Усе те показує, що в колядках маємо останки українського героїчного епосу з передхристиянської доби”.

З БОГА ТУРЕЙКО

 

Казка у п’ятнадцяти думах про Ілька,

давньоруського богатиря, переможця татя Солови,

про Ілька, що розгромив ординське військо

і подужав Змія Гориню триголового,

а також про староруського богатиря Святогора

і про орача Миколу Селянина

про князя Володимира Ясне Сонечко,

про його гриднів,

про Волинь і Карпати,

про річку Бог і річку Дніпро

та про матір городів руських

злотоголовий Київ.

 

ТИСЯЧОЛІТНІЙ ІЛЬКО

 

Поему-думу “ІЛЛЕЙКО, З БОГА ТУРЕЙКО” я писав на основі казок, билин, колядок, щедрівок та пісень. В основі сюжету — життя і подвиги билинного героя Іллі. На жаль, у нас в Україні билини не збереглися — така страшна руїна перейшла Україною за ці минулі тисячу років. Донесли до нас ці епічні пісні наші переселенці на Далеку Північ. Від них у минулому столітті і було записано чимало билин. Туди, на Північ не доходили орди Батия, загони Кримських татарів та польських конфедератів. І люди зуміли, передаючи від батька до сина, від сина до онука, зберегти перекази про матір городів руських — сонячний Київ, та про князя Володимира Красне сонечко, у якого на службі і перебував один із найславетніших дружинників Ілля, званий частенько Муромцем.

(БЫЛИНЫ в двух томах, Гос. издат. худ. литературы, М. 1958 года. Том I, стр. 120, коментарій В. Я. Проппа и В. Н. Путилова).

У нас в Україні збереглася сила-силенна ще дохристиянських колядок і щедрівок. Усі дослідники акцентують нашу увагу на подібності билин і колядок. Олексій Дей у передмові до книжки “Колядки та щедрівки” (К., Наукова думка, 1965 р.) пише:

Образна й мовна палітра колядок та щедрівок багато в чому перегукується з билинами. Відзначаючи цей факт, І. Свєнціцький писав: “Це близький зв’язок поетичних засобів, отож основних рис стилю... є тільки лишнім доказом похідного зв’язку між билинною епікою західно-північної Русі і святочною словесністю як білоруських волочобників і колядників, так і українських, особливо галичо-волинських і карпатських колядників”. (29).

І далі процитую ще пару речень:

Так, типовий для українських колядок пісенний розмір часто зустрічається і в билинах (5+5)... Подібність до билин відчувається також у деяких типових ознаках художньої форми — алітераціях, асонансах, риторичних римах, паралелізмі, повторенні другої частини одного вірша в першій половині наступного... Дуже подібні картини військового життя удільної княжої доби зустрічаємо в колядках і билинах київського циклу. (29).

Звідси стає зрозумілим, що билини творилися у Києві, а занесли їх на північ українські емігранти, переселенці з Русі, які й зберігали ці думи-пісні-билини як найсолодший спогад про свою батьківщину. Один із засновників т. зв. історичної школи Л. Н. Майков уважав, що билини творились впродовж X-XII віків, а встановились у XIII-XIV ст. “в эпоху татарского ига, тогда, когда в народе еще жила память о первенствующем значении Киева, и до того, как определилась историческая роль Москвы” (Былины в двух томах, Госиздат худ. лит., М., 1958, т. III, стор. XXVI).

І справді, це витвір Києва. Подивіться, з яким пієтетом пише про цей період В. В. Мавродин (“Образование Древнерусского государства”, стр. 289-290):

Богатыри “боронят” (він вжив українське слово, взявши його в лапки, бо не всі т. зв. “рускіє люді” його зрозуміють! — О. Р.) землю русскую... Их подвиги сказочны, как сказочен и прекрасен сам Киев, как сказочен и прекрасен в представлении народа киевский, героический период его истории; их дела — гордость народа, они — бессмертны, как бессмертен породивший образы своих витязей сам народ. Все окутано дымкой оптимизма,...той жизнерадостности, которая характерна для идеологии Руси конца X века и начала XI в.

З точки зору історичної школи “история русского эпоса представляет собою процесс непрерывного разрушения первоначального величественного художественного здания, затемнения реально-исторической основы былинных сюжетов и героев” (Былины... стор. XXVI).

Справді, історичний зміст епосу був незрозумілий нащадкам, що виросли на Півночі, тому “...факты и события перепутаны и сдвинуты, имена искажены,...”, а також, додамо від себе, дуже попсована мова, уже незрозуміла виконавцям пізніших часів. Тому ми не повинні дивуватися і плюватися, коли читаємо:

Дак куда ли махньо — улица падьо,

И назад отмахньо — переулицы,

Да истребил он всех до единого,

Приезжал ко шатру-де он царскому,

Да он берьот-де в полон самого царя Калина...

(стор. 149, т. I).

Оті частенькі недоречні повтори часток ламають чіткий колись ритм оповіді, псують мелодію:

 

А й ты сьезди-тко во далече-далече во чисто поле,

Ко тым славным ко горам ко сорочинскиим,

Да сходи-тко ты во норы во змеиные... (1, 43)

 

Колядки збереглися надзвичайно чистими:

 

Ой славен козак да старший Павло

Хвалився конем перед королем,

Хвалився лучком перед гайдучком,

Хвалився мечем перед паничем,

Хвалився стрілкою перед дівкою...

(185 ст. Колядки...)

Як видно, кількість складів у одному рядку складає 5+5. Ось чому я написав свого “Іллейка” цим розміром, у догоду йому часто змінюючи н а г о л о с у словах, що, зрештою, є характерним для нашої мови ще з часів праіндоєвропейщини чи, як зараз почали казати, з часів Оріяни. Бо наголос у нас не зафіксований за якимось певним місцем, як у новіших мовах, приміром, у латині і польській (другий склад з кінця) чи у латиській, чеській (перший склад слова).

Ще наведу цікаву думку видатного фольклориста нашого Філарета Колесси:

“Та українські обрядові пісні, особливо ж колядки, містять у собі багато історичного елементу: вони підходять до билин київсь­кого круга тим, що зберегли, подекуди навіть вірніше, як билини, блискучі картини воєнного життя удільної княжої доби... В тій групі колядок ховалися риси й цілі картини старинного й зовсім не мужицького побуту; уся обстановка в сих колядках узята з воєнного життя і побуту князів та бояр.

Усе те показує, що в колядках маємо останки українського героїчного епосу з передхристиянської доби”.

(Ф. М. Колесса, Фольклористичні праці, К. “Наукова думка”, 1970, ст. 25).

Ось чому так рясно і органічно впліталися у поему слова, вирази та образи з колядок і щедрівок, які багато дослідників вважають старішими за билини:

Напрошується природний висновок про значно більшу давність обрядового фольклору слов’ян порівняно з героїчним епосом. Нічого дивного в цьому нема: адже такий висновок пов­ністю узгоджується з сучасними науковими даними про обрядовий фольклор практично всіх відомих культур і народів світу як генетично більш ранню форму словесної творчості порівняно з епосом.

(ЗОЛОТОСЛОВ, К. “Дніпро”, 1988, стор. 42).

Щодо назви річки, де народився Ілля — Б О Г. В “Енциклопедії українознавства”, т. I (Київ, 1993) читаємо:

“БОГ — одна з найбільших річок України”.

В УРЕ т. I так пояснюється значення слова БОГ:

Слово “бог” часто виводять від давньоіндійського bhaha (одне з божеств) або від іранського Bagha (добрий дух), але в мовах сх. слов’ян воно означало воду. Християнська церква використала популярне у слов’ян божество вологи та його назву “Бог”, зробивши з нього “бога отця-вседержителя”.

