у якому приймається майже сумне рішення, на яке Джим не пристає

Міхаель ЕНДЕ 1929-1984

Незважаючи на фантастичність, книжки Міха еля Енде є критикою цивілізації, за якою криється бачення іншого, кращого світу.

Роман Гоке

Нині наБІть важко уявити дитячу кімнату в Німеччині без іграшок-персонажів із відомої книжки М. Енде «Джим ґудзик і машиніст Лукас» (нім. «Jim Knopf und Lukas der Lokomotiv fuhrer»). Від їхніх пригод у захваті вже не одне покоління дітей у всьому світі, а їхня дружба, відданість і самопожертва заради іншого є прикладом для сучасних дитячих стосунків.

Міхаель Андреас Гельмут Енде народився 1929 p. в сім’ї художника Едгара Енде в мальовничій місцевості Гарміш (Німеччина). Дитинство провів у м. Мюнхені, де з 1940 р. навчався в гімназії імені Максимі ліана. У 1943 p., коли Німеччина почала зазнавати воєнних поразок, гімназія, де навчався хлопець, була евакуйована, дітей відправили в сільську місцевість, щоб урятувати від голоду та небезпеки.

За кілька тижнів до кінця війни Міхаель, як і всі німецькі підлітки, мав стати «захисником вітчизни», проте він не захотів воювати, тому був змушений дезертирувати й переховуватися від нацистів. Лише після закінчення війни та відновлення мирного життя в Європі 1948 р. Міхаель зміг закінчити Вальдорфську школу в м. Штутгарті.

Тут разом з обов’язковими предметами учні поглиблено вивчали мистецтво, займалися рукоділлям і різними творчими завданнями.

Потім юнак продовжив навчання в Академії прикладних мистецтв імені Отто Фалькенберга в м. Мюнхені, де вивчав акторське мистецтво та режисуру. До 1953 р. він працював у різних театрах, кінокритиком на Баварському радіо, писав п’єси. 1960 р. вийшла друком його перша книжка для дітей «Джим Гудзик і машиніст Лукас», яка зразу ж сподобалася читачам і принесла авторові довгоочікуваний успіх. Твір був відзначений Німецькою премією книжок для дітей (1961) як краща книжка для молоді.

 

Деякі літературні критики звинувачували М. Енде у «втечі від світу», оскільки він не порушував серйозних політичних тем і писав лише для дітей. Письменник разом із дружиною залишив Німеччину й переїхав жити до Італії, де в 1973 р. з’явився його казковий роман «Момо» («Могло»), за мотивами якого пізніше було написано оперу й знято кілька фільмів. В одному з них (1985) автор навіть зіграв невеличку роль. У 1979 р. письменник опублікував фантастичний роман «Нескінченна історія» (нім. «Die unendliche Geschichte»,). який було перекладено сорокома мовами, а загальний наклад видання твору у всьому світі досяг майже 10 мільйонів примірників. З 1978 p. М. Енде почав активно співпрацювати з композитором В. Гіллером, разом вони написали кілька музичних п'єс для дітей. Письменник помер у віці 65 років, похований у м. Мюнхені.

Цікаво знати

Міхаель Енде був дуже наполегливим і цілеспрямованим. Він любив театр, але на початку творчої діяльності митця його п'єси не мали успіху. Роман «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» автор спочатку написав як сценарій для вистави й подав його на розгляд театральному режисерові. Сценарій було відхилено з багатьма зауваженнями та пропозиціями. Письменник переробив сценарій і знову подав до театру. І знову йому відмовили. Він переробляв і подавав сценарій дванадцять разів! Лише після такої тривалої роботи опублікував його як книжку для дітей.

 

Міхаель ЕНДЕ 1929-1984

Джим Ґудзик і машиніст Лукас (1960)

Коментарі

Роман «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» М. Енде належить до найуспішніших і найпопулярніших книжок для дітей не лише в Німеччині, а й у всьому світі. Її герой Джим Ґудзик є казковим персонажем. Його пригоди відомі кожній німецькій дитині. Однак за казковими пригодами криється авторська критика расової ідеології нацизму та власне бачення письменником шляху розвитку людства.

Сюжет книжки відомий усім маленьким європейцям: одного дня поштова посилка з маленьким чорним хлопчиком-сиротою приземлилася на крихітному острові Недогадія. Мешканці острова (пані Штоцкер, машиніст Лукас, пан Неталан і король Альфонс За Чверть Дванадцятий) турботливо доглядали за немовлям, поки він не виріс. Тоді місця на острові для всіх стало замало. Король вирішив позбавитися паротяжихи Емми. Але друзі (Джим, Лукас і Емма) разом залишили крихітний острів, щоб знайти собі нову батьківщину, і поринули у світ пригод. Вони дісталися далекої азіатської країни, де їх зустріли прозорі дерева, смугасті гори, величезна дракониха.

 

Герої виявляють таємничі написи, потрапляють у фантастичну місцевість, застрягають перед входом у Пащу смерті, ремонтують маленький вулкан, спілкуються з драконихою. Наприкінці Джим не лише розгадує таємницю своєї появи в Недогадії, а й визволяє прекрасну принцесу Лі Ши. Для їхнього повернення на острів знаходиться казкове рішення.

Розділ третій,

у якому приймається майже сумне рішення, на яке Джим не пристає

 

(...) Роки спливали, і Джим Гудзик вибився у напівпіддані. У якійсь іншій країні хлопець,певно сидів би за шкільною партою й потроху вчився читати, писати та рахувати, та в Недогадії про школу й не чули. А коли немає школи, то кому спаде на думку, що саме час відправляти кудись хлопця, щоб той учився читати, писати й рахувати. Джим і сам не брав це собі до голови й день у день розкошував. Пані Штоцкер міряла малого щомісяця. Ставила його босоніж коло одвірка на маленькій кухні й дивилася, наскільки він виріс. А тоді проводила риску на одвірку — і щоразу та піднімалася бодай на дрібку вище.

