Стародавні індійські міста

Відмінні риси індійської архітектури

Чим же відрізняється від інших архітектура Стародавньої Індії? Коротко описати її особливості можна наступними словами: форма, колір і повна гармонія будівель з навколишнім простором і їх монументальність. Велику увагу архітектори приділяли найдрібніших деталей обробки: прикрасам на стінах, стелі і навіть на даху. Завдяки цьому споруди, що збереглися до наших днів, нагадують мереживо, незважаючи на свої розміри. Особливо це помітно, якщо дивитися на храми і міста здалеку або з повітря.

Особливості архітектури Стародавньої Індії полягають також у сакральному сенсі, закладеному в кожній деталі споруди. Величні храми будувалися за єдиним планом, описаному в релігійній літературі. Але навіть незважаючи на це, кожна будівля наповнене індивідуальністю. Десь зовнішні внутрішні поверхні стін містять чуттєві барельєфні зображення, а десь основним мотивом стає своєрідна розповідь про повсякденне життя селян, царів або навіть богів.

Будівельні матеріали, з яких в Стародавній Індії зводили будівлі, різнилися залежно від району. Для північних округів характерним було застосування каменю, цегли й дерева, а для південних - дерева і саманових блоків. Трохи пізніше основним будівельним матеріалом для їх зведення стали вапняк і інші гірські породи. Також нерідко явищем були печерні храми, які вирубувалися в монолітній скелі. На сьогоднішній день архітектура Стародавньої Індії представлена храмовими комплексами з каменю, так як дерев'яні та цегляні споруди не збереглися у своєму первозданному вигляді.

Стародавні індійські міста

В повній мірі зрозуміти, якою була архітектура Стародавньої Індії, дозволяють виявлені останки міст Дхолавіра, Лотхал, Калібанган і Рахілварі. Типова давньоіндійська планування цих поселень, що складається з 3-х частин (цитаделі або фортеці, нижній і верхній частині міста) досі використовується досить широко, але в дещо інших масштабах. Досліджуючи місця найдавніших міст Індії, археологи могли ще раз переконатися, що в цій державі протягом багатьох тисячоліть існувало розшарування суспільства за принципом приналежності до тієї чи іншої касти. Так, найближчі до цитаделі будинки належали знатним людям і були відокремлені від нижнього міста, де проживали ремісники і бідняки, подвійним земляним валом.

В. Художня культура давньоіндійського суспільства була нерозривно пов’язана з традиційними для нього релігійними та філософськими системами. У класичній стародавній літературі Індії це стосується не тільки суто богословських творів, подібних до індуїстських Вед чи буддійської “Тріпітаки” (Тіпітаки), а й міфологічного епосу, релігійної драми та лірики. Про деякі з численних релігійно-філософських напрямів йдеться вже у прадавньому індійському епосі “Махабхарата”, автором якої, згідно з традицією, вважається легендарний мудрець і поет В”яса. Початки створення цієї найдавнішої епічної поеми Індії відносяться до другої половини II тис. до н.е. Згодом до її складу увійшло безліч міфів, легенд, казок й дидактичних (повчальних) оповідань з усної народної творчості. Основна частина “Махабхарати” завершена в IV-V ст. н.е.

Ідеї, характерні для релігійних вірувань стародавніх індійців, повсякденно надихали їх творчість в архітектурі, скульптурі, живописі. Особливо глибокий вплив на будівельне та образотворче мистецтво справили індуїзм, буддизм та джайнізм, які залишили для нащадків високохудожньо створені з металу або каменю велетенські статуї Будди, Брахми, Вішну, Шиви, що й досі викликають подив своїми колосальними розмірами. Яскравим прикладом художньо-образного сприймання світу через духовну призму віровчень цих релігій є фрески печерних храмів Аджанти та барельєфні композиції вирубаних в скелях храмів Еллори.

Настінні розписи Аджанти, й насамперед образи “небесних дів”, вражають подібністю з китайськими печерними храмами Дуньхуана. Навіть долі цих історичних пам”ячників напрочуд схожі. Вони були майже одночасно залишені людьми й потрапили до забуття на багато віків.Індійські дослідники угледіли у близькості Аджанти й Дуньхуани не лише буддійські сюжети, а й відбиток давніх взаємозв”язків двох культур.

Скельні храми Еллори вирублені з кам”яного моноліту (як і пам”ятники Петри – стародавнього міста в Йорданії, що втілило в собі риси єгипетської, грецької, римської архітектур). Наприклад, храм Кайласа в Еллорі хочеться назвати одним із чудес світу; адже весь він – від високого цоколя, прикрашеного фігурами слонів та левів у натуральну величину, до пірамідальних веж – все це вирізьблено з одного цілого каменю протягом 150 років і являє собою не будову, а скульптуру.

Г.