Звучання БУГ, Південний Буг замість БОГ (БІГ) є наслідком польського впливу. Бугом зветься і річка, яка тече на захід і північ, починаючись недалеко від Південного. Обидві ріки витікають з території, що вважається колискою праслов’ян, праукраїнців, тому й не дивно, що вони стали Богом для цих праслов’ян. Я дозволив собі поширити межі Волині до р. Бог, на Поділля, оскільки в той час ще жива була пам’ять про державу праукраїнців — Волинь (Волиняна), яка об’єднувала дов- колишні племена. Ось цитата із Аль-Масуді (20-50 рр. X ст.): “Вище ми вже оповіли про короля, котрому в минулі часи підлягали інші їх королі, себто про Маджака — короля Валинани — народ, котрий є одним з основних славянських народів, вони поважаються, поміж їхніми народами і мали перевагу поміж ними”. (В. Січинський “Чужинці про Україну” Київ, 1992, стор. 17).

Щодо імені героя. Здається, що “Ілля” це уже християнське. А слово “богатир” пояснюю як “з Бога тур”. Т У Р був уособленням сили і могутності і тому я дозволив собі таке словосполучення: “Іллейко, з Бога турейко” або “Ілля, з Бога Тур”, бо дехто з авторів так і пояснює слово “богатир”.

Згадки про Гатила навіяні чудовим романом Івана Білика “Меч Арея” (Київ, 1971, 1990).

Отже, читачу, тебе чекає зустріч із Іллейком, з Бога турейком, українським богатирем, любимцем русів, русичів... Але ще раз нагадую — читати треба ритмічно, пересуваючи наголос на догоду ритму, як у піснях наших.

Автор.

 

ДУМА ПЕРША

 

У ЯКІЙ МИ ЗНАЙОМИМОСЯ ІЗ КРАЇНОЮ РУСІВ

З ЇЇ СЕРЦЕМ — ВОЛИННЮ

СТАЄМО СВІДКАМИ НАРОДЖЕННЯ І Л Л Е Й К А

З Б О Г А - Р І Ч К И Т У Р Е Й К А

ТА ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ГОРЕ МАТЕРІ ЙОГО

ПРО ДАРЕМНІ СПРОБИ ВИЛІКУВАТИ СИНА

 

А в пана Йвана золота верба,

а на тій вербі золота кора,

а на тій корі рожеві квіти.

 

Ой то не верба — Йванова жона,

Ой то не кора — Йванова неня,

Ой то не квіти — Йванові діти.

Колядка.

 

 

ОЙ НА ВОЛИНІ,

в тій ув Країні,

де шлях Чумацький біжить донині,

Убравши в себе усі дороги,

понад рікою, що зветься Богом,

де міста Муров стіни біліли —

справіку-віку р у с и ч і жили.

Там кожна грудка

і кожна грядка,

земельки латка,

біленька хатка —

усе у праці важкій здобуте,

яку поклали звіддавна люде:

ліс корчували,

вогнем палили

землю орали,

садво садили,

збирали просо, ростили жито, —

там кожна грудка потом полита!

А вечорами

навколо мами

сідали доні із вишивками.

 

І рушнички ті,

і сорочки ті,

в дівочі літа з любов’ю шиті,

з любов’ю ткані

і вишивані —

на посаг в скрині завчасно дбані.

А скатерточки

а вереточки,

хустки і крайки, і килимочки...

Трудами тими

дбанцями тими

хати ставали незамінимі,

невідділимі від господині,

навіки рідні усій родині.

А в дні святкові

вели розмови

коли про війни, коли про лови.

Діди співали під кобзи звуки

про ті заморські ліси і луки,

куди ходили

разом з Гатилом,

про Святогора надлюдську силу,

про Копитенка і Волхва чари

про Перунові громи-удари.

 

Жінки відмінні в’язали слова — пісень співали про чорні брови,

про карі очі,

травневі ночі,

любов козачу, красу дівочу.

На новоріччя колядували,

веснянок в квітні гуртом співали

А серед літа Купальські грища —

стрибала молодь через огнища,

які над Богом всю ніч палали.

Вінки дівчата в ріку пускали.

Так чергували з піснею працю —

з піснею легше за працю браться.

У тій Волині,

та й ув країні

в простій хатині

родивсь хлопчина.

Тоді надворі буря шуміла,

земля трусилась,

ріка бісилась,

звірина всяка з жаху тремтіла,

рибва у Бозі зі страху мліла,

а в небі возом Ілля катався,

що донедавна ПЕРУНОМ звався.

Синка приймали,

синка хрещали,

на честь пророка ІЛЬКОМ назвали.

Його в любистку, його в тризіллі

купала ненька та й щонеділі,

п’яточки терла, тім’ячко мила,

в зелену купіль сльози ронила:

“Ой мій синочку,

та й голубочку,

ой мій соколе,

гірка недоле!”

Голосить, плаче, рида з розпуки —

за що ж Ількові такая мука:

є ноженята,

але змертвілі,

є рученята,

але безсилі.

З пізна до рана, з рана до пізна

зліта молитва до Бога слізна:

“Ой за що ж, Боже,

ти муки множиш?

Ти ж милосердний — ну як ти можеш?

Скарав так синка,

мою кровинку —

чи ж я у роді така злочинка?

Чи більше інших я нагрішила?

Чи у середу скоромне їла?

Чи де збрехала,

чи чуже взяла?

Чи зла-недолі кому бажала?”

І обіймає Ілька, й термосить,

до баб і волхвів синочка носить,

усяким зіллям поїть-втирає, —

але нічого не помагає.

Зроста хлопчина

та й щогодини,

учась кричати

й слова казати.

Колише, плаче — співає мати:

“Ой спи, дитя, без сповиття,

пока мати з поля прийде

та принесе три квіточки.

Одна буде дрімливая,

Друга буде сонливая,

третя буде щасливая.

 

Ой щоб спало, щастя мало

та щоб росло, не боліло,

на серденько не скорбіло.

 

Ой рісточки у кісточки,

здоров’ячко на серденько.

Добрий розум в головоньку,

сонки-дрімки у віченьки,

а в роточок говорушки,

а в ніженьки ходусіньки,

а в рученьки ладусіньки.

 

 

ДУМА ДРУГА

 

В ЯКІЙ ІДЕТЬСЯ ПРО ДИТИНСТВО ІЛЛЕЙКА,

З БОГА ТУРЕЙКА,

ПРО ЙОГО ЛЮБОВ ДО ПІСНІ І ДО КОБЗИ,

ПРО ВОЛИНЬ І ПРО РІЧКУ Б О Г,

ПРО БОЇВ-ВОЇВ

ПРО ДИКІ ОРДИ, ЩО ЙДУТЬ ЗІ СХОДУ,

ТА ПРО КОЖУМ’ЯЦТВО ІЛЬКА

А в ліску, ліску, на жовтім піску

Виросла сосна золоторясна.

Золоторясна, тонка, висока,

тонка, висока, в корінь глибока,

в корінь глибока, а в лист широка.

У лист широка, в кору багрова,

в кору багрова, а вверх кудрява,

Ой у тім кудрі є колисочка,

в тій колисочці гордоє дитя,

В кості іграє, краще співає...

Колядка.

 

Ой у світлоньці,

у колисоньці

лежав Іллейко біля віконця.

Дідова кобза над ним висіла —

з Іллейком струни та й говорили,

так озивались на хлопця голос,

як гори — крику, як вітру — колос,

як вітру колос, леготу — листя,

ході жіночій черлен-намисто.

 

А коли дідо бува заграє —

Ілько в колисці аж завмирає,

і слуха, слуха — почне сміяться,

очененята аж променяться,

упивається цілими днями

тими піснями

діда і мами.

