ХАРКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПС
Імені ІВАНА КОЖЕДУБА
ЗАТВЕРДЖУЮ
Завідувач кафедри № 803
В.О.ІВАНЮК
" " 20 р.
МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА
Для проведення группового заняття №1
з навчальної дисципліни
Військова підготовка
з розділу. 4. Військово-технічна і військово-спеціальна підготовка
Бойове управління авіацією
Тема № 4.4.1. Система управління авіацією Збройних Сил України.
Заняття № 4. Призначення авіанавідника (з урахуванням досвіду проведення АТО)
Навчальні групи - студенти Харківського університету Повітряних Сил з напряму підготовки офіцери запасу зі спеціальності 062700 Бойове управління польотами авіацією з пунктів управління
Час: 2 години.
Місце загальна аудиторія
НАВЧАЛЬНІ ТА ВИХОВНІ ЦІЛІ
Вивчитипризначення авіанавідника
Виховувати почуття відповідальності за безпеку польотів.
НАВЧАЛЬНІ ПИТАННЯ І РОЗПОДІЛЕННЯ ЧАСУ
Вступ 5 хв.
1. Призначення авіанавідника 40 хв.
2.Методика роботи авіанавідника 40 хв.
Висновки та відповіді на запитання 5 хв.
НАВЧАЛЬНО-МАТЕРІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
1. Полілюкс.
2. Слайди.
НАВЧАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА
| 1. Моісеєнко В.Д., Полуйко О.М., Онипченко П.М. та інш. Тактика авіації Повітряних Сил Збройних Сил України, ч.І, навчальний посібник. - Харків: ХУПС, 2008.-С.84-94. |
2. Біла книга 2007: Оборонна політика України. -МО України, 2008.- C.48-56.
3. Положення про авіаційну бригаду. Миколаїв 2003 р
ОРГАНІЗАЦІЯ ТА МЕТОДИКА ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ
Ця розробка є навчально-методичним посібником викладача для підготовки та проведення заняття з навчальної дисципліни “Бойове управління авіацією”. Ця розробка затверджує єдину методику проведення заняття.
Заняття повинно починатися після прийняття доповіді командира навчальної групи, перевірки зовнішнього вигляду, робочих зошитів, штурманського приладдя та перевірки наявності студнтів по класному журналу.
Викладач повинен вимагати від студнтів чіткого безумовного виконання вимог загально військових статутів ЗС у процесі проведення заняття.
На початку заняття викладач робить вступ у якому доводить мету вивчення дисципліни, структурну побудову, порядок звітності та значення дисципліни для підготовки фахівців.
ВСТУП.
Уперше проблема перебування авіанавідників у складі підрозділів Сухопутних військ виникла в середині Другої світової війни у зв’язку із появою нових типів літаків із швидкостями польоту до 500 – 800 км/год. Літаки таких типів вже мали досить великий потенціал для знищення наземних цілей, але реалізувати його через складність виявлення цілей на дистанціях, які забезпечували б успішне використання озброєння літаків не завжди було можливим. Крім того, розпізнавання броньованих і камуфльованих об’єктів, що знаходилися в безпосередній близькості від своїх військ, при приблизно однаковій конфігурації однотипної броньованої техніки противника та своїх військ становило, для екіпажів літаків певну проблему, що створювало передумови для нанесення ударів авіації по своїх військах.
Ці обставини обумовлювали необхідність організації та здійснення цілевказання та наведення літаків на наземні цілі, які були розташовані в безпосередній близькості від своїх військ і в тактичній глибині.
1. Призначення авіанавідника
Позаштатні авіанавідники масово були використані військами Німеччини в середині 1943 року під час бойових дій на Курській дузі. Вони призначалися зі складу авіаційних частин бомбардувальної та штурмової авіації, як правило, з посад штурманів ланок. І хоч німецькі війська не досягли успіху в цій операції, але кількість знищених авіацією радянських танків та артилерійських систем на позиціях зросла майже в два рази порівняно з попередніми військовими операціями. Основну роль у цьому відіграли саме авіанавідники (ПАН).