У Стародавній Індії склалися різноманітні уявлення про взаємозв'язок музики і кольору. Індуси вірили, що людина і світ з'єднуються за допомогою колірної гами, що настрої і почуття, закладені в музиці, передаються цветосочетаний. Вважалося, що кожна людина має свою певну музику і відповідний йому колір. Яскраві кольори відповідали інтенсивним вібраціям, бліді - спокійним, гармонійним вібраціям. Семізвучная гамма асоціювалася з сімома кольорами: білим, чорним, жовтим, синім, зеленим, червоним, оранжевим. При постійному співвіднесенні зі звуком колір ставав чутним. Звідси народився афоризм древніх індусів: "бачити звук і чути фарби". Існувала певна символіка кольору: золотий - колір сонця, зелений - природи, рослин; блакитний - неба. І сьогодні в державному
прапорі Індії помаранчевий колір позначає відвагу, білий - істину, жовтий - майбутнє. Червоний колір означав доблесть, чорний - зло, синій - дії.
У VII ст. н. е.. з'явилися ранні форми світської класичної музики. Її основи складали "раги", яким також приписувалася здатність впливати на життя Землі і Космосу. Склалося своєрідне вчення про Рагах, що припускає підпорядкування інтонаційно-мелодичного ладу ранги її емоційно-естетичного змісту, розроблене відповідно до "расою" - староіндійської теорією про поетичні почуттях, емоціях і естетичних насолодах. Давньоіндійська музика налічувала 7 основних раг та 5 похідних від кожної - "Рагіна". "Рага" висловлювали стану мужності, героїзму; "Рагіна" асоціювалися з ніжністю, любов'ю і сумом. В індусів виробилося специфічне почуття сприйняття раг: наприклад, їх слух не виносив ранкову рагу, виконувану ввечері. В основі раг, створюваних професійними композиторами, лежала музично-інтонаційна формула, яка представляла собою поєднання різноманітних імпровізіруемих мелізматичнийінтонаційних ходів у вільній метриці. Звукоряд раг залежав від їх походження. Так, 5-звучний звукоряд з'явився в Рагах, написаних для тростинного музичного інструмента з чотирма отворами вгорі і внизу одним. Були також 6-ти і 7-звучні звукоряди.
Космологічні уявлення Київської Індії торкнулися сфер вокальної та інструментальної музики. Особливою місією наділявся співочий голос, здатний виражати, на думку древніх музикантів, дух, красу і мудрість. У ньому бачили 5 якостей: земне (що дає надію), водне (п'янке, заспокійливу), вогняне (подразнюючу, що збуджує), повітряний (піднесене), ефірне (казали, переконливе). Символом людського голосу був перший інструмент - флейта. Сакральний зміст полягав в самому зовнішньому вигляді музичних інструментів. Так, наприклад, 12 частин грифа струнного інструменту ектара сприймалися відповідно до кількості місяців, а 5 його струн - з числом відомих у той час планет, форма деки порівнювалася з поверхнею Землі, яка тоді плоскою. Певні інструменти зв'язувалися з функціями їх богів-творців. Наприклад, атрибутом бога Шиви вважався барабан, символ творення. Шиву зображували танцюючих і стукає в барабан, коли він створював Всесвіт. Шиві приписувалося винахід інструменту вина, який постійно супроводжував богиню знань і покровительку мистецтв Сарасваті. У бога Вішну атрибутом була морська раковина.
2.Музикальние інструменти стародавньої Індії
Ударні іструменти. Найважливіше місце серед музичних інструментів Стародавньої Індії належало ударним. Майстри створювали металеві тарілки, гонги, барабани. Барабани обтягували шкірою або пергаментом, які попередньо обробляли спеціальними відварами з рису і трав. Завдяки такій вичинці досягалося м'яке і насичене звучання. Але перше місце серед ударних інструментів зайняли мембранні інструменти. Найпростіший тип, який ближче всього нагадує загнуту ударну платівку - великий бубон, що складається з круглої рами, на яку натягнута овеча шкіра. Цей інструмент вживається жебраками. Той же принцип дає поширений по всій Індії і Цейлону відкритий барабан у формі усіченого конуса, в який іноді вставляються металеві пластинки, на зразок нашого тамбурина. Свого роду перехід від відкритого барабана до закритого представляє своєрідний сінгалезскій інструмент з глини. Широкий кінець його обтягнутий барабанної перетинкою. Граючий тримає його під пахвою лівої руки і вдаряє по ньому правою рукою. За бажанням він може лівою рукою закривати і відкривати отвір вузького кінця. Кінцевим результатом цього розвитку є закритий барабан. Величезна різноманітність типів цього інструменту, з яким ми зустрічаємося в Індії, вказує на його виключно важливу роль в музиці. Не кажучи про війну, процесіях і культових діях, де його густий і далеко несеться звук природно забезпечує йому визначне місце, навіть в індійській концертної обстановці, при акомпанування співу, барабан обов'язковий. Всі форми цього інструменту можна, грубо кажучи, підвести під дві групи: односторонні і двосторонні барабани.
До перших належить "нагару" - дуже древній індійський інструмент, про який згадується ще в санскритському епосі, що нагадує наші литаври. При процесіях і театральних виставах до нього часто прив'язується інший барабан поменше. Граючий носить їх на лівому стегні і б'є по них паличками. Попарно вживається та іншої односторонній барабан, "табла", який, також як і нагару, має металевий корпус; "Бамьяна", тобто лівий барабан, має корпус, видовбаний зі шматка дерева. У Бірмі і в Сіамі часто зустрічаються кубкообразние барабани, різної величини. Середнє місце між односторонніми і двосторонніми барабанами займає культової інструмент, корпус якого складається з двох черепних коробок. Цей барабан, який грає обертає однією рукою так, що прив'язаний до нього металеву кульку по черзі вдаряє по перетинкам, вживається в Бенгалії в тантричний культі, що нагадує хлистовскіе радіння, і знайшов особливе застосування в деяких формах ламаїзму. Той же спосіб гри застосовується і на барабані, що має форму пісочного годинника. Цей барабан - один з головних атрибутів бога Шиви, і вживається в його культі. Корпус двосторонніх барабанів складається зазвичай з порожнистої обрубка дерева, обтягнутого з двох сторін шкірою тварини. У деяких випадках корпусу надається форма подвійного усіченого конуса, як в бенгальських "мріданг" і "дхолак". Перетинки в останніх двох інструментів різного діаметру і по-різному налаштовані. Зазвичай менша перетинка дає верхню октаву, квінту або кварту більшою перетинки. Налаштування проводиться за допомогою системи ременів або шнурків, які натягаються вставленими під них круглими дерев'яшками, а також за допомогою суміші з клею і залізних тирси, яка намазується у формі кола на центр перетинки. На концертних барабанах грають тільки пальцями, і індус досягає абсолютно незрозумілих для європейця ритмічних і звукових ефектів.
Струнні інструменти. Хоча індійська музика має свої корені в музиці самих індійських племен, вона отримала сильний поштовх від знайомства з середньо-азійської музикою, привезеної разом з афганськими, перськими та могольському володарями. Відповідно збагатився і склад музичних інструментів, особливо струнних, і ми зустрічаємо інструменти, які до теперішнього часу вживаються в Персії або Аравії, як наприклад: "есрар", "сітар", "сарінда" і т. д.
На цілому ряді струнних інструментів грають за допомогою смичка. Багатьма дослідниками батьківщиною смичка вважається Індія і передбачається, що він походить від цибулі, також як і самі струнні інструменти. За іншим припущенням смичок стався від пилки для добування вогню. На "вина" і споріднених їй інструментах грають без смичка, пальцями або плектроном.
Поряд з головною масою струнних інструментів, які представляють собою різні ступені однієї і тієї ж еволюції, слід вказати на два типи, які стоять осібно. Перший - Камишева цитра племені Канда з Читтагонга в східній Бенгалії. Вона має форму плоту з двадцяти трьох відрізків очерету, скріплених між собою; від них спереду і ззаду відокремлені струни, підняті вставленими під них паличками; середні чотири струни розщеплені. Незважаючи на свою первісність, цей інструмент походить від ще більш простого початкового типу, поширеного, головним чином, в Індо-Китаї та Індонезії і що складається з одного відрізка бамбука або очерету, від якого відокремлюється підрізана тонка смуга, піднесена паличкою. Цей інструмент, настільки ж первісний, як і цибуля, не став родоначальником такого ж різноманітного сімейства. Однак він еволюціонував у бірманський концертний інструмент "мі-гіяун" (т. є крокодил), в якомупервісна бамбукова трубка, що служила одночасно грифом і резонатором, замінена лодкообразним порожнистим корпусом з тикового дерева.
Найпопулярніші струнні щипкові - вина і сітар. За ніжний і багатий відтінками тембр провину називають царицею струнних. У цього інструменту два круглих резонатора: один, дерев'яний, - біля основи, а інший, зроблений з видовбаної гарбуза, - біля грифу. Другий резонатор створює ефект об'ємного звучання. Ситар із влаштування нагадує провину. Крім щипкових в Індії існували й смичкові струнні. Перш за все, це сарангі - прямокутний інструмент, верхня частина якого обтягнута шкірою. Сарангі влаштований досить складно. Крім трьох-чотирьох основних, ігрових струн у нього є ще й додаткові, резонуючі струни (двадцять п'ять - тридцять), розташовані під ігровими. Смичок не стосується резонуючих струн, але під час музикування вони також коливаються, що надає звучанню специфічне забарвлення. Індійські музиканти навіть порівнюють звуки, що видаються сарангі, з людським голосом.
Духові інструменти. Індійські флейти, роги і труби не досягли тієї висоти розвитку, якої відрізняються струнні інструменти. Їх початок слід шукати в деяких формах, вироблених самою природою. Кілька таких примітивних інструментів збереглося до наших днів. Так наприклад, ріг бика вживається в Гароімі побуті в різних областях Індії. Особливо почесне місце займає раковина "Шанкх", родоначальниця труби. Звукові можливості цього інструменту були відкриті людиною ймовірно тоді, коли він витягав пальцями м'ясо з раковини і дув у неї, щоб полегшити собі цю роботу. Як військовий інструмент, "Шанкх" описується в древніх індійських билинах. Зараз вона грає важливу роль при культових діях. Їй, також як і дзвону, приписують силу, здатну прогнати злих духів. Тому вона і красується в руці Вішну і допомагає йому в боротьбі з нічними демонами. За прикладом бичачого рогу виготовляються металеві роги, як наприклад, мідний ріг з Кочина. Він роз'ємний і має форму півкола або латинського S. Як військовий ріг, він з давніх пір поширений по всій Індії. Зараз він вживається переважно в храмах. Інший металевий роз'ємний ріг з строкато розмальованої тонкої міді вживається йогами для залучення уваги перехожих. Подальший розвиток роги представляється у вигляді прямої труби. Вживання цього інструменту, також як це було в середні століття в Європі, надається виключно музикантам за княжих дворах чи жерцям при богослужінні. Звивини "Шанкх" привели до винаходу труби з одного петлею. Цей інструмент дуже схожий на прості європейські труби і вживається, як і попередній, переважно при богослужінні. У колишній час звук цієї труби супроводжував спалення вдів.
На відміну від металевих труб, флейта - улюблений духовий інструмент нижчих каст. Її походження губиться в тумані сивої давнини, коли наші далекі предки висмоктували і нерідко видували мозок з кісток тварин. Може бути, що вживається до цих пір в Тибеті дудка з людської гомілкової кістки є пережитком родоначальника цього класу інструментів. Очеретяна флейта зазвичай пов'язують із пастушачої життям.
Божественний пастух Крішна майже завжди зображується грає на цьому інструменті. Різновиди очеретяних флейт зустрічаються у всіх частинах Індії. Часто звукові можливості збільшуються з'єднанням двох інструментів таким чином, що повітря приводиться в вібрацію в обох стовбурах флейти одночасно. Можливо, що цей тип інструменту прийшов до Індії із західної Азії, де він був відомий уже в дуже древній час. Флейта супроводжує багато подій в житті сільського населення, радісні й сумні: вона не тільки кличе до веселих танців, але в багатьох місцях її звук супроводжує і небіжчика на останньому шляху.
З класу флейт виділилися язичкові інструменти, в яких струмінь повітря вводиться і регулюється за допомогою язичка з металу, очерету або пальмового листа. Цей тип більше всього схожий на європейські кларнети або гобої. Однак, на відміну від європейських інструментів, вони вживаються, зважаючи на їх різкого звуку, в процесіях або музичних виставах під відкритим небом.
Особливий рід волинок вживається заклинателів змій. Вони складаються з порожнистої гарбуза, в яку вставлена ​​пара закритих очеретяних флейт. Граючий вдмухує струмінь повітря на гарбуз і пальцями обох рук відкриває і закриває отвори флейт. На Цейлоні гарбуз замінюється кокосовим горіхом. На тому ж принципі побудована ассамська волинка, яка в решті Індії не зустрічається, але поширена по всьому сходу і південно-схід Азії.