 

А коли дідо кобзу підсуне

під його руки, вкладе на струни,

і, сам загнувши малі пальчата,

почне ті струни перебирати —

про радість хлопця сусіди знають:

так він гукає,

дзвіночком грає!

І раз за разом Ількові пальці

таки навчились трохи згинаться,

тоненькі жили перебирати,

чарівні звуки видобувати,

видобувати чарівні звуки

що далі краще уміли руки.

Підрісши трохи, просив у тата,

аби дозволив той кожі м’яти,

щоб краще пальці його згинались,

щоб м’язи твердли і розроблялись...

Внизу від хати

ріку видати,

і хлопець часто імив питати,

любив питати

у діда й тата.

чому цю річку та й Богом звати?

Казали тато: “Тому, синочку,

що там жіночки

перуть сорочки.

тож, коли хрестять об камінь ними,

кладуть поклони неізлічимі...”

Сердились дідо на жарті тії:

“Самі радії,

що ми дурнії!

Ще коли люди Христа не знали,

то вони в о д у Богом вважали.

і був він Богом

води, вологи...”

“Так Бог — людині обмъва ноги?” —

Ілько подумав собі тихенько,

а дідо далі казав любенько:

“Ще інші звали в о д и ц ю ДАНА,

Цим словом стільки річок названо:

на захід сонця — ДУНАЙ, ДАНАСТРІС,

а на схід сонця — ДОНА, ДАНАПРІС...

Колись я стрінув

купця персина

(плоди привозив нам диковинні) —

він дивувався, вчувши про Бога,

що БІГ ще значить ВОДА до того.

Казав, що ДАНА в країнах сходу

Теж БІГ означа, не тільки ВОДУ!

Та я вважаю — ця річ не дивна,

бо раз ВОДИЦЯ — БІГТИ повинна.

Нам РІЧка завжди була за БОГА —

ще за Стрибога і за ДАЖДЬбога,

вона нам рідна, вона нам мила,

вона поїла,

вона нас мила,

Як воріженьки ішли на села —

ховались руси в печери, скелі,

а інші в рота брали тростину,

та й опускались в ріки глибини,

пережидали у водній глибі

і лиш молили: спаси, спаси Біг!

Але ховались не всі божани —

бували гідні любові й шани.

То Бога вепрі, то Бога Тури,

що не втікали в хліви, мов кури,

вони давали усім урока,

як зустрічати врагів наскоки,

вони ставали за рід горою,

тому їх звали Б о ї чи в о ї,

колись богари

тепер бояри

Бога Турами ще звали встар їх.

“А що то значить В о л и н ь, дідусю?

Що вона важить помежи Руссю?”

“Волинь, онучку, величне слово

воно орлове,

воно чолове:

В о л и н ь в о л і л а і її в о л я

була залізна для всіх в околі.

В о л и н ь в о л а л а — всі відкликались,

і в о л о д і л а — всі підкорялись.

Це лиш недавно Київ піднявся,

З часів Гатила в пір’ячко вбрався”.

Іллі не треба давати хліба —

про б о ї в — в о ї в слухать волів би,

як злі, недобрі

жорстокі обри

залили кров’ю весь край по обрій,

та правда-мста їх усе ж постигла —

і зникли обри у часу тиглі!

 

Так час помалу собі минає.

Іллейко шкіри все виминає.

Від кобзи руки стають вправніші,

від шкір вминання стають сильніші...

Тоді в країні чутка лунала,

що нове лихо на край упало,

що йдуть, як води,

орди зі сходу,

що йдуть татари,

як божа кара,

що то є гніву Божого вияв,

що нападають вони на Київ.

Мов нові обри на сході краю

грабують, палять і убивають,

а князь не в змозі оборонятись,

щоразу мусить лиш відкуплятись...

Ілько, те чувши,

шкір десять мнувши,

бувало разом

їх рве одразу!

Їх рве з досади аж на ремінці

за свої люди, одноплемінці,

що так учора були хоробрі,

бо ж повбивали жахливих обрів,

учора дужі — слабкі сьогодні,

бо й захистити себе не годні!

 

Ой Русь широка, ой Русь розлога,

тебе прокляли колишні боги,

а з новим Богом ще не зріднилась,

що не спізналась, що не злюбилась!

Та що поробиш, коли не владен,

коли прикутий, ходить не ладен,

ото й спосібен, що кожі м’яти,

та побалакать, та поспівати,

та ще бандура,

розрада-жура,

і радість-мука,

що в срібних звуках...

 

Бодай тебе, бодай мене, бодай нас обоє,

що ми собі покохались на лишенько своє.

Ой ви річки бистренькії, уже не стікайте,

коли ви нас розлучили, то й життя не дайте.

Ой ви Боги, ой ви Боги з високого неба,

вкоротіте життя мені, більш мені не треба.

Вкоротіте життя мені, доки в смутку буду

Лучче мені умирати, то я все забуду...

 

 

Д У М А Т Р Е Т Я

 

З ЯКОЇ МИ ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ЮНІСТЬ ІЛЛЕЙКА, З БОГА-РІЧКИ

ТУРЕЙКА, ПРО ЙОГО ДУШЕВНІ МУКИ ВІД НЕМОЖЛИВОСТІ

СТАТИ НА ЗАХИСТ СВОГО РОДУ І СВОЄЇ КРАЇНИ

ВІД ОРДИНЦІВ, ЩО НАПАДАЮТЬ ЗІ СХОДУ НА РУСЬ-КРАЇНУ

 

Чи ти спиш, чи лежиш,

чи ти стружки стружеш?

Я не сплю, не лежу

і стружки не стружу.

Ой ти спиш та дрімаєш,

а про ворогів не знаєш,

що вже тії вороги

і наш город облягли.

Наш город обняли,

наших діток забрали.

Колядка.

 

Так і минає за літом літо.

Уже Ількові й борідку збрито.

і як у руса —

чуприна руса,

і як у руса —

сіються вуса.

Нарешті виріс Ілько на мужа.

У нього пальці були так дужі,

що з ним змагатись було не варто:

він шкір десяток помне для жарту,

да так, що кожна стає шовкова,

тонка, прозора, сафіянова...

 

Скінчить роботу Ілько в чинбарні

і вже в сорочці вишитій, гарній,

ведуть-виносять його до саду,

зручненько вмостять, під дуб посадять,

під руки кобзу кладуть зручненько,

Всміхнеться вдячно Ілько до неньки

і вже співає —

підіграває,

усе, що вміє, усе, що знає.

Та так — аж серце зайдеться в грудях,

красою, чаром озветься в людях.

А як не грає,

то все питає

у діда й баби, що вони знають.

Щодня до нього ходили діти

і старші люди погомоніти.

порозмовляти

та поспівати,

Ільковій долі подивувати.

І тільки ненька

чула одненька

розлуку — муку

в бандури звуках...

Бо коли сам він на сам лишався —

не величався,

не усміхався,

журби гадюка в серце жалила,

воно з безділля

пекло-боліло.

Яка то мука — сиднем сидіти,

на рівних ніжках не походити,

яка то мука — лежнем лежати,

не повернутись, не походжати!

Душа ширяє понад дороги —

а ти не годен зігнути ноги,

душа літає понад хатами —

а ти не годен змахнуть руками!

Душа готова світ обійняти —

а кволе тіло не вийде з хати.

Гарячі очі шлють блискавиці —

а ти безкрила, підбита птиця,

блискучі очі спалити ладні —

а тіло волі геть непідвладне!

Батьки у праці марніють-гнуться —

а ти не годен перевернуться,

батьки всю душу вкладають в тебе —

а ти лиш смерті благаєш в неба...

 

Вже тридцять років Ільку минає,

зотлілу душу гризь роз’їдає,

журба журная,

печаль їдкая

Ількову душу не покидає.

Лежить він якось собі в садочку

на муравиці, у холодочку.