У подальшому посади АН були введені в штати допоміжних дивізій ВВС Німеччини. Удосконалювалося також обладнання ПАН. На базі легкоброньованих многовісних автомобілів були виготовлені перші спеціалізовані бойові машини для авіанавідників. До апаратури зв’язку входили радіостанції КХ та УКХ – зв’язку для здійснення зв’язку з вищими штабами та з літаками над полем бою. На даний час характер ведення бойових дій висуває ще більш високі вимоги щодо організації та безпосереднього виконання, авіанавідником візуальних наведень (цілевказівок) літаків на наземні цілі. Для виконання задачі в обстановці будь якої складності авіанавідник повинен приймати грамотні рішення, швидко оцінювати обстановку, що склалася, вміло застосовувати способи наведення (цілевказівок), обираючи для цього найефективніші. Залежно від обстановки, що склалася та згідно з рішенням загальновійськового командира авіанавідник повинен бути готовим до здійснення перенацілювання екіпажів на нові, більш важливі цілі.
Виконання зазначених вище вимог досягається:
v безперервним і детальним вивченням авіанавідником обстановки в районі виконання завдання;
v знанням місць розташування загальновійськових підрозділів Сухопутних військ, положенням лінії бойового зіткнення, номерів і місць розташування цілей, по яких здійснює ураження артилерія, секторів стрільби, висот траєкторій польотів снарядів;
v постійним знанням свого місця розташування, координат опорних, характерних орієнтирів і координат цілей, по яких, за рішенням загальновійськового командира буде здійснювати ураження авіація;
v наявністю у складі екіпіровки авіанавідника сучасних радіостанцій, засобів виявлення, маркування та позначення цілей;
v підтриманням постійного та надійного зв’язку з начальником ГБУ й екіпажами літаків, які перебувають на управлінні;
v знанням тактико-технічних характеристик літаків і вертольотів;
v високою натренованістю у виконанні візуальних наведень (цілевказівок) літаків на наземні цілі різними способами.
Таким чином, роблячи висновки з вищевказаного, авіанавідник повинен добре знати систему бойового управління, ТТХ та бойові можливості літаків і вертольотів, правила безпеки під час застосування літаками (вертольотами) авіаційних засобів ураження, тактику дій противника, ТТХ техніки та засобів ППО противника, а також мати стійкі навички в безпосередньому візуальному наведенні літаків (вертольотів) на наземні цілі за різних умов обстановки.
В якості авіанавідників призначаються штатні офіцери груп бойового управління, офіцери командних пунктів, які закінчили спеціальні ВВНЗ або особи льотного складу (льотчики, штурмани) частин армійської авіації Сухопутних військ, які пройшли спеціальну допідготовку.
У разі недостатньої кількості штатних офіцерів ГБУ (авіанавідників), а також у разі крайньої необхідності при різких змінах обстановки на полі бою, для забезпечення цілевказівок можуть залучатися офіцери з числа начальників штабів батальйонів бригади, які пройшли спеціальні курси підготовки. Такі авіанавідники тільки інформують екіпажі літаків (вертольотів) про місце розташування цілі та позначають її. Команди на виконання екіпажами маневрів таким авіанавідникам давати категорично заборонено.
При здійсненні взаємодії, передовий авіаційний навідник (далі ПАН), основну увагу приділяє надійному цілевказанню й наведенню авіації, з метою підвищення точності виходу вертольотів (літаків) на об'єкт удару й точності ураження заданих цілей, забезпечення своєчасного маневру екіпажів на поле бою й взаємної безпеки від поразки своїми вогневими засобами.
ПАН забезпечує своєчасний виклик авіації, точний вихід вертольотів на ціль по місцю й часу, застосування авіаційних засобів ураження по заданих цілям, взаємну безпеку від ураження своїми вогневими засобами.
