Весь подальший перебіг української революції після весни 1919 р. – це історія

Перші сутички між поляками й українцями вибухнули в Львові вже 1 листопада 1918 р.У перші ж дні виявилися слабі сторони українського війська. Солдати, здебільшого вихідці з села, непевно почували себе в місті і не мали досвіду вуличних боїв. Дуже гостро серед українських військ відчувався брак офіцерів. Крім об’єктивних слабостей, українське військове керівництво допустило серйозні помилки і прорахунки, що після трьохтижневих боїв воно було змушено 21 листопада 1918 р. покинути Львів. Майже одночасно зі Львовом розгорілися бої за Перемишльську фортецю і за становлення контролю над Бориславсько-Дрогобицьким нафтовим басейном. Військові сутички при загальній рівновазі сил переросли у затяжний конфлікт.Почалася справжня польсько-українська війна.

Непримиренність обох сторін випливала із різниці їх психологічних постав. Для

українців це була боротьба за власну свободу проти національного поневолення; поляки відчували себе історичною, державною нацією, якій належить право на Галичину. Українське збройне повстання вони сприймали як пряме продовження “варварських бунтів”, “гайдамацької різні” XVII -XVIII ст. до того ж поляки почували себе на стороні переможної Антанти, тоді як українцям здавалося, що весь світ повстав проти них.

Покинувши Львів, український уряд разом з командуванням переїхали до Тернополя, а з кінцем грудня – до Станіславова. Ще раніше, 11 листопада від ЗУНР відпала Буковина, окупована румунськими військами. У Тернополі розгорнулась робота по створенню боєздатної регулярної Української Галицької Армії (УГА). Її було створено на основі легіону УСС. Зміцнення армії стало можливе завдяки встановленню контактів з Наддніпрянською Україною. Командуючим УГА з початку грудня став наддніпрянець генерал Михайло Омелянович-Павленко. Загальна мобілізація і формування нових військових частин проходило швидко та організовано і до середини грудня 1918 р. в УГА налічувалось до 100 000 осіб.

Ще 10 листопада 1918 р., у розпал боїв за Львів, Нацрада уповноважила уряд (Державний секретаріат) прийняти всі необхідні міри для об’єднання українських земель в одну державу. 1 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР разом з Директорією УНР ухвалила попередній договір про злуку обох держав. 22 січня 1919 р. у Києві, на Софіївській площі, під час урочистої маніфестації було проголошено, що “ від сьогодні Західна Україна злучиться з Великою Україною в одно нероздільне тіло, соборну та суверенну державу”. Від моменту проголошення “Акту про злуку” ЗУНР була перейменована у Західноукраїнські області Української Народної Республіки (ЗОУНР). На жаль це був більше символічний момент, оскільки обидві частини дуже стрімко втрачали позицію за позицією, територію за територією.

На плечі ЗОУНР впав весь тягар польсько-української війни. Директорія, сама була втягнута у військовий конфлікт з більшовиками на СХ, і тому не могла допомогти новоприєднаним областям на ЗХ. Але реорганізована УГА, осіб досить ефективно справлялась зі своїми завданнями на перших етапах збройних змагань. У той час, коли українці були найближчими до успіху, до Галичини (лютий 1919 р.) приїхала місія Антанти на чолі з французьким генералом Жозефом Бартельмі. Місія мала завдання розв’язати польсько-український конфлікт, переклавши справу державної приналежності Галичини на вирішення Паризької мирної конференції, що почала свою роботу. Ціною перемирення мав послужити територіальний компроміс з обох боків. Лінія розділу двох ворогуючих сторін (“лінія Бартельмі”) залишала третину Галичини, разом зі Львовом і Бориславсько-Дрогобицьким нафтовим басейном по польському боці, решта земель переходила до українців. Водночас місія Бартельмі запевнювала, що у випадку згоди українського уряду на цей компроміс Антанта визнає ЗУНР і надасть їй всеможливу допомогу. Пропозиція Бартельмі була реальною можливістю для розв’язання польсько-українського конфлікту. У випадку її прийняття ліквідовувався західний фронт об’єднаної української держави і основний тягар боротьби переносився на Схід, де війська Директорії безуспішно намагалися здержати натиск більшовицьких військ. Прихід УГА на допомогу Директорії створило б військову перевагу українців на східному фронті. До того ж, збереження території ЗОУНР, хоч і значно обкроєної лінією Бартельмі, для української сторони створювало добре зорганізований цивільний тил для військових дій на Сході.