Вітрець повіє — зелене листя

з Ільком мов хоче розговориться,

а хмарка в небі

пливе, мов лебідь,

а там другая,

мов гусей зграя.

Ой гуси-гусоньки-гусенята,

чом на крилята

мене не взяти,

щоб я на землю згори поглянув,

щоб я, мов хмара тая, розтанув,

щоб і розтанув понад землею,

або дощами зійшов над нею,

полив садочки, полив городи,

додав хоч краплю земної вроди.

 

Якби міг стати промінням сонця —

я б всім нетягам залляв віконця,

проник до хати, промінив скроні,

зігрів їм серце, якщо холоне,

крізь очі я їм проник би в душу,

ачей там полум’я розворушу,

щоб розгорілась

колишня сила,

що вороженьків упень косила.

Якби я леготом перетворився,

я б з кожним дубом розговорився,

овіяв квітку, билину кожну,

вдихнув би в хлопців міць переможну,

я б їм повіяв чимдуж у спину,

аби у герці не знали спину!

А якби міг я на ноги стати —

я б всього себе зумів оддати

своєму люду, своєму краю,

що понад міру його кохаю!

Мій роде красний,

такий нещасний,

немає сили,

щоб тя хистила.

Яка б збудила твій дух заснулий,

закоцюбілий, мов потонулий.

Лиш знаєш пісню, ярмо і рало,

а цього мало,

а цього мало!

Ти панував тут колись, а нині

усім забродам даєш данину.

Ти, як теля те, що тупо стало,

а пси сусідські його обпали,

гарчать і брешуть зусібіч сміло,

воно ж від ляку оторопіло,

і хоч, буває,

бодне рогама,

і хоч, буває,

хвицьне ногама —

то нетерплячка лише теляча,

то безоглядність лише воляча,

то не всевладність

бика чи тура,

самодостатність

його натури,

якої досить і без хвицання,

і без ричання,

і без буцання,

щоб собачня всі хвости підбгала,

угнула шиї, позадкувала,

і поховалась попід ворота,

не смівши навіть розкрити рота!

Лежить Іллейко, тяжко зітхає,

та струни кобзи злегка торкає.

 

Закладався орел з конем

А за тиї криличеньки:

— Ой ти скорий, ти добіжиш,

Мені крильця постинаєш.

— Ой ти скорий, ти долетиш,

Мені ноги постинаєш,

Ой кінь біжить — земля дрижить,

Орел летить — перо дзвенить.

Ой кінь біжить все ярами,
Орел летить все лугами,

Кінь до води прибігає,

Орла-брата виглядає.

Орел летить і не сміє,

Кінь брата не познає,

Даруй, коню, крилечками,

А хто ходить ніжечками.

 

 

ДУМА ЧЕТВЕРТА

 

у якій ми побачимо і зрозуміємо

велич і надзвичайну животворну силу

думи-пісні української

порадіємо видужанню Ілька

почуємо пророцтво про його

долю предивну

станемо свідками перших кроків

Іллейка, з Бога Турейка.

 

Ілько прислухавсь: крізь листя шепіт,

кур сокотіння, пташиний щебет,

крізь стрекотання

і бджіл гудіння —

чиєсь ступання,

чиєсь ідіння.

Все ближче й ближче хтось підступає,

пальцями струни перебирає,

перебирає пальцями струни,

аж підіймає мертвого з трумни,

видобуває

так дивні звуки,

аж додаває

Ількові муки.

 

Скосивши очі наскільки може,

калік побачив трьох перехожих —

один безрукий, другий — безокий,

а третій — хлопчик десяти років.

Спинились-стали,

торби ісклали,

Ількові низько поклін віддали.

А старший, темний, кобзу знімає,

кобзу знімає,

Ілька питає:

“Добридень, Ільку! То як ся маєш?

Що поробляєш?

Про що думаєш?”

Ілько примружив пекучі очі,

образить страця Ілько не хоче.

Однак, не стримавсь, відрік, одначе:

“Чого питаєш? Хіба не б а ч и ш?

що як я дбаю,

то так і маю,

коником граю,

мечем звиваю,

на мені шапка, як мак, дрібонька,

кошуля біла, сива шубонька.

А ось чобітки сафіянові —

То як я, діду, в такій обнові?

В сідельці срібнім, як Бог, сидючи,

підківочками вицюпкуючи?!

Надбав одежі

собі із лежі,

а із спання

купив коня!”

 

Кобзар спокійно казання слухав,

по струнах пальці легенько рухав.

“Не треба серця,

Ільку, не сердься,

притлум свій жар ти —

я ж не для жарту,

я ж не для жарту, я не для глуму.

А краще, хлопче, послухай думу”.

 

То не соколи в небо злітали,

то не ласиці в полі снували,

то кобзареві пальці-віщуни

лягли тремтливо на жили-струни —

і аж за серце! І аж за душу!

струснули Духом як вітер грушу!

 

Кобзар, загравши, почав співати,

його супутники — підтягати:

а що безрукий — бере низами,

а що хлопчина — бере верхами.

А що низами — дух забиває,

а що верхами — серце спиняє.

А що низами — тіло розніме,

А що верхами — в небо підніме.

 

І так Ількові змішало духа,

що він вже й тілом, здається, слуха,

і в тілі кожна дрібна клітина

розкрилась пісні, як цвіт калини

як цвіт калини

та й до бджолини,

як немовлятко

до неньки-татка...

 

Ну що словечка без того співу,

без тої ласки, без того гніву?

Душа бриніти в нім починає

і співу співом відповідає.

 

О думо-пісне, о берегине,

тебе почувши, людина гине:

клітинку кожну,

кровинку кожну

жбурляєш в небо всепереможно!

несеш пред очі Богові близько,

струсаєш громом, опаляш блиском.

Позичиш в неба дрібок блакиті,

з веселки барви, дощами змиті,

узявши з поля

його роздолля,

в у водиці

її бистриці,

в сльози-росинки

її перлинки,

а у землиці

могуті-міці,

рвійності вітру, хмарного плину,

і горобиних ночей глибини —

все те змішавши, знов розділяєш,

усі клітини повивертаєш,

і накладаєш той суміш-трунок

до всіх клітинок, мов до чарунок.

А потім зносиш на землю все те

єднаєш знову у тілосплети,

кожну клітину,

кожну кровину,

знова спікаєш все воєдино,

в єдину душу, в єдине тіло —

щоб знову в небо йому кортіло,

коли помалу верне до тями,

щоб знову марило небесами!..

 

Ільку свідомість якраз верталась,

в очах по пісні мов розвиднялось,

він бачить знову калік захожих,

калік захожих,

посланців Божих.

І той, що темний,

прохає чемно:

“Ільку, напиться

подай водиці!”

Була в проханні така могута,

що з ніг Ількових опали пута,

ще несвідомо устав, вклонився,

пішов... Та раптом став — зупинився:

Та й оглянувся,

мов схаменувся,

“Та що це? Як це? У мене ж ноги...

Я не ступав ще і на порога...”

А дідо каже: “Нічого, сину,

Все буде добре. Води неси-но”.

 

Ілько до хати похилитався,

спіткнутись впасти-бо все боявся,

та й виніс кварту води із дому,

подав калікам напівсвідомо,

гадає-дума — чи я сновида?

Чи може сню я кобзаря-діда?

Каліки встали,

та й випивали,

а випивали —

уклін віддали:

“Тепер ти, Ільку, випий із кварти:

водиця гарна — медойку варта!”

 

Ой раз ковтнув він — що за дивиця,

все тіло стало немов із криці!

Ковтнув удруге — хмільная сила

його залила,

заполонила.

Ковтнув утретє — все прояснилось,

спокійна певність в душі з’явилась.

