право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, ч. 2 ст. 50 Конституції України - право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена);
д) освітньо-культурні права і свободи (ст. 53 Конституції України - право на освіту має кожен, повна загальна середня освіта є обов'язковою; ст. 54 Конституції України - право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів та ін.).
Класифікацію конституційних прав і свобод здійснюють також за іншими критеріями, зокрема за черговістю включення їх до конституційних актів:
* перше покоління - наслідком буржуазних революцій XVII - XVIII століть стало конституційне закріплення особистої незалежності особи від держави;
o друге покоління - закріплення в конституційних актах середини XX століття позитивного втручання у сферу природних, особистих прав людини;
* трете покоління - це права, пов'язані з глобальними проблемами людства, зокрема право на безпечне довкілля, збереження миру у світі та ін. Ці права знайшли нормативне закріплення в конституціях країн світу після Другої світової війни.
Отже, конституційні права і свободи людини і громадянина сформувалися об'єктивно, є багатогранними за своїм змістом і формою, становлять невід'ємну складову правового статусу людини і громадянина.
Принципи конституційно-правового інституту прав і свобод людини і громадянина - це засадничі ідеї та основоположні вимоги, на основі яких визначаються права і свободи суб'єктів у суспільстві та державі:
1) принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини і громадянина (ст. 21 Конституції України). Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними від народження і ніхто не може позбавити їх законних прав;
2) принцип рівноправності прав і свобод людини і громадянина (ст. 24 Конституції України). Цей принцип означає, що здійснення прав і свобод людини і громадянина не повинно порушувати права і свободи інших осіб. Права і свободи людини і громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії (ч. З ст. 24 Конституції України). Крім того, цей принцип проголошує рівність усіх перед законом і судом (ч. З ст. 8 Конституції України);
3) принцип неможливості звуження змісту та обсягу конституційних прав і свобод людини і громадянина при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів (ч. З ст. 22 Конституції України);
4) невичерпність прав і свобод людини і громадянина, закріплених ч. 1 ст. 22 Конституції України. Цей принцип означає, що визначений Конституцією України перелік прав і свобод людини та громадянина не є остаточним, оскільки в демократичній державі він може бути доповнений та урізноманітнений відповідно до суспільних потреб;
5) принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що конституційні права та свободи гарантуються державою і не можуть бути скасовані;
6) принцип єдності прав та обов'язків людини і громадянина (ст. 23 Конституції України). Так, ч. 2 ст. 13 Конституції України проголошує, що кожен громадянин має право відповідно до закону користуватися природними об'єктами права власності народу, а ст. 66 Конституції України передбачає, що кожний зобов'язаний не заподіяти шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.
Конституційний обов'язок людини і громадянина - це вид і міра необхідної поведінки, визначені Конституцією України. Ознаки конституційного обов'язку: необхідна поведінка людини, яка не опосередковується її бажанням; обов'язок передбачає відповідне обмеження прав людини (заборона пропаганди насилля, війни); виконання обов'язку забезпечується юридичною відповідальністю. Види обов'язків, передбачених Конституцією України: 1. Обов'язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68) - має загальне значення і не має винятків, оскільки стосується всіх осіб, котрі перебувають на території України.
2. Обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65).
3. Обов'язок набуття повної загальної середньої освіти (ч. 2 ст. 53). Цей обов'язок забезпечується батьками і державою.
4. Обов'язок піклуватися про дітей і непрацездатних батьків. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ч. 2 ст. 51).
5. Обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ч. 1 ст. 67).
Отже, в основі Конституції України лежить ліберальна концепція прав людини, яка передбачає максимум прав і свобод та мінімум обов'язків.
Конституційні гарантії захисту та практичного здійснення прав і свобод людини і громадянина
Конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина - це об'єктивні умови і засоби, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи. Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій: загальними та юридичними.
Загальні гарантії прав і свобод людини і громадянина поділяються на: економічні (економічна свобода громадян та їх об'єднань, соціально орієнтована ринкова економіка) та політичні гарантії (право громадян на утворення політичних партій, заборона діяльності об'єднань лише в судовому порядку).