Роль ПАН у бою визначається його внеском у виконання загального завдання бою й полягає в тому, що будучи основним органом управління авіацією в районі поля бою, він забезпечує ефективність дій авіації, взаємну безпеку військ і екіпажів вертольотів.
Місце ПАН визначається його здатністю діяти в бойовому порядку оперативного підрозділу, використовуючи для цього засоби зв'язку, світлові, димові, інші засоби цілевказання, засоби пересування й особисту зброю.
Управління екіпажами в районі бойових дій здійснюється з використанням, засобів зв'язку. Основні засоби зв'язку і їх тактико-технічні характеристики нами будуть розглянуті нижче.
ПАН оперативного підрозділу ЗОБОВ'ЯЗАНИЙ:
- усвідомити бойове завдання, особливості наземної й повітряної обстановки в районі виконання службово-бойових завдань;
- знати вимоги безпеки при виконанні польотів і керуватися ними при прийнятті рішень і керівництві екіпажами в повітрі;
- уточнити порядок взаємодії з авіацією, взаємного розпізнавання й рубежі передачі управління;
- уточнити дані роботи засобів зв'язку й РТЗ польотів у районі бойових дій;
- оцінити можливість виконання завдання відповідно до фактичних і очікуваних метеоумов;
- особисто переконатися в готовності посадкового майданчика, засобів зв'язку й сигналізації;
- уточнити порядок ведення візуального контролю за екіпажами на найбільш відповідальних етапах бойового польоту (вихід на ціль, атака, вивід з атаки, повторний захід);
- уточнити розрахунки рубежів дозволу (заборони) застосування авіаційних засобів ураження;
- доповісти на КП аеродрому (майданчика) базування авіації про фактичний стан погоди в районі бойових дій;
передавати екіпажам (групам) умови виконання бойового завдання (висоту підходу, повітряну обстановку, метеорологічні умови);
- управляти рухом вертольотів (літаків) у районі бойових дій;
- контролювати рух вертольотів (літаків) на бойовому курсі з використанням оптичних засобів або візуально;
- контролювати правильність виконання екіпажами заходів на задані цілі й дотримання ними заходів безпеки;
- стежити за станом погоди, орнітологічною обстановкою, про їхні зміни інформувати екіпажі й доповідати на КП аеродрому (майданчика) базування;
- забороняти виконання завдання й повертати екіпаж на аеродром (посадковий майданчик) у випадку невідповідності метеорологічних умов рівню підготовки екіпажа й завданню, загрози безпеки польотів у районі виконання завдання;
- фіксувати результати бойового застосування авіаційних засобів ураження й виконання екіпажами тактичних прийомів.
Основним критерієм вибору місця розташування авіанавідника є його рух у бойових порядках підрозділів з короткими зупинками та частими змінами позицій.
Місце розташування авіанавідника повинно забезпечувати можливість спостереження за противником, діями своїх військ та авіації, а також умови його надійного маскування. Разом з тим необхідно, щоб місце розташування авіанавідника було максимально наближене до ПУ командира загальновійськового підрозділу. Це підвищує надійність та оперативність взаємодії авіанавідника з командиром загальновійськового підрозділу.
Вибір позиції, як правило, здійснюється на час одного авіаційного удару. Тому авіанавідник повинен швидко орієнтуватися на місцевості, вміти точно та швидко визначати координати свого місця розташування в будь - яких метеорологічних умовах, вдень та вночі.
У склад екіпірування офіцера ГБУ (авіанавідника) повинно входити: карта масштабу 1: 100 000 (1: 200 000, 1:50 000) з нанесеною наземною обстановкою району бойових дій, кодуванням, маршрутами польотів авіації та руху колон своїх військ та т.п.; довідкові матеріали; бінокль Б-8 (Б-12) або лазерний пристрій розвідника (ЛПР-1, ЛПР – 3), пристрій GPS, пристрій лазерного підсвічування цілей (по можливості), компас, годинник з секундоміром та стрілками, які світяться у нічний час; ракетницю з набором ракет до неї (по 6 одиниць зеленого, червоного, жовтого, білого кольорів); радіостанцію типу Р-809 або Р-853В з запасними акумуляторними батареями.