 

То дід чи небо само балака:

“Ось тобі, Ільку, небес віддяка.

Ні, не віддяка — це долі присуд,

що над тобою, як вістря, висить!

Бо ти вродився Бога обранцем,

Бога посланцем,

чи й Бога бранцем!

В таких, як ти ось, є зверхпотреба,

щоб ти вродився — веліло небо,

заклавши в тебе не ІСКРУ божу —

а ПРИСОК, ВАТРУ, що іскри множить!

За те, що виніс таке сидіння,

таке боління,

таке терпіння —

ти маєш право не на ходіння,

а — на літання, а — на горіння!

Інак коли ти відходиш, сину,

що відходити мусить людина?

Досить сидіння, досить лежання,

досить співанння

і шкір вминання —

тобі судилась іная пісня,

яка досягне нащадків пізніх,

передававшись не тільки в слові,

але й у крові,

але й в любові.

Судилось мнути іниї шкіри,

понад людськії можливі міри,

іниї шкіри, іниї душі,

щоб ІСКРИ духу в них розворушить!

І не для тебе краса дівоча,

ласка жіноча

і сміх діточий.

І не для тебе ярмо та рало,

що твому роду з небес упало!

Тобі виднині судились вічно

коня стремена і меч двосічний!

Покинеш неньку, покинеш тата, —

у Київ шлях твій вже розпочато.

 

Тяжкий се присуд, сувора доля...

Але така є небесна воля.

Хіба ти бачив щасливців много

з поміж обранців і бранців Бога?

Він їм готує випробів досить

і їхню чашу не мимо носить!

А одягає вінок терновий...

Чи ти готовий?”

“Ано, готовий!” —

Ілля промовив спокійно-дужо.

Це було слово не хлопця — м у ж а.

 

Пішли каліки, пішли-пропали,

як ніби тут їх і не бувало.

Посеред двору Ілько ступає,

ніжки згинає,

руки здіймає...

Яке то щастя — бути без пута!

Яка то радість — ходу здобути,

ходу здобути — рухатись вільно!

І бути — дужим. І бути — сильним!

Відчути плечі, відчути ноги,

йти до порогу,

йти до дороги,

а вдовольнившись тою ходою,

тупнуть ногою,

гупнуть рукою,

а підійшовши впритул до хати,

навшпиньки стати,

стріхи дістати...

Це все Ількові у дивовижу.

І ось він кроки із двору ниже,

іде до лісу, бере сосоньку,

схиля додолу та й вершиноньку.

А потім бука

бере у руку

і вириває із тріском-гуком!

І вириває —

землю стрясає,

татове поле ще розширяє...

 

Про диво зразу ж село узнало,

Ілька вітало,

поздоровляло.

А радість неньки і радість тата

ні описати,

ні оспівати.

 

В Ілька все столи калиновії,

на них обруси все льонянії.

Ходить Іллейко поміж гостями,

як ясен місяць поміж зорями.

На нім сорочка, як день біленька,

як день біленька,

як лист, тоненька.

Де ж вона шита? — в сонці, в віконці.

Де ж вона золена? — в злотій зільниці.

Де ж вона прана? — в Тихім Дунаї.

Де ж вона кручена? — в Коня стремені.

Де ж вона сушена? — в Тура на розі.

Де ж вона вбирана? — в світлій світлоньці.

 

І день минає,

другий минає,

уже Іллейко в похід рушає.

 

Ой рано, рано півень співає,

а ще раніше Іллейко встає.

Ой, устав, устав, три свічі зсукав,

три свічі зсукав з ярого воску.

При першій свічі личенько вмивав,

при другій свічі шатоньки вбирав,

при третій свічі кобилку сідлав.

Хлопці й дівчата випроводжали,

випровождали,

та й так співали:

“Ой рано рано всім загадано,

хто сина має най в військо дає,

бо наші села йняті татарми,

йняті татарми

з кіньми з сто парми.

А я татарів та й не боюся,

з товаришами зараз зберуся!

Що ж Ілько діє? Стріжечко струже,

стріжечко струже, огника кладе,

огника кладе, золото топить,

золото топить, зброїцю злива,

зброїцю злива, на слуги вола:

— Ой, слуги, мої, котрі вірнії,

коні сідлайте,

зброї збирайте,

беріть же собі та сніпки стрілок,

сніпочки стрілок, тугії луки,

тугії луки, гострії мечі.

Іллю матінка випроводжала,

випроводжала

та й научала:

“Сину, Іллейку, йтимеш на войну —

не поспішайся поперед війська.

Поперед війська не поспішайся,

і ззаду війська не зоставайся:

поперед їхать — корогов нести,

а позад війська — в барабан бити.

Бо попереду — січуть і ріжуть,

а позад війська в полон займають.

А держись війська посерединці,

посерединці

та й в половинці”.

 

Ілля матінки та й не послухав:

поперед війська не коні грає,

на коні грає,

мечем звиває,

вороже військо посік-порубав,

посік-порубав,

на загніт поклав.

 

ДУМА П’ЯТА

 

В ЯКІЙ ІДЕТЬСЯ ПРО ПОЧАТОК ДАЛЕКОЇ ДОРОГИ

СУДЖЕНОЇ ІЛЬКОВІ

ПРО ЙОГО ЗАМИЛУВАННЯ РІДНИМ КРАЄМ

ПРО ЙОГО ЗУСТРІЧ З ОРАЧЕМ МИКОЛОЮ СЕЛЯНИНОМ

ЯКИЙ НАМАГАВСЯ ОСТУДИТИ ГАРЯЧКОВІСТЬ ІЛЬКА

ТА ПРО ТЕ, ЯК МИКОЛА НЕ МОЖЕ СВОЄЮ ПРАВДОЮ

ПЕРЕКОНАТИ ЙОГО

 

Що в полі, полі, близько дороги,

Ой там Іванко орлами оре,

Орлами оре, стрілкою сіє,

стрілкою сіє, лучком волочить,

лучком волочить

та й Бога просить:

— Уроди, Боже, жито густеє.

Жито густеє,

колосистеє;

Поставим женців,

сімсот молодців,

Нажнемо копок,

як на небі зірок,

Поставим стіжок,

золотенький вершок.

Колядка.

 

Верстає шлях свій Ілля полями,

верстає шлях свій Ілля гаями,

а то, буває,

ліси минає,

річки-струмочки перелітає.

 

Яка то розкіш — земленька рідна,

укрита цвітом, багатоплідна,

її вербочки

понад ставочки,

її кленочки

та яворочки,

ранкові зорі, хмарки легенькі,

а по-під села ті криниченьки

із парубками,

із дівоньками,

що носять воду цебероньками...

Пташине царство співа, щебече,

а по хатинах гнізда лелечі,

і все так гарно, аж серце мліє.

Ілько співає з утіхи тії...

Та раз, примовкши, він раптом чує,

що інша пісня навкруг колує,

що лине з вітром спів чоловічий,

хтось понукає волів, мугиче.

Ізбоку бачить він борозеньку,

як спис рівненьку,

іще свіженьку.

Знать, то оратай вправляє ниву,

підпомогає, як звично, співом.

Та їде-скаче

весь день допізна

але одначе

не мовкне пісня!

І не тихіша,

і не гучніша.

Став підспівати Ілько у тиші:

 

Ой пане, пане, ходім із нами

в чистоє поле не ораноє

не ораноє,

не міряноє.

Та най ми його поміряємо,

поміряємо

та пооремо,

жито-пшеницю ми посіємо.

Ворон коником заволочемо.

Спросимо женців

сімсот молодців:

сімсот молодців,

дівчат та хлопців

Та й ізженемо в дрібні снопоньки,

та й іскладемо в густі копоньки,

та й ізвеземо на тихий Дунай,

над тихий Дунай, над крутий берег.

