Мовознавство Давнього Риму

Мовознавство Давнього Риму не залишило оригінальних праць. Римські мовознавці переповідали погляди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця «Про латинську мову» Марка-Теренція Варрона (116- 27 рр. до н. е.), де описано граматичну систему латинської мови за давньогрецькими зразками, та підручник латинської мови Квінтпа-Реммія Палемона (І ст. до н. е.), де вперше подано впорядковану латинську граматичну термінологію, яка стала основою термінології сучасного мовознавства. Пізніше з'являються два варіанти (поширений і скорочений) граматики латинської мови Елія Доната (прибл. 350 р. н. е.) і найповніша граматика латинської мови Прісціана (прибл. 526- 527 рр. н. є.). Обидва підручники майстерно написані й служили 1000 років (аж до середньовіччя) в Європі як зразкові граматики латинської мови. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов.

Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (артикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, відкрили новий відмінок - аблятив і числівники поділили на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мистецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту). Прикладом є підручник із красномовства «Institutio oratoria» («Ораторські настанови») Марка-Фабія Квінтіліана (прибл. 35 - 96 рр. н. е.).

55. Граматика Пор-рояль

Мовознавство XVII ст. розвиваюсь двома шляхами - дедуктивним (створення універсальної граматики) та індуктивним (спроба виявити спільні властивості наявних мов).

Найвідомішим зразком індуктивного й дедуктивного підходів була «Всезагальна раціональна граматика» (1660), відома як граматика Пор-Рояля французьких філософа й логіка Антуана Арно (1612-1694) і граматиста й логіка Клода Лансло (1615-1695). Це перша спроба науково осмислити структуру й функціонування мови, показати єдність усіх мов, побудувати всеосяжну граматичну систему на основі узагальнення фактів конкретних мов.

Теоретичною основою граматики Пор-Рояля є філософія Декарта. Побудована вона за двома принципами: всезагальність і раціональність. Автори виходили з ідеї існування спільної логічної основи мови, від якої конкретні мови відхиляються тією чи іншою мірою. Через те вони вважали, що положення їхньої універсальної теорії незмінні й можуть застосовуватися до будь-якої мови, тобто не залежать від місця і часу.

Звичайно, автори не могли проаналізувати всі мови, хоча назвою книжки заявили про свій намір «встановити раціональні основи, спільні для всіх мов. і головні відмінності, які в них трапляються». Ними проаналізовано тільки грецьку, латинську, давньоєврейську, французьку, італійську, іспанську, англійську й німецьку мови. Загалом ця праця - не зіставна, не порівняльна, а логіко-типологічна граматика, завдання якої зводилися до виявлення спільних мовних принципів і співвідношення між категоріями мови та мислення. Проте вже сама ідея встановлення спільних властивостей людських мов була важливим кроком у розвитку лінгвістичної думки.

У книжці багато оригінальних на той час ідей. Так, мова розглядається як знакова система, необмежена кількість знаків якої породжується з обмеженої кількості елементів - звукотипів (за сучасною термінологією, фонем). Автори стверджують, що існують єдині фундаментальні правила функціонування граматичної структури. При цьому вони чітко розрізняють формальну і семантичну структуру речення (чого не розуміли лінгвісти навіть XIX і першої половини XX ст.). Більше того, вони дійшли до розуміння глибинних і поверхневих структур - положення, яке лише в наш час стали ефективно застосовувати в синтаксичних дослідженнях. Відштовхуючись від поверхневих явищ, автори перейшли до опису глибинної семантики, яка не має прямих формальних відповідників. Так, речення Невидимий Бог створив видимий світ (в оригіналі це речення дане латинською мовою) складається з трьох суджень: 1) Бог невидимий; 2) Бог створив світ; 3) світ видимий. Ці судження є в нашій свідомості, але не виражені безпосередньо. Вартим уваги є положення про синонімію мовних виразів, один із яких є основним, а інші - його варіантами. Як стверджує американський мовознавець, засновник трансформаційно-породжувальної граматики Н. Хомський, ця думка є аналогом сучасної ідеї трансформаційних правил.

Отже, Арно і Лансло в XVII ст. виявили те. до чого прийшли лінгвісти лише наприкінці XX ст. їхня заслуга в тому, що вони порушили кардинальні теоретичні проблеми, важливі як для загальної теорії мови, так і для пізнання співвідношення між категоріями мислення та мови і для осягнення розумом механізмів, які керують моделями мовленнєвого акту.

З XVIII до початку XIX ст. граматика Пор-Рояля була дуже популярною.! лише з виникненням порівняльно-історичного методу вона зазнала нищівної критики. Нове зацікавлення нею з'явилося в 60-ті роки XX ст. Н. Хомський назвав Арно і Лансло своїми попередниками (у питанні про спільні для всіх мов «структури думки»). За висловом сучасного американського мовознавця Дж. Лакоффа, «стара граматика, яка довго мала погану репутацію серед лінгвістів, недавно поновила свій престиж, що мала у свій час». Деякі фахівці вважають, що саме з цієї граматики бере початок наукове дослідження мови й зародження загального мовознавства. З таким твердженням можна не погодитися, однак ніхто не заперечить, що положення про мовний універсалізм і мовні універсали є одними з найсуттєвіших у сучасному мовознавстві.

46. Молодограматичний етап в iсторiї мовознавства.Критика молодограматизму.

У становленнi та розвитку порівняльно-історичного мовознавства було 3 етапи:

1. Початковий – пов’язаний з діяльнісстю Грімма, Бонна, Раска та Гумбольдта – романтичний.

2. Натуралiстичний –Шлейхера i його послiдовникiв.

3. Молодограматичний – 70 роки 19 ст.

На перших 2-ох етапах досліджувалися глобальні філософські проблеми, спострерiгали прагнення до широких узагальнень.

Для 3-ого етапу характерна вiдмова вiд розгляду непiдкрiплених фактичним матерiалом “Вiчних проблем науки”.

Завтданням вченого стало спостереження, рестрація i первинне узагальнення фактiв. Визнаний тiльки iндуктивний метод. Все iнше вважалося метафiзикою. Тому такi питання як мова i дух народу, походження мови, мовнi унiверсалiї тощо вважали ненауковими. Метою порівняльного i історичного методу не була реконструкція прамови.

Молодограматизм – напрямок у порівняльному та історичному мовознавств і. Мета – дослiдження живих мов, якi нiбито розвивалися за суворими, що не знають виняткiв, законами. Його зародження пов’язано з д-стю вченихЛейпцизького унiверситету -.Бругмана (1849-1919), Г.Остгофа (1847-1909), Г.Пауля (1846-1921), Б.Дельбрюна (1842-1922). Згодом до них приєдналися датськi дослiдники - К. Вернер, (1846-1896), В.Томсен (1842-1927),.

Молодограматизм став світовим напрямком у мовознавствi. Сам термiн мололограматизм був спочатку iронiчною назвою, яку дав представникам лейпцизької школи нiмецький фiлолог I. Царнке (1825-1891) за їхнє завзяття, молодечий запал, задерикуватiсть, з якими вони нападали на старшi поколiння мовознавцiв.

Один з основоположникiв К.Бругман обернув цю назву на символічну назву нової лiнвiстичної школи.

Молодограматики прагнули уточнити основні принципи i завдання науки про мову йудосконалити методику лiнгвiстичних дослiджень. Течія остаточно оформлена у 80 –их роках 19 ст. i була панiвною протягом 50-ти рокiв. Основнi iдеї виклаувалися у “Передмовi” Остгофа i “Морфологiчнi дослiдження в галузi європейських мов”(автора треба уточнити).

1878р. – стала манiфестом молодограматикiв праця Пауля “Принципи icторiї мови”(1880) та Дельбрюна “Вступ до вивчення мови” з історичного і методологічного порівняльного мовознавства.