Під цілевказанням розуміють коротку, чітку і зрозумілу інформацію ведучого групи (екіпажа) у повітрі про місце розташування і характер цілі.
Цілевказання поділяється на завчасне і безпосереднє.
Завчасне цілевказання – здійснюється при постановці бойової задачі по картах великого масштабу та фото знімкам на основі розвідувальних даних про супротивника. Для авіаційного навідника воно може проводитися на місцевості при проведенні рекогносцировки перед початком бойових дій.
Безпосереднє цілевказання - здійснюється авіаційним навідником при підході літаків (вертольотів) до цілей та їх пошуку.
Під наведенням розуміється передача команд командиру авіаційного підрозділу (екіпажу) для виводу його в положення, що забезпечує виявлення цілі екіпажами й атаку з ходу.
Авіаційний навідник здійснює наведення за даними візуального, телевізійного та інших видів спостереження літаків і цілі подачею чітких і коротких команд ведучому ударної групи. Наведення здійснюється при точному знанні місця розташування цілі.
Цілевказання і наведення можуть здійснюватися в одній з наступних систем координат:
- полярної системи координат;
- прямокутної системи координат.
У полярній системі координат положення цілі визначається її азимутом відносно вибраної опорної точки (полюси) і дальністю від неї до цілі (рис. 1). Ця система координат прийнята для радіолокаційних станцій і може застосовуватися для цілевказання і наведення всіх типів літаків і вертольотів фронтової і армійської авіації.
У прямокутній системі координат проекції Гауса положення цілі визначається координатами X і Y, які знімаються безпосередньо з карти окомірно за кілометровою прямокутною сіткою карти або за допомогою масштабної лінійки або палетки (рис. 2).
Для відкритої передачі прямокутні координати перетворюються в кодові числа по встановленій системі кодування карт (рис. 3., рис. 4.).
Для відкритої передачі прямокутні координати перетворюються в кодові числа по встановленій системі кодування карт (рис. 3., рис. 4.).
Для відкритої передачі прямокутні координати перетворюються в кодові числа по встановленій системі кодування карт (рис. 3., рис. 4.).
Для кодування іншим способом карта масштабу 1:100000 розбивається на райони бойових дій розміром 20х20 км кожний. Райони кодуються довільно обраними двозначними числами. Кожен район розбивається на 100 рівних квадратів (2х2 км.), які позначаються двозначними числами від 01 до 100 в порядку, показаному на рис. 4. Кожен середній квадрат поділяється на 9 малих (0,66х0,66 км.), які позначаються числами від 1 до 9 по «улитке».
Таким чином, код «Район 17, квадрат 34-9» означає заштрихований на рис. 4 малий квадрат.
Безпосереднє цілевказання і наведення може здійснюватися наступними способами:
1. Курсовим або азимутальним;
2. По характерним орієнтирам на бойовому курсі і у цілі;
3. По квадратам сітки карти;
4. Застосуванням засобів позначення цілі;
5. По штучним візуальних маркерам;
6. Вказівкою цілі відносно опорного орієнтира;
7. Комбінованим способом.
Вищеназвані способи цілевказання і наведення використовуються у одній із систем координат полярної або прямокутної:
- способи 1,2,6,7 в полярній системи координат;
- способи 3,7 в прямокутної системи координат
2. МЕТОДИКА РОБОТИ АВІАЦІЙНОГО НАВІДНИКА
При курсовому (азимутальному) способі екіпажам літаків (вертольотів) авіаційний навідник повідомляє курс (азимут) на ціль і дальність до неї від позиції розташування авіанавідника і повідомляє характер та демаскуючі ознаки наземної цілі (рис. 6). Вихід екіпажів на авіаційного навідника здійснюється візуально по заздалегідь вибраному маршруту або за допомогою АРК-У2 (АРК-4Д). У випадку неможливості точного виходу на авіаційного навідника, останній при виявленні ударних груп у своїй зоні відповідальності сам визначає і передає по радіо курсовий кут і дальність до цілі, відносно ведучого групи. При цьому, чим менше бокове відхилення ведучого у виході на авіанавідника, тим точніше він може визначити курсовий кут цілі.