Та й ізложімо в круглий стожочок,

в круглий стожочок,

в оборіжочок.

А завернімо сив соколочком.

Сив сокол сидить, далеко видить,

ой видить, видить рибочку в морі

рибочку видить, з рибков говорить:

— Ой рибко, рибко, я тебе виджу,

я тебе виджу, я тебе імлю,

господарьові на вечерочку...

 

Другий день скаче

і третій наче —

але ратая увіч не бачить!

Хоч пісня лине як ніби поряд,

і чути — плужок земельку оре.

Та й борозенька,

як спис, рівненька

іще парує, зовсім свіженька.

Та що ж це, Боже? Що то за ратай,

щоб так орати,

що й не догнати

кобилочкою,

її ступою,

її ходою

богатирською?!

Нарешті бачить на видноколі

сидить людина у чистім полі,

по всьому видно — полудникує.

Волики ходять, травичку жують,

іще минула не годиночка,

поки прискочив до ратайочка.

І все дивніше Ільку ставало —

бо чоловік цей зростав, здавалось!

Ось він вмостився біля торбини,

а головою вперся в хмарину —

такий великий, що на долоні

Ілько вмістився б зі своїм конем!

Аж ніби острах став душу брати,

але ж не будеш вже задкувати.

Він підступає,

поклон віддає:

“Добридень, газдо!” — гука ратаю.

“Добридень, хлопче! — грому подібно

плугатар мовив Іллі привітно, —

Сідай-но поряд та пригощайся,

бери, що маю, не одвертайся!”

Оратай місце звільнив Ількові,

підсунув їжу на рушникові.

І так жувавши,

та запивавши,

вели розмову, пояси знявши.

Сказав про себе

Ілько, що треба,

про свою долю, що впала з неба:

“То йду на Київ ось котру днину,

хіба до князя вступлю в дружину,

свою країну обороняти

від татарвоньки, від супостата”.

“Ну що ж, всяк має свою дорогу —

хоч і з одного

ступа порогу” —

слова сі мужа

були байдужі,

що аж Іллейко оча примружив:

“А ти ж хто будеш? — його питає.

“Так я ж Микола. Хіба не знаєш?

Мій дід і прадід були селяни,

я — Селянин теж. Наш рід — поляни.

Ми споконвіку землю орали,

нам з неба впали

ярмо і рало.

І з того часу аж до сьогодні

всі люди в краю не суть голодні”

“А там, на сході! — Ілько аж скинувсь, —

татарські орди роблять руїну,

людей катують, все забирають!

Там горе й голод! Це в нашім краї!

Чом ти, Миколо, плуга не кинув,

щоб захищати рідну країну?

Ти міг би взяти

і рало, брате,

і над ордою ним замахати —

усі б татари,

неначе хмари,

були б розбиті одним ударом!”

Знизав плечима, всміхнувся велет,

немов сказавши: ну що він меле?

“Мені б, синочку, твої гризоти...

Я важливішу маю роботу!”

 

Ілько аж скочив: “Як важливішу?!

Хистить країну — це ж найсвятіше!

Хіба не бачиш, як ті заброди

плюндрують, нищать свободу роду?

А хліб, зрощений в трудах тобою,

беруть, грабують і нищать з боєм?”

 

Микола слухав — та й засміявся,

від сміху ближчий гайок вгинався:

“Ех ти, синочку... Ще молоденький,

тобі потрібні ще дзеньки-бреньки,

тобі цікаво мечем погратись,

своїм умінням похизуватись...

Моя ж робота — життя о с н о в а:

не буде хліба — не буде й слова,

хоча, ти знаєш, є Слово Богом,

а значить, важить воно ой много,

тому що жито —

життя і житло,

а із пшениці

зростає криця,

а льон посієш —

одяг одієш...

І в цім одвічнім круговороті

НАЙВАЖЛИВІШЕ — в моїй роботі:

весна приходить — я висіваю,

а в дні осінні кошу-збираю...”

 

Ілько не може всидіть — стрибає,

руками має,

гукма гукає.

І хоч у нього могутній голос,

котрий вгорі десь чує Микола, —

та коли слово

Микола мовить,

здається, ніби Земля говорить...

Ілля сердито кричить — гукає:

“Але ж то ворог! Він убиває!”

І, хліб віднявши, — їсть, не гидує!

то ти, виходить, — його г о д у є ш!

“Ільку! Я — Сонце! Я — пори року!

Я — день і нічка! Трава висока.

Як оте Сонце не зупинити,

так мою працю не відмінити.

Але ж ми Сонцю не дорікаєм,

за те, що світить усім над краєм —

і злим, і добрим,

своїм, і обрам,

і боягузам, і всім хоробрим!

Не дорікаєм деревам, водам,

що всім дарили тінь-прохолоду!

Ільку, синочку, а може й брате,

усе, що з поля чи з грядок брате, —

належить люду,

то ж як я буду

брать справи Б о г а в свою оруду?

А ваші війни, свари, котори —

як землетруси, як бурі, мори,

не суть у світі найголовніші,

чи визначальні, чи наймиліші...”

 

“Та що ти кажеш? Пробач, Миколо,

я не погоджусь із цим ніколи!”

 

“А й не потрібна твоя тут згода —

само по небі сонечко ходить.

І я роблю, що робити маю...

В кожного, Ільку, стежка своя є.

Слід свою працю пильне робити,

по борозеньці с в о ї й ходити”.

Ілько поглянув на борозеньку:

“У тебе, батьку, вона тяженька.

І я не знаю, чи зміг би так ось

за рало взятись,

щодня впиратись.

Важка робота —

он скільки поту!

що ж, може й справді — своя охота...”

Всміхнувсь Микола і мовив зично:

“Важка робота? А мені звична.

Та й і орати не так вже много —

з Дніпра святого

до Бога того.

А по ті боки

річок глибоких

два моїх брати

мусять орати.

Що ж, чоловіче, перекусили,

то тепер знову гайда до діла”.

Залишки їжі склавши в торбину,

зв’язав усточко і ген відкинув,

аж на могилу та й на зелену.

“Нехай полежить, поки я верну!”

 

Торбина впала,

земля здрижала,

уся пташина до хмар злітала...

Запріг Микола волів до плуга.

Ілько дивився — яка потуга!

Яка могутність в руках Миколи!

Такого, справді, не збить ніколи

з його стежини, із бороздоньки,

не відірвати від роботоньки.

Один до біса,

другий до ліса —

невже ж і справді я є гульвіса?

Один до плугу,

другий до лугу —

невже ж і справді я козарлюга?

Микола плуга униз натиснув

знову замугикав нехитру пісню,

та й знов подався на захід Сонця

по ріллій чорній, по бороздоньці.

Та пісня чулась Іллі довгенько,

хоч він за день-два був далеченько.

В вітрах країни вона бриніла

і ніби серце Іллєве гріла.

 

Подарю я вам незміряне поле.

Будете орати трьома плугами,

Трьома плугами, шістьма волами,

будете волочити шістьма конями,

шістьма конями, шістьма боронами.

 

ДУМА ШОСТА

 

З ЯКОЇ МИ ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ІНШОГО

БОГА-ТУРА,

ЩО ВЖЕ НЕ ДВІ Й НЕ ЧОТИРИ СОТНІ ЛІТ ТОПЧЕ РЯСТ

СОРАТНИКА СЛАВНОГО ГАТИЛА І САМОГО КИЯ

ВОЛОДАРЯ ЧУДЕСНОГО МЕЧА АРЕЄВОГО

СТАРЕЗНОГО ДІДА СВЯТОГОРА

ТА ПРО ДИВНУ ТОРБУ

ЯКА ПРИМУСИЛА СВЯТОГОРА ПОКАЯТИСЯ

І СПИНИТИСЯ У СВОЇЙ ГОРДОСТІ

 

Нема в короля такого коня,

Нема в гайдучка такого лучка,

немає у панича такого меча,

немає в дівки такої стрілки.