Одним за основних теоретичних положень є трактування мови як продукту психофізіологічної діяльності. Мовлення має два аспекти – психічний і фізичний, тому для дослідження ролі психічних механізмів необхідно залучення психологічних та лінгвістичних? – важливої частини молодограматики. Але вони не сприйняли етнопсихології Лаза руса і Штейнталя, а побудували свою концепцію з точки зору індивідуалістичного психологізму. На думку Пауля, існує лише індивідуалістична психологія. “Поняття, що виражається мовою, виникає в душі індивіда”. Будь-яка мовна творчість завжди індивідуальна. Усі мовні зміни відбуваються у мовленнєвій діяльності індивіда. Жодних мов, крім індивідуальних, не існує, а те, що звичайно називають народною мовою, є просто абстракція, яка не має відповідника в реальній дійсності. На світі стільки ж окремих мов, скільки індивідів.

Друга складова – історизм як єдино можливий науковий підхід. Дехто вказував, що крім історичного, є інший спосіб наукового вивчення мови. Пауль з ним не погоджувався. Не можна з успіхом розмірковувати про мову, не здобувши відомостей про її історичне становлення.

Вважається необхідним вивчення живих мов та діалектів, які легше піддаються спостереженню і в них легше простежити закономірності розвитку мови. Вони виступають проти реконструкції індоєвропейської прамови. Однак вони часто займались реконструкцією.

Важливим є питання методів історичного вивчення процесу розвитку мови, які зводилися до двох процедур:

1. Встановлення новоутворень за аналогією, яка ґрунтується на психічному явищі асоціації.

2. Розкриття фонетичних законів.

Фонетичні закони молодограматиків прагнули перетворити лінгвістику на точну

науку. Фонетичні закони мають певні принципи і не знають винятків, тому поняття спонтанних змін є умовним до встановлення причин.

Фонетичні закони належать не до вчень про закони явищ природа, а до законів людської діяльності. Переглядається поняття фонетичного закону. Сфера їх дії обмежується хронологічними і просторовими межами, зустрічається дія по аналогії, іншомовні запозичення, певні фонетичні умови.

Пізніше А. Брюх, заперечував закономірність звукових змін. Мова складається з людських дій і вчинків...

Введення нових методів досліджень, формулювання емпіричних законів на основі узагальнення матеріалу численних мов відіграло важливу роль.

Порівняльно-історичний метод доведений до логічної досконалості. Зміни, внесені до порівняльно-історичного методу в ХХ столітті не порушили головних принципів, сформульованих молодограматиками.

Етимологічні дослідження підняті до рівня точної науки. Зроблені значні конкретні відкриття водночас звузили наукову проблематику. Досліджували переважно фонетику, менше уваги приділяли морфології, майже не торкалися синтаксису. Написані ним численні історичні дослідження індоєвропейських мов складалися з історичної фонетики і меншою мірою історичної морфології.

Недолік – абсолютизація історичного аспекту на шкоду синхронічному.

Представник – основоположник Московської лінгвістичної школи Фортунатов. Вся його діяльність пов’язана з Московським університетом (навчався і працював, займався вивченням порівняльно-історичної граматики індоєвропейських мов, санскриту, литовських рукописів, наукових центрів Німеччини, Франції, і Англії). З 1876 до 1902 викладає загальне мовознавство, порівняльну граматику індоєвропейських мов, старослов’янську, литовську, давньоіндійську і готську мови. Друкувався мало, ідеї розвивав в лекційних курсах. Після його смерті було видано 2 томи його праць. Предметом мовознавства вважав мову в історичному аспекті. Вивчав історичну психологію, але не заперечував синхронічного підходу вивчення, особливо це стосувалося граматики. Вивчав проблемі звукових змін, але наголошував на суспільному характері мови та її зв’язку з історією суспільства. Досліджував слово в двох аспектах – лексикологічний та граматичний. Поняття нульової флексії. Розмежовував етимологію та морфологію. Встановив історичні епохи палаталізації? перед голосними переднього ряду. Відкрив різновиди наголосу в балтословянських мовах і акцентне відношення в індоєвропейських. Вчення про граматичну форму – провідне місце, яку він розуміє вузькоморфомогічно як членування слова на основу та закінчення. Таке розуміння випереджало існуючий підхід до морфології.

оскільки вони змінюються за родами, але не за відмінками, а слова депо, писать, хорошо, ах об'єднував в один клас як такі, що не змінюються.

Основною синтаксичною одиницею мови Фортунатов уважав словосполучення, а не речення. Предметом синтаксису в його концепції є форми словосполучень.

Отже, Фортунатов по-новому трактував лише граматичну теорію, а до загальних проблем мовознавства він підходив, як молодограматики. Його школа відзначалась прагненням до наукової строгості та несуперечливості дослідження.

Фортунатов виховав цілу когорту відомих мовознавців. Його учнями були О. O. Шахматов, В. К. Порже-зинський, М. М. Дурново, Д. М. Ушаков, О. М. Пєшков-ський, М. _М. Покровський, Е. Бернекер, швед Т. Торнб'єрнсон, француз П. Буайє, серб О. Белич, румун Й. Богдан та ін. І це не випадково, бо, як зазначив Шахматов, Фортунатов «йшов попереду німецької лінгвістичної науки; яка перебувала на провідних позиціях. А славетний датський структураліст Луї Єльмслев заявив", що Фортунатова можна вважати родоначальником структуралізму, бо його школа «підійшла найближе до практичної реалізації цих (структуралістських) ідей».

44..Теорія когнітивної метафори. Дж. Лакофф і М. Джонсон.

Особливу увагу когнітивісти приділяють вивченню метафори, вважаючи, що вона займає в когнітивній моделі мови центральне місце. Так, Дж. Лакофф і М. Джонсон указують, що повсякденні метафори служать для структурування навколишньої дійсності й керують інтелектуальною діяльністю людини та її вчинками [Лакофф, Джонсон 1987; див. також: Мак-Кормак 1990]. Водночас метафора є знаряддям формування нових ментатьних категорій, утворення нових концептуальних систем, формування нового знання. На думку когнітивістів, усі значення (лексичні, словотвірні, граматичні) пов'язані між собою метафоричними перенесеннями. У кожній метафорі є донорська і реципієнтна зони. Донорська зона завжди конкретна й антропоцентрична: для її породження широко використовується людина, зокрема її тіло (ручка, ніжка, горло, вушко, ніс, око (очко), чоло тощо), місцезнаходження у просторі та рух (укр. він у жаху І його охопив жах; дійти висновку; рос. он в ярости І пришел в ярость).

У когнітивній семантиці метафора стала робочим інструментом, методом опису полісемії, її типів, способів переходу від одного значення до іншого. Більше того, за допомогою метафори відтворюється історія значень, причини і послідовність їх появи, тобто досліджується діахронічна семантика. Це є ще одним свідченням того, що когнітивна лінгвістика повертається до історико-філологічних, доструктуралістських традицій. Когнітивісти вважають, що діахронічний опис є дуже важливим для інтерпретації полісемії в синхронії. Вони принципово не диференціюють закони історичного розвитку мови і їх синхронної будови.

Схеми, які показують зв'язки між значеннями, М. Джонсон назвав топологічними схемами (image schema) [Jonson 1987], а напрям, який вивчає відношення між окремими значеннями слова, — топологічною семантикою. Типова модель схем (pattern) типу «контейнер» (вмонтовані один в одного об'єкти; об'єкти як вмістилища), «шлях», «поверхня», «перешкода», «контакт», «шкала» та ін. застосовується до опису багатьох слів зразу. Кожна схема відштовхується від форм і рухів людського тіла, які переносяться на навколишню дійсність (це явище, що засвідчує антропоцентричність семантики, отримало назву embodiment «втілення, уособлення»).

Крім когнітивної семантики в когнітивній лінгвістиці існує низка когнітивно-граматичних теорій та концепцій. До них належать відмінкові граматики (case grammars), «когнітивна граматика» Р. Лангакера, «теорія ґештальтів» Дж. Лакоффа, «конструкційна граматика» Ч. Філлмора.