Цілевказання за характерними орієнтирами на бойовому курсі і у цілі.
Дальність і азимут від характерного орієнтира до цілі офіцер ГБУ (авіанавідник) визначає за допомогою карти або “окомірно” (за допомогою бінокля, стереотруби або квантового далекоміра). Так, інформація про танковий взвод, що знаходиться в 500 м лівіше від мечеті, передається наступним чином.
| Екіпаж (ведучий групи) |
| “Сокол”, я 311-й на связь” |
| “Сокол”, я 311-й группой из 4-х с курсом 140 через 3 минуты, высота 50, скорость 180” |
| “311-й, “мечеть наблюдаю” |
| “ 311-й, цель наблюдаю, выхожу на боевой” |
| “ 311-й, на боевом 170, работу” |
| Авіанавідник (позивний "Сокол") |
| 311-й, я “Сокол” |
| “311-й, я “Сокол”, Вас понял” |
| “311-й, я “Сокол”. Вас наблюдаю, от вас справа под 200 дальность 1800, мечеть” |
| “311-й, я “Сокол”, ваша цель, от мечети левее 500 колонна 18-х”. или “311-й, я “Сокол”, ваша цель, от мечети азимут 160 дальность 500, колонна 18-х” |
| “311-й, я “Сокол”, цель Ваша, работу разрешаю” |
Цілевказання по квадратам кодованої сітки карти полягає в передачі ведучому ударної групи або закодованого квадрату карти, у якому знаходиться ціль, або координат X і Y, що знімаються з карти за допомогою масштабної лінійки або окомірно за кілометровою прямокутною сіткою карти.
Застосовується, як правило, при підході ударних груп до району нанесення удару для попереднього орієнтування екіпажів, а також коли авіаційний навідник не спостерігає візуально об'єкти, але їх положення достовірно відомо за результатами розвідки.
Застосування засобів позначення цілей. Під час використання димових або освітлювальних (в нічній час) снарядів для позначення напрямку на ціль офіцер ГБУ (авіанавідник) спочатку візуально виявляє літаки (вертольоти) ударної групи, після чого подає команду командиру загальновійськового підрозділу на позначення району цілі. Авіаційний навідник інформує ведучого групи про положення цілі відносно засобів позначення цілі, наприклад:
"311-й, я – "Сокол", левее 20, два желтых дыма, цель - с недолетом 300".
Стрільба для позначення наземної цілі виконується з урахуванням забезпечення безпеки польотів літаків (вертольотів) та негайно припиняється командиром загальновійськового підрозділу за командою офіцера ГБУ (авіанавідника).
Достоїнство: можливість цілевказання при відсутності радіозв'язку авіанавідника з екіпажами літаків (вертольотів) ударної групи.
Цілевказання (наведення) по штучним візуальним маркерам. Здійснюється в умовах обмеженої видимості і вночі. При цілевказанні (наведенні) даним способом заздалегідь визначаються та приводяться у готовність засоби штучного маркірування, які використовуються для позначення напрямку на ціль (об'єкт удару). Засоби, що вказують напрямок польоту на ціль (об'єкт удару), включаються (приводяться в дію) спеціально виділеними загальновійськовими підрозділами сухопутних військ за командою авіаційного навідника за 1,5-2 хвилини до підходу ударної групи ЛА.
Для виходу ЛА на лінію бойового шляху авіаційний навідник повідомляє ведучому групи відстань від останнього штучного маркера до наземної цілі, інформує його про характерні орієнтири у цілі і її демаскуючи ознаки (рис. 10).
Цілевказання (наведення) даним способом забезпечує впізнання наземної цілі на дальностях, які визначаються метеорологічною видимістю.
