Дівчина, яка читає сувій папірусу

вважався "емпоретичний", тобто ринковий: він ішов на упакування товару як обгортковий папір. Склеювали листки на дошці, змоченій водою з Нілу, яка містила велику кількість мулу. На дошку клали поряд одну за іншою смужки папірусу, згодом на них хрест-навхрест клали поперечні смужки. Отриманий вологий лист віджимали за допомогою преса, сушили на сонці і скріплювали з іншим клеєм, щоб мати готовий сувій.

Кількість листків у сувої не перевищувала двадцять. Гладенька сторона папірусу призначалася для письма (хоча спочатку писали на обох сторонах). При згортанні сувою списана сторона папірусу мала бути всередині, завдяки чому текст зберігався краще. Тому чи іншому сорту папірусу відповідала ширина листа: у найкращих папірусах вона доходила до 23,5 см, в інших складала 20. Залежно від тексту папіруси були довшими або коротшими. Деякі сягали 8 м у довжину, довшими не робилися, оскільки тримати в руках такий величезний сувій було важко. В одній строфі містилися від 35 до 40 букв: стільки вміщала в себе віршована строфа, написана гекзаметром.

Готовий папірус згортали, обмотували його навколо палиці з виступаючими або загнутими кінцями. І греки, і римляни називали це "пупом" (сувоєм) - дочитати книгу до "пупа" означало дочитати її до кінця. Читач тримав сувій правою рукою і по мірі прочитання згортав її лівою рукою, намотуючи його на іншу палицю. Після прочитання належало знову перемотати всю книгу на першу палицю.

Сувої вкладали у футляри, зберігали в особливих керамічних шкатулках круглої, циліндричної форми. На палиці і на футлярі писали назву книги, щоб її легше було розшукати.

З часом серйозним конкурентом папірусу став "пергамський папір" - пергамен (спеціально оброблена теляча шкіра). Цікавою, хоча й не правдивою, є версія Плінія Старшого про походження пергаменту, згідно з якою причиною його появи було гостре суперництво у збиранні книг між єгипетським царем Птолемеєм Єпіфаном (205 - 182 pp. до н.е.) і пергамським правителем Евменом (197 – 159 pp. до н.е.). Птолемей заборонив вивіз папірусу з Єгипту і Евмену довелося шукати інший матеріал для письма. Спочатку пергамен також згортали у сувої, а згодом складали листки вчетверо, утворюючи зручні, компактні "зошити".

Писали очеретяним пером, але якщо на папірусі писали фарбами, особливою тушшю, виготовленою на основі сажі (порошок розводився водою), то на пергамені використовували чорну рідину, отриману із чорнильних горішків.

Елліністична література, відображаючи нові умови і задовольняючи нові потреби читачів,

Евмен

розвивалася на базі класичної літератури. Як і в класичний період, великий вплив на літературу мав театр і театральні вистави.

Хоча театри існували тепер у всіх містах, рівень театрального мистецтва став значно нижчим, ніж за класичного часу: театр став просто розвагою, дозвіллям, позбавленим серйозних суспільних ідей. Театральні приміщення стають грандіознішими, прикрашеними спорудами, але зазнає змін і саме театральне дійство. З постановок зникає хор, і дії розігруються лише акторами не в орхестрі, а в проксенії, підвищенні перед сценою. Змінюється і реквізит акторів: замість потворної великої маски і короткої комічної туніки використовувалися маски, наближені до реальних людських рис і повсякденного життя. Крім того, більшого значення набули декорації, покращилася театральна міміка, було введено балет. Таким чином, по мірі згасання політичного життя полісів театр з політично-виховного закладу перетворювався у видовищно-розважальний заклад, місце забави і відпочинку.

В елліністичний час продовжували ставитися трагедії на міфологічні і сучасні сюжети, але головним жанром драматургії стає побутова комедія. Серед відомих драматургів варто відзначити Лікофрона (трагедія про страждання обложеного ворогами м. Кассандрп і сатирична драма "Менедель").