Юридичні гарантії прав і свобод людини і громадянина встановлюються державою в Конституції та законах України. Так, Конституція України гарантує право на оскарження в суді дії чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55), недопустимість зворотної дії закону в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, тобто ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (ст. 58), недопустимість обмеження прав і свобод громадян, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64); принцип презумпції невинуватості, тобто особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62).
Крім того, права і свободи людини та громадянина, закріплені Конституцією України, є невичерпними, вони гарантуються і не можуть бути скасовані (ст. 22).
Особливе місце в системі гарантій посідає Президент України, який згідно зі ст. 102 Конституції України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Правовою основою утворення та діяльності зазначеного органу є статті 55, 101 Конституції України, Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 року. Важливим гарантом прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності органів державної влади та держави загалом. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Також існує міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема Європейський суд з прав людини, Верховний комісар ООН із заохочення захисту прав і свобод людини, Комісія з прав людини ООН та ін.
Отже, гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина забезпечуються і надаються як національним, так і міжнародним законодавством.
5. Засади виборчого права та види виборчих систем.
Президент України, представницькі органи народу України – Верховна Рада України, органи місцевого самоврядування, міські, сільські, селищні голови – обираються шляхом виборів на основі певної виборчої системи.
Вибори – це волевиявлення народу з метою формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом голосування. Тобто, вибори – це спосіб формування представницьких органів, обрання службових осіб.
Виділяють такі види виборів:
чергові;
позачергові (дострокові);
повторні (проводяться у випадках, коли вибори визнані недійсними);
проміжні (замість вибулих депутатів і голів рад).
Виборча система має декілька значень. З одного боку, виборча система означає порядок формування представницьких органів держави або виборних посадових осіб. З іншого боку, виборча система становить систему розподілу місць у виборних органах після встановлення результатів голосування. Відомі такі виборчі системи:
мажоритарна – для обрання кандидат повинен отримати більшість голосів округу чи держави;
пропорційна – розподіл місць у парламенті між партіями залежно від кількості поданих за них голосів виборців;
змішана – поєднує в собі елементи мажоритарної і пропорційної системи (одна половина депутатів обирається за мажоритарною системою, а друга – за пропорційною).
Виборче право в об’єктивному розумінні – це система правових норм, які регулюють процес формування представницьких органів і обрання службових осіб.
Виборче право в суб’єктивному розумінні – це право обирати (активне виборче право) і бути обраним (пасивне виборче право).
Особа, яка має право голосу, називається виборцем, а всі виборці держави іменуються виборчим корпусом (електоратом).
Виборча кампанія – це сукупність заходів і дій, які проводяться суб’єктами виборчого процесу (виборчими органами, кандидатами на виборні посади, громадянами та їх об’єднаннями).
Виборча система базується на певних принципах. Такими принципами виборчої системи України є:
територіальність – означає, що вибори проводяться на відповідній території в одномандатних виборчих округах;
загальність – право обирати мають усі громадяни України, які досягли 18 років. Право бути обраним (тобто пасивне виборче право) залежить від рівня органу, до якого обирається громадянин, і віку (народний депутат України – не молодше 21 року, Президент України – не молодше 35 років);
рівноправність – кожен виборець має один голос, виборці беруть участь у виборах на рівних засадах, жінки і чоловіки мають рівні виборчі права;
безпосередність – кожен громадянин України бере участь у виборах особисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права голосу будь-якій іншій особі забороняється.
Голосування на виборах є таємним: контроль за волевиявленням виборців не допускається.
Важливим є принцип несумісності статусу народних депутатів із службовим становищем. Це означає, що народному депутатові забороняється робота за сумісництвом, крім творчої, наукової і викладацької діяльності, у вільний від виконання депутатських обов’язків час.
6. Конституційні основи статусу Верховної Ради України.
У системі державних органів особливе місце займає парламент - Верховна Рада України, що є єдиним органом законодавчої влади. Верховна Рада України обирається по пропорційній системі на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голосування строком на п’ять років [15, c. 224].
Парламент – невід’ємний атрибут кожної демократичної держави. Він є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, який обирається корпусом виборців або населенням. В якості державно-правового інституту парламент має багатовікову історію. Прообразом сучасних парламентів були станово-представницькі установи ХІІ–ХІІІ ст., зокрема англійський парламент та іспанські кортеси. Що стосується історії сучасних парламентів, то вона починається з епохи буржуазних революцій.