ЗАХОДИ БЕЗПЕКИ ПІД ЧАС НАВЕДЕННЯ ТА ЦІЛЕВКАЗАННЯ
1. Управління екіпажами виконувати тільки у разі наявності стійкого двостороннього зв’язку.
2. Постійно слідкувати за повітряною, наземною, метеорологічною, орнітологічною обстановкою в районі бойових дій.
3. Своєчасно інформувати екіпажі про всі зміни наземної, метеорологічної, орнітологічної обстановки в районі бойових дій.
4. Знати обмеження щодо використання засобів ураження авіацією та підрозділами сухопутних військ.
5. Не допускати небезпечних наближень літаків (вертольотів) між собою.
6. Шляхом запиту в екіпажів постійно контролювати залишки пального на літаках (вертольотах).
7. Дозвіл екіпажу на використання засобів ураження надавати екіпажу за умови своєчасного та правильного ввімкнення засобів позначення своїх військ і надійного виявлення цілі екіпажем літака (вертольота).
8. Якщо до встановленої дальності до цілі екіпаж не виявив ціль, атаку потрібно припинити та здійснити атаку з повторного заходу з курсом, який забезпечував би виявлення цілі на безпечних відстанях.
Безпечні відстані застосування
авіаційних боєприпасів від позицій своїх військ
| Тип боєприпасів | вертольоти | літаки |
| авіаційні бомби | ||
| НАР, КР | ||
| снаряди |
Посадочні майданчики - це спеціально підготовлені земельні ділянки, що призначені для зльоту і посадки поодиноких вертольотів та їх груп при виконанні візуальних польотів.
При виконанні завдань вертольотами, що пов'язані з виконанням посадок на майданчики, необхідно керуватись основними вимогами, які забезпечують безпеку польотів.
І. Правила підбору і обладнання вертолітних майданчиків
Вибір ділянок для будівництва вертолітних майданчиків повинні здійснюватись з дотриманням основних вимог, які пред'являються до будівництва аеродромів. Земельна ділянка, призначена для будівництва вертолітного майданчика, повинна:
- мати найбільшу кількість напрямків з вільними повітряними підходами;
- мати розміри для розміщення всіх елементів вертолітного майданчика;
- не мати на місцевості, яка прилягає, об'єктів, природних підвищень або штучних будівель, які не дозволяють безпечно виконувати зліт та посадку;
- мати допустиму величину ухилів;
- не розташовуватись в зонах імовірного затоплення та паводка.
Висота природних підвищень та штучних будівель в районі вертолітного майданчика не повинна бути більше, ніж 200 м від рівня порога майданчика в радіусі 10 км. Повітряні високовольтні лінії електропередач повинні бути віддалені від границь майданчика на відстань, яка відповідає вимогам по обмеженню висоти перешкод, але не менше, ніж 1 км.
Для забезпечення безпеки посадки (зльоту) підбираються майданчики з твердим та рівним ґрунтом.
ВИСНОВОК
Досвід бойових дій останньої третини ХХ століття свідчить про першорядну роль АН. Широко застосовується нова техніка – лазерні цілевказателі і далекоміри, супутникові засоби навігації та зв'язку, інфрачервоні і телевізійні засоби і т.д. Крім того, офіцери ГБУ (авіанавідники) можуть діяти і з повітря (на борту ВНЦ – вертольота наведення і цілевказання).
Таким чином, офіцер ГБУ (авіанавідник) повинен добре знати систему бойового управління, маневрені і бойові можливості літаків і вертольотів, правила безпеки при застосуванні озброєння, тактику ймовірного супротивника, його бойову техніку і засоби ППО, тактику підрозділів і частин сухопутних військ, а також способи ЦУ і наведення і мати стійкі навички в управлінні літаками і вертольотами.
ЗАВДАННЯ НА САМОПІДГОТОВКУ
1. Дооформити та вивчити матеріал лекції.
2. Вивчити радіообмін при управлінні екіпажів при наведенні на наземні цілі.