Найпопулярнішим драматичним жанром епохи еллінізму стала нова комедія або комедія моралі, яка зображувала зіткнення різних характерів, наприклад, мудрого старця, хвалькуватого воїна, благородної дівчини, підступного звідника, спритного спокусника. Одним із найкращих представників цього напрямку побутової драми був поет Менандр (342 - 292 pp. до н.е.), друг Епікура. Сюжети його комедій базувалися на різних непорозуміннях і випадковостях, але відображали повсякденні турботи афінян і були далекими від політичних пристрастей класичної комедії. Повністю до нас дійшла лише одна його комедія "Буркотун", знайдена в Єгипті 1958 р.

У комедії (інший переклад назви - "Буркун") розповідається про вічно роздратованого старого Кнемона, якого покинула дружина і він залишився з дочкою. У молоду дівчину закохався син багатого сусіда, але батько проти заміжжя дочки. З Кнемоном стається нещасний випадок - він упав у колодязь, звідки його витягнули пасинок і коханий дочки. Кнемон після цього погодився на шлюб, але не побажав брати участь у загальному святкуванні Взагалі, всі комедії Менандра мають щасливе закінчення: закохані сходяться, батьки і діти знаходять одні одних. Такі розв'язки були досить рідкісними у реальному житті, але на сцені створювалися ілюзії досягнутого щастя; це була свого роду утопія, яка допомагала глядачам не втрачати надії у тому суворому світі, де вони жили. Це забезпечувало комедіям Менандра величезну популярність і значне поширення в елліністичному світі.

Менандр

Крім побутових комедій, популярними були дрібні комічні жанри, такі як міміямби, пантоміми та інші. Міміямби (до нас дійшли "Міміямби" Геронда, III ст. до н.е.) - невеликі побутові сценки з декількома дійовими особами. Наприклад, сценка, де мати приводить свого сина до вчителя і просить покарати його за лінощі. Геронд був також майстром діатриб. У формі діатриб, що були поєднанням прози і віршів, серйозні думки чергуються з гумором і сарказмом.

Якщо Афіни стали центром побутової комедії, то Александрія була центром елліністичної поезії. Тут було створено особливий поетичний стиль, названий александризмом. Він передбачав ерудицію автора, розробку зовнішньої форми твору, старанність при побудові кожного рядка, відмову від простонародних слів. Така поезія призначалася для вузького кола придворної та інтелектуальної еліти. Засновником цього стилю був Каллімах (310 - 240 pp. до н.е.), вихователь спадкоємця єгипетського престолу, блискуче підготовлений філолог, плідний поет. Його перу належать різноманітні твори на міфологічні, історичні і літературні теми. Найпопулярні- шими серед них були поеми "Гекала" і "Причини". У першій з них пояснюється малозрозумілий у III ст. до н.е. міф про святкування Гекалій.

Каллімах складав також невеликі епіграми, твори, написані досить рідкісним поетичним розміром - ямбом. У них часто звучали мотиви народних переказів: розповідь про мілетського мудреця Фалеса, байка про сперечання лавра і маслини тощо. У збережених гімнах на честь найвідоміших грецьких богів Каллімах не стільки прославляє божественну природу, скільки вирішує художні завдання передачі людських взаємовідносин, опису природи чи пояснення якогось обряду. Один із сюжетів Каллімаха про присвяту царицею Беренікою кучерів свого волосся храму Афіни як обітниці на честь щасливого повернення свого чоловіка Птолемея II із сирійського походу був опрацьований римським поетом Катулом ("Локон Береніки") і цим увійшов у світову поезію. Каллімаху належить цікавий бібліографічний посібник, справжня історико-літературна енциклопедія (так звані "Таблиці") у 120 книгах. У них зібрані дані про найвідоміших письменників, починаючи з Гомера, з короткою анотацією змісту їхніх творів. "Таблиці" Каллімаха стали основою наступних філософських та історико-літературних досліджень учених елліністичної епохи.

Каллімаха та його александрійську школу наслідували й інші поети елліністичної епохи. Так, Арат із Сол написав велику поему "Явища" (нагадувала "Причини" Каллімаха), в якій у поетичній формі описав зірки і пов'язані з ними легенди. Никандр із Колофона створив поему про отрути і антиотрути, поетичні трактати із землеробства і бджільництва.

Каллімах

Арат із Сол

Жанр епіграм продовжили Асклепіад, Посидіпп і Леонід (III ст. до н.е.). У коротких епіграмах давалися невеликі, але досить точні і тонкі характеристики різноманітних явиш повсякденного життя, відносин, різних характерів, думок і почуттів, навіть простого народу (пастухів, рибалок, ремісників). Інколи епіграми носили сатиричний характер (звідси більш пізнє значення цього слова).