Д. Індійські літературні традиції сходять до великих священних текстів індусів. Серед них Рігведа (ок. 1300-1100 до н.е.); Махабхарата, створена через декілька сторіч; Упанішади (ок. 500 до н.е.) і Рамаяна, що з'явилася пізніше за інших. Інші класичні твори відображають багатообразну тематику, включаючи мистецтво дипломатії, обов'язки правителів і граматичні навики. В цілому художня література не була обмежена наперед наказаними сюжетами або формами і охоплювала всі сторони життя.

Найдавнішими пам'ятками давньоіндійської літератури є Веди-Ведична література дуже широка за своїм змістом, і до неї входять тексти різних історичних періодів. Насамперед це збірники-самхіти:

«Рігведа» (збірник гімнів), «Самаведа» (збірник пісень), «Яджурведа» (збірник жертовних формул), «Атхарваведа» (збірник магічних заклинань та формул). Брахмани (тлумачення ритуальних текстів самхіт);

Аран'яки (тексти для пустинників), Упанішади (релігійно-філософські трактати).

Найдавнішим твором є Рігведа (кінець II — початок 1 тис. до н. е.). Вже у Рігведі можна знайти початки драматургії. У II тис. до н. є. до Індії прийшли племена індоарп'в жерці яких створили велике зібрання гімнів — «Рігведу що і сьогодні теоретично вшановується як найсвященні-ший серед численних текстів індуїзму. В епоху, коли створювалися найстародавніші з величних гімнів, арії до-сягли вже передодня цивілізації. їх військова техніка знаходилася на значно вищому рівні, ніж у народів Близького Сходу, їхні школи жерців розвинули племінний ритуал до рівня розвинутого мистецтва, їх поетична творчість набула складної форми і підкорялася суворим канонам. Але в той же час арії не створили міської культури. Це був народ войовничих скотарів, організованих, швидше, в племена, ніж у царства. їх культура була спорідненою з тією, що описується в «Беовульфі», ранніх ісландських сагах, староірландському прозаїчному епосі. Вона дещо поступалася культурі греків, яка відбилася в «Іліаді». Протягом епохи «Рігведи» викристалізувалися і в певній мірі збереглися до наших днів чотири стани — жреці (брахмани), воїни (кшатрії), землероби (вайшві), залежні, слуги (шудри). їхнє санскрітське найменування «варна» (неточний переклад — «каста»), буквально—«квітіння», показує на те, що вони походили від контактів розвинутої структури станів з людьми чужої культури, які мали шкіру іншого кольору (темного).

Навіть в сучасній Індії джерелом мудрості вважаються “Веди” – збірники священних гімнів на честь арійських богів. Відомі 4 таких збірники. Найдавніший з них – “Рігведа” – належить до III, а частково і до кінця VI тисячоліття до н.е. і складається з 10 книг і 1028 гімнів. Пізніше були складені “Самаведа” та “Яджурведа”, які включають співи і жертовні формули. Остання – “Атхарваведа” – містить магічні формули. До ведичної літератури належать також різні коментарі до Веди, написані пізніше.

Е. Зародкові форми медицини у давніх індійців тісно перепліталися з релігійно-магічними уявленнями. Тому найперші повідомлення про медичні знання зустрічаються в релігійних гімнах Рігведи та Атхарваведи. З часом давній знахар перетворюється в лікаря-цілителя. У ведичну добу лікарі мали деякі анатомічні знання, використовуючи анатомічні терміни; зробили первісну систематизацію медичних спостережень про що вказують назви різних хвороб. Для виготовлення ліків частіше всього, використовувалися цілющі трави. Накопичення медичних знань привело до появи на порозі нової ери перших медичних трактатів. Придворним лікарем був Caмхіта Чарака, автор медичного трактату I ст., медичні трактати Сушрута датують V ст. Давньоіндійська медицина мала багато точок зіткнення з давньогрецькою медициною, що пов’язано з доволі значною взаємодією Індії і Греції, яка особливо посилилася після походу еллінів на чолі з Александром Македонським на Схід. Показово, що в Яджурведі збереглося вчення про чотири основні соки організму, що співпадає з аналогічним вченням Гіппократа - батька грецької медицини. Приписи лікарської професійної етики у трактаті Чаракі також дуже близькі до таких же висловлювань Гіппократа.