Парламент завжди був найважливішою формою представницького народовладдя. Його головне призначення – законодавче регулювання суспільних відносин, прийняття законів, які б виражали волю народу, представляли народ і втілювали його інтереси.
Конституція України не вказує на представницький характер парламенту, а тільки підкреслює, що це єдиний законодавчий орган. Але це не означає, що наш парламент не має представницьких ознак і властивостей. Останні виявляються у вказівках на представницький мандат народних депутатів України (ст.78), у виконуваних Верховної Радою завданнях і функціях. Конституція України встановлює, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої (тобто, прямої) демократії (ст.69), що народ здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування (ст.5). Тим самим конституційно в нашій державі встановлюється представницька демократія, що реалізується насамперед через парламент – Верховну Раду України. Політична воля народу знаходить свій вияв насамперед через цей орган, що прийняв Конституцію України, що розробляє і приймає конституційні і звичайні закони, які регулюють найбільш важливі питання державного і громадського життя нашої республіки.
Верховна Рада займає провідне місце серед вищих органів державної влади, у першу чергу завдяки своїм законодавчим повноваженням, а також виступає в якості центральної ланки політичної системи України, визначаючи основні засади внутрішньої та зовнішньої політики нашої держави. Парламент є ареною боротьби різноманітних політичних сил країни, інструментом досягнення злагоди у суспільстві і соціально-політичного компромісу [13, с. 87].
Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України, що має силу закону. Верховна Рада працює сесійно. Чергові сесії починаються в перший вівторок лютого і перший вівторок вересня щороку (ст.83 Конституції). Рішення парламенту приймається на пленарних засіданнях шляхом голосування, яке може бути таємним чи відкритим. Рішення приймається у формі законів, постанов та інших актів простою
більшістю від конституційного складу Верховної Ради (не менше 226 голосів народних депутатів) [1].
Для керівництва своєю роботою Верховна Рада обирає Голову, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради. Згідно з законодавством Верховна Рада створює постійні комітети, у яких ведеться основна робота над законопроектами. Також у межах своїх повноважень Верховна Рада може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготування і попереднього розгляду питань і тимчасові слідчі комісії. В Верховній Раді за підсумками виборів формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України з конституційного состава парламенту. Вона формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верхової Ради, або на протязі одного місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій парламенту. Коаліція вносить пропозиції президенту України з кандидатури Прем’єр-міністра України, та з кандидатур до складу Кабінету Міністрів України. Депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, передбачені дійсною Конституцією.
Повноваження Верховної Ради є надзвичайно широкими. Вони визначені ст.85 Конституції. Але суттю її діяльності є законотворство (у ст.92 перераховане широке коло питань, що вирішуються винятково законами).
Законодавчий процес в Україні (тобто послідовність дій, результатом яких є прийняття Закону України) проходить декілька етапів:
1. Законодавча ініціатива (тобто внесення законопроектів у Верховну Раду на обов’язковий розгляд). Це право, яке мають народні депутати України, Президент України, Кабінет Міністрів (ст.93 Конституції);
2. Розгляд законопроектів Верховної Радою України. Воно відбувається шляхом обговорення і схвалення законопроектів на пленарних засіданнях. При цьому законопроект проходить три читання
3. Прийняття закону. Закон приймається абсолютною більшістю голосів. Для прийняття конституційного закону потрібні голоси 2/3 депутатів конституційного складу Верховної Ради України. Після схвалення закону Верховної Радою України його підписує Голова Верховної Ради України, після чого закон передається на підпис Президенту України (він має право вето у відношенні прийнятих Верховної Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Радою України).
4. Опублікування. Закон публікується Президентом України у “Відомостях Верховної Ради України” і у газеті “Голос України”.
5. Вступ закону в силу. Закон набирає сили по закінченні 10 днів після опублікування, якщо інше не зазначено в самому законі [15, c. 225].
7. Президент України.
Конституція України визначає Президента як главу держави, що виступає від її імені. Президент уособлює державу, має особливий правовий статус у політичному житті суспільства, завдяки своїм повноваженням врівноважує всі гілки влади, представляє державу в міжнародних відносинах.