Серед галицьких українців переважала думка, що прийняти пропозицію Бартельмі, означало створити загрозу для соборності України, адже місія обіцяла визнання Антанти тільки для галицької держави. Тому позиція галицького уряду зводилася до слів наказу генерала М. Омеляновича-Павленка до УГА: “Хай нас розсудить залізо й кров!” Залізо й кров розв’язали справу не в користь українців.Поляки використали коротке перемир’я під час візиту Бартельмі для зміцнення своєї армії. У квітні 1919 р. на польсько-українському фронті відбулися докорінні зміни у розстановці сил: з Франції сюди прибула 110-тисячна армія генерала Юзефа Галлера, сформована з числа польських військовополонених, колишніх австрійських солдат й офіцерів, що пройшла навчання та обмундирування у Франції. За розпорядженням Антанти ця армія мала вести військові дії з більшовиками, але польське командування обійшло цю умову і використало її у боротьбі з українцями. У середині травня 1919 р. польські війська, підкріплені армією Галлера, перейшли у загальний наступ, і до початку червня зайняли майже всю Галичину, за винятком невеликого трикутника між р. Дністер і р. Збруч. До того ж 23 травня 1919 р. румунські війська перейшли галицько-буковинську границю і зайняли Коломию і ціле Покуття аж по Дністер. Становище української влади виглядало безнадійним.

За цих обставин 9 червня 1919 р.Нацрада передала президенту ЗОУНР Є.Петрушевичу диктаторські повноваження.Ставши диктатором, Є.Петрушевич назначив нового керівника УГА, наддніпрянського генерала Олександра Грекова, який розпочав проведення підготовленої ще до нього операції, т. зв. Чортківської офензиви (прорив, наступ). За наступні два тижні 25 тис українських солдат змусили поступитися 100–тисячну польську армію і було відвойовано майже половину території, зайнятої польськими військами. УГА швидко просувалася вперед, і знову опинилася близько воріт Львова. Успіх не вдалося закріпити через недостачу амуніції.

25 червня 1919 р. завершився закулісний торг на Паризькій мирній конференції, за яким Сх Галичина була передана в управління Польщі. 27 червня 1919 р. командування польськими військами у Галичині перейняв у свої руки сам Ю. Пілсудський. Зорганізована ним контратака відкинула українців на попередні позиції. Лише слабість натиску польських військ та вдало спланований і проведений відхід врятував УГА від повного знищення. 16-18 липня 1919 р. війська ЗОУНР перейшли р. Збруч, залишивши всю Сх Галичину у руках польської влади. Після цього, частини УГА не були розформовані, а продовжили боротьбу на Сх Україні.

Невдачі на фронті контрастували з успішною внутрішньою політикою ЗОУНР. За весь час тривання польсько-української війни в українському тилі панували лад та безпека. Політична стабільність та громадянський мир забезпечувались перш за все усталеною двопартійною системою – більшість місць у Нацраді належала націонал-демократам та їхнім політичним опонентам – радикалам. Крім того, націонал-демократи уступили певну кількість своїх місць іншим партіям, щоб забезпечити їм повноцінну участь в законодавстві й виконавчій владі. Це створило можливість утворення уряду національної коаліції. В умовах постійної розрухи й військових дій урядові вдалося налагодити адміністрацію краю, уникнути загрози поширення голоду й епідемій, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу й залізниці. За весь період польсько-української війни на території ЗОУНР не було масових репресій проти цивільного неукраїнського населення. Щоб уникнути міжнаціональних конфліктів, національним меншостям (полякам, євреям і німцям) гарантувалися широкі права, зокрема пропорційне представництво у Нацраді та право звертатися до державних органів своєю мовою (державною мовою була визначена українська).