Особливою оригінальністю характеризується конструкційна граматика Філлмора. На думку вченого, є чимало таких мовних виразів, у яких форма або зміст не виводяться зі значення або форми їхніх складників (одиниць, що до них уходять). Тому потрібно ще враховувати значення самих конструкцій, які накладають певні обмеження на складники конструкції. Згідно з цією ідеєю, вихідною (початковою) є конструкція, а не дієслово. Конструкція, властива для певного класу дієслів, здатна «втягувати» дієслова інших класів. Дієслово ніби вмонтовується в різні конструкції (за умови, що воно відповідає передбачуваним цими конструкціями обмеженням на дієслівне місце) й отримує властиве конструкції значення:

Диліжанс їхав (плив, чесав) через село.

Іди (шуруй, мотай, чеши) звідси.

Як інструмент опису когнітивісти використовують поняття Mending, під яким розуміють неправильне суміщення. Згідно з blending'oM породження речення і тексту завчасно не запрограмоване, а є спонтанним процесом, за якого мовець може припускатися помилок. Заповнення аргументних місць когнітивісти пропонують представляти як blending предикатної структури та імені.

Таким чином, у когнітивній лінгвістиці стираються межі, встановлені структуралізмом, між семантикою і психологією, синхронією і діахронією, мовою і мовленням, словниковою й енциклопедичною інформацією, значенням і смислом, різними значеннями полісемічних слів і навіть різними концептами. Заперечується принцип мовної економії та принцип алгоритмічної побудови речення. Стверджується, що мова не є економною, вона не тільки допускає дублювання, а й вимагає його, і функціонує не за алгоритмічними законами. Мовознавство якоюсь мірою повернулось назад — до історико-філософ-ських традицій кінця XIX — початку XX ст. Такий поворот науки про мову є цілком закономірним, що відповідає розвитку думки згідно із законом заперечення заперечення. Жодна наукова парадигма не може претендувати на статус абсолютно правильної і єдино можливої, однак кожна з парадигм — це новий (інший) погляд на таке складне, багатовимірне явище, як мова.

Безумовно, не все в когнітивістиці витримає перевірку часом. Когнітивістів нині критикують за відхід від проблеми значення, підміну значення значно ширшим поняттям інформації, а також за звуження (вузьке розуміння) поняття антропоцентричності, що теж зводиться до чистої інформації, тоді як насправді найважливішого рисою людського інтелекту є воля, яку когнітивісти ігнорують. Синтактика символів, якою когнітивісти найчастіше обмежуються, не може адекватно відобразити ментальність людини

15. Знакова природа мови. Двобічність знака: план змісту та план вираження. Види знаків.

Однією з знакових систем є мова. Про знакову характеристику мови говорять вчені Давньої Індії та Греції. Аристотель (що мовні вирази – духовні враження, а письмо – знак перших). Поняття знаковості знаходилось в граматиці Пор Рояля, а згодом у працях лінгвістів компаративістів Гумбольдта, де Куртене, Фортунатова. По іншому почали розглядати цю проблему після праці де Сосюра «Курс загальної лінгвістики». Він ставить мову як систему знаків в ряд з будь якою іншою системою знаків, що відіграє роль в суспільстві. Вивчення мови мислиться в складі семіології – єдиної науки про знаки. Мова – система знаків,що виражає ідеї, її можна порівняти з письмом, символічними образами, воєнними сигналами, тощо. Можна таким чином мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті суспільства. Ми б назвали її семіологія. Така наука виникла і отримала назву семіотика. Семіотика вивчає структуру та формування різних знакових систем. Зародження семіотики пов’язана з працями Ч. Моріса «Основи теоретичних знаків», «Знаки, мова і поведінка», хоча її започаткував американець Ч. Пірс. Ф. де Сосюра вважається основоположником лінгвосеміотики. Основні поняття семіотики - Знак – це матеріально чуттєво сприйнятий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника іншого предмета і використовується для одержання,зберігання, перетворення та передачі інформації. Двобічність знаку: план вираження і план змісту. Мовні знаки представляють собою двосторонню сутність. З одного боку є матеріальним (план вираження), з іншого є носієм нематеріального (план змісту).З точки зору Ф. де Сосюра в знаку розрізняють 2 сторони:

Позначуване: зміст, те що позначується, образ предмета в традиційному вжитку – це значення)

Позначувальна (виражає те,що позначає, експонент). Планом змісту «Дерева» є його поняття: багаторічна рослина, план вираження – звукографічна оболонка.

Класифікація знаківПірс вважає, що знак або копіює предмет (іконічний знак), або на нього вказує (індик сальний), або його символізує перебуває в умовному зв’язку (знак-символ).

1. Іконічні знаки – дія яких заснована на фактичній подібності до означуваного об’єкта, План вираження схожий на план змісту. Знак копіює об’єкт, це портрет, фото, карта, відбитки.

2. Індексальні знаки – 9індекси, знаки-прикмети), дія яких заснована на реальній суміжності знака та означуваного об’єкта. План змісту частково або побічно пов'язаний з планом вираження. Це дорожні знаки, дим, тремтіння.

3. Знаки-символи (Умовні, конвенціональні знаки) їх дія заснована на умовному зв’язку між знаком та означуваним об’єктом. План вираження не має нічого спільного з планом змісту. Це більшість слів, жести. Існує декілька класифікацій знаків. Найвідоміша із них за типом відношення матеріальної форми знака і позначення об’єктом, за якою всі знаки поділяються на:

1. Знаки-індекси (знаки-прикмети, симптоми) – знаки, пов’язані з позначенням предмету як дії зі своїми причинами (дим, як знак вогню, черні хмар – знак дощу). Однак симптоми, наприклад температура, як знаки немає достатніх підстав, бо не відповідає наведеному вище визначенню знака. Причинні відносини не є заміною одного предмета іншим, а лише вказівкою.

2. Знаки-копії (ікони) – відтворення, репродукції, подібні до означення предметів. Належать сліди, фото, а до мовних належать звуконаслідувальні слова – шепотіти, каркати…

3. Знаки-сигнали потребують дій, реакцій. Наприклад, сирена – знак тривоги, свисток, дзвінок. Вони завжди прив’язані до ситуації. Деякі вже не класифікують їх як знаки.

4. Знаки-символи – що використовуються для передачі абстрактного змісту, характеризуються відсутністю природного зв’язку з позначуваними об’єктами. Прапор України, Голуб – мир, маска – театр. Сюди належать хімічна, географічна та математична символіка. Специфічно-національні символи: кольори, квіти, дерева, тварини. Наприклад: Укр. – калина, верба, чорнобривці, гарбуз.

13. Конототивне і денотативне значення, їх призначення в суспільстві.

Якщо значення співвідноситься з даним референтом і вказує на поняття, воно є денотативним. Денотативне значення може змінюватися в історичних періодах, у діахронії. А в синхронічному плані, воно спокійне і стійке, досить спільне для носіїв мови.

Денотативне значення пов’язане з денотатом (об’єктом).

Конототивне значення – це відносна комунікативна цінність мовної одиниці, яка часто є поза концептуальним змістом. До конототивного значення слова “woman” англійський мовознавець Ліч відносить не лише фізичні, психологічні і суспільні характеристики. Їй можуть бути властиві риси, які біль типові чи незмінні. Конототивне значення охоплює удавані властивості. Жінці приписуються ознаки: слабка, плаксива, боязка, емоційна поряд з такими ознаками, як лагідна, чуйна, м’яка.

Конотації змінюються час від часу і оточення, від особи до особи в тій же мовній спілці. Як додатковий зміст мовної одиниці, конотація існує у вигляді паралельних семантичний відтінків, накладається на основне значення, відбиває експресивні, емоційні обертони, і може надавати описового відтінку всьому вислову. У ній теж наявні елементи прагматики, які відображають пов’ язані зі словом культурні уявлення, традиції та пануючу у певному суспільстві практику використання предмету, інші позамовні фактори. Вони значно розрізняються у близьких за значенням слів різних мов. «Ишак» (рос.) асоціюється з уявленням про готовність покірно працювати, а слово «осел» - його точний синонім в основному значенні – асоціюється з уявленнями про впертість і тупість.

18. Властивості мовного знаку.

1. Матеріальність, тобто чуттєва сприйманість.

2. Позначення чогось, що перебуває поза ним. Обєкт позначається знаком над денотатом або референтом.