 

Як я схочу — Дунай перескочу,

як я схочу — весь ліс потопчу,

як я схочу — море перепливу,

море перепливу, ноги не вмочу,

море перепливу, стремено не вмочу.

Колядка.

 

По горах-скелях святих, високих,

по тих стежинах каміннобоких

кінь вороненький грає-басує,

грає-басує,

воленьку чує.

 

То хто на конику на вороному

ступає-їздить грімкіше грому?

Усе блукає

та бурлакує,

думу думає

та й нич не чує.

 

Кінь зупинився над Руським морем —

до моря наче щось заговоре.

А потім знов до Карпат вертає,

все козакує та все блукає

не день, не нічку, не одне літо.

Уже й у коня копита збито...

То хто ж на коні на вороному

ступає-їздить грімкіше грому?

Ой то не гора не крем’яная

Ой то не хмара не туманная,

то богатир наш без бою-герцю,

що Святогором здавен зоветься.

З такого давна, з такого віку,

що й пам’ять гасне у чоловіка.

Скількох героїв земля зростила,

скількох втеряла, скількох згасила.

Зросли по полю нові могили,

вже забувати став про Гатила,

з яким в далекі ходив походи,

аби підбити чужі народи.

Щека, Хорива, самого Кия,

з ким за пороги йшов низовії

і ті дороги

по всьому краю

з Дніпра і Бога

аж до Дунаю,

а від Дунаю до снігопаду

ставить-рубати новії гради.

Став забувати Аскольда й Діра,

що море Руське із ними міряв,

носивши стяги

в краї далекі —

то у варяги,

а то у греки.

Всіх воріженьків —

ми до ніженьки!

Кого стрічали,

у землю клали.

Я все сильнішав і все міцнішав,

немає в світі за мене більших,

богатирі всі мною побиті,

немає рівних мені у світі.

Де із коника долу стрибаю,

то так у землю і загрузаю.

Ой, коню, коню, мій вороненький,

колись і ти був та й молоденький,

що храпойками — звірейки страшив,

що очейками — звіздойки читав,

що ушеньками — горлоньки слухав,

що копитами — біл камінь лупав,

що огонейком слідки замітав,

що гривонькою — все поле вкривав...

А нині, коню, ступаєш, важко,

ступаєш важко

зітхаєш тяжко.

І я зробився так велій тілом,

що вже аж нуджу я світом білим.

Немає, ні з ким помірять сили:

моя надсила

усіх скосила.

О, я зробився так вельми можен —

вже ні для кого непереможен,

немає рівних, немає дужчих

ні з поміж смертних, ні з невмирущих”.

 

Як Святогір ці слова промовив —

так сколихнувся далекий овид,

земля здригнулась,

хитнулись гори

і сколихнулось

далеке море.

Під Святогором кінь спотикнувся,

на Святогора він обернувся...

Та Святогору те не завада,

йому у грудях грає бравада,

і він в запалі гарячку поре!

 

Під Святогором

кінь землю оре

у грунт вгрузають

його копита,

куди ж ступають —

земля порита...

А що за торба обіч дороги?

Немов жебрацька — проста, убога.

Зібрано в гичку її усточко,

ще й зав’язано та й мотузочком.

Спинивши коня вороненького,

він роззирнувся — нема нікого

ані позаду, ані спереду,

ані обабіч по саме небо.

Лиш ген, подалі як шрам, як рана

Земля парує, свіжо зорана

“Ох ці селяни, псують земельку

аби лиш тільки набити пельку!

Шляхетніш лови чи полювання,

аніж якесь там в землі длубання.” —

подумав згорда, подумав з глумом

аж кінь узявся по шкірі струмом!

 

Та Святогір те не помічає

Біля торбини коня спиняє.

Перехилився він через луку

і гичку вправно загріб у руку,

смикнув легенько,

зойкнув тихенько —

бо дивна торба

ані руш з горба,

немов до горба вона прибита,

аж вгрузли глибше коня копита!

аж заточився, як тур підбитий!

Та й скочив долу на рівні нозі,

став на прадавній битій дорозі,

взявся міцненько двома руками,

потяг, упершись двома ногами!

Та дивна торба

ані руш з горба!

Та що це, Боже,

бути не може!

Якусь торбину

з місця не здвину!

Оце новина,

це дивовина!

Іще напрягся — вгруз по коліна,

поту криваві краплють краплини.

Збугрились м’язи, всі жили здулись —

торбина знову не ворухнулась!

Узявся коню

він за стремена:

“Рятуй-но, коню,

мене від мене,

від мого лиха,

від мої пихи

що звила в сердці кубельце тихо!”

Кінь піднатуживсь, рвонув щосили

І Святогора вирвав з могили,

аж під копитьми земля здрижала!

Лежить торбина, як і лежала.

Під Святогором

поле широке,

над Святогором

небо високе,

а над землею яре Ярило —

і все так гарно, і все так мило.

Та перейнявся Святогір горем,

відчув себе він не Святогором,

не Святогором-богатирищем —

води тихішим,

травиці нижчим,

укляк він долу серед долини,

цілував землю, казав провинно:

 

“О, мамо-Земле, зжалься, на Бога,

прости ж бо сина свого рідного

за мою гордість, за мою пиху,

за мою силу, що варта сміху.

Не зміг підняти я у гордині

вагу земную, що у торбині,

вагу Землі, що мене носила,

що дарувала життя і силу,

дала наснагу, дала хотіння,

нагодувала моє коріння”.

 

Встав із землі він. Землі вклонився,

на вороного коня гніздився

 

Із того труду, із тої муки

зронив чоло він, обронив руки,

віддавшись волі коника свого,

упав сердега до сну твердого.

Отак і їде,

впавши в дрімоту,

могутній дідо,

умитий потом.

і кінь ступає, їде, не скаче...

Так Святогора Ілько побачив.

 

Їхав Марочко з села до села,

САМ КРАСЕН,

ПІД НИМ КОНИЧОК УВЕСЬ У ЗЛОТІ —

АЖ ПЛЯШЕ!

Зустріло його три розбійники,
та стали його сікти, рубати,

сікти, рубати, розпитувати:

— Чи єсть у тебе рідний батенько?

Чи єсть у тебе рідна матінка?

Чи єсть у тебе рідна сестриця?

 

— В мене батенько — ясний місяць,

В мене матінка — ясне сонечко,

В мене сестриця — ясна зірниця.

 

 

ДУМА СЬОМА

 

В ЯКІЙ МИ ЗНОВУ ВЕРТАЄМОСЯ ДО ІЛЬКА,

ЩО СТРІЧАЄ НА СВОЄМУ ШЛЯХУ СТАРОРУСЬКОГО БОГА ТУРА

СВЯТОГОРА І ДІЗНАЄМОСЯ, ЩО ПОГАНО БУТИ ЗУХВАЛЬЦЕМ,

БО ТОДІ ПОТРАПЛЯЄШ ДО КИШЕНІ,

ДІЗНАЄМОСЯ ПРО БРАТАННЯ, ПОСЛУХАЄМО РОЗМОВ ПРО ГАТИЛА

І ПРО МЕЧ АРЕЯ, ПРО РІЗНИЦЮ МІЖ

Р О Д И Н Ц Я М И І О Р Д И Н Ц Я М И

ТА ПРО РІЗНОІМЕННІСТЬ СВІТОВОГО ЗЛА

Та літає орел, літає сизий

По високій високості,

Ох і плаче козак, та плаче старенький

Ох і по своїй молодості:

— Ох і молодосте, одрадосте,

На серденьку своя воля, —

Що всі люди п’ють та гуляють,

Тільки моя бідная воля.

