Ліцензування ,квотування та патентування.

До основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання, перелічених Господарським кодексом (ст. 12), належать такожліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та її квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів, регулювання цін та тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг, надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються, виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, і принципів господарювання, встановлених Господарським кодексом (ст. 14).
Ліцензія – це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання - ліцензіста на провадження зазначеного в ньому виду господарськоїдіяльності протягом визначеного строку при виконанні ліцензійних умов. Відносини, пов’язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються Законом від 1 червня 2000 року “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”.
Регулювання цих відносин здійснюється відповідно до основних принципів державної політики в цій сфері. Ними, зокрема, є забезпечення рівності права всіх суб’єктів господарювання, встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню на території України. Законом встановлено також, що ліцензування не може бути використано для обмеження конкуренції у здійсненні господарської діяльності.
Основні напрямки державної політики у сфері ліцензування, законодавчі основи її проведення визначаються Верховною Радою, а реалізацію цієї політики здійснює Кабінет Міністрів, спеціально уповноважений орган із питань ліцензування, а також органи виконавчої влади за визначенням Кабінету Міністрів, інші органи, уповноважені проводити ліцензування певних видів господарської діяльності.
Закон встановлює компетенцію спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, органів ліцензування, експертно-апеляційної ради, створюваної при спеціально уповноваженому органі. Останній, зокрема, розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування, разом з органом ліцензуваннязатверджує ліцензійні умови здійснення певного виду господарської діяльності і порядок контролю за їх додержанням, веде Єдиний ліцензійний реєстр. Для здійснення своїх повноважень цей орган організовує свої територіальні органи, які діють на підставі повноважень, що ним затверджуються.

Органи ліцензування, якими є центральні органи виконавчої влади, що здійснюють передбачені законом повноваження, можуть делегувати їх своїм структурним територіальним підрозділам. Перелік органів ліцензування затверджений Постановою Кабінету Міністрів від 14 листопада 2000 року. До нього ввійшли, зокрема, Мінекономіки, Мінагрополітики, Мінекоресурсів, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Цим переліком передбачені види господарської діяльності, що ліцензуються цими органами. Вони оформляють, видають і переоформляють ліцензії, їх дублікати на певні види діяльності. Вони ж приймають рішення про визнання ліцензій недійсними, анулюють їх.
Видача ліцензій органом ліцензування проводиться за заявою суб’єкта господарювання, який має намір здійснювати певний вид господарської діяльності, що підлягаєліцензуванню. Законом “Про ліцензування певної господарської діяльності” визначені документи, які подаються в орган ліцензування для одержання ліцензії. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.
Державний нагляд за дотриманням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування здійснює спеціально уповноважений орган з питаньліцензування шляхом проведення планових і позапланових перевірок. Ним, а також органами ліцензування здійснюється контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов.
Господарським кодексом (ст. 14) та відповідними законами встановлено, що у сферах, пов’язаних з торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті та з платіжними картками), у сфері побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснювати патентуванняпідприємницької діяльності суб’єктів господарювання.
Визначення і зміст діяльності, що підлягає патентуванню, міститься в Господарському кодексі та в Законі від 23 березня 1996 року “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”. Останній визначає також порядок патентування певних видів підприємницької діяльності. Документом, який надає право суб’єкту господарювання здійснювати діяльність, що підлягає патентуванню, є торговий патент – державне свідоцтво, яке засвідчує таке право. Зазначене законодавство передбачає також одержання суб’єктом господарювання спеціального торгового патенту, який засвідчує його право на особливий порядок оподаткування.

Торговий патент видається за плату суб’єктам господарської діяльності державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб’єктів або місцезнаходженням їх структурних (відокремлених) підрозділів або місцезнаходженням пункту продажу товарів чи надання послуг.
Господарський кодекс передбачає і такий засіб регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання, як квотування, встановлення граничного обсягу (квоти) виробництва чи обігу (включаючи експорт та імпорт) певних товарів і послуг. Експортні та імпортні квоти, тобто граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати чи імпортувати протягом встановленого строку, передбачені Законом від 16 квітня 1991 року “Про зовнішньоекономічну діяльність” та Декретом Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 року “Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг).
Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” передбачає такі квоти (контингенти): глобальні – квоти, що встановлюються по товарах без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товари експортуються або з яких вони імпортуються; групові – квоти, що встановлюються по товарах з визначенням груп країн, куди товар експортується або з яких імпортуються; індивідуальні – квоти, що встановлюються по товарах з зазначенням конкретної країни, куди товари можуть експортуватись або з якої вони можуть імпортуватися. По кожному виду товарів може встановлюватися лише один вид квоти.
Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти.
Рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) приймається Кабінетом Міністрів за поданням Міністерства економіки з визначенням списку конкретних товарів (робіт, послуг), що підпадають під цей режим, і строків його дії.

6. Технічне регулювання.