 

Пані Штоцкер тішилася, що малий росте. А хтось інший тим часом тривожився: король, який мав правити країною й відповідав за добробут своїх підданих. Якось увечері він покликав машиніста Лукаса до себе в палац між двох вершин. Лукас увійшов, зняв картуза, витягнув з рота люльку й мовив:

— Доброго вечора, мій королю!

— Здоров був, дорогенький Лукасе, машиністе паротяжихи! - відказав король (...).— Прошу, сідай!

Лукас умостився.

— Отож-бо, — звів голос король і кілька разів кахикнув. — Достоту, дорогенький Лукасе, не знаю, як тобі про це сказати. Проте сподіваюся, що ти й так усе зрозумієш.

Лукас мовчав.

Пригнічений вигляд короля його спантеличив.

Король ще раз кахикнув, скинув на Лукаса розгублений і сумний погляд і почав знову:

— Ти ж недаремно носиш голову на плечах, Лукасе.

Ф. Тріпп. Ілюстрація до роману М. Енде «Джим Ґудзик і машиніст Лукас». 1960 р.

— А що сталося? — спитав Лукас обережно.

— Мій дорогий Лукасе (...), нам треба це зробити.

— Що нам треба зробити, Ваша величносте? — спитав Лукас.

— Хіба я не сказав? — пробелькотів король розчаровано. — Мені здавалося, що я сказав.

— Ні, — кинув Лукас. — Ви щойно сказали, що нам треба щось зробити.

Король замислено дивився перед собою. За якийсь час він здивовано похитав головою й мовив

— Дивно, голову даю на відсіч, що це я сам сказав, ніби нам треба здихатися старої Емми.

Лукас не повірив своїм вухам, отож вирішив перепитати:

— То що нам треба зробити з Еммою?

— Треба її позбутися, — мовив король і серйозно кивнув. — Звісно, не зразу, проте якнайшвидше. Певна річ, я знаю, що немає нічого важчого, ніж отак узяти й відмовитися від Емми, проте необхідно це зробити.

— Нізащо, Ваша величносте! — рішуче кинув Лукас. — А крім того, навіщо?

— Бачиш-но, — мовив король спокійно, — Недогадія — невеличка країна: навіть надто маленька, порівняно з іншими країнами й континентами, скажімо. Німеччиною, Африкою чи Китаєм. Королеві, паротягові, машиністові паротяга й двом підданим місця, звісно, вистачить. Але варто з'явитися ще одному підданому...

— Але ж це тільки половина підданого, — зауважив Лукас.

 

— Отож, отож, — відказав заклопотаний король, — та чи надовго? День у день хлопець росте. Я маю думати про майбутнє нашої країни, бо я ж — король. Недалеко той день, коли Джим ґудзик стане повноправним підданим. І тоді хлопцеві закортить збудувати власний дім. Тепер скажи мені, будь ласка, де йому той будинок поставити? Місця в нас більше не залишилося, куди не кинься, усюди — самі колії. Нам треба підтягнути очкурі. Нічого не допоможе.

— А щоб його муха вбрикнула! — пробурчав Лукас і почухав за вухом.

— Тепер ти бачиш, — вів своєї король, — що наша країна просто потерпає від перенаселення. Майже всі країни у світі потерпають од цього, проте Недогадії особливо не пощастило. У мене душа не на місці. Що нам робити?

— Звісно, я теж про це знаю, — мовив Лукас.

— Нам доведеться або відмовитися від Емми, або когось із нас вислати з острова, щойно Джим Гудзик дійде повних літ. Але ти — друг Джима,дорогий Лукасе. Як ти дивишся на те, щоб хлопець поїхав із Недогадії, коли виросте?

— Ніяк. — мовив Лукас сумно. — Але ж не можу я так просто залишитися без Емми. Що то за машиніст паротяжихи без паротяжихи?

— Отож, — зауважив король, — поміркуй-но над цим. Я знаю, що розуму тобі не позичати. У тебе є трохи часу, щоб усе зважити. Треба ухвалити рішення та й годі.

І він простягнув Лукасові руку, даючи машиністові зрозуміти, що аудієнція закінчилася.

Лукас устав, натягнув свого картуза й, похнюпившись, пішов з палацу. Король зітхнув, знову сів у свій фотель і обтер піт з лоба шовковим носовичком. Розмова дуже стомила правителя.

Лукас повільно пішов до своєї маленької станції, де на нього чекала паротяжиха Емма. Він постукав її по товстому черевцю й дав кілька крапель оливи, без якої вона не могла жити. Тоді сів край перону й підпер голову руками. (...) Залізничник сумно кивнув і тихо мовив:

— Гаразд. Підемо вдвох.

З моря подув легкий вітерець і війнуло прохолодою. Лукас підвівся. підійшов до Емми й довго розглядав її. Емма. напевно, помітила: щось сталося. На те, щоб у паротягів була світла голова — навіщо б їм здався тоді машиніст?! — але вони мають дуже ніжну вдачу. І коли цієї миті Лукас тихо й печально прошепотів їй:

— Моя гарненька стара Еммочко!

їй защеміло на душі так, що вона покинула пихкотіти й завмерла.

— Еммо, — мовив Лукас тихо, геть чужим голосом, — мені несила розлучитися з тобою. Ні, ми залишимося вдвох. Завжди й усюди, на землі чи на небі — якщо туди взагалі можна потрапити.

Емма не розуміла нічого з того, що казав Лукас. Але вона дуже любила свого машиніста й просто не могла дивитися на те, як він сумує. Емма заходилася ревіти, так що серце краялося. Насилу Лукас її заспокоїв.