Особливо високого розвитку досягла в Індії граматика, яку дані індійці розглядали як першу з наук. Давній і швидкий розвиток граматики був пов’язаний з тим, що мова, на якій були написані Веди священні книги індійців - вже на початку І тис. до Р.Х. почала відрізнятися від розмовної. Тому у давнині почало розвиватися граматичне тлумачення тексту. Про давній високий рівень граматики свідчить та обставина, що краща граматика давньоіндійської літературної мови - санскриту - була створена вже у V ст. до Р.Х. давньоіндійським вченим Паніні. В йoro творі граматичні правила формулюються з граничною стислістю у вигляді алгебраїчних формул.

Отже, вчені Стародавньої Індії зробили великий внесок у скарбницю світової науки; безцінними є досягнення давньоіндійських математиків; прийоми індійських хірургів, зокрема при пластичних операціях, викладені в давньоіндійських трактатах з медицини використовувалися європейськими хірургами впритул до XIX ст.

Сила-силенна різноманітних епічних сказань, легенд, казок у пам’ятках давньоіндійської літератури свідчать про великий талант індійців. Багато з цих пам’яток, жанрів живуть і зараз в індійській літературі, постійно вдосконалюючись та збагачуючись. Низка цих казок і легенд була перекладена на мови сусідніх народів. Доведено, що збірники індійських казок перекладалися на перську мову, а потім через арабські переклади вже в середині віки стали відомими в Західній Європі. Багато індійських казок ще в давнину були перекладені на китайську, тібетську та інші мови народів Південно-Східної Азії, збагативши їх літературу.

Релігійне освячення система варн отримала вже у збірці ведичних релігійних гімнів Рігведі. Першим трьом благородним варнам особливо протиставляється четверта варна шудр. Вважалося, що шудри стоять поза релігією. Значно підвищується положення брахманів, які відіграють велику роль у створенні релігійної ідеології і існують на дохід від жертвоприношень, що мають таке важливе значення у пізньоведичному Iндіському суспільстві. Наявність могутньої варни жреців зробила неможливим підкорення релігії інтересам якої-небудь однієї конкретної індійської держави.

Давньоіндійська мова (санскрит) належить до індоєвропейської сім’ї мов. Порівняння давньоіндійської, ведичної мови з давніми європейськими мовами підтверджує цей висновок. Між ними виявляється велика подібність як у граматиці, так і у найдавнішому словарному фонді. Так, відміна давньоіндійського дієслова - зв’язки "ас" /"бути"/ має повну аналогію у відміні цього ж дієслова у старослов’янській мові: асмі - єсмь, асі - єсі, асті - єсть. Вражаюча подібність виявляється у чисельниках: ведичне два - українське два, ведичне три - українське три, ведичне чатур - українське чотири і т.д. Велику подібність ми спостерігаємо у цілій низці слів, які не могли бути запозиченими, перш за все це родинні відносини, імена родства, спорідненості: давньоіндійське матар - мати /матері/, бхратар -брат, девар - деверь, снуша - сноха.

ІІ.

А. Виникнення і становлення стародавньої Китайської філософії припадає на VIIIст. до н.е. З початку свого виникнення китайська філософія відрізнялася від західної. Її стрижнем є тріада – «знання – дія – мораль». Традиційні європейські проблеми філософії: відношення духа до матерії, природи як джерела пізнання, космологічні проблеми та інші в китайській філософії носять етико-прагматичний характер. Знання оцінюються насамперед як шлях до морального вдосконалення. Вище знання – це знання про доброчесність великих людей та правила поведінки на всіх ступенях суспільства, від власної сім’ї до палацу. Філософія в Китаї ніколи не знаходилася у залежності від релігії. Навпаки, релігія нібито проходила бар’єр філософського обґрунтування, щоб бути прийнятою у суспільстві. Проте Китайська філософія була тісно пов’язана з міфологією, культом предків, тотемізмом.

Духовним каноном китайського світогляду було «П’ятикнижжя». Саме в ньому в міфологічній формі закладено основи давньокитайського світобачення. До «П’ятикнижжя» входили: Ші-цзінь (книга пісень); І-цзінь (книга перемін); Чунь-цю (книга літописів); Шу-цзінь (книга історії); Лі-шу (книга ритуалів). Проблеми, які порушуються в цих книгах: єдність і різноманітність речей, дія протилежних сил в єдиній субстанції, природна закономірність, природність людської душі і свідомості.

У Стародавньому Китаї були сформовані, деякі існують і зараз, основні філософські школи: даосизм, конфуціанство, легізм, моїзм, натурфілософія, школа імен.

Даосизм – найбільш філософічна з усіх вчень школа. Її засновником вважається Лао-Цзи, особистість напівлегендарна, хоча неможливо зовсім заперечувати його існування. В основі праці «Книга Шляху і Благодаті» («Дао де цзин») порушуються проблеми існування світу, буття та небуття, людського суспільства та особистості людини. Людина, її діяльність виводяться з космічних законів. Вихідне поняття цієї школи – «Дао» – це першооснова і першоджерело, а також шлях, яким ідуть усі явища, і закон. Світ, життя людей керується Дао, а не богами чи волею неба. Дао само собою не існує, а постійно знаходиться в глибині речей.

Категорія «Дао»– це єдиний і універсальний початок буття. Воно тлумачиться як закон світобудови, як доля людини, як закон правильного мислення. Є ще категорія «Де» – конкретний шлях окремої речі або групи речей. Категорії «Дао» і «Де» дозволили розглянути проблему єдності, сутності й якості та їх відношення. Дао існує вічно та породжує «янь» та «інь». Згідно з філософією Стародавнього Китаю все у світі – це результат взаємодії двох протилежних початків буття – Інь і Янь. Янь – це позитивні частинці єдиного (чоловічі, світлі, активні, сухі).

 

Б. Зовнішній вигляд будівель може бути самим різним, проте, архітектура Стародавнього Китаю об’єднана загальними естетичними устремліннями та будівельними ідеями, притаманними тільки цій нації. Найбільш типова конструкція будинку – каркасно-стовпова, для її створення використовувалася деревина. На глинобитну платформу встановлювалися стовпи з дерева, потім на них кріпилися поперечні балки. Зверху будинок покривала черепичний дах. Міцність будівель забезпечувалася завдяки стовпів, тому багато споруд витримали численні землетруси. До прикладу, в провінції Шаньсі досі зберігся дерев’яний буддійський храм, висота якого перевищує 60 метрів. Ця пагода побудована майже 900 років тому, але збереглася до наших днів.

Архітектура Стародавнього Китаю відрізняється цілісної композицією
будівель, які об’єднуються в єдиний комплекс, що складається з безлічі
споруд. Окремо розташовані будинки в цій країні до цих пір велика рідкість:
палаци і приватні будинки завжди оточені допоміжними будівлями. Причому
дворові будівлі абсолютно симетричні і рівномірно віддалені від головного
будівлі.

Багато зразки древньої архітектури внесені до Фонду світової культурної спадщини. До них відноситься древнє місто Ліцзян, який знаходиться в провінції Юньнать, пекінський парк Іхеюань, Храм Неба і палац Гугун. Архітектура Стародавнього Китаю має характерні риси, властиві тільки цій країні. Наприклад, дахи будівель завжди виконувалися увігнутої форми. На карнизах і балках зазвичай вирізали малюнки рослин і тварин. Подібні візерунки та орнаменти прикрашали також дерев’яні стовпи, двері та вікна.

Архітектура Стародавнього світу широко використовує для прикраси жител різні природні барвники, Китай також не є винятком. Дахи палаців, як правило, покривали золотистої глазурованою черепицею, карнизи фарбували синьо-зеленою фарбою, стіни і стовпи – з червонуватим відтінком. Підлоги в стародавніх палацах встеляли білим і темним мармуром, що надавало їм величність і монументальність.