3. Проблема довільного або недовільного характеру, зв’язку між планом змісту і вираженням.

4. Інформативніст – здатність нести якусь і-цію.

5. Системність – знак отримує своє значення лише за умову входу в якусь систему.

6. Лінійність – знаки продукують сприймання послідовно у синтагматичному ланцюгу.

7. Відносна стійкість. Хоч мовний знак змінюється, з часом на певному етапі стійкі зміни відбуваються повільно.

Ф. де С.: мовні знаки характеризуються:

– довільністю у мові;

– лінійністю;

– змінністю.

Знаки-індекси і знаки-копії вмотивовані і не є умовними. Знаки-сигнали/ символи – штучні умовні знаки. Мовні знаки переважають такі, що характеризуються довільністю, що характеризують відсутність зв’язку між змістом і вираженням. Якщо прийняти до уваги той факт, що діяльність людини є цілеспрямованою, тому навряд чи можна говорити про хаотичність процесів номінації. Людина прагне позначити предмет через певну асоціацію, знайти зв'язок між знаками та об’єктом.

Асоціативні зв’язки можуть бути різноманітними: звуконаслідування, схожість, суміжність, емоційні вигуки, звукові символи.

Під час номінації зв'язок між формою і значенням є важливим. Всі знаки є штучні і природні (вказ. на ознаки природи, речей та їх функції). Всі знаки створюються у виділення з ознаків ікон або індексів, вирізняється зв'язок між плановим змістом і вираженням. З часом зв’язки між змістом і формою затьмарюються, стираються, зникають, стають довільними.

В процесі еволюції, знакові ікони, індекси перетворилися на знаки-символи. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність, то в мові є абсолютна довільність і вмотивованість. Про довільність свідчить той факт, що 1 поняття передають різними словами (стіл/ table), однак експонент позначає різні поняття: рос. луна і укр. луна (ехо).

До вмотивованих мовних знаків належить звукопам’ять (хіхікати).

Ф. де С. розглядав такі факти як другорядні, і суперечливі до їх походження, і як такі, що не заперечують основ про умовну довільність мовного знаку.

Крім зовн. є ще внутр. мотивація – морфемна мотивація складних слів (70, перекотиполе, spoonfull).

20. ПЕРША ТЕЧІЯ – ЖЕНЕВСЬКА ШКОЛА

До неї належали мовознавці, які тією чи іншою мірою розвивали концепцію Соссюра загалом. Головними представниками цієї школи є А. Сеше і Ш. Баллі.

Альберт Сеше (1870-1946) у праці «Три соссюрівські лінгвістики» (1940) підтримує соссюрівське розрізнення мови і мовлення, значеннєвості і значення, асоціативних і синтагматичних відношень тощо, але виділяє не дві, як Соссюр, а три лінгвістики - синхронічну, діахронічну і «лінгвістику організованого мовлення». Виокремлення лінгвістики мовлення - найоригінальніша частина його концепції. До лінгвістики мовлення він відносить усі питання, пов'язані з функціонуванням мови. Якщо синхронічна лінгвістика вивчає значеннєвість, то лінгвістика мовлення - субстанціональні характеристики мовних одиниць. Тільки лінгвістика мовлення має безпосередній зв'язок із реальною дійсністю. Таким чином, Сеше вийшов за межі «мови, розглядуваної в самій собі і для себе», вивчав проблеми не лише мовної структури, а й мовного функціонування. Досліджував учений ще взаємодію індивідуального та соціального в мові, результати чого викладені в праці «Програма і методи теоретичної лінгвістики. Психологія мови» (1908).

Шарль Баллі (1865-1947) - автор відомих книжок «Французька стилістика» (1909) й «Загальна лінгвістика і питання французької мови» (1932). У своїх працях він розвиває й уточнює ідеї Соссюра. Зокрема, наголошує на необхідності системного синхронічного підходу до мови, зберігає соссюрівське розмежування синхронії й діахронії, приймає його розуміння мови як системи чистих відношень і дихотомію мови й мовлення, але не обмежується рамками внутрішньої лінгвістики, опрацьовуючи функціональний підхід до мови, тобто вивчаючи лінгвістику мовлення. Йому належить багато оригінальних ідей, які ввійшли в лінгвістику. Це передусім сформульовані ним теорія висловлення (виділення в реченні диктуму, тобто «вираження судження про факт», і модусу - «різних відтінків почуття чи волі») і теорія функціональної транспозиції (перехід одиниць мови на основі їх функції з одного класу до іншого); уведення поняття актуалізації (мовні одиниці існують віртуально, потенційно й актуалізуються, тобто реалізуються, набуваючи конкретного значення, у мовленні). Баллі один із перших визначив мету і завдання стилістики, виділив фразеологію як окрему лінгвістичну дисципліну, здійснив класифікацію фразеологізмів, яка стала загальноприйнятою..

50. Соціоліінгвістика Ф. Майє і Ж. Вандрісса (ДРУГА ТЕЧІЯ Женевської школи).

Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє, Ж. Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні елементи вчення Соссюра й розвивали соціологічний напрям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з принципами порівняльно-історичного мовознавства.

Антуан Мейє (1866-1936), якого вважають главою французької соціологічної школи - автор 24 книжок і 540 статей, найвідомішими серед яких є «Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Порівняльній! метод в історичному мовознавстві» (1925), «Спільнослов'янська мова» (1934). Як і Соссюр, він акцентував на соціальному характері мови: ((Мова існує лише остільки, оскільки є суспільство, і людське суспільство не може існувати без мови». У «Вступі до порівняльно-історичного мовознавства» Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на функціонування, розвиток і долю мови. Будучи прихильником учення Соссюра, він, однак, не поділяв різкого розмежування синхронії й діахронії і не прийняв тези про те, що мовознавці повинні зосереджувати увагу головно на внутрішній лінгвістиці. Доречно зауважити, що Мейє у своїх працях розглядав також питання розвитку української мови і був іноземним членом Академії наук України з 1924

Жозеф Вандрісс (1875-1960) у праці «Мова» (1921), що є нарисом порівняльно- історичного мовознавства, значну увагу приділяв соціальному функціонуванню мови і соціальним причинам мовних змін. Мову трактував як суспільне явище, символ і захист групової єдності, засіб консолідації етносу. Уперше порушив проблеми мовної норми і¹прогресу в мові, які розв'язував із соціального погляду. Із соссюрівського вчення сприйняв знакову теорію мови, однак не дотримувався суворого розмежування синхронії й діахронії, внутрішньої й зовнішньої лінгвістки.

Третю течію сформували вчені, які скористалися положеннями Соссюра про системність мови і створили нову наукову парадигму в мовознавстві - структуралізм.

Структуралізм і генеративізм

Для мовознавства, як і для будь-якої науки, характерні постійний пошук, переосмислення й переоцінка набутих знань, опрацювання нових підходів до вивчення об'єкта. Мовознавців XX ст. не задовольняло принципове зведення їхніми попередниками теоретичних проблем до вивчення мовних процесів і мовних змін, внаслідок чого поза увагою опинилися такі важливі питання, як вивчення самої структури мови і характеру її функціонування. Цим викликана поява в 20-ті роки XX ст. нового мовознавчого напряму - структуралізму, а згодом - генеративізму.

21. ІСТОРИЧНІ Й МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ СТРУКТУРАЛІЗМІ

У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний напрям, опозиційний до молодограматизму й порівияльно-історичного мовознавства взагалі. Він отримав назву структуралізм.

Структуралізм - мовознавчий напрям, для якого характерне розуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису.

Появу цього напряму зумовили успіхи в інших галузях наукового пізнання й виникнення нових філософських течій.

У всіх науках відбулася переоцінка результатів, досягнутих на основі індуктивних методів. Фізики відкрили недоступні для безпосереднього спостереження елементи атома - електрони, протони, нейтрони. Російський учений І. П. Павлов здійснив відкриття у сфері фізіології центральної нервової системи. Виникла кібернетика, основним об'єктом дослідження якої є кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Усе це було досягнуто на основі дедуктивних мисленнєвих процедур, що позначилося на поглядах щодо значення індуктивних і дедуктивних прийомів дослідження. Показовим є висловлення німецького філософа Е. Гуссерля: індуктивна логіка уподібнена дерев'яному залізу. На переоцінку значення індуктивних і дедуктивних прийомів аналізу мала певний вплив і математизація різних галузей знання.