— Розумієш, це через Джима, — мовив він заспокійливо. — Скоро він стане підданим на всі сто, і тоді для одного з нас не буде більше місця. А що під даний для країни важить більше за товстий старий паротяг, то король ухвалив, що тобі треба зникнути. Проте якщо не стане тебе, тоді маю зникнути і я, це ясно як Божий день. Чого я вартий без тебе?

Емма глибоко вдихнула й уже хотіла було знову заревіти, коли раптом тоненький голосок спитав:

— Що трапилося?

Це озвався Джим Гудзик, який чекав Лукаса й урешті-решт заснує на тендері з вугіллям. Щойно Лукас звів голос до Емми, хлопчик прокинувся й мимоволі почув усе, про що вони говорили.

— Привіт. Джиме! — крикнув вражений Лукас. — Власне, тобі не конче було все це слухати. Але. як на мене, чому б тобі й не дізнатися?! Авжеж, Емма і я, ми вдвох їдемо з острова. Назавжди. Так буде краще.

— Через мене? — спитав Джим налякано.

— Якщо придивитися пильніше, — мовив Лукас, — то король таки має слушність. Недогадія справді замала для нас усіх.

— То коли ж ви хочете їхати? — спитав Джим.

— Ліпше не відтягувати прощання, коли вже до цього дійшло, — серйозно мовне Лукас. — Думаю, сьогодні ж увечері й поїдемо.

Джим на якусь хвильку замислився. А тоді ні з того ні з сього рішуче кинув:

— Я їду з вами.

— Але Джиме! — заперечив Лукас. — Так не піде. Що скаже пані Штоцкер? Вона ж нікуди тебе не пустить!

— Краще її взагалі не чіпати. — відказав Джим. — Я напишу їй листа, де все поясню. І залишу його на столі в кухні. Коли вона знатиме, що я подався з тобою, то не надто цим перейматиметься.

— Невпевнений. — завважив Лукас і замислився: — До того ж ти не вмієш писати.

— А я намалюю листа, — уперся Джим.

Проте Лукас серйозно похитав головою:

— Ні, хлопче, я не можу тебе взяти. З твого боку це люб'язно, і я б залюбки тебе прихопив, але так не піде. Урешті-решт, ти ще геть малий, і нам із тобою тільки...

Він тримався щиро, та Джим раптом повернув до нього своє обличчя, і на ньому читалися рішучість і безпорадність водночас.

— Лукасе, — тихо мовив Джим, — навіщо ти таке кажеш? Побачиш, як я можу стати в пригоді.

— Воно то так, — відказав Лукас, трохи збентежений, — певна річ, хлопець ти тямущий, а інколи це навіть добре, коли ти малий. Це вже щось... (...). Подумай-но, Джиме! Еммі доводиться забиратися з острова, щоб звільнити тобі місце на майбутнє. А якщо ти надумав іти, то Емма могла б спокійнісінько залишитися, а заразом і я.

— Та де там, — мовив Джим із видом затятого впертюха, — я не залишу свого найкращого друга. Або ми залишимося на острові втрьох, або разом попливемо звідси геть. Коли вже нам не випадає тут залишатися. попливемо всі троє...

Лукас усміхнувся:

— Це справді люб'язно з твого боку, друзяко Джиме, — мовив він і поклав своєму другові руку на плече: — Боюся, що це не сподобається королеві. Такого він точно не уявляв (...).

— Мені фіолетово. — кинув Джим. — Я все одно поїду з тобою.

— Гаразд! — почувся врешті голос Лукаса. — Тоді чекаю тебе тут опівночі.

— Згода, — відказав Джим.

Вони потиснули одне одному руки, і Джим уже був рушив, коли Лукас ще раз озвався до нього:

— Джиме Гудзику. — мовив він, і в його словах чулася урочистість, — ти справді найсучасніший пацан, якого я бачив у своєму житті.

Відтак він обернувся й хутко почимчикував геть. Джим подивився йому вслід і рушив додому. Лукасові слова засіли хлопцеві в пам'яті, і водночас він думав про те, як добре жилося йому в пані Штоцкер. Джим почувався щасливим і нещасним заразом. (...)

(Переклад Ігоря Андрущенка)

Робота з текстом

1. Поясніть, як Джим потрапив на острів і звідки в нього прізвище Ґудзик.

2. Чому король запросив машиніста Лукаса до палацу? Як поводили себе монарх і машиніст під час зустрічі?

3. Чому Джим був змушений залишити острів? Чому саме вночі?

4. Поміркуйте, кого з героїв твору можна назвати справжнім другом.

5. Поясніть слова автора: «Джим почувався щасливим і нещасним заразом».

6. Чому персонажі твору мають такі чудернацькі імена пані Штоцкер, пані Кутняк, пан Неталан, пан Бань, король Альфонс За Чверть Дванадцятий? Як вони характеризують своїх володарів?

7. Які елементи пригодницької літератури автор використовує в романі? З якою метою?

Розділ двадцять перший, у якому Джим і Лукас знайомляться з недоладійською школою (...) Коли паротяжиха опинилася в місті, у друзів аж голова пішла обертом: як знайти Стару вулицю в такому величезному місті? Адже не вилізеш із паротяжихи й не запитаєш у перехожого?! На щастя, їм пощастило. Доїхавши до найближчого перехрестя. Лукас обережно визирнув у щілинку й побачив на розі кам’яний стовп із покажчиком: «Стара вулиця». (...)

Дитяча залізниця. Іграшка (Німеччина)

Незабаром він помітив потрібний номер — 133.

— Ти боїшся, Джиме? — тихенько запитав Лукас. Джим на секунду замислився й згадав про ніби-велетня, а також про те, що багато чого лише здалеку здається страшним.

— Ні, Лукасе, не боюся, — рішуче сказав він. — Може, хіба що трішки, — докинув він, аби бути вже геть чесним.

— Ну гаразд, тоді вперед! — скомандував Лукас.