Свого розквіту архітектура Стародавнього Китаю досягла за часів правління династій Сун і Тан (VII-XIII ст). Міста будувалися в ті часи згідно з чітким планом з чіткою геометрією. Поселення були оточені глибокими ровами і високими стінами і являли собою добре укріплені фортеці.

Збереглося безліч пагод тих часів, які округлістю форм нагадують індійські храми. У стародавніх буддійських монастирях пагоди були сховищами канонічних книг, статуй і реліквій. Скульптура Стародавнього Китаю багато в чому перегукується з індійською. Висота деяких статуй становить до 10 метрів. У співрозмірних формах і математичної точності статуй втілилися прагнення китайських майстрів до гармонії.

Перші пам’ятники культури Стародавнього Китаю були виявлені в 20-х роках минулого сторіччя. Це були артефакти часів династії Яншао (середина III тисячоліття до н.е.). Для них характерний особливий художній стиль, несхожий на всі інші. Надзвичайно декоративний і в теж час дуже урочистий художній стиль відображає той філософський дух, який властивий всьому китайському народу.

Архітектори Китаю були одночасно будівельниками, мислителями та поетами з загостреним і піднесеним почуттям природи і всього живого. Всі палаци і житлові комплекси були побудовані так, як ніби вони є продовженням ландшафту. Природна взаємозв’язок архітектури і пейзажу навіть описувалася в численних трактатах, які були властиві тому часу. У стародавніх пам’ятках китайської архітектури відображена вся історія цієї дивовижної країни. Унікальні шедеври зодчества, створені багато століть назад, вражають своєю досконалістю і гармонійністю.

 

В. Історія Стародавнього Китаю нараховує 5000 років. Становлення культури Піднебесної почалося в період династії Цинь, яка проіснувала недовго, і продовжилося в період династії Хань. На рубежі тисячоліть Китай розвивався досить інтенсивно, і тоді ж з’явилося мистецтво Стародавнього Китаю.

Насамперед, виникла традиційний китайський живопис – мистецтво тонке, неабиякою мірою філософічне, обставлене цілим рядом ритуальних умовностей. Перше і обов’язкове правило при написанні картини – сюжет повинен містити яку-небудь історію. Згідно з другим правилом, на картині писалося у віршованій формі вислів, що розкриває зміст сюжету. Писати потрібно було в каліграфічному стилі. Як ми бачимо, мистецтво стародавнього Китаю вже тоді вимагало жертв.

Крім того, художник зобов’язаний був для кожної картини заздалегідь виготовити печатку зі своїм ім’ям, якою він «підписував» готову роботу.
Техніка малювання теж була строго визначеною. Розрізнялися дві методики написання мальовничих полотен: «гунбі» і «сеї». У манері «гунбі» писалися картини, в яких були потрібні чітко прокреслені лінії, загальна контурне промальовування і деталізація предметів. А стиль «сеї» припускав розмитість обрисів, приблизність і умовність. Художники використовували в роботі туш, акварельні фарби, шовкові тканини, рисову і бамбукову папір. Живопис, як образотворче мистецтво Стародавнього Китаю, була найскладнішим процесом того часу.

Одночасно з появою традиційного китайського живопису, розвинулося мистецтво кераміки. Виготовлення глиняних виробів не відрізнялося особливою витонченістю, горщики та глечики робилися методом ручного ліплення або на примітивному гончарному крузі, але зате прикрашалися керамічні вироби в стилі високого мистецтва. Яскраві, барвисті малюнки Тісно на поверхні вази або глечика, геометрично правильні візерунки та орнаменти ритмічно повторювалися, створюючи цілі композиції. Через певний період часу мистецтво кераміки плавно перейшло в знаменитий китайський фарфор, який високо цінується і в наші дні.

Китайська династія Хань цікава також мистецтвом бронзового лиття. Технології були складними, але готовий посудину або ваза вражали досконалістю візерунка. Древнім китайським майстрам вдавалося передати найтонші зображення, цілі сюжети, тварин і рослини. За знайденими в ході розкопок глиняним форм можна відновити картину появи бронзового литва, коли мистецтво Стародавнього Китаю отримало розвиток з багатьох напрямків. Робилася глиняна копія майбутнього судини, потім промальовувався візерунок на поверхні. Після цього форма обпікалася і методом зворотного відбитка створювалася інша форма, вже з рельєфним малюнком. У цю форму заливалася розплавлена бронза, потім форма розбивалася на дрібні шматки. Таким чином, керамічне мистецтво Стародавнього Китаю характеризується ексклюзивними виробами.

При всій значущості прикладного мистецтва, не можна не відзначити і театральне. Це народне мистецтво з’явилося в 6 столітті н.е. і набирало силу аж до 10 століття, набуваючи нових форм. Стародавній китайський театр сформувався як складне, багатоступеневе уявлення, що включає в себе пантоміму, танець і спів, чітке розмежування амплуа акторів, невибагливість декорацій, які виконували лише невелику додаткову роль у виставі. А в цілому китайське театральне мистецтво було значною частиною культури Стародавнього Китаю. Безумовно, мистецтво Стародавнього Китаю, коротко викладене в цій статті, не дає уявлення про мистецтво країни в повному обсязі, «за кадром» залишилися такі види, як лист на вузликах, скульптура глиняних гігантів, мистецтво шовкових тканин, порох і, нарешті, китайська кухня.

 

Г. До наших днів дійшли багато судження вчених і філософів з сутності музики, про її глибокий ідейному змісті, про її величезної суспільної ролі. Рушійною силою у створенні культурних і художніх цінностей був могутній і яскравий талант китайського народу, який впродовж своєї історії створив величезну кількість трудових, ліричних і обрядових пісень, своєрідні інструментальні та танцювальні награвання.
У процесі тривалого розвитку поступово сформувалося п'ять основних видів традиційної музики: пісні, танцювальна музика, музика пісенних оповідей, музика місцевих опер та інструментальна музика.
Значне місце в цьому невимовно цінному спадщині займають трудові виробничі пісні, нерідко пов'язані із землеробством, а також пісні міської бідноти, робітників, лантухи, човнярів і ремісників. У багатьох піснях відображені історичні події. Різноманітні також жанри побутових та ліричних пісень., Що відображають звичаї, спосіб життя трудового люду, ставлення до сім'ї, любов до рідної країни. Зустрічається чимало і жартівливих пісень, пронизаних народним гумором.
До древніх видів існують китайських пісень відносяться пісні та інструментальні п'єси обрядового характеру. Багато мелодії культових пісень проникли в народ.
Велике місце в китайській пісні займають картини природи. Це пов'язано з зазначається вище гілозоізм - баченням природи як живого організму, одухотворенням природи. Як зазначалося вище, людина в цій культурній системі прагне до життя у всій її природного повноті і раціональної влаштованості.
Серед пісень, що відображають гілозоізм древніх китайців, «Свічки під вітерцем» (для хуцинь), «Коли розтануть на полях останні сніги» (для ансамблю піпаістов), «Літаючі куріпки» (соло для флейти ді), «Весна на озері», «Коли золотистими іскорками грають гілки верби», (соло для флейти сяо) і т. п.
Широке розповсюдження музики в повсякденному побуті відображено в давньокитайської поезії. Без музики не обходяться ні побачення, ні розлука, ні описпейзажу.
Я чую, флейта далеко
Звучить сумно над річкою [9], -
починає Вей Ін-у рядки, присвячені розлуці з одним.
Поет Лі Бо, почувши весняної вночі «звуки яшмової флейти», що мчать видали, оповідає про «мелодіях сумних і тужливих».
Тринадцять струн тугою серце мучать, -
вигукує поет IX століття н. е.. Бо Цзюй-і, оспівуючи чжен [10] співачки:
Прошу вас, друже, скажіть їй, нехай перестане
Грати свою мелодію вона,
Не те зовсім від скорботи білої стане
Цзянчжоуского старця голова.
Особливо яскраво характеризує силу впливу музики Бо Цзюй-і в поемі «Чжен», де образно відтворена натхненна імпровізація виконавиці:
Стосується струн, повернувши колки,
Три звуку чути з-під легкої руки,
Хоч пісня ще не звучить на струні,
Але почуття співачки вчуваються все сильніше.
Вона прикриває струну за струною,
Виконані думою всі звуки.
Як ніби щастя долею не дано їй,
А в житті бували лише борошна.
Нахмурив брови, довіряючись руці,

