Національно-визвольний рух в країнах Південно-Східної Азії.

Розповідь викладача.

Національно-визвольна боротьба у французькому Індокитаї.

Крах японської окупації створив передумови для утворення незалежних держав на території Індокитаю, який до війни належав Франції.

У березні 1945 р,, в останні місяці свого панування, японці, витіснивши французьку адміністрацію, сприяли приходові до влади формально незалежного уряду Індокитаю на чолі з тодішнім імператором Бао Даєм. Однак цей уряд виявився недієздатним. Все більшого впливу у країні набувала патріотична організація В'єтмінь — Ліга за незалежність В'єтнаму, в якій великий вплив мали комуністи. Без жодного супротиву війська Ліги увійшли до Ханоя. 2 вересня 1945 р, керівник компартії Індокитаю Хо Ші Мін проголосив створення Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ), Уряд Хо Ші Міна, що не мав конкурентів у боротьбі за владу всередині країни, змінив уряд імператора Бао Дая,який втратив контроль над подіями

Лідер комуністів Хо Ші Мін заявив, що такий шанс випадає лише одного разу на тисячу років, маючи на увазі крах японської окупації і ліквідацію французького колоніального апарату.

Новий уряд своє першочергове завдання вбачав у ліквідації залишків колоніальної влади і у створенні нових державних інститутів 8 вересня 1945 р. було опубліковано декрет про проведення загальних виборів до Національних зборів на основі загального виборчого права. У січні 1946 р. були обрані перші в історії країни Національні збори. На своїй другій сесії 8 листопада 1946 р. вони ухвалили конституцію ДРВ, яка містила ряд демократичних положень. Однак комуністичні лідери ДРВ одночасно розпочали придушення своїх політичних противників. У вересні 1945 р. було видано декрети про арешт представників опозиції й підданні їх суду військового трибуналу. Розпускалися політичні партії, що відмовлялись співробітничати з новою владою. Ці акції засвідчили тоталітарні нахили нового режиму.

Після роззброєння японської армії гомінданівськими і англійськими військами, за рішенням Потсдамської конференції, в Індокитаї висадились війська французького експедиційного корпусу під командуванням адмірала Т'єррі д' Аржанльє, які вже до початку 1946 р. захопили значну частину південних і центральних областей В'єтнаму й поновили колоніальний режим у Лаосі і Камбоджі. За угодою з Францією англійські та китайські війська було виведено з території Індокитаю. До кінця 1946 р, французькі війська, розширюючи свої дії у В'єтнамі, захопили столицю ДРВ Ханой. Президент ДРВ Хо Ші Мін закликав до "загальної війни опору", яка тривала до 1954 р.

Міцніші позиції французькі війська мали на півдні країни, де було сформовано маріонетковий уряд Бао Дая, який визнали США і Велика Британія. Відповідно СРСР та Китай визнавали тільки уряд ДРВ

Враховуючи посилення активності комуністів у В'єтнамі, Лаосі і Камбоджі, уряд США почав постачати з 1950 р. зброю французьким військам. Після проголошення КНР у 1949 р. розпочалося активне втручання Китаю у подальший перебіг подій. Війна в Індокитаї почала набувати міжнародного характеру, і на перше місце в ній стала виходити боротьба між прихильниками і супротивниками комуністичного режиму.

1951 р. було створено Єдиний національно-визвольний фронт В'єтнаму, Лаосу і Камбоджі. При цьому в'єтнамські війська як так звані "добровольці" почали активно впливати на перебіг подій у Лаосі і Камбоджі. Сили опору збільшували свою потугу. Останньою значною битвою у цій війні був штурм стратегічно важливої фортеці Дьєнб'єнфу. Після 55-денних боїв французький гарнізон фортеці змушений був капітулювати перед військами в'єтнамської Народної армії у травні 1954 р.

Підсумки 8-річної війни підвела Женевська конференція, яка працювала з 26 квітня по 21 липня 1954 р. У ній взяли участь міністри закордонних справ КНР, США, Великої Британії, Франції і СРСР, що обговорювали питання про відновлення миру в Індокитаї У конференці також брали участь делегації ДРВ, королівських урядів Кампучії і Лаосу, уряду Південного В'єтнаму.