15. Технічне регулювання у сфері господарювання
1. У сфері господарювання застосовуються:
технічні регламенти;
стандарти;
кодекси усталеної практики;
класифікатори;
технічні умови.
2. Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'язковим для суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в технічних регламентах;
учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продук­ті; якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;
виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні.
3. У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено технічними регламентами, дозволяється застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України в частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.
(стаття 15 в редакції Закону № 3164-IVвід 01.12.2005)
1. Стандартизація та сертифікація є специфічними засобами регулювання господарської діяльності і водночас складовими національної системи технічного регулювання. Необхідність реформування стандартизації і сертифікації стала однією з визначальних умов для вступу України до Світової організації торгівлі, зокрема, в частині гармонізації правових та організаційних засад стандартизації та підтвердження відповідності в Україні вимогам Угоди щодо технічних бар'єрів у торгівлі.
Відповідно до частини другої ст. 92 Конституції України порядок встановлення державних стандартів визначається виключно законами України. Правові засади стандартизації в Україні викладені у законах України «Про стандартизацію» та «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності».
Сутність стандартизації полягає у встановленні правил, загальних принципів та характе­ристик для загального і багаторазового застосування з метою захисту життя, здоров'я та майна людини, охорони довкілля та усунення загрози для національної безпеки. Крім того, метою стандартизації є створення умов для раціонального використання всіх видів націо­нальних ресурсів та відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призна­ченню, сприяння науково-технічному прогресу та міжнародному співробітництву, а також створення умов для усунення невиправданих технічних перешкод у міжнародній торгівлі.
У процесі стандартизації видаються нормативні документи: технічні регламенти, стан­дарти, кодекси усталеної практики, класифікатори та технічні умови.
Технічним регламентом є закон України або нормативно-правовий акт, прийнятий КМУ, в якому визначено характеристики продукції або пов'язані з нею процеси чи способи вироб­ництва, а також вимоги до послуг, у тому числі відповідні положення, дотримання яких є обов'язковим.
Відповідність введених в обіг в Україні продукції, процесів та послуг технічним регла­ментам є обов'язковою.
Стандартом є розроблений у встановленому законом порядку нормативний документ, що закріплює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або ха­рактеристики, що стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі.
Класифікація стандартів здійснюється залежно від статусу органу стандартизації, що приймає чи схвалює стандарти, та рівня, на якому здійснюється стандартизація. Залежно від статусу органу стандартизації, що приймає чи схвалює стандарти, розрізняють: національні стандарти, кодекси (зводи правил) усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвале­ні центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, видані ним каталоги та ре­єстри загальнодержавного застосування; стандарти, кодекси (зводи правил) усталеної прак­тики та технічні умови, прийняті чи схвалені іншими органами та організаціями, що займаються питаннями стандартизації, а також видані ними каталоги.
Національним стандартом є державний стандарт України, прийнятий центральним орга­ном виконавчої влади у сфері стандартизації та доступний для широкого кола користувачів. Національний (державний) стандарт має міжгалузеве значення.
Кодексом усталеної практики (зводом правил) є нормативний документ, що містить прак­тичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслугову­вання, експлуатації обладнання, конструкцій чи виробів.
Класифікатором є нормативний документ, в якому систематизовано, за певним критерієм, об'єкти стандартизації у певній сфері господарювання.
Технічними умовами є нормативний документ, що встановлює технічні вимоги, яким ма­ють відповідати продукція, процеси чи послуги. Кодекс усталеної практики (звід правил), класифікатор та технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.
Стандартизація в Україні здійснюється за пріоритетності прямого впровадження міжна­родних і регіональних стандартів та дотримання міжнародних та європейських правил і проце­дур стандартизації.
Міжнародні стандарти розробляються та приймаються в рамках Міжнародної організації стандартизації (ІСО) та Міжнародної електротехнічної комісії (МЕК).
Згідно зі ст. 56 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами, що набрала чинності 1 березня 1998 року, Україна взяла зобов'язання сприяти застосуванню технічних правил Співтовариства та європейських стандартів, що приймаються Європейським комітетом стандартизації (СЕН) та Європейським комітетом стандартизації в електротехніці (СЕНЛЕК). Передбачається, що питання наближення укра­їнського законодавства до законодавства ЄС у сфері стандартизації стануть невід'ємною частиною нового базового договору між Україною та Європейським Союзом.
В Україні міжнародні (регіональні) стандарти та стандарти інших держав, якщо їх вимоги не суперечать законодавству України, можуть бути застосовані шляхом посилання на них у національних та інших стандартах.
2. За загальним правилом стандарти застосовуються на добровільних засадах. Однак законодавецьвстановлює обов'язкові випадки застосування стандартів чи їх окремих положень. Наприклад, якщо технічний регламент містить посилання на стандарт, усі суб'єкти господарювання зобов'язані застосовувати такий стандарт.
Обов'язковими для виконання органами державної влади, органами місцевого самоврядування та суб'єктами господарювання незалежно від форми власності є вимоги, встановлені стандартами щодо: захисту життя, здоров'я та майна людини; захисту тварин, рослин; охорони довкілля; захисту національної безпеки; запобігання недобросовісній конкуренції.
Інші вимоги стандартів визнаються обов'язковими у договірних відносинах або за наявностівідповідного посилання на стандарти у технічній документації виробника (постачальника)продукції, а також виконавця певних послуг. Такі вимоги можуть ставитися щодо: основних споживчих (експлуатаційних) характеристик продукції та методів їх контролю; пакування, транспортування, зберігання та утилізації продукції; правил та норм оформлення технічної документації; метрологічних правил і норм тощо. Виробник чи постачальник продукції має право добровільно підтверджувати відповідність продукції національним стандартам у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації. У разі складення декларації або зазначення стандартів у маркуванні продукції стандарти чи їх окремі положення застосовуються в обов'язковому порядку при її виробництві, постачанні.
Відповідність продукції вимогам стандартів підтверджується шляхом випробувань за правилами та процедурами обов'язкової та добровільної сертифікації. У разі засвідчення відповідності продукції вимогам стандартів їх застосування є обов'язковим.
3. Стандарти чи їх окремі положення застосовуються на добровільних засадах до продукції українського виробництва, що виготовляється на експорт, але лише за умови, що положення відповідної угоди (контракту) між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності не суперечать законодавству України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України. У такий спосіб забезпечується пріоритет споживача, тобто допускається виготовлення та постачання продукції за кордон відповідно до вимог міжнародних, регіональних, національних та інших стандартів держави, в якій зареєстрова­но замовника продукції.

7. Регулювання цін і ціноутворення.