Методологічною основою структуралізму була філософія неопозитивізму, особливо ідеї австрійських філософів Рудольфа Карнапа (1891-1970), який опрацьовував теорію логічного синтаксису мови науки, Людвіга Вітгенштейна (1889-1951), котрий запропонував програму побудови штучної «ідеальної» мови, прообразом якої є мова математичної логіки, а також англійця Бсртрана Рассела (1872-1970), який розвинув дедуктивно-аксіоматичну побудову логіки для логічного обгрунтування математики.

Теорія структуралізму і зразок нової методики лінгвістичного аналізу вперше були викладені наприкінці 20-х років XX ст. у працях представників Празької школи структуралізму. Саме вчені Празького осередку застосували термін структура у значенні «побудова, організація системи». Незабаром з'явилися праці зі структурної лінгвістики в США і Данії.

Структуралізм не являв собою єдиного напряму. Однак для всіх його напрямів спільним є: 1) твердження, що синхронне дослідження мови - головне завдання мовознавства; 2) прагнення вивчити й описати факти мови передусім як особливого явища; 3) формалізація лінгвістичного аналізу й пошуки об'єктивних методів вивчення й опису мови (спроба підвести мовознавство до рівня математичних наук); 4) структурне членування мови й поняття рівня.

Крім Спільних рис, кожне відгалуження структуралізму має свої особливості. Чітко виокремилися три структуральні традиції:

1) празька лінгвістична школа;

2) копенгагенський структуралізм;

3) американський дескриптивізм.

Дехто виділяє як окреме відгалуження Лондонську лінгвістичну школу Джона Фьорса.

57. ПРАЗЬКА ЛІНГВІСТИЧНА ШКОЛА

«Празький лінгвістичний осередок» був заснований у 1926 р. Із короткою програмою осередку його представники виступили на міжнародному лінгвістичному конгресі в Гаазі в 1928 р. Із 1929 до 1939 р. «Праці» осередку друкувалися французькою мовою. У першому їх випуску опубліковано, «Тези Празького лінгвістичного осередку» - програмовий документ цього структурального напряму.

До осередку входили чеські мовознавці Вілем Матезіус (1882-1945), Богуміл Трнка (1895-1984), Богуміл Гавранек (1893-1978), Ян Мукаржовський (1891- 1975), пізніше Володимир Скалічка (1909-1991), Йозеф Вахек (1909-1996), а також російські мовознавці Микола Трубецькой (1890-1938), Роман Якобсон (1896-1982) і Сергій Карцевськнй (1884-1955).

У своїй теорії празькі лінгвісти спиралися на вчення Соссюра, Бодуена де Куртене і деякі ідеї Фортунатова. Зокрема, поняття структури мови йде від Соссюра, а поняття функції - від Бодуена де Куртене. Вони заперечили тезу Соссюра про неподолання меж між синхронією і діахронією: «Кращим способом для пізнання суті мови є синхронний аналіз сучасних фактів», однак «не можна зводити непрохідну стіну між методом синхронічним і діахронічним». Одним із найвагоміших досягнень Празької школи є положення про те, що синхронії й діахронії однаковою мірою притаманний системний характер. Водночас пражці наголосили на неможливості усунення понятгя еволюції з синхронічного опису мови, вважаючи серйозною помилкою розглядати статику й синхронію як синоніми: «Синхронічний опис не може цілком усунути поняття еволюції, позаяк навіть у синхронічно розглядуваному секторі мови завжди наявне усвідомлення того, що дана стадія змінюється стадією, яка перебуває у процесі формування».

Празькі структуралісти сприйняли й творчо розвинули і другу основну ідею Соссюра - концепцію мови і мовлення. У працях Трубецького це протиставлення стало основою розмежування фонології й фонетики.

Чи не найбільшою заслугою пражців є інтерпретація і мови як функціональної системи, тобто як «системи засобів вираження, що служать якійсь певній меті». Застосувавши системно-функціональний підхід до аналізу звукової системи мови, празькі структуралісти замість декларативних тверджень про системність мови наочно довели правильність положення Соссюра про те, що в мові важливими є не звуки і значення самі по собі відношення між звуками і значеннями, що «матеріальний зміст [...] фонологічних елементів менш суттєвий, ніж їх взаємозв'язок усередині системи». Трубецькой увів поняття опозиції (що є суттєвим внеском у мовознавство) і на його основі довів, що два різні звуки можуть в одній мові виступати як різні фонеми, а в іншій - як одна. Усе залежить від системи протиставлень (опозицій), яка має місце в кожній мові.

Головним є не те, що звуки утворюють систему, а те, що у фонологічних дослідженнях потрібно виходити із системи. Найповніше погляди Празької школи щодо фонології викладено в капітальній праці Трубецького «Основи фонології» (1938).

Пражці зацікавилися питанням, як мова використовує свою фонологічну систему для творення таких мовних одиниць, як морфема, слово, речення. Так з'явились нові розділи мовознавства - морфонологія (морфологічне використання фонологічних відмінностей), фонологія слова, фонологія синтагми.

Поняття і методи, опрацьовані на фонологічному матеріалі, згодом були застосовані пражцями для дослідження інших рівнів мови. Так, наприклад, Якобсон застосував методику опозиційного аналізу в дослідженні граматичних категорій і обгрунтував положення про бінарність граматичних опозицій.

Функціональний підхід застосовувався пражцями до мови в цілому. Так виникла проблема функцій мови і функціональних стилів. Найбільшу увагу празькі лінгвісти зосереджували на стилі художньої літератури. Результатом функціонального підходу до літературних мов стало виникнення особливої лінгвістичної дисципліни - історії літературних мов.

Помітним внеском Празької лінгвістичної школи в синтаксичну теорію є вчення Матезіуса про актуальне членування речення (див. тему «Синтаксичний рівень»), Матезіус висловлює думку про принципову відмінність між формальним членуванням речення (виділення підмета і присудка), яке показує його граматичну структуру, і поділом речення на тему і рему, який виявляє його «функціональну перспективу».

Серед оригінальних ідей пражців - теорія мовних контактів і мовного союзу (об'єднання мов за подібністю, що зумовлена контактуванням, взаємовпливами) Трубецького й типологічні ідеї Скалічка обґрунтував необхідність структурного порівняння мов незалежно від їхніх генетичних зв'язків. Оглядаючи типологічні студії попередніх часів, він указує на їхню прямолінійність, огрублення. Наявність одного з типологічних явищ (флексії, аглютинації тощо) не виключає наявності інших, однак вони можуть неоднаково комбінуватись у різних мовах, а це якраз і характеризує відповідні мови. Можна говорити про суто флективний, суто аглютинативний тип і т. д. як про деякі ідеальні еталони, яким різною мірою відповідають конкретні мови. Скалічка вказав також на те, що морфологічна структура - не єдина основа для типології. Він один із перших проводив зіставні дослідження фонологічних структур різних мов.

Уявлення про наукові здобутки Празької школи не будуть повними, якщо не згадати вчення Карцевського про асиметрію мовного знака, викладеного у статті «Про асиметричний дуалізм мовного знака» (1929), основна ідея якого зводиться до того, що «знак і значення не покривають один одного повністю. їх межі не збігаються в усіх точках: один і той самий знак має декілька функцій, одне й те саме значення виражається декількома знаками. Будь-який знак є «омонімом» і «синонімом» одночасно».

Отже, для вчених Празької лінгвістичної школи характерне максимально широке розуміння об'єкта лінгвістики (цим празький структуралізм вигідно відрізняється від інших шкіл структуралізму). Вони не відмовилися від вивчення семантики, історії мови, зовнішньолінгвістичної проблематики. Скалічка у статті «Копенгагенський структуралізм і Празька школа» (1948) виділяє три проблеми мовознавства:

1) відношення мови до позамовної дійсності, тобто проблему семасіологічну;

2) відношення мови до інших мов, тобто проблему мовних відмінностей;

3) відношення мови до її частин, тобто проблему мовної структури.