І складно співає про споконвічну тузі;
І в пісні своєї виражає все,
Що в серці безмірно величезному несе...
... І низькі струни гудуть-гудуть,
Як дощ проливний, квапливий.
Високі струни дзвенять-дзвенять,
Як шепіт веселий, щасливий.
Образи давньокитайської поезії дають непряме уявлення про розмаїття ідейно-емоційного змісту музично-поетичного мистецтва Стародавнього Китаю.
«Шицзін» - найдавніший пам'ятник народного піснетворчості Китаю, класична «Книга пісень». Деякі історики вважають, що складання 305 віршів «Шіцзінь» належить Конфуцію (551-479 до н. Е..), Який відібрав їх з величезного числа народних пісень. [11] Чудові образи трьохсот п'яти пісень «Шіцзінь» охоплюють всі сторони народного життя. У них присутні характерні для усної творчості народу зіставлення образів природи і глибоких людських переживань. Червоною ниткою через всю «Книгу пісень» проходить тема праці.
Музична запис найдавніших пісень «Шіцзінь» відсутня. Однак саму будову віршів, ритміка, тонічна повторюваність ударних складів, строфическая форма говорять про распевности читання віршів «Шіцзінь».
До нас дійшли записи наспівів «Шіцзінь», відносяться до VI-I століть до н. е.. Вивчення цих записів дозволяє встановити, що поряд з мелодіями в бесполутоновом ладу пентатонікі [12] мелодії деяких пісень включали також IV і VII щаблі, що наближають пентатонику до лідійському або дорійському ладу. [13]

 

Д. Література в Китаї, як і в інших країнах стародавнього світу, народилася аж ніяк не як чисто естетичне явище, а як неодмінна складова частина практичної діяльності. Самими ранніми письмовими текстами на китайській мові були ворожильні написи, видряпані яким-небудь гострим знаряддям на черепашачому панцирі або лопаткової кістки барана. Бажаючи дізнатися, наприклад, буде вдалою полювання, правитель наказав нанести свій питання на панцир і потім покласти панцир на вогонь. Спеціальний ворожбит витлумачував «відповідь божества» у відповідності з характером тріщин, з'явилися від вогню. Згодом матеріалом для написів стала служити бронза на величезних ритуальних посудинах за дорученням стародавніх царів робилися дарчі або інші написи. З початку I тис. до н.е. китайці стали використовувати для письма бамбукові планки. На кожній такій дощечці містилося приблизно за сорок ієрогліфів (слів). Планки нанизували на мотузку і з'єднували в зв'язки. Легко уявити собі, якими громіздкими і незручними були перші китайські книги. Кожна, за нашими поняттями, навіть невелика книга займала кілька возів.

У III ст. до н.е. китайці стали застосовувати для письма шовк. Дорожнеча цього матеріалу призвела на початку нашої ери до винаходу папери, в результаті чого і з'явилася можливість широкого розповсюдження письмового слова.

Утилітарно-практичне ставлення до письмовою слова зафіксовано і в термін, яким самі древні китайці позначали поняття «словесність» - «вень» (спочатку - малюнок, орнамент). Вважається, що ієрогліф «вень» являє собою мініатюру - зображення людини з татуюванням. Вже до часу Конфуція, тобто до VI ст. до н. е., «вень» стало позначенням письмового слова і відповідно спадщини древніх мудреців, залишеного в їх творах. За словами академіка В. М. Алексєєва, у конфуціанців «вень» вважалося «...кращим словом, сообщающим нас з ідеєю абсолютної правди». Ця нерасчлененность конфуціанської вченості і стародавньої науки - мистецтва слова - зберігалася протягом всього періоду давнину (початок III ст. н. е..). Синкретичне розуміння словесності як всієї суми писемних пам'яток виявляється і в одного з перших китайських істориків та бібліографів Бань Гу (32-92 рр. н. е..). Складаючи офіційну «Історію династії Хань», він відвів в ній місце і спеціальним «Опису мистецтв (зі старокитайським уявленням, в це поняття включалися: знання обрядів, музика, стрільба з лука, управління колісницею, каліграфія і мистецтво рахунку) та словесності», в якому перерахував п'ятсот дев'яносто шість творів, їх расклассифицировав за розділами: канонічні книги, твори філософів, вірші - ні і поеми - фу, трактати по військовій науці, твори з астрології та медичні книги. У кожному розділі були свої дрібні рубрики, а також короткі примітки упорядника, що характеризують особливості групи творів. Бібліографія Бань Гу дає нам можливість сказати, які типи творів писемності існували в стародавньому Китаї і як уявляли собі тогочасні китайці склад своєї словесності, і допомагає уявити собі, який відсоток давніх творів до нас не дійшов.

Оскільки при Бань Гу конфуціанство вже було проголошено офіційною державною ідеологією, то зовсім природно, що перше місце в своєму переліку стародавній історіограф відводить творам конфуціанського канону: «Книзі змін» - «Ицзину» і продовжують її давнім гадательным натурфілософським текстів, «Книзі історії» - «Щуценчу» і відповідно її тлумачень, «Книзі пісень» - «Щицзину», в яку ніби б сам Конфуцій включив триста п'ять пісень давніх царств (сучасні вчені датують ці твори XI-VII ст. до н. е.); творам, регулює обряди (на чолі з «Книгою ритуалу» - «Ліцзі») і музику («Записки про музику» - «Юэцзи»), знаменитої літопис царства Лу «Весни і Осені» - «Чуньцю», створення або редагування якої приписується також Конфуцію, та усіляким її тлумачень, «Бесіди і думок» - «Луньюй» - записів висловів Конфуція, мабуть, зробленим його учнями.