— Уперед! — відгукнувся Джим.

Лукас обережно заїхав у гігантську браму. Вони опинилися в дуже просторому під’їзді, котрий за величиною чимось нагадував вокзал. Потужні кручені сходи вели в якесь підхмар’я. Було зовсім не зрозуміло. де вони закінчуються. Примарне світло слабко освітлювало цю величезну залу. І що дивно, у сходів не було жодної сходинки, вони плавно піднімалися вгору на зразок вулиці, що йде вгору. (...)

Відсутність сходинок була дуже доречною нашим мандрівникам. Адже звичайні сходи Еммі було б нізащо не здолати. А так вони могли спокійно собі котити, як по рейках. Тож вони котилися й котилися без жодної перешкоди, поки нарешті не дісталися до третього поверху.

Перед першими дверима ліворуч вони пригальмували. Двері ці були такими величезними, що в них міг легко в’їхати двоповерховий автобус. Але. на жаль, двері ці, що являли собою потужну кам'яну плиту, були щільно закриті. Посередині красувався напис: «Пані Кутняк. Стукати тричі. Відвідувачів не приймаємо». А нижче була прироблена спеціальна кам’яна ручка, щоб стукати, — череп із затиснутим у зубах кільцем. Лукас тихенько прочитав Джиму напис.

— Постукаємо? — невпевнено запитав Джим.

Лукас похитав головою. Дотримуючись обережності, він виглянув із віконця, щоб оцінити ситуацію. Переконавшись, що поблизу нікого немає, Лукас вискочив із паротяжихи й з усією силою вперся в кам’яні двері. Йому довелося неабияк попотіти, щоб зрушити плиту з місця. Вийшла досить велика щілина. Упоравшись із дверима, Лукас швидко заплигнув назад.

— Краще не залишати тут Емму саму, — пошепки пояснив він Джиму й, смикнувши за важіль, заїхав просто в помешкання (...).

— А хіба можна без дозволу входити в чужу квартиру, та ще й з паротяжихою? — боязко запитав Джим.

— На жаль, іншого виходу в нас немає, — тихо відказав Лукас. — Треба спочатку з'ясувати, що тут і до чого.

Вони загнали Емму в куток і звеліли їй стояти тут, як те ягнятко, а самі крадькома пішли довгим темним коридором. Біля кожних дверей вони зупинялися й обережно заглядали в кімнати. Ніде ні душі. Ні людей, ні драконів. Усі меблі в кімнатах були зроблені з каменю — кам’яні столи, крісла, дивани з кам’яними подушками.

Коли друзі вже дісталися майже до кінця коридору, вони раптом почули чийсь противний верескливий голос, який долинав з останньої кімнати. Там хтось лаявся на всі заставки. Потім усе стихло. Джим і Лукас напружено прислухалися. Якоїсь миті їм навіть здалося, що вони виразно розрізнили дитячий голосок. Друзі багатозначно переглянулися й кинулися до таємничих дверей. Коли вони зазирнули в щілинку, то побачили величезну залу, у якій рядами стояли кам’яні парти. За ними сиділо з двадцять дітей з усього світу — малі індіанці й білошкіра малеча, ескімоси й смагляві карапузи б тюрбанах, а посеред зали стояла мила маленька дівчинка з двома чорними кісками й ніжним личком, які бувають у порцелянових мандалійських лялечок. Хто б сумнівався, що це і є принцеса Лі Ши, дочка мандалійського імператора. Усі діти були прикуті до парт залізними ланцюгами, і хоча сяк-так рухатися вони ще могли, про втечу годі було й думати. У кінці зали на стіні висіла величезна кам'яна дошка, а поруч стояла велика кафедра, завбільшки з одежну шафу, вирізана з цілого шматка граніту. За кафедрою сидів напрочуд потворний дракон. Він був, мабуть, більший за Емму, але не такий угодований, навіть, можна сказати, худий. Його витягнута морда, заросла густою щетиною, була до того ж уся всіяна бородавками. Крізь скельця блискучих окулярів дивилися маленькі колючі очки. У лапі дракон тримав бамбукову палицю, якою він увесь час розмахував, зі свистом розрізаючи повітря. На довгій худій шиї виразно стримів борлак, а з хижої пащі стирчав єдиний зуб, надаючи драконячому пискові цілком мерзенного виразу. Сумнівів не залишалося: цей дракон не дракон, а дракониха — сама пані Кутняк.

Діти сиділи тихі та сумирні й боялися поворухнутися. Слухняно склавши руки на партах, вони дивилися переляканими оченятами на дракониху.

— Схоже на школу! — прошепотів Лукас Джиму на вухо.

— О Господи! — тихенько вигукнув Джим, який іще жодного разу не бачив школу. — Це так завжди в школах?

— Крий Боже! — спробував його заспокоїти Лукас. — Деякі школи бувають навіть нівроку. До того ж учителями там працюють не дракони, а цілком нормальні люди, серед яких іноді трапляються й башковиті.

— Ану цить! — раптом крикнула дракониха, а тоді як стукне палицею по своїй кафедрі: — Це хто там шепочеться?

Лукас і Джим притихли й утягнули голови в плечі. У класі запанувала гнітюча тиша

Джим не міг відірвати очей від маленької принцеси. Гляне на неї, і аж серце тремтить — так вона йому сподобалася. Ще жодного разу в житті в нього не було такого, щоб хто-небудь йому так подобався. Звісно, про Лукаса тут не йдеться. Та й узагалі він — геть інша річ. Лукаса й красенем назвати було важко. А Лі Ши — справжня красуня! Така мила й така ніжна, тендітна, що Джиму відразу ж захотілося взяти її під свій захист. Від страху не залишилося й сліду. Джим твердо вирішив за всяку ціну звільнити Лі Ши!