Празька лінгвістична школа стала помітним явищем в історії мовознавства. її вплив на розвиток світової науки про мову завжди був відчутним. Основні ідеї пражців не втратили своєї актуальності й нині. За зразком Празької лінгвістичної школи було створено лінгвістичний осередок у Данії, який, щоправда, відійшов від дослідницького спрямування й методики дослідження празьких структуралістів.

9. КОПЕНГАГЕНСЬКИЙ СТРУКТУРАЛІЗМ (ГЛОСЕМАТИКА)

Однією з найоригінальніших структуральних течій є копенгагенський структуралізм.

Копенгагенський (датський структуралізм, або глосематика (від грец. «слово») - лінгвістична течія структуралізму, яка мала на меті створення універсальної лінгвістичної теорії; трактує мову як абстрактну структуру й описує її суто формальними способами без звертання до її субстанцій (реального змісту і звучання).

Тривалий час був найвпливовішим і найавторитетнішим структуральним напрямом. Виник у 1931 р. внаслідок об'єднання датських мовознавців у лінгвістичне товариство, так званий Копенгагенський осередок. Засновником осередку був Луї Єльмслев (1899-1965) - директор Інституту лінгвістики і фонетики при філософському факультеті Копенгагенського університету. Крім Єльмслева, до осередку входили Вігго Брьондаль (1887-1942), Ганс Ульдалль (1907-1957), Кнут Тогебю (1918-1974), Ганс Сьоренсен (нар. 1911).

Теоретичними джерелами цього напряму було вчення Соссюра і логістична теорія мови Уайтхеда, Рассела та Карнапа. Із теорії Соссюра копенгагенці запозичили ідею про розрізнення мови та мовлення, розуміння мови як системи знаків, положення про те, що мова - це форма, а не субстанція і в мові нема нічого, крім відмінностей (чиста структура відношень), а також про те, що мова повинна розглядатися в самій собі й для себе. Неопозитивізм (ідеї Уайтхеда, Рассела, Карнапа та ін.) вплинув на розвиток структуралізму взагалі, однак послідовне вираження його принципи знайшли саме в глосематиці. Навіть Єльмслев визнав, що визначене ним поняття структури як! чистої форми і чистих відношень запозичене в Карнапа: «За Карнапом, кожне наукове твердження повинно бути твердженням про співвідношення, які не передбачають опису самих елементів, що входять у співвідношення». Важливою передумовою створення загальної теорії мови як системи обчислень було те, що внаслідок розвитку математичної теорії виникло поняття математики як знакової системи, яка конструюється відповідно до певних формальних правил.

Програма копенгагенських структуралістів була викладена Брьондалем у першому номері журналу копенгагенського осередку «Лінгвістичні праці» (1939). Метою лінгвістики, зазначається в праці, є створення загальної (логічної) граматики, в якій мова повинна розглядатися в панхронічному аспекті, тобто повинні досліджуватися загальнолюдські чинники, що діють на кожній стадії розвитку кожної окремої мови.

Свою лінгвістичну теорію копенгагенські структуралісти назвали глосематикою для того, щоб акцентувати на принциповій відмінності їхньої теорії від традиційного мовознавства.

Творцем глосематики вважають Луї Єльмслева - автора багатьох праць, у яких розвинуто ідеї цієї мовознавчої течії. Найважливішими з них є «Мова і мовлення» (1942), «Основи лінгвістичної теорії» (1943), «Метод структурного аналізу» (1950), «Пролегомени до теорії мови» (1943). Пролегомени (грец. prolegomena від prolego «кажу заздалегідь») - вступні пояснення, преамбула, попередні відомості про предмет, понятгя; передмова.

Лінгвістика, на думку Єльмслева, мас досліджувати мову не як механічне поєднання позамовні (фізичних, фізіологічних, психологічних, логічних, соціологічних) явищ, а як самодостатнє ціле, структуру sui generis (своєрідну). Водночас лінгвістична теорія повинна нехтувати відхиленнями в мовленні і шукати «постійне, яке лежить в основі змін», те, що робить мову мовою, якою б вона не була. Лінгвістична теорія має відповідати трьом вимогам: несуперечливості. простоті й повноті (вичерпності).

Точні науки пішли значно вперед порівняно з соціальними, бо мають справу тільки з відношеннями між речами, з функціями. Такий самий підхід повинен бути й щодо мови. Тому метою глосематики є опрацювання такого методу опису мови («алгебри» мови), «який оперував би невизначеними єдностями» і став основою створення дедуктивної теорії мови.

Об'єктами дослідження є тексти. Необхідно створити процедурний метод, за допомогою якого можна було б описати не тільки якісь конкретні датські тексти, а й усі тексти, навіть уявні. «Користуючись інструментом лінгвістичної теорії, — зауважує Єльмслев, - ми можемо вилучити з вибірки текстів запас знань, який знову можна використати на інших текстах. Ці знання стосуються не тільки і не стільки процесів або текстів, із яких вони вилучені, а системи, або мови, на основі якої побудовані всі тексти певної природи і з допомогою якої ми можемо побудувати нові тексти». Однак індуктивний аналіз даних проводиться лише на початковому етапі, далі - вже дедуктивний.

Лінгвістична термінологія Єльмслева не має нічого спільного з традиційною лінгвістичною термінологією (немає таких термінів, як родовий, давальний і т. д. відмінки, керування, прилягання тощо; немає специфічних термінів для фонетики, морфології, синтаксису). Він уводить загальні, універсальні терміни, що грунтуються на відношеннях між мовними елементами, тому їх можна застосувати і до фонем, і до морфем, і до слів, і до речень: 1) взаємозалежності, за яких один член передбачає існування іншого і навпаки, називаються інтердепенденціями (англ. interdependence «взаємозалежність»); 2) однобічні залежності, за яких один член передбачає існування іншого, але не навпаки, називаються детермінаціями (англ. determination «визначення»); 3) вільніші залежності, в яких ооидва члени с сумісними, але жоден із них не передбачає існування іншого, називаються констеляціями (англ. constelation «сузір'я»). Елементи залежностей Єльмслев називає об'єктами, а сам аналіз - д'їленням. Аналіз тексту полягає в поетапному членуванні. Об'єкт, що аналізується, - це клас, інші об'єкти, які встановлено наступним членуванням, - сегменти класу, а об'єкти третього членування - сегменти сегментів. Класи у мовленні - ланцюжки, а сегменти цих класів — частини ланцюжків. Класи в системі - парадигми, а сегменти класів у системі - члени парадигми. Таку процедуру в цілому Єльмслев називає дедукцією. Єльмслев, намагаючись перетворити лінгвістику на точну науку, бере за основу методики досліджень метод дедукції, який притаманний математичним наукам. Індукція, яка не допускає формулювання загальних понять, за його переконанням, не може забезпечити несуперечливий і простий опис. Як образно висловився автор «Пролегоменів», індукція «звичайно є.ближчою до поезії, ніж до чистої науки».

Мета аналізу не просто у членуванні мови на все менші одиниці, а у встановленні взаємозалежностей між ними і в об'єднанні їх у класи, що мають спільні функції. Єльмслев один із перших спробував систематизувати наявні в мові функції, використовуючи поняття константи і змінної.

Він услід за Соссюром розглядає мову як знакову систему. Специфіка мови як знакової системи в тому, що в неї «можуть бути переведені всі інші семіотики». Усі знаки мови, кількість яких необмежена, складаються з незнаків, тобто фонем, кількість яких обмежена. Такі незнаки вчений називає фігурами.