 

Е. У II тисячол. до н. е. виникли школи в Індії. Про їх існування свідчать Веди – найдавніший пам’ятник релігійної індійської літератури. Веди були складені санскритом – стародавньою індійською мовою. В Індії була розвинута усна традиція, яка до останнього часу залишалася її характерною рисою. Вже у III ст. до н. е. тут існували два алфавіти – кхароштхі та брахмі. Останній є джерелом всіх пізніших індійських алфавітів. Матеріалом для письма в Індії служило пальмове листя. На півночі країни для письма використовували внутрішню сторону берести. У Ведах збереглися відомості про школи для двох вищих станів ("варни"): школи брахманів та школи кшатріїв. На час навчання учні жили у будинку вчителя. Навчання у школі тривало 10-12 р. Для учня день розподілявся на дві частини. Частина дня виділялася для виконання різних господарських обов’язків у домі вчителя, обумовлених при вступі дитини до школи. Інша частина дня призначалася для шкільних занять. Заняття полягали, передусім, у заучуванні напам’ять віршів, гімнів й інших релігійних текстів. Письмо у школах прививалося, як і у суспільстві в цілому, дуже повільно. У різні періоди у древньоіндійських школах вивчалися: граматика, література, математика, історія, медицина, етика, танці, музика, філософія, красномовство. Індія славилася своїми мудрецями. Адже саме тут придумали звичні нам цифри. Ми називаємо ці цифри арабськими, тому що запозичили їх в арабів. А самі араби визнавали, що цифри, як і багато чого іншого, вони запозичили в древніх індійців. В Індії придумали гру для царів — шахи. Тільки тепер колісницю ми називаємо

турою, а радника — ферзем. Справжнім розквітом давньоіндської цивілізації стала поява "Рігведи" - великого зібрання релігійних гімнів, магічних заклинань та ритуальних приписів, створеного жерцями арійських племен. Сакральні Веди (від санскритського "веди" - священні знання) - найдавніше святе письмо у світі. "Рігведа" стала теоретичною підвалиною формування оригінальної духовно-світоглядної системи брахманізму. Найдавніша серед величезної за обсягом літератури, що у сукупності складає Веди, вона як збірка священих книг ведичної релігії згодом дісталась у спадщину індуїзму - ідейній основі індійської культури.

Стародавній Китай

У II тисячол. до н. е. виникають перші навчальні заклади у Китаї. Про них дізнаємося з найдавніших китайських записів, зроблених на кістках і панцирах черепах. На рубежі II i I тисячол. до н. е. з’являються літописи на бамбукових і дерев’яних дощечках. Важливі документи з VIII ст. до н. е. записували на дорогому шовку. У I ст. китайці навчилися виготовляти папір. У Стародавньому Китаї писали ієрогліфічним письмом, яке нараховувало кілька десятків тисяч ієрогліфів. Навчання грамоти тривало багато років, воно було доступне лише дітям чиновників і багатіїв. Першими китайськими школами були общинні школи, які згодом поділялися на центральні і місцеві. Для підготовки різних чиновників відкривалися спеціальні навчальні заклади: юридичні, математичні, медичні, художні. З розвитком науки у Китаї виникають вищі аристократичні школи, де навчали, передусім, ораторському мистецтву, філософії, релігійної моралі, астрономії, медицини тощо. Крім державних існували також приватні школи. Першу приватну школу відкрив Конфуцій. Основу навчання складали "шість мистецтв": стрільба з лука, управління конем, музика, письмо, арифметика, етикет. Вивченню письма і рахунку не надавали такого особливого значення як всім іншим дисциплінам. Високого рівня у Стародавньому Китаї досягли астрономія, знання календарних розрахунків та астрологічних передбачень, математика, фізика і гідротехніка. Давні китайці були досвідченими астрономами, вміли обчислювати дати затемнення Сонця, вели спостереження за плямами на ньому, склали один з перших у світі каталогів зірок. У Стародавньому Китаї був винайдений компас. Він складався з квадратної залізної пластинки та магнітної "ложки", яка вільно оберталася на відшліфованій поверхні пластинки. Ручка "ложки" завжди показувала на південь. У II ст. н.е. в Китаї був винайдений глобус. Найважливішим винаходом китайців був папір. Його виготовляли з ганчірок, кори дерев та бамбука. У Китаї вперше навчилися виготовляти тонкі шовкові тканини.

ІІІ

1. Основні риси первісної культури.

· По-перше, первісна культура гомогенна (однорідна) тобто вона — соціально однорідна, виражає інтереси всіх соціальних груп. Для порівняння: сучасні європейські системи гетерогенні (неоднорідні), їм притаманні аксіологічний (ціннісний) плюралізм та існування численних соціальних груп з диференційованими, суто антагоністичними інтересами. Між цими двома типами культур — гомогенною та гетерогенною, характерною для європейського кола культур, знаходиться невелика група проміжних соціокультурних систем, ілюстрацією котрих є Стародавня Греція та імператорський Китай, де, з одного боку, існують різні соціальні групи з чисто антагоністичними інтересами, а з іншого боку, є спільні основні цінності.

· По-друге, первісна культура — це культура табу (заборон). Табу регулює все життя первісного колективу: що їсти й коли, де жити, табу на зображення себе, на ім’я, що пов’язано, як ви розумієте, з магічним світо-сприйняттям.

· Дж. Фрезер, Л.С. Васильєв та інші культурологи наводять приклади того, як сприймається порушення табу. Так, один з новозеландських ватажків великої святості кинув край дороги залишки обіду, які потім підібрав і з’їв член його племені. Коли останній дізнався про те, що він з’їв (а табу забороняло простим членам племені їсти те ж саме, що ватажок), то помер від жаху.

· По-третє, релігійні уявлення і вірування (анімізм, тотемізм, фетишизм) — це важлива складова частина первісної культури.

· Четвертою особливістю первісної культури є її ритуальний характер. Ритуал — це альфа й омега міфологосакрального світогляду. Через його призму розглядається і природа, і соціальне буття, оцінюються ті чи інші об’єкти, а також вчинки і дії людей. Ритуал містить інформацію про закономірності природи, побуту в ході спостережень за біокосмічними ритмами. Завдяки ритуалу людина відчуває себе не тільки часткою космосу, а й часткою цих космічних ритмів, осягає логіку і діалектику космосу, універсуму.

· В архаїчному ритуалі поєднані молитва, співи і танок — тобто це синкретична форма, з якої згодом й виникло мистецтво, наука (бо людина осягає світ і його закони) і філософія (бо це процес розвитку мислення). У ритуальному танці не тільки відтворювався міф, але й відбувалася розрядка психофізичного напруження, пов’язаного з дисгармонією життя, у результаті чого людина досягала катарсису.

·

Читать полностью: http://tvori.com.ua/osnovni-risi-pervisno-kulturi/#ixzz4PXid0BnO

2. Міф у становленні людської свідомості

Мир для первобытного человека был живым существом. Эта жизнь проявлялась в «личностях» - в человеке, звере и растении, в каждом явлении, с которым человек сталкивался, - в ударе грома, в незнакомой лесной поляне, в камне, неожиданно ударившем его, когда он споткнулся на охоте. Эти явления воспринимались как своеобразный партнер, обладающий своей волей, «личностными» качествами, а переживание столкновения подчиняло себе не только связанные с этим поступки и чувства, но, не в меньшей степени, и сопутствующие мысли и объяснения. Итак, человек сталкивается с бытием окружающего мира и целостно переживает это взаимодействие: эмоции и творческое воображение вовлечены в него в той же мере, что и интеллектуальные способности. Каждое событие обретает индивидуальность, требует своего описания и тем самым объяснения. Подобное единство возможно лишь в форме своеобразного рассказа, должного образно воспроизвести и переживаемое событие и раскрыть его причинную обусловленность. Именно такой «рассказ» и имеют в виду, когда употребляют слово «миф». Другими словами, рассказывая мифы, древние люди использовали принципиально отличающиеся от привычных нам методы описания и интерпретации. Роль абстрактного анализа играло метафорическое отождествление. Например, современный человек говорит, что атмосферные изменения прекратили засуху и вызвали дождь. Но первые земледельцы Ближнего Востока, наблюдая подобное событие, внутренне переживали его совершенно иначе. Им на помощь прилетела долгожданная птица Имдугуд, покрыла небо черными грозовыми тучами и пожрала Небесного быка, чье горячее дыхание спалило посевы. В этом рассказе (мифе) главное - то единство, с каким переживается, а соответственно мыслится и описывается реальное взаимодействие древнего человека и сил природы. Люди рассказывают о событиях, от которых зависело само их существование. Они непосредственно пережили столкновение двух одухотворенных, как им казалось.