Поблискуючи окулярами, дракониха проймала дітей мстивим оком і волала своїм верескливим противним голосом:

— То ви т-а-а-ак! Не хоч-ч-чете мені відповідат-т-ти! Ну начувайтеся! Дочекаєтеся ви в мене!

Борлак знову затанцював на худій шиї. І раптом чудовисько як заверещить:

— Скільки буде с-с-сім на віс-сім? Ти, відповідай!

З місця відразу підхопився маленький індіанець, наякого дракониха вказала палицею. Геть малий, він мав років чотири-п'ять, не більше. Але хлопчина вже носив національний індійський убір із пір'я — цілих три пера біліли на його чорній готівці. Мабуть, матий був сином вождя якого-небудь племені. Він розгублено дивився на пані Кутняк і, затинаючись, бурмотів:

— Сім на вісім буде... буде... Сім на вісім — це...

— Буде-буде, це-це! Завів своєї! — перебила його дракониха. — Ану хутко кажи!

— Сім на вісім буде двадцять. — вистрілив маленький індіанець.

— Що? — засичала дракониха з глузуванням у голосі. — Чи добре я почул-л-ла, у тебе виходить двадцять?!

— Ой, ні! Тобто, я хотів сказати... буде п'ятнадцять! — геть уже заплутався матий.

— Дос-с-сить! — закричала дракониха, блискаючи оком на учня. — Отж-ж-ж-же, нез-з-знаєш-ш-ш? Ти найтупіший бевзь і найбільше ледащо з-поміж усіх дітей на світі! А за дур-р-р-рість і лінь слід кар-р-р-рати!

Із цими словами дракониха підвелася й рушила до хлопчика. Вона наказала йому лягти на лаву й з неприхованою насолодою відшмагала. Закінчивши екзекуцію, задоволена дракониха із сопінням знову повернулася за кафедру. Очі в маленького індіанця були поєні сліз, але він не плакав. Адже індіанці, як відомо, дуже мужній народ.

Джим просто побілів од люті (наскільки це, звісно, було можливо при його чорній шкірі).

— Яка підлість! — процідив він крізь зуби.

Лукас тільки кивнув у відповідь. Він не міг говорити й мовчки стояв, міцно стиснувши кулаки.

Дракониха обвела поглядом клас і знову засичала:

— С-с-скільки буде с-с-сім на вісім? Лі Ш-ш-ши!

Джимові такі тьохнуло серце. Не можна допустити, щоб дракониха відшмагала Лі Ши! А запитання ж таке складне! Вона нізащо на нього не відповість. Треба щось робити!

Але Джим забув, що Лі Ши все ж мандалійська дівчинка, а діти в Китаї вже з чотирьох років задачки лускають як горішки.

Принцеса підвелася.

— Сім на вісім буде п'ятдесят шість, — відповіла вона ніжним голоском, що нагадував щебет манюсінької пташки.

— Ф-ф-фу! — злобливо фиркнула дракониха. Дівчинка не помилилася. — А с-с-скільки буде тринадцять мінус ш-ш-шість?

— Тринадцять мінус шість буде сім, — голосно відповіла Лі Ши.

— Гляньте-но на неї! — задихаючись од люті, зарепетувала дракониха. — Ти що, гадаєш, ніби найрозумніша? Противне, нахабне дівчисько! Корчить тут із себе казна-що! Ну постривай, зараз я тобі покажу! Ану ж бо, розказуй мені таблицю множення на сім і швидше!

— Сім на один — сім, — спокійно почала Лі Ши, виспівуючи, мов соловей. — Сім на два — чотирнадцять. Сім на три — двадцять один... — І так вона відторохтіла всю таблицю до кінця, жодного разу не збившись.

Джим вухам своїм не повірив. Хто б міг подумати, що така противна річ, як таблиця множення, може звучати так красиво. Дракониха теж слухала з увагою — надто вже їй хотілося піймати яку-небудь помилку. При цьому вона нервово постукувала своєю палицею. Цієї миті Лукас тихенько покликав Джима:

— Джиме!

— Що?

— Ти не боїшся?

— Та ні.

— Ну то добре. Слухай мене. Я знаю, що ми повинні робити. Ми дамо драконисі останній шанс самохіть відпустити всіх дітей. Якщо ж вона не погодиться, то доведеться застосовувати силу, хоча я терпіти не можу насильства.

— І як нам діяти? — запитав Джим.

— Підеш у клас і спробуєш із нею домовитися. Що сказати, вирішиш на місці. Я тобі довіряю, але головне, ні слова про мене й про Емму! Ми чекатимемо за дверима і, якщо знадобиться, допоможемо. Зрозумів?

— Зрозумів, — рішуче відповів Джим.

— Ну дуй! — тихенько сказав Лукас і заквапився до паротяжихи, намагаючись якнайменше шуміти.

Тим часом Лі Ши встигла дійти до кінця таблиці множення. Вона жодного разу не збилася. Але саме це розлютило дракониху. Вона підскочила до Лі Ши, тицьнула її лапою в груди й заверещала:

— Бач-ч-ч, що вигадала, бридке дівчисько! Ж-ж-ж-жодної помилки! Це спеціально, щоб мене поз-з-злити! Задавака з твані кряка! Нах-хаба! Що-о-о-о? Я-а-а-ак? Відповідай, коли тебе питають!

Принцеса мовчала. А що вона могла на це сказати?

— А скільки буде до трьох додати чотири? — насмішкувато спитала дракониха.

— Сім, — відказала Лі Ши.

Дракониха люто зиркнула:

— А коли я тобі скаж-ж-ж-жу, що віс-с-сім?

— Усе одно сім, — мовила мала принцеса.

— Коли я каж-ж-ж-жу тобі віс-с-сім, з-з-з-значить віс-с-с-сім, — прошепотіла дракониха. — З-з-з-зрозуміло?!