Народна пісня.

 

Верстає шлях свій

Ілля полями,

верстає шлях свій

Ілля гаями,

І бачить — суне гора крутая,

чи то хмарина кучерявая...

Ой то не гора не крем’яная,

ой то не хмара не туманная, —

то староруський Бога Тур-велет

верстає шлях свій, минавши села.

 

Ілля під’їхав — і здивувався:

таким великим здаля здавався.

А ще під’їхав — то ніби виріс,

як ніби в небі гігантський виріз,

хоча помітно, що менший сильно

він за Миколу, за Селянина.

Та й оселедець за вухом білий

і меч у піхвах заіржавілий

Іллю на думку навели швидко,

що Святогір це — по всьому видко.

“Добридень, діду!” — Ілля гукає.

Та той минає

і не киває,

звісивши чуба

і вуса з губи,

старющий дідо, великий, грубий.

“Добридень, діду!” — гукає знову.

Ані словечка велет не мовив.

“Та що се? — в серці заграла брага, —

За що до мене така зневага?

Якщо малий я — то не людина?

Чи я звірина?

чи комашина?

Та й на комашок, та й не опудал

звертають більше уваги люди!”

 

І вже сердито зготовив списа,

та й кинув різко — той тільки свиснув!

І, наче голка, уп’явся в вухо —

зняв руку велет, змахнув, як муху.

Ілля розсердивсь, меча виймає —

і нижче спини його стромляє.

Зняв руку велет, махнув сонливо —

меч впав за п’ять верст десь аж на ниву,

і ледве втримавсь Ілля в стременах!

Немає зброї в Іллі раменах!

Прийшов до тями, догнав ізнову,

рукою вуса довгого лове,

і рве, і смика,

мов задерика,

тут Святогір вже, струснувшись, хмика —

бо ж то комар був присів на вусі,

тепер щось шпорта у сивім вусі...

Випростав спину, підніс угору

чоло високе, лице суворе,

рукою вуса немов би витер —

так і піднявся Ілля на вітер!

Злетів угору із кониченьком,

пустив рученьки —

та й до кишеньки!

Впав до кишені він Святогору,

відчувши сором,

вразився горем!

Та що поробиш — сидіти мусив,

за те, що діда схопив за вуса.

І день минає, йме третій братись —

кінь Святогорів став спотикатись,

аж Святогір сам від сну прочнувся:

“Що сталось, коню? Чом ти спіткнувся?”

 

“Ой Святогоре, —

кінь відговоре, —

бо я стомився, бо я позавчора

ношу я двох вас, велетнів дужих,

мені — тяженько, тобі — байдуже”.

“А де ж той другий?” — поліз в кишеню,

та й витягає Ілька у жмені.

І здивувався:

“Ти звідки взявся?

А, пам’ятаю, комар кусався!”

“Ні, я не з в і д к и! — Ілля сердито —

Я з оковити,

що вчора пив ти!”

 

“Ха-ха! — журливо всміхнувся велет, —

немає вітру, а млинок меле:

він мені каже їсти галушку,

а я вже брате, не вкусю юшки!

То що, будемо з тобою биться?

А чи брататься, а чи мириться?”

 

На землю ставить Іллю тихенько.

Той усміхнувся, кричить хутенько:

“Яка там бійка? Мені б спокути...

Клекіт орлячий з-під хмари чути.

Хіба ж нам честь то — навзаєм биться? —

Тільки брататься, тільки мириться!”

Зійшли з коників, шатро розбили,

коників пасти у діл пустили

добре поїли,

добре попили —

та й побратались, поговорили.

Від Святогора

Ілля наслухав

таких історій,

що пухли вуха,

і про Оскольда, і про Гатила,

коли по світу слава гриміла,

коли країні

не було спину

в її хотінні,

в її стремлінні,

коли бувало,

“Апчхи!” казала.

“Русь, будь ЗДОРОВА!” — усі кричали.

“А мені дідо казав відмінно:

найбільша сила в світі — терпіння”.

“То для недужих. А нам з тобою —

те, що побіду дає у бою.

Тепер я надто

подужчав, брате,

немає сили куди дівати.

Та й чи назвати силою можна,

що й ся носити вже неспроможне?!”

 

“Але ж мечем ти ще граєш, брате,

а я не годен його підняти,

меча такого я ще не видів...”

“Таких ні в князя нема, ні в гридів!

Це меч — єдиний по всему світі,

йому вже, певне, тисячоліття.

Ще Юр-Побідник, Ареєм званий,

у себе мав сей меч полум’яний,

бо як рубатись ним випадає —

вогнем і блиском сей меч жахає.

А ще він, брате,

йме камінь тяти —

ані щербини на нім не знати!”

Ілько меча лиш поглядом гладив,

руками ж ладу

не годен дати:

підняти міг ще

але не більше —

змахнуть не було в Ілька силищі.

У Святогора Ілько питає:

“Чому ж ти з піхов не добуваєш?

Чому ти, брате мій Святогоре,

все обминаєш те лихо-горе,

яке спіткало наших родинців —

оті наскоки диких ординців?!”

 

“Бо я ще тямлю — всміхнувся дідо, —

колишні ратні побіди-біди,

як ми з Гатилом,

світ весь підбили —

хіба ж ми праве діло робили?!

 

І досі влахи, і досі готи

нас проклинають за ті мерзоти,

за ті нещастя, що їх несли ми!

Для них ми досі лишились злими.

Вже п’ять століть з тих часів минає,

а досі нами дітей лякають!

Ти ж у тім бачиш — лиш героїчне,

подиву гідне, або й величне...

А як на мене — ЖНЕ зараз Київ

те, що Гатило, сіявши, сняв.

Це просто долі, небес розплата

за те, що лізли ми в землі брата —

бо ж усі люди, по ВАШІЙ вірі —

Адама діти, суть браття щирі!

То ж чим ординці

гірш за родинців,

якщо їх взяти та й поодинці?

Лише два звуки зміни місцями —

а вже народи суть ворогами?!

А правди ніде,

мій брате, діти:

і там є неньки, і там є діти,

і в них хлоп’ята приносять ґулі,

і в них юнацтво іде на гулі,

і в них такії ж тугії луки,

і в них вруняться весною луки,
і в них страждають люди від брані,

і в них є бранці, у рабство брані,

і в них дівчата ходять з косою,

і в них смерть косить усіх косою,

і в них є вищі, є й ті, що долі,

і в них такі є, що вірять долі...

Отож, Іллейку, чи варт вбивати?

За ті два звуки життя збавляти?”

 

“Та суть не в звуках! — Іллейко каже. —

То ж вороги суть! То сім’я враже!”

 

“Не в звуках, мовиш? А в чому?”

“В суті!

У тім, що можна бачить, мацнути!”

Всміхнувся велет, коня звертає,

Ілька до річки припроводжає:

“Поглянь на тиса, що над потоком”.

“Отой високий?”

“Ага, нівроку...”

“Отой могутній, міцний, зелений?”

“Та ні — трухлявий він, як на мене.

Ану ж навмисне

візьми й натисни...”

 

Ілько уперся — тисяра й тріснув!

Зваливсь в долину — а пень — трухлявий!

 

“Ось бач, Іллейку, ти знов неправий.

Не можна віри в наявне мати.

Бо суть десь глибше треба шукати”.

“А глибше — де це?” — Ілько питає.

Та велет сміхом, як громом грає:

“А може — й в звуках. А може — й в слові...

Якби сказав я, що тис здоровий, —

ніколи б, друже,

ти не подужав,

хоч би як пруживсь,

хоч би як туживсь,

бо звук у Слові є суттю, брате.

Бо СЛОВО може і Богом стати...

 

А воріженьки — суть незнищенні.

Та й зло