Одним з основних моментів урегулювання було зобов'язання Франції та інших західних держав визнати незалежність країн Індокитаю. У своїх взаєминах з Камбоджею, Лаосом і В'єтнамом, зазначалось у Заключній декларації, кожен із учасників Женевської наради зобов'язувався "поважати суверенітет, незалежність, єдність і територіальну цілісність зазначених держав і утримуватись від будь-якого втручання у "їхні внутрішні справи".

 

Перемога національних сил Індонезії

Індонезія протягом трьох з половиною віків була голландською колонією. 1942 р. Індонезію окупували японські війська. У ході руху опору сформувався широкий фронт всіх патріотичних сил, що об'єднали найрізноманітніші верстви населення. На чолі сил опору стояла Національна партія Індонезії, певний вплив мала компартія. Патріотичні сили створили Національний фронт.

На момент капітуляції Японії на території країни знаходились англійські війська, які залишались там до 30 листопада 1946 р. Слідом за англійцями на індонезійські острови прийшли нідерландські війська. Нідерландський уряд у лютому 1946 р. зробив заяву про намір створити Індонезійську співдружність, до складу якої мали увійти території і різним рівнем самоуправління. Національна партія відхилила цей план і вимагала визнання суверенітету Індонезійської Республіки.

20 липня 1947 р. нідерландські війська розпочали масштабну воєнну операцію проти республіканської армії. Однак народ Індонезії підтримали уряди Індії та Австралії, які звернулися за підтримкою до Ради Безпеки ООН. Резолюція Ради Безпеки наказувала припинити бойові дії й розпочати переговори. Нідерландське керівництво змушене було підкоритися.

Однак у грудні 1948 р. нідерландська влада розпочала і ову колоніальну війну в Індонезії. Було захоплено важливі центри республіки, президента Сукарно і більшість членів уряду заарештовано і вивезено з острова Ява. Але ці дії викликали посилення опору індонезійського народу, який розгорнув партизанську війну проти колонізаторів, Після переходу у березні 1949 р. індонезійських військ у наступ Нідерланди були змушені під тиском ООН і світової громадськості піти на переговори. Для врегулювання ситуації у Гаазі була скликана конференція, яка відбувалася з 23 серпня по 2 листопада 1949 р. Конференція ухвалила рішення про передачу верховної влади республіці Сполучені Штати Індонезії у складі Республіки Індонезії і 14 інших територій або автономних держав. Нідерланди зобов'язувались вивести свої війська.

27 грудня королева Нідерландів Юліана підписала угоду про передачу верховної влади. Індонезія стала незалежною державою. У серпні 1950 р. вона відмовилась від федеративного устрою і стала називатися Індонезійською Республікою. Нідерландсько-індонезійський союз припинив існування. 1963 р. Західний Іріан, остання колоніальна територія, перейшов під управління Індонезії.

 

Події 30 вересня 1965 року в Індонезії

Індонезія з її понад 170 млн. населення після деколонізації і набуття незалежності напружено шукала свій шлях розвитку. 50-ті роки минули під знаком гострого суперництва між правими і лівими силами. Верховним арбітром у цій боротьбі виступав президент Сукарно, який сформував наприкінці 50-х років, свою концепцію керованої демократії, що зводилася до зміцнення його особистої влади. Дипломат М. Капиця згадує про президента Індонезії: "Сукарно, який здобув гарну інженерну освіту, мав чудові ораторські здібності, був мужньою людиною, яка гідно пройшла тюремне ув'язнення, заслання, по праву очолив рух за незалежність і став у серпні 1945 р. першим президентом країни. Він був чарівною людиною, виголошував цікаві промови, висував політичні ідеї, але не мав ані смаку, ані хисту до вирішення практичних справ: поліпшення життя народу, здійснення аграрної реформи, розвитку економіки. Він був прихильником і гарячим проповідником індонезійського соціалізму. "Наш соціалізм, — зазначав Сукарно, — це мішанина. Ідею політичної рівності ми запозичили з Декларації незалежності США, ідею духовної рівності — з ісламу і християнства, наукову ідею рівності — з марксизму. До цього ми додали свою національну самобутність".