— Ні, сім, — прошепотіла Лі Ши.

— Що-о-о-о-о? — засичала дракониха. — Як ти с-с-с-смієш мені с-с-с-суперечити! С-с-с-сама знаю, що с-с-сім. А тобі с-с-с-с-слід слухатися! Постр-р-ривай-но! Ти зар-р-р-розуміла й мар-р-р-р-рнолюбна. А за пиху й марнославство слід кар-р-р-р-рати!

Дракониха саме зібралася відшмагати принцесу, як раптом пролунав чийсь дзвінкий сердитий голос:

— Хвилиночку, пані Кутняк!

Дракониха здивовано обернулася й побачила маленького чорношкірого хлопчика, що стояв на порозі й безстрашно дивився на неї своїми блискучими очами.

— Не смійте чіпати Лі Ши, — твердим голосом сказав Джим.

— Ти, чор-р-рний смердючий хробаку, — пророхкала дракониха, геть ошелешена несподіваною появою Джима. — Звідки ти взагалі взявся й хто ти такий?

— Я — Джим Гудзик, — спокійно відповів Джим. — Я прибув із Недогадії, щоб звільнити принцесу Лі Ши й інших дітей теж.

По рядах пробіг піднесений шепіт. Усі дивилися на Джима великими очима. Особливо сильне враження Джим справив на принцесу Лі Ши, якій дуже сподобалося, що маленький чорний хлопчик не побоявся виступити проти такого величезного чудовиська й розмовляв при цьому дуже спокійно й стримано.

Обурена дракониха як заверещить:

— Тихо! Що це ви собі дозволяєте, хулігани невиховані!

Потім вона знову повернулася до Джима й запитала його таким єлейним голосом:

— Тебе що. Чор-р-р-ртова Дюж-ж-жина до мене послала, хлопче?

— Ні. — відказав Джим, — мене ніхто не посилав.

Колючим поглядом дракониха вп'ялася в Джима. Недобрі вогники спалахували в її очах.

— Щ-щ-що це значить? — прошипіла дракониха. — Ти щ-щ-що, с-с-сам до мене прийш-ш-шов? Може, с-с-скажеш-ш. я тобі дуже подобаюся?

— Та ні, не надто, — чесно зізнався Джим. — Простоя хочу розкрити таємницю свого походження, і тут ви можете мені прислужитися.

— А чому с-с-с-саме я? — запитала дракониха, насторожившись.

— Бо на посилці, у якій я прибув у Недогадію, була написана адреса й одержувач — пані Кутняк або щось таке. А замість відправника стояла цифра тринадцять.

— Ах, он воно що! — видихнула дракониха, не приховуючи свого здивування, і зловтішна посмішка заграла на її щетини стій фізіономії. — Виходить, це ти й є, радіс-с-сть моя! Давненько я тебе вже чекаю!

У Джима мурашки по спині побігли, проте він опанував себе й чемно запитав:

— Не могли б ви мені сказати, хто мої батьки?

— Не тривож-ж-жся, з-з-золотце моє, тобі це вже ні до чого знати. Ти мій!

— Я теж спочатку думав, що я ваш, — спокійно правив Джим далі, — але тепер твердо знаю, що не маю до вас жодного стосунку.

— Але я тебе вже купила! І заплатила Чортовій Дюжині кругленьку суму! — проговорила дракониха з неприхованою зловтіхою.

— Це мене не стосується, я ж повернуся в Недогадію, — заявив Джим.

— Спр-р-равді?! — удаючи непідроблений подив, вигукнула дракониха з лукавою посмішкою. — І тобі не ж-ж-жаль тітки? Навіщо так ж-ж-жартувати зі мною? Ех ти, пустун який!

— Атож, я збираюся повернутися в Недогадію. — повторив Джим, — і хочу взяти зі собою Лі Ши, звісно, разом з іншими дітьми.

— Ну, а що буде, якщо я не віддам тобі дітей? — поцікавилася дракониха своїм досі медоточивим голосом.

— Вам доведеться це зробити, пані Кутняк! — відповів Джим і нишком подивився на Лі Ши, яка не зводила з нього очей.

Тут уже дракониха не витримала й вибухнула диким реготом.

— Ги-ги-ги! Го-го-го! — сміялася вона. — Ну й сміхота! Бачили такого дурня! Ха-ха-Ха! Ще й сам до мене прийшов! Кхи-кхи-кхи!

— І чого це ви скалите зуби! — сердито перервав її Джим. — Віддасте дітей по-доброму чи ні? Кажіть!

Дракониха вже просто падала від сміху.

— Ні, — крізь сміх сказала нарешті. — Ні. крабе ти смердючий! Дітей я не віддам ні за яку силу у світі!

Тут люта дракониха різко замовкла. Вона скинула на Джима холодним, твердим поглядом і прогарчала:

— Усі ці діти мої, тільки мої, розумієш? Ніхто на них не має права! Тільки я! Це я купила їх у Чор-р-ртової Дюжини! Я заплатила за них! І тепер вони моя власність.

— Але звідки Чортова Дюжина бере всіх цих дітей, яких ви купили? — запитав Джим, твердо дивлячись просто в очі драконисі.

— Мене це не стосується, — сердито відказала та.

— Зате мене стосується, пані Кутняк, — сміло продовжував Джим. — От. наприклад, принцесу Лі Ши просто вкрали!

Дракониха вже аж задихалася з люті. Вона била хвостом по підлозі й верещала:

— Мене це не стосується! Вона моя! І ти мій! І ніколи ти не побачиш своєї батьківщини, дур-р-рню нещас-с-сний! Я тебе ніколи не відпущ-щ-щу!

Із цими словами вона почала повільно наступати на Джима.

— Фр-р-р! Фр-р-р-р! Фр-р-р-р! — зафиркала вона. — Для початку я тебе гарно відшмагаю, з-з-золотце моє! Щоб ти тр-р-римав свого поганого яз-з-зика за з-з-зубами!