Мысль в мифологическом сознании была объектом внутреннего восприятия, она не думалась, но обнаруживалась в своей явленности, так сказать, виделась и слышалась. Мысль была, по существу, откровением, не чем-то искомым, а навязанным, убедительным именно в своей непосредственной данности. Этот тип мифологического мышления Юнг назвал предсуществующим, не способным обнаружить себя в качестве такового и защищенным от саморефлексии структурой господствующих в нем символов. Образность в мифе неотделима от мысли, так как она и представляет собой ту форму, в которой закономерно осознается впечатление и, соответственно, событие. Миф становится способом миропонимания в первобытной культуре, способом, которым она формирует свое понимание истинной сущности бытия, т.е. миф выступает в роли своеобразной философии или метафизики древнего человека. Общепринятой теории мифа нет до сих пор, поэтому необходимо познакомиться с самыми известными из выдвигавшихся гипотез.

3. Образотворча діяльність первісної доби

Витоки мистецтва сягають глибокої давнини. Проблема походження мистецтва протягом багатьох століть хвилює кращі філософські уми, але про художнью діяльність людства на ранніх стадіях розвитку відомо не дуже багато. Численні твори образотворчого мистецтва (наскальні розписи, скульптурні зображення з каменю та кістки) з'явилися значно раніше, ніж сформувалося свідоме уявлення людини про художню творчість. Зародження мистецтва сягає первісної епохи, коли людина вперше спробувала відобразити свої уявлення про навколишній світ в образах, що сприяло закріпленню і передачі знань і навичок, виникненню ще однієї форми спілкування між людьми. Згідно з даними археологів вже в епоху палеоліту (давньокам'яного віку) близько 35-10 тис. до н. е.. з'явилися основні види образотворчого мистецтва (скульптура, живопис, графіка).
Треба відзначити, що в первісному суспільстві художня діяльність людини була нерозривно пов'язана з усіма формами духовної і матеріальної культури: міфологією, релігією, побутовим укладом. Художня, духовна культура існує в тісній єдності з матеріальною, утворюючи первісний синкретичний, тобто єдиний, культурний комплекс, який лише через сторіччя розпадеться на самостійні сфери культури: релігію, мистецтво (в усьому розмаїтті його форм), науку. Зображення, відтворені рукою первісної людини, є ланкою єдиного ланцюга художньо-релігійно-театрального магічного дійства, що відображає синтез матеріальної і духовної культури людини тієї далекої епохи. Ранні малюнки примітивні; це контурне зображення голів тварин, відбитки людської руки, хвилясті лінії, видавлені в сирій глині пальцями руки. Пізніші зображення епохи палеоліту - це малюнки тварин того часу (оленів, коней, бізонів, мамонтів), виконані на стінах і стелях печер. Життя змушувало людину-мисливця докладно вивчати характер тварини, його звички. Ці знання мали практичну цінність. Себе ж людина ще не пізнала, тому скульптурні зображення людини дуже схематичні, умовні.

№4

Культура стародавньої греції

1. Мінойська цивілізація та культура

Мінойська цивілізація — цивілізація бронзової доби (3000-1000 роки до н. е.) на острові Крит, відкрита англійським археологом Артуром Евансом та названа ним за іменем міфологічного царя Міноса, який вважався сином Зевса. Центрами цивілізації були Кносс, Фест і Маллія. Вважається першою європейською цивілізацією.

Евансу належить і традиційна хронологія мінойської цивілізації. За нею виділяють три періоди: ранній, близько 3000-2000 років до н. е.; середній, близько 2000—1580 років до н. е. і пізній, близько 1580—1100 років до н. е. Цивілізація загинула раптово, очевидно, через землетрус (див. Мінойське виверження) або війну. Збереглися руїни міст, палаців, некрополі, твори мистецтва: фрески, кераміка.

Найкращий у світі музей, присвячений мистецтву мінойської доби, — Археологічний музей Іракліону, який експонує артефакти з Кноссу, Маллії, Феста, Агіа-Тріада.

Найдавнішим осередком цивілізації в Європі був острів Крит. Час виникнення мінойськоі цивілізації - межа ІІІ-ІІ тис. до н.е. У цей час на Криті з'являються химерні споруди — палаци. Головна резиденція правителів знаходилася в Кносі. Тут же жив легендарний владика Криту — цар Мінос. Греки називали палац Міноса "лабіринтом". Незважаючи на видиму внутрішню хаотичність будівлі, палац Справляв враження цілісного архітектурного ансамблю. У палаці було все необхідне для спокійного й зручного життя його мешканців. Будівельники палацу передбачили навіть водопровід, каналізацію, систему вентиляції й освітлення. Під час розкопок кноського палацу археологи знайшли багато різноманітних творів мистецтва й художнього ремесла, виконаних з великим смаком і майстерністю. Це свідчило про високий рівень розвитку гончарства, ювелірної справи, живопису та ін. Центральною фігурою мінойського пантеону була велика богиня — "володарка". Поруч з великою богинею, утіленням жіночності й материнства, символом вічного відновлення природи знаходилося божество, що уособлювало в собі руйнівні сили природи — грізну стихію землетрусу, силу розбурханого моря. Ці явища у свідомості мінойців були пов'язані з образом могутнього й лютого бога — бика. На деяких мінойських печатках божественний бик зображений у вигляді фантастичної істоти з бичачою головою, що відразу ж нагадує нам більш пізній грецький міф про Мінотавра. Релігія відігравала величезну роль у житті мінойського суспільства, накладаючи свій відбиток абсолютно на всі сфери його духовної і практичної діяльності. Вищою монархічною владою була "теократія" (один з різновидів монархії, коли світська й духовна влада належать одній і тій же особі). Цар вважалася особою священною й недоторканною. На той час Крит був високорозвиненою державою, де споруджувалися мости, зрошувальні канали, прокладалися дороги, водопроводи. При цьому обов'язково здійснювався державний облік у всіх сферах за допомогою глиняних табличок. Мінойська держава мала широкі торговельні зв'язки з Єгиптом, Сирією та іншими країнами. Колонії і торгові факторії виникали на островах Кікладського архіпелагу, на острові Родос і навіть на узбережжі Малої Азії, у районі Мілета. Розквіт мінойської цивілізації припадає на XVI-XV ст. до н.е. У середині XV ст. до н. е. Крит пережив катастрофу, рівної якій острів не знав за всю свою багатовікову історію. Майже всі палаци й поселення були зруйновані, уцілілі мешканці покинули благодатний колись край, запустіння прийшло сюди на тисячоліття. Після такого удару мінойська культура вже не змогла більше ніколи відродитися. Одні вчені вважають, що загибель Мінойської держави була наслідком виверження вулкана на острові Фера. Інші вчені схиляються до думки, шо винуватцями катастрофи були греки-ахейці, які вторглися на Крит з материкової Греції.

2. Культура Ахейської, Мікунської Греції