Пост Президента України був введений Законом від 5 липня 1991 р. з метою:
- необхідності зміцнення системи центральних органів влади;
- надання динамізму розвитку української державності. Згідно Конституції України на Президента України як главу держави покладено найважливіші функції:
1) обов'язок бути гарантом державного суверенітету;
2) виступати гарантом територіальної цілісності України;
3) бути гарантом Конституції України;
4) бути гарантом додержання прав і свобод людини і громадянина.
Конституція України і Закон України "Про вибори Президента України" в редакції від 18 березня 2004 р. визначають загальні умови його обрання.
Президент України обирається на підставі основних виборчих принципів (загальними, рівними і прямими виборами при таємному голосуванні) на строк 5 років.
Президентом може бути громадянин України не молодше 35 років, який не менше 10 останніх років перед днем виборів років проживає в Україні, має виборчі права і володіє українською мовою.
Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.
Повноваження Президента України починаються з моменту складення ним присяги народові України на урочистому засіданні Верховної Ради. Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.
У зв'язку зі здійсненням в Україні Конституційної реформи повноваження Президента України дещо змінилися і вона перетворилася із президентсько-парламентської в парламентсько-президентську республіку.
Так, до 1 січня 2006 року Президент України сам формував Кабінет Міністрів України. Лише для призначення Прем'єр-Міністра України йому була потрібна згода Верховної Ради України. Після введення в дію Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року Президент України лише вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій подання про призначення Верховною Радою України Прем'єр-Міністра України, та подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови СБУ.
Сукупність повноважень Президента України можна розділити на повноваження, пов'язані з:
1) представництвом України в міжнародних відносинах (підписання міжнародних договорів, прийняття вірчих та відкличних грамот, дипломатичних представництв інших держав...);
2) діяльністю Верховної Ради України (право передчасного припинення повноважень парламенту, право вето...);
3) законодавчою діяльністю (право законодавчої ініціативи, підписання і оприлюднення законів, призначення українського референдуму...);
4) вирішення кадрових питань (призначення і звільнення глав дипломатичних представництв, керівників окремих центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій...);
5) забезпеченням державної незалежності, національної безпеки і оборони країни (керування Радою національної безпеки України, прийняття рішень про загальну чи часткову мобілізацію, оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інше);
6) діяльністю судових органів (утворення судів, призначення 6-ти суддів Конституційного Суду України, всіх суддів вперше);
7) прийняттям до громадянства України та його припиненням, наданням політичного притулку в Україні...;
8) повноваження стимулюючого характеру (присвоєння вищих військових звань, дипломатичних рангів, спеціальних звань, класних чинів, нагородження державними нагородами, президентськими відзнаками...).
Президент не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
Потрібно звернути увагу на те, що для виконання своїх повноважень Президент видає акти нормативного або індивідуального значення - укази і розпорядження. В окремих випадках акти Президента потребують контрасигнування, тобто підписання крім нього ще Прем'єр-міністром і міністром, відповідальним за підготовку та виконання акту.
Акти Президента є обов'язковими для виконання на території України і є правовою базою для прийняття актів органами виконавчої влади.
Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України. Конституція закріплює також умови, при яких повноваження Президента України припиняються достроково. Це можливо у разі:
- відставки, яка проголошується ним особисто на засіданні Верховної Ради України;
- неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
- усунення з поста в порядку імпічменту;
- смерті.
Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється не менше 226 народними депутатами (більшістю від конституційного складу Верховної Ради) у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.
Рішення про імпічмент приймається не менш як 3/4 конституційного складу Верховної Ради після розслідування тимчасовою слідчою комісією фактів, що є підставою для звинувачення Президента, а також перевірки Конституційним Судом України і Верховним Судом України додержання конституційної процедури розслідування і наявності ознак державної зради або іншого злочину в діянні Президента.
У випадку усунення президента з поста в порядку імпічменту він втрачає право на звання президента, Верховна Рада України призначає позачергові вибори Президента, які повинні бути проведені в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень попереднього Президента. На період до обрання і вступу на пост нового Президента України його повноваження виконує Голова Верховної Ради України, крім окремих повноважень, перелік яких закріплено в ст. 112 Конституції України.