На противагу александрійській школі відомої популярності набув і жанр героїчного епосу, найвідомішим представником якого був Аполлоній Родоський (III ст. до н.е.). Його поема "Аргонавтика" присвячена докладному опису плавання аргонавтів до берегів Колхіди за золотим руном.

Поетичним шедевром еллінізму вважається уривок з поеми про кохання Медеї й Ясона.

Незадоволення життям у великих містах під гнітом царської адміністрації, соціальної напруги і політичної настабільності привело до ідеалізації сільського життя, близького до природи. З'являється жанр буколічної поезії або ідилії. Один із основоположників жанру ідилії Феокрит Сиракузький (315 - 260 pp. до н.е.) у своїх творах описував розмови і кохання пастухів на фоні прекрасного пейзажу, тобто він створив штучний світ безтурботних людей, який різко контрастував з реальним життям. Поряд із цим Феокрит, як і Каллімах, прославляв елліністичних правителів - сиракузького тирана Гієрона, Птолемея II та його дружину, бо без цього було неможливим благополучне існування елліністичних поетів. Тобто для них був характерний сервілізм - схиляння перед носіями верховної влади, їхнім оточенням, впливовими і багатими людьми. У " Посланні до Птолемея" Феокрит надзвичайно перебільшує заслуги і особисті здобутки царя, який перевершив своїми подвигами Олександра Македонського, завоював тисячі країн і різних народів та заснував 33 333 міста. Поет звертається до єгипетського царя:

Радуйся, цар Птолемей! Оспівувать тебе я буду

Однаково з напівбогами іншими...

[Феокрит. Послання, XVIII, 136-138]

Гострі соціальні протиріччя і контрасти в елліністичному світі привели до створення соціальних утопій, які зазнали впливу і політичних трактатів філософів класичної Греції, і різних східних учень. Прикладом може слу

Феокрит із Сиракуз

жити "Держава сонця" Ямбула, де мова йшла про подорож на чудесні острови, присвячені богу Сонця. На них жили ідеальні люди, відносини між якими базувалися на повному рівноправ'ї; у них спільні дружини і діти, вони по черзі служать один одному. Ямбул, від імені якого ведеться розповідь, зі своїми супутниками не були прийняті в це товариство через непридатність для такого життя. Ці країни розташовуються на краю ойкумени, в далекій Аравії чи Індії. У романі Євгемера "Священна хроніка" розвивається цікава концепція походження божеств: боги - це обожнені за свої заслуги люди. Зображені у творах Ямбула і Євгемера суспільства вільні від рабства, соціальних конфліктів і вад, засновані на вільній праці та колективній (у Ямбула) чи державній (у Євгемера) власності.

Східний вплив на грекомовну літературу привів і до появи прозаїчних романів та повістей. Прозаїчні повісті псевдоісторичного та повчального жанру, написані в IV - II ст. до н.е., були включені до Біблії; це книги "Іова", "Руф", "Есфір", "Юдіф", "Товіт" і уривок "Сусанна і старці" – три останні збереглися лише в грецькому перекладі. Сюжети романів також бралися з історії східних держав: до II ст. до н.е. належить уривок з роману "Сон Нектанеба "; у І ст. до н.е. було написано роман про Ніну і Семіраміду, правителів Ассирії.

У східній літературі отримують широке розповсюдження збірники повчальних афоризмів, які служили порадниками для практичного життя ("Повість про Ахікара", "Книга Ісуса, сина Сирахова" та ін.).

Паралельно з художньою літературою існували мовознавство, філологія, навчальна література і поезія. Була проведена колосальна робота зі збору матеріалів, розгляду і систематизації творів давніх поетів і прозаїків, складали словники тощо. Одночасно проводилося очищення текстів від пізніших нашарувань, вставок (інтерполяцій) і перекручень. Критика мовознавців інколи переходила через край, вони були педантичними і прискіпливими. Значній критиці піддавалися поеми Гомера. Критикою гомерівських поем особливо прославився Зоїл, ім'я якого стало символом дріб'язкової, надто суворої і пустої критики.