Аналіз знаків Єльмслев проводить у плані вираження і плані змісту (це його терміни, які згодом поширилися в лінгвістиці). Однак зміст і вираження вжиті ним не в традиційному значенні (не як значення і форма, субстанція і форма). І у плані змісту, і у плані вираження він виділяє субстанцію та форму. Субстанцією змісту є мовна інтерпретація відображеного в мозку людини зовнішнього світу, а формою змісту є спосіб упорядкування і комбінації ідей, тобто система моделей, яка представляє систему значеннєвостей (цінностей). Субстанція змісту є однією й тією самою для всіх мов, а форма змісту в кожній мові своя, власна і неповторна. Визначальною для Єльмслева є форма. Мову потрібно вивчати як форму. Субстанція, куди входять, наприклад, фонетика н семантика, - нелінгвістичний предмет, вивчати який повинні інші спеціальні (нелінгвістичні) науки, такі, як фізика, психологія тощо. У статті «Метод структурного аналізу в лінгвістиці» Єльмслев писав: «Будь-який звук може бути замінений іншим звуком або буквою, або умовленим сигналом, система ж залишається тією самою».

Вивчення форми змісту Єльмслев називає плерематикою (грец.р/егев «повний»), а відповідні одиниці - іглеремами; вивчення форми вираження називає кенематикою, а відповідні одиниці - кенемами (не фонемами).

Для мовознавства, стверджує Єльмслев, надзвичайно важливо зафіксувати відношення між досліджуваними одиницями. Для цього Потрібно мати «метод, який дає змогу в певних умовах звести дві сутності до однієї» або «ототожнити дві сутності», тобто визначити варіанти й інваріанти. Таким методом він вважає комутацію - операцію, що полягає в заміні одного елемента іншим. Якщо заміна якогось елемента одного плану іншим елементом того самого плану зумовлює зміну в протилежному плані мови, то ці два елементи є самостійними елементами системи, інваріантами. Якщо! ж такої зміни немає, то це є варіанти одного інваріанта. Поняття інваріантів і варіантів дозволяє ототожнювати елементи, зводити їх до обмеженої кількості найпростіших елементів.

Усе наведене вище - тільки найголовніші ідеї глосематики. У 40-60-ті роки це відгалуження структуралізму стало широко відомим у всьому світі, однак його оцінка була неоднозначною - від різко негативної до позитивної. Наприклад, французький мовознавець А. Мартіне порівняв глосематику з «баштою зі слонової кості».

Позитивним у копенгагенському структуралізмі було прагнення опрацювати точний метод аналізу, який спирається на дані математичної логіки. Глосематики розширили поняттєвий апарат мовознавства, запропонували цінні методологічні принципи. Науковці вважають, що глосематика може бути корисною для створення формальних універсальних мов (мов-посередників) для машинного перекладу і для створення типологічної класифікації мов.

В історію науки глосематика ввійшла як спроба гранично абстрагованого від будь-якої конкретики підходу до мови. Будучи загальною дедуктивною теорією мови, вона стала однією з перших спроб поєднання лінгвістики з формальною логікою і тим вплинула на вдосконалення методів дослідження мови. Такі глосематичні терміни, як схема, комутація, детермінація, кореляція, реляція, план вираження, план змісту, конкретні типи функцій та ін., увійшли в лінгвістику.

Недоліком глосематики є значне звуження і збіднення об'єкта дослідження, відірваність мови від людини, суспільства, культури, історії, а також перебільшення ролі відношень за рахунок елементів, що співвідносяться!

На основі глосематики не можна досліджувати реальні мови і не можна зводити мовознавство до побудови схем, як це роблять глосематики. Як зауважує В.М. Алпатов «колись впливова глосематика нині стала історією».

42, 60. АМЕРИКАНСЬКИЙ СТРУКТУРАЛІЗМ (ДЕСКРИПТИВІЗМ)

На відміну від Празького лінгвістичного осередку і глосематики американський структуралізм не є прямим продовженням запропонованих Соссюром теоретичних положень.

Американський структуралізм, або дескриптивізм (від англ. descriptive «описовий») – мовознавчий напрям, для якого характерний формальний підхід до вивчення мовних фактів (сполучуваність одиниць, їх місце в мовленні стосовно інших одиниць тощо).

Виник у 30-ті роки XX ст. і розвивався до 50-х років. Між ним і європейськими школами структуралізму існують відмінності, що зумовлено специфікою суспільно-історичних, філософських і мовних умов розвитку мовознавчої науки в США: поширенням філософій неопозитивізму, прагматизму та біхевіоризму, актуальністю проблем, пов'язаних із вивченням туземних мов американських індіанців і різнорідних етнічних груп іммігрантів. Можна стверджувати, що це відгалуження структуралізму виникло з суто практичних потреб. Згодом, переносячи свої методи на вивчення англійської та інших індоєвропейських мов, мов семітської і тюркської родин, дескриптивна лінгвістика прагнула зберегти свою практичну спрямованість, передусім зв'язок із методикою викладання мов.

Зародження дескриптивізму пов'язане з іменем відомого антрополога і лінгвіста Франца Боаса (1858- 1942). Він довів непридатність опрацьованих на матеріалі індоєвропейських мов методів і принципів для дослідження індіанських мов. Це пов'язано з тим, що цим мовам властиві інші мовні категорії і до них не можна застосувати порівняльно-історичний метод, бо вони «не мають історії», тобто зафіксованих у писемних пам'ятках попередніх етапів свого розвитку. Саме цим зумовлено те, що, по-перше, ці мови можна вивчати тільки на синхронному зрізі, і, по-друге, потрібно створити такі об'єктивні методи їх опису, які б грунтувалися на суто зовнішніх, формальних ознаках.

Ідеї Боаса розвинули у двох різних напрямах його учні Едуард Сепір (1884-1939) і Леопард Блумфільд (1887-1949). Сепір зосередив свою увагу на вивченні мови у зв'язку з культурою і таким чином заклав основи етнолінгвістики, а Блумфільд обгрунтував принципи «механістичної лінгвістики», яка розчленовує процес мовного спілкування на ряд стимулів і реакцій (мову розумів як різновид поведінки людини і її вивчення орієнтував на положення біхевіоризму - панівної на той час школи в американській психології, яка вважала предметом психології не свідомість, а поведінку як сукупність реакцій на певні стимули). Блумфільд також сформулював у дусі біхевіористської психології теоретичні положення синхронічного опису мови і запропонував дескриптивний метод.

Дескриптивна лінгвістика не була однорідною течією. У ній чітко виокремлювались дві школи: єльська (Л. Блумфільд, Б. Блок, Дж.-Л. Трейджер, З. Харріс, Ч. Хоккет та ін.), яка досліджувала лише проблему структури мови, і аннарборська (Мічиганський університет), яку цікавила ширша проблематика, зокрема значення мовних одиниць (ця школа зближувалася з етнолінгвістикою). Представники – Ч.-К. Фріз, К.-Л. Пайк, Ю.-А. Найда та ін.

Мовознавці єльської школи зосереджували свою увагу на описі зовнішніх формальних елементів структури мови, уникаючи всього, що мас якийсь стосунок до логіки, психології та інших дисциплін. Вони розробляли не загальну теорію мови, а лише методи синхронного опису мови. Так, скажімо, Трейджер усе, що стосується наукового вивчення мови, визначив як макролінгвістику, яка в свою чергу поділяється на пралінгвістику, мікролінгвістику і металінгвістику. Пралінгвістика вивчає проблеми експериментальної фонетики (акустичні й артикуляційні властивості звуків) і частково психологію мовлення. Мікролінгвістика - це власне лінгвістика, яка є основним об'єктом дослідження дескриптивістів. Металінгвістика вивчає значення мовних знаків, що не належить до власне лінгвістичних явищ, а входить, за Блумфільдом, до «фізіологічної сфери стимулів і реакцій». Дескриптивісти єльської школи свідомо відмежувалися від значення. Пояснення мовних явищ через категорії мислення і психіки людини Блумфільд назвав менталізмом (від лат. mепtalis «мисленнєвий») і вважав його головною перешкодою перетворення лінгвістики на точну науку. Метою дескриптивістів є індуктивне встановлення на основі текстів мовної системи як сукупності деяких одиниць і правил їх розташування.

Загальний метод дескриптивістів грунтується на структурних властивостях мови, які можуть бути виражені в абстрактних термінах і поняттях. Звідси їх прагнення до формалізації опису, до репрезентації його у вигляді суворої й лаконічної системи постулатів і визначень, запозичених із математики й математичної логіки.