На зламі 50-60-х років президент опублікував програму, яка отримала назву політичного маніфесту і включила ряд теоретичних позицій — індонезійський соціалізм, керована (регульована) економіка, самобутність країни та ін.

До 1960 р. у країні практично склався авторитарний режим президента Сукарно, який припинив дію конституції, обмежив діяльність політичних партій, згорнув роботу парламенту.

До 1965 р. переважна більшість підприємств належали національному капіталу (державному і приватному). У ході аграрної реформи, що розпочалася, було ухвалене рішення про наділення землею безземельних і малоземельних селян за рахунок обмеження великого землеволодіння. Одначе реформу не було доведено до кінця. Частина селян змушена була орендувати землю у великих власників і на важких умовах. Реформи, що провадилися, призвели до розростання державного сектора в економіці і зловживань бюрократії, яка керувала цим сектором. Неефективність державної економіки, особливо в умовах наростання політичної нестабільності, виявлялася все ясніше. Інфляція за 6-7 років до 1964 р. призвела до зростання цін на товари першої необхідності у 20 разів. Виробничі потужності використовувались ледве наполовину.

Члени керівництва компартії Індонезії на чолі з головою ЦК Айдітом висловлювали невдоволення політикою президента Сукарно, використовували у своїх інтересах економічні труднощі, рвалися до влади. Комуністи робили ставку на проникнення членів КПІ до керівного складу армії, шляхом організації збройного заколоту прагнули захопити владу у столиці, а потім і у всій країні. Розпочавши бойові дії ввечері 30 вересня 1965 р., офіцери, пов'язані з компартією Індонезії, спробували здійснити воєнний переворот, при цьому вони вбили шість генералів. Комуністичний заколот було швидко придушено під керівництвом генерала Сухарто.

У країні виникла політична криза, яка призвела до розвалу Національного фронту. Сукарно та членів його уряду звинуватили у причетності до подій 30 вересня. Вся влада перейшла до армії. Компартія і пов'язані з нею організації були оголошені поза законом, пропаганда марксизму-ленінізму заборонялася.

Історичний час президента Сукарно вичерпувався. 12 березня 1967 р його було звільнено від функцій глави держави, а на початку травня позбавлено посади президента. 21 березня 1968 р. президентом країни став генерал Сухарто. Сукарно було ізольовано й відрізано від світу. У червні 1970 р. він помер і був похований на сході Яви.

Після приходу до влади Сухарто іноземний капітал ринув до Індонезії, яка стала уособленням політичної й економічної стабільності в регіоні. За темпами економічного зростання країна залишила далеко позаду чимало з країн, що розвиваються. Економічні успіхи Індонезії у 70—90-ті роки — це результат вмілого сполучення ринкової економіки з дуже чіткою і гнучкою системою планування як державного, так і приватного секторів економіки. Істотну роль в успіхах країни відіграє розумна податкова політика уряду, яка сприяла розвиткові економіки і зростанню надходжень до державної скарбниці. Індонезія входить до числа 15 найзначніших у світі виробників нафти. Однак у 1990—1996 рр. різко збільшився експорт текстилю і готового одягу, меблів, виробів із шкіри, хімічних препаратів. Країна відігравала дедалі помітнішу роль у регіональному співробітництві, розширювала взаємовигідні контакти з усіма країнами світу. За 1990-1994 рр. іноземні капіталовкладення в економіку Індонезії становили у середньому 10 млрд доларів на рік.

Сукупний національний продукт Індонезії щорічно приростає на 7%, а прибуток на душу населення за 25 років правління Сухарто зріс у 4 рази.

Проте восени 1997 р. в Індонезії вибухнула гостра фінансова криза, яка за декілька тижнів відкинула розвиток країни далеко назад: інфляція "з'їла" всі грошові накопичення населення, банкругства підприємств призвели до зростання безробіття, що врешті-решт коштувало Сухарто посади Він пішов у відставку в березні 1998 р.