І дракониха спробувала вхопити лапою Джима, але той вислизнув. Вона лупила своєю палицею куди прийдеться. але Джим щоразу спритно ухилявся. Він вихором гасав по класу — по партах, по стільцях. по кафедрі. Дракониха переслідувала його по п'ятах, однак їй ніяк не вдавалося піймати меткого хлопчика. Це страшно злило її, і з люті вона навіть узялася червоно-зеленими плямами, а на тілі вискочили гулі й бородавки. Прямо скажемо, вигляд у драконихи був не надто апетитний.

Від швидкого бігу Джим, зрештою, захекався. Він кашляв і хапав повітря ротом, адже дракониха невпинно плювалася вогнем і жбухала димом. «Ну де ж Лукас? Де він подівся? Він обіцяв разом з Еммою прийти на допомогу». У класі не було вже чим дихати від диму, і Джим мало що бачив, пробираючись крізь густу завісу. Цієї миті пролунав пронизливий свист — це була Емма. Дракониха обернулася й побачила крізь непроникну завісу, як на неї суне страшне чудовисько з вогненними очима. Це чудовисько було, щоправда, не надто вже велике, проте досить огрядне й міцне.

— Чого ви баж-ж-жаєте? — завищала дракониха, украй роздратована. — Хто вам доз-з-з-зволив?..

На півслові вона замовкла, бо Емма, мов ураган, налетіла на неї й з усього розмаху влупила буфером. Дракониха не попустила й скористалася своїми могутніми лапами та міцним лускатим хвостом. Зав'язалася жорстока сутичка не на життя, а на смерть.

Дракониха шаленіла — вона вила, верещала, фиркала, плювалася вогнем і димом і так одчайдушно насідала на Емму, що навіть важко було з упевненістю сказати, хто візьме гору. Але паротяжиха трималася по-молодецькому. Безстрашно кидалася на чудовисько, не забуваючи пускати якнайбільше вогню й диму. Від маскувального костюма Емми залишилося тільки жалюгідне лахміття. І тепер було видно, що це ніякий не дракон, а звичайнісінька паротяжиха.

Діти, які були прикуті ланцюгами до своїх парт і тому не могли втекти, з жахом стежили за тим, як на їхніх очах розгортається коло вуха завірюха. Коли ж вони розібрались, у чому річ, радості не було меж!

— Паротяг! — кричали вони на всі лади. — Хай живе паротяг! Ура паротягу!

Цієї миті Емма приготувалася завдати останнього, вирішального удару. Вона розігналася — й з усієї сили як дасть драконисі в бік! Так, що та полетіла шкереберть і впала на підлогу, піднявши догори всі чотири лапи.

Лукас вискочив з кабіни й закричав:

— Мерщій, Джиме! Треба її зв'язати, перш аніж вона отямиться!

— Але чим? — запитав Джим, який досі не отямився від біганини по партах.

— Ось наші ланцюги! — закричав маленький індіанець схвильованим голосом. — Візьміть у неї ключ. Вона носить його на шиї!

Джим підскочив до драконихи й перекусив шнурок зубами. Потім швидко відімкнув замки на ланцюгах у тих дітей, які сиділи ближче до нього. Підійшовши до принцеси, він помітив, що вона почервоніла й зніяковіло відвернулася.

— Ця шельма вже приходить до тями! — закричав Лукас. — Давай швидше!

Одним ланцюгом вони міцно стягнули писок драконихи, щоб та вже не могла відкрити пащу. Потім зв'язали їй лапи.

— Ну все! — видихнув Лукас і задоволений витер піт із чола.

Джим тим часом звільнив інших дітей.

— Найстрашніше тепер позаду! — кинув Лукас.

Відчувши смак свободи, діти в один голос прокричали голосне «ура». Усі нетямилися від радості. Вони сміялися, веселилися, кричали всі одразу, а найменші стрибали й плескали в долоні.

Лукас і Джим з усмішкою дивилися на цю метушню. Потім діти оточили своїх рятівників і навперебій їм дякували. Не обійшли увагою й Емму — діти і їй дякували за сміливість і зворушливо плескали паротяжиху по товстих боках. Знайшлися навіть такі прудкі хлопчаки, які, не довго думаючи, залізли на паротяжиху й вирішили самостійно її обдивитися. Розчулена фізіономія Емми світилася повним блаженством.

Лукас вийшов у коридор і закрив кам’яні двері на важкий засув.

— Отже, так, друзі мої, — сказав він. повернувшись у клас. — Поки що нам ніщо більше не загрожує. Ми в безпеці. Час у нас ще є. Давайте обговоримо, як нам найкраще вибратися з цього похмурого Драконового міста. Через головну браму, боюся, ми не проскочимо. Це занадто небезпечно. По-перше, від маскувального костюма Емми залишилося саме ошмаття. По-друге, ми просто всі не вліземо в кабіну. Стражники відразу нас помітять. Треба придумати щось інше.

 

Усі замислилися, проте ніхто нічого не придумав. Урешті озвався Джим:

— Лі Ши, а куди ти, цікаво, кинула тоді пляшечку із запискою? — запитав він, насупивши лоба.

— У річку, що починається у дворі нашого будинку, — відказала принцеса.

Лукас і Джим здивовано переглянулися, і Лукас вигукнув:

— То річка таки існує! Чого ж нам Непомук морочив голову?

— А можна глянути на цю річку? — поцікавився Джим.

— Звісно, — відповіла принцеса, — ходімо, я покажу вам, де це.