Основними методиками дослідження мови дескриптивістами є дистрибутивна й безпосередніх складників (див. розділ «Методи мовознавства»). Очевидною є фетишизація дистрибутивної методики. Дистрибуція (сукупність усіх оточень елемента, в якому він трапляється), за Блумфільдом, - це єдина мовна універсалія (інші мовні універсали він не визнавав). Харріс у праці «Метод у структуральній лінгвістиці» (1948) наголошує: «Головною метою дослідження в дескриптивній лінгвістиці, а разом із тим і єдине відношення, яке буде розглядатися в цін праці, є відношення порядку розташування (аранжування) або розподілу (дистрибуція) в процесі мовлення окремих її частин чи ознак стосовно один одного».

Американські структуралісти детально опрацювали методику дистрибутивного аналізу, визначили його рівні та сфери застосування. Найуспішніше ця методика «спрацьовувала» у застосовуванні до тих елементів мовної системи, які не мають плану змісту (значення), тобто до одиниць фонетичної системи. Однак дескриптивісти проголосили ізоморфізм дистрибутивної методики, тобто придатність її застосування до всіх мовних рівнів. Суть цієї методики зводилася до таких процедур:

1.членування тексту на мінімальні для певного рівня одиниці (фони, морфи), встановлення їх дистрибуції і визначення на цій основі структурних одиниць мови (фонем, морфем) з алофонів і аломорфів;

2.встановлення дистрибуції структурних одиниць і об'єднання їх у дистрибутивні класи;

3.побудова моделей мови на певному рівні її структури;

4.побудова загальної моделі структури мови, яка б відображала взаємодію всіх рівнів.

Дескриптивісти створили вчення про різні типи дистрибуції, сформували загальні принципи ототожнення варіантів мовних одиниць. Вони вважали, що можна повністю описати мову виключно на основі дистрибуції. Ними описано фонологічні системи багатьох мов, досліджено суперсегментні явища (тон, наголос, явища стику). Жоден структурний напрям не залишив стільки фонологічних описів мов світу, як дескриптивізм. Створено чимало праць і з морфології. Описано різні типи морфем, причому поняття морфеми розширено внаслідок виокремлення суперсегментних, злитих, заперечних та інших морфем. Особливо цінними працями з морфології багатьох мов є студії Найди, Грінберга, Харріса, Хоккета, Гарвіна, Вьогліна. Якщо традиційна морфологія йшла від слова, то дескриптивна - від морфеми.

Дескриптивісти слово як основну одиницю мови не виділяли і трактували його як ланцюжок морфем. Синтаксис розглядали як продовження морфології: конструкції описували через морфеми, що до них належали, як лінійну модель, що складається з ядра й ад'юнктів (праці Фріза, Харріса, Найди). У синтаксичних дослідженнях, крім дистрибутивної методики, використовували аналіз за безпосередніми складниками (праці Четмена). Одиниці, більші за речення, не розглядали, бо вважали, що вони знаходяться за межами структури мови. Винятком було дослідження Харріса «Аналіз дискурсу» (1952).

Детальний опис дескриптивної методики дано в підручнику Г. Глісона «Вступ до дескриптивної лінгвістики» (1955). Процедуру формалізації опису мови найповніше викладено у праці Харріса «Метод у структуральній лінгвістиці», яку опубліковано в 1951 р. (у 1961 р. цю книжку перевидано під назвою «Структурна лінгвістика»). Вона підсумовує розвиток дескриптивної лінгвістики.

Дескриптивісти значно збагатили метамову лінгвістики, створили чимало нових термінів які відображали специфічні риси їх наукової парадигми. Новим для мовознавства було введення тріад термінів для позначення одиниць мовлення, одиниць мови та їх варіантів (фон - фонема - алофон, морф - морфема - аломорф та ін.). Метаапарат дескриптивістів вичерпно представлено у «Словнику американської лінгвістичної термінології» Е.-П. Хемпа (1957).

Отже, американські дескриптивісти розвинули методику лінгвістичних досліджень, стали активно застосовувати математичні методи, що об'єктивізувало результати дослідження й наблизило лінгвістику до точних наук. Водночас вони звузили лінгвістичну проблематику. Уже в 60-ті роки XX ст. Н. Хомський, який був одним із структуралістів, та його прибічники довели неспроможність дескриптивізму вирішити багато теоретичних і практичних завдань. Прийоми сегментації й дистрибуції були корисні на певних етапах фонологічного й морфологічного аналізу, однак для розв'язання інших проблем мало що давали. Спрощене розуміння мови, перебільшення значення дистрибутивного аспекту мови, ігнорування соціально-історичних умов функціонування мови і людського чинника взагалі призвели на початку 60-х років до кризи дескриптивної лінгвістики. Однак методичні прийоми дескриптивістів не втратили свого значення донині.

2, 27. ГЕНЕРАТИВІЗМ

У другій половині 60-х років виникає трансформаційна й породжувальна граматика й дескриптивізм поступається генеративізму.

Генеративізм (від англ. to generate «породжувати»), або породжувальна лінгвістика, - напрям у мовознавстві, який характеризується проголошенням пріоритету дедуктивного підходу до вивчення мови над індуктивним, інтерпретацією мови як феномену психіки людини й опрацюванням формальних моделей процесів породження мовних конструкцій.

Основоположником генеративізму с американський мовознавець (родоводом з України) Поїш Хомський (нар. 1928 р.). Був учнем дескриптивіста З. Харріса і починав свою наукову діяльність як дескриптивіст. Уже сам Харріс відчував обмеженість методики дистрибуції й аналізу за безпосередніми складниками, тому разом із Хомським почав опрацьовувати методику трансформаційного аналізу. У ключі трансформаційної граматики Хомський написав свою першу книжку «Синтаксичні структури» (1957). У ній автор багато в чому вийшов за межі дескриптивізму, виклавши ідеї, які стали підґрунтям нової лінгвістичної парадигми. Науковці вважають, що часом зародження генеративізму є саме 1957 рік - рік виходу «Синтаксичних структур». Новим у цій книжці було звернення дослідника до синтаксису (дескриптивісти синтаксис не вивчати), прагнення створити загальну теорію мови, врахування в дослідженнях інтуїції носія мови. Завдання мовознавства Хомський вбачав у моделюванні діяльності мовця.

Філософською основою концепції Хомського було вчення Р. Декарта (Картезіуса). Це засвідчують не тільки викладені в «Синтаксичних структурах» деякі положення, які перегукуються з ідеями Декарта, а й пізніша його праця «Картезіанська лінгвістика», яка своєю назвою вказує на зв'язок із ученням Декарта. Крім того, інтуїція, якій так багато І уваги приділяє Хомський, була головним положенням картезіанського раціоналістичного методу пізнання. Американський дослідник запозичив і творчо застосував також декартівське вчення про вроджені ідеї.

Новим етапом у становленні генеративізму був вихід книжок Хомського «Аспекти теорії синтаксису» (1965) та «Мова і мислення» (1968). Центральним поняттям цих праць є ідея породжувальної граматики. Породжувальна граматика, за Хомським, - це «своєрідний механізм, який породжує всі граматично правильні послідовності мови і не породжує жодної граматично неправильної». Поняття граматичної правильності в нього не збігається з поняттям осми?_членості. Так, фраза в устах дитини На мене «Візьми мене на руки» осмислена, але граматично неправильна, тоді як фраза Круглий квадрат випив гіпотенузу безглузда, але цілком правильна граматично.

У праці «Аспекти теорії синтаксису» викладено концепцію породжувальної моделі, тобто «правил, які визначають правильно побудовані ланцюжки мінімальних синтаксичних функціональних одиниць», уведено поняття компетенції (competence) і вживання (perfomance). Під компетенцією автор розуміє знання своєї мови мовцем-слухачем, а під вживанням - реальне використання мови в конкретних ситуаціях. Компетенція і вживання не завади збігаються; іншими словами, вживання не завжди відображає компетенцію (у мовленні людей, які добре ознайомлені з літературними нормами, трапляються обмо