Перший глава Александрійської бібліотеки Зенодон прославився критичним виданням текстів Гомера на основі ретельного зіставлення чисельних варіантів його поем. Критика тексту свідчила про вміле володіння Зенодоном методами філологічного аналізу, але вже у II ст. до н.е. його видання було витіснене новим, більш досконалим виданням Гомера, підготовленим філологом

Елліністична ваза

Аристархом Самофракійським. Керівник мусейону, поет Аполлоній Родоський, учень Каллімаха, полемізував з Каллімахом і Зенодоном, а Ератосфен досліджував аттичну комедію і дав власне датування Троянської війни - 1184 р. до н.е.

Інший відомий бібліотекар мусейону - Аристофан Візантійський - підготував критичне видання Гесіода, текстів Піндара; розробив систему критичних знаків, що використовувалися античними видавцями текстів; написав лексикографічні праці "Про аттичні слова " і "Про лаконські глосси ".

Учень Аристарха Самофракійського Діонісій Фракійський став автором першої граматики грецької мови, що підбила підсумок розвитку філології.

У II ст. до н.е. в Александрійської бібліотеки з'явилася суперниця: Атталіди у Пергамі заснували власну бібліотеку, де склалася своя філологічна школа. Засновником пергамської школи став Кратет Мальський, сучасник і опонент Аристарха. Предметом суперечки представників александрійської та пергамської шкіл було виникнення мови: або умовним шляхом, тобто шляхом "аналогії", як стверджував Аристарх, або природним шляхом, тобто шляхом "аномалії", на чому наполягав Кратет. Якщо александрійська школа займалася головним чином поезією, то пергамська - прозою, особливо ораторською. Саме остання найбільше вплинула на виникнення філології у Стародавньому Римі: у 168 р. до н.е. пергамський цар Евмен відправив Кратета у складі посольства у Рим, де той прославився своїми знаннями.

Писалися твори і місцевими мовами, які зберігали традиційні форми релігійного гімну, магічних і заупокійних текстів, повчань і пророцтв, казок, хронік і т.п., але відображали тією чи іншою мірою світогляд епохи еллінізму ("Екклесіаст", казки про Хасмусета).

У цілому елліністична література мала свою ідейно-художню спрямованість: неглибокий ідейний зміст, дослідження внутрішнього світу окремої людини, ігнорування суспільних потреб, розробка реальних сюжетів, інтерес до людської психології тощо.

Значного розвитку в елліністичну епоху досягла й історична наука. Сюжетами історичних творів ставали події недавнього минулого і сучасного. На вибір теми і висвітлення подій авторами впливали політична боротьба, політичні і філософські теорії сучасної їм епохи. В історичних творах аналізувалися питання про роль долі і видатних особистостей в історії, про ідеальну форму держави, про об'єднання історії окремих країн у всесвітню історію тощо. Поза своєю формою твори багатьох істориків були на межі з художньою літературою: виклад подій майстерно драматизувався, використовувалися риторичні прийоми, розраховані на емоційний вплив на широку аудиторію. У такому стилі писали історію Олександра Македонського Каллісфгн (кінець IV ст. до н.е.), Клітарх Александрійський (не раніше 280 - 270 pp. до н.е.), історію греків Західного Середземномор'я - Тимей з Тавроменія (після 264 р. до н.е.), історію Греції - Філарх Афінський (з 280 до 219 р. до н.е.). Інший напрям історіографії, не виключаючи тенденційності, дотримувався суворішого і сухішого викладу фактів, наприклад, історія походів Олександра, написана Птолемеєм І після 301 р. до н.е., історія боротьби діадохів Ієроніма з Кардії (не раніше 272 р. до н.е.) та інші. Відомим істориком Полівієм була написана всесвітня історія з 220 до 146 р. до н.е., вслід за яким почали писати всесвітню історію в І ст. до н.е. Посидоній з Апамеї, Микола Дамаський, Агатархід Кнідський, Діодор Сіцилійський. Але продовжувала розроблятися й історія окремих держав. Уже з III ст. до н.е. з'явилися праці грецькою мовою місцевих жерців-учених - Манефона (історія фараонівського Єгипту), Бероса (історія Вавилона), Аполлодора з Артеміди (історія парф'ян). З'явилися також історичні твори місцевими мовами (наприклад, Книги Маккавіів про повстання Іудеї проти Селевкідів).