Вона повела друзів до іншої кімнати в протилежному кінці коридору. Там стояло двадцять маленьких кам'яних ліжечок. Це була спальня, у якій дракониха щовечора замикала дітей. Якщо підсунути якесь із ліжок до стіни й піднятися на нього, то далі можна дотягтися до дірки в стіні й визирнути назовні. І справді. Там, посеред двору, котрий мав дивну трикутну форму, проглядався величезний круглий колодязь із джерелом. Це джерело било так сильно, що вода дивовижного золотаво-жовтого кольору хлюпала через край кам'яного колодязя й текла, ховаючись десь у похмурих підземеллях будинку.

Задумливо дивилися Лукас і Джим на джерело, з якого брала свій початок Жовта ріка, — а що саме звідси та витікала, ні в кого не викликало анінайменшого сумніву. Діти тим часом теж перебралися в спальню й тепер стояли мовчки, ставши біля друзів.

— Якщо пляшка із запискою від Лі Ши дісталася Мандали, то хіба нам не випадає скористатися цим шляхом? — нерішуче спитав Джим.

— Дідько забирай. Джиме! — промурмотав він. — А це ідея! Ні, це навіть не ідея, а вже готовий план, причому план дуже сміливий! Це буде подорож у незвідане!

— Але ж я не вмію плавати, — жалібно проскиглила якась маленька дівчинка.

Лукас усміхнувся:

— Пусте, мила панночко. Зате в нас є чудовий пароплав. Наша товстунка Емма плаває не гірше за лебедя. Щоправда, нам незле було б дістати десь смоли або дьогтю, аби заліпити всі щілини.

Але це виявилося геть просто — як-не-як. а дьогтю в драконихи вистачало. Від бочок із дьогтем у комірці не пропхатися. Друзі змогли переконатися в цьому на власні очі, бо ж дьоготь і смола — головні продукти харчування жителів Недоладії.

— Отже, так. друзі, — сказав Лукас, — найкраще дочекатися, доки настане ніч. У темряві ми попливемо вниз по воді, а завтра вже будемо далеко, і — шукай вітра в полі!

Діти радісно пристали на такий план.

— Гаразд, — правив далі Лукас. — Тепер найрозумніше було б трохи перепочити, треба поспати.

Згода?

Ніхто не заперечував. Задля надійності Джим іще замкнув класну кімнату, у якій Емма сторожила зв'язану дракониху. Потім усі якнайзручніше БлаштуБалися. наскільки це, звісно, було можливо, на своїх кам'яних постелях, і мало-помалу їх узяв сон. Тільки Лукас залишився сидіти в кутку спальні на величезному кам'яному кріслі.

Маленькому індіанцеві снився його рідний вігвам і його дідусь, вождь Білий Орел, який дасть йому нову пір'їну. А крихітці-ескімосу снився круглий будинок із снігу, над яким міниться в небі північне сяйво. А ще йому снилася його сивоволоса тіточка Улуболо, що простягає йому горнятко гарячого риб'ячого жиру. А маленька дівчинка з Голландії залітала в снах в нескінченні тюльпанові поля, посередині яких стояв маленький біленький будиночок її батьків, а в його дворі лежало кружало сиру завбільшки з ціле жорно. Ну а принцеса гуляла уві сні разом із своїм татом по порцелянових містках. Джим Гудзик уві сні ніби знову опинився в рідній Недогадії. Він сидів на кухні в будиночку пані Штоцкер. Сонце світило у віконце, а він оповідав їй про свої пригоди. Поруч сиділа принцеса Лі Ши й теж із замилуванням слухала хлопця.

Усім снилося щось своє, рідне. Тим часом поволі сутеніло. Година відплиття наближалася. (...)

(Переклад Ігоря Андрущенка)

Робота з текстом

1. Як мандрівники потрапили до Драконового міста? Як вони поводилися в ньому?

2. Прометайте опис драконихи. Які художні деталі підкреслюють її жорстокість?

3. Перекажіть епізод «Урок». Розкажіть, як дракониха ставилася до дітей.

4. Назвіть країни, що згадуються у творі. Які з них справжні, а які — вигадані?

5. Як кожен із персонажів змінюється протягом твору?

6. Визначте казкові та реальні елементи в романі М. Енде.

7. Поділіться своїми спостереженнями щодо оповіді роману. Яку роль вона відіграє в розкритті характерів персонажів?

Для обговорення

1. Які реальні проблеми порушив М. Енде в романі «Джим Ґудзик і машиніст Лукас»?

2. Що викриває автор у цьому творі?

Краса слова

Роман М. Енде «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» у казковій формі ознайомлює читачів із реальними явищами та стосунками. Поєднання дійсності й казковості виявляється в композиції, сюжеті, персонажах, художньому часі та просторі. Вигадані країни (Недогадія, Мандала, Ларіпура, Країна Тисячі Вулканів, Край Світу та ін.) та незвичайні герої (паротяжиха Емма, невелетні, дракониха) є своєрідним віддзеркаленням навколишнього світу, його особливостей і закономірностей, географії та історії. Фантастичний світ твору М. Енде не лише зачаровує своєю незвичайністю, а й поглиблює наші уявлення про реальність.

Вигадані країни порівнюються з Німеччиною, Африкою, Китаєм, митець зазначає їх географічні координати, описує державний устрій, політику, транспорт, освіту тощо. У такий казково-фантастичний спосіб автор спонукає юних читачів не уникати проблем дійсності, замислитися над тим, у якому світі вони живуть.

Персонажі роману М. Енде «Джим Ґудзик і машиніст Лукас», хоча й мешкають у фантастичних країнах і беруть участь у неймовірних пригодах, насправді дуже схожі на звичайних людей, їм притаманні людські якості (життєрадісність, цілеспрямованість, відкритість, доброзичливість, допитливість, прагнення до кращого) та живі яскраві характери.

У творі утверджуються моральні цінності — дружба, взаємодопомога, повага до інших, любов до батьківщини, кохання. А ще в романі осмислюються поняття добро і зло, життя і смерть, милосердя і байдужість.