Аграрна політика ЗУНР теж відрізнялася прагматичністю. На відміну від соціалістичних експериментів УНР, Нацрада поклала в основу земельної реформи право приватної власності. Експропріації підлягали лише державні землі, землі, що належали до членів пануючої династії, землі двірські і духовні, землі, набуті з метою спекуляції, а також ті, які перевершували певну дозволену норму площі. Приклад ЗУНР наочно показував переваги австрійської правової школи над російським правовим нігілізмом, в атмосфері якого виросли східноукраїнські політики.

Слід пам’ятати, що 1919 р. в історію України ввійшов, як рік запровадження радянської форми державності. Не слід забувати, що окрім радянської влади, в Україні все ще існує і Директорія. Нажаль, українські лідери весною і літом 1919 р. представляли собою нечисленну й позбавлену впливу соціальну групу, яка знаходилася на самій вершині вулкану насильства й анархії. Їхня трагедія полягала в тому, що вони розбудили сили, з якими не могли справитись. Окремі українські політики зверталися до французького командування з проханням виступити з засудженням погромів, оскільки саме слово “Антанта” мало ще гіпнотичний вплив для значної частини населення України. Але французи відмовилися, мотивуючи свою відмову небажанням втручатися у внутрішні справи України. Мало хто, однак, у той час усвідомлював, що дні Антанти на Україні вже полічені. 6 квітня 1919 р. Антанта поспішно евакуювала свої війська з Одеси і чорноморського узбережжя під ударами отамана Григор’єва, який перейшов на той час до лав Червоної армії. Поспішність, з якою проводилася евакуація, пояснювалась тим, що й серед самої французької армії почали проявлятися пробільшовицькі настрої.

Весь подальший перебіг української революції після весни 1919 р. – це історія

калейдоскопічної зміни урядів, відчайдушних спроб досягти нових перемог після все

частіших військових поразок, розпачливих пошуків союзників та безуспішних намагань

одержати визнання серед тих держав, які на мирній конференції у Парижі вершили долю

післявоєнної Європи.

Після того, як війська ЗОУНР перейшли р. Збруч 16-18 липня 1919 р. і українсько-польська війна для них була закінчена, частини УГА не були розформовані, а продовжили боротьбу на Сх Україні, приєднавшись до військ С. Петлюри. І протиріччя в новоствореному об’єднанні почали проявлятись практично одразу: якщо лідер ЗУНР Є. Петрушевич для боротьби із Росією і Польщею ладен був укласти угоду із Денікіним, то С. Петлюра в Денікіні бачив основного ворога. Наступ українських армій розпочався у перші дні серпня і на перших порах розвивався успішно.

30 серпня 1919 р. частини Червоної армії без бою здали Київ на милість об’єднаної української армії. Радянська влада впала вдруге, але і Директорія довго не втрималась і під ударами білогвардійців генерала Денікіна змушена вивести вже наступного дня свої війська з Києва. Ця подія в історії має назву «Київська катастрофа».

Директорія виявилася маложиттєздатним державним утворенням. У 1919 р. жодна зі сторін, яка вела боротьбу в Україні, не мала вирішальної переваги сил. (((А воювало на її території багато військових: більшовики, армія УНР, білогвардійці, банда отаманів Григор’єва, Махна та ін.. і на ЗХ Україні УГА і поляки. Були іще і партизанські загони. Тому, навіть якщо одна сторона й добивалася вирішальної переваги в силі, то її перевага могла компенсуватися тимчасовими союзами між її супротивниками. Так, весною 1919 р. не червоноармійці, а Н. Махно утримував в Україні весь більшовицький фронт проти Денікіна. Особливістю формування таких армій було те, що всі вони мали плинний особовий склад. У поведінці бійців його загонів та їхніх уявленнях про соціальну справедливість махновців, легко вгадувалися старі традиції низового козацтва і гайдамаччини. З другого боку, повстанці виявляли почуття сильної прив’язаності до своєї території. Вони наймужніше боронили ту ділянку фронту, де були їхні рідні села, сім’ї і земля. Як правило, вихід повстанських військ поза межі цієї території негативно позначувався на їхній боєздатності. Це почуття територіального патріотизму при певних обставинах легко могло еволюціонувати у національне почуття, особливо якщо ворог розмовляв неукраїнською мовою. Були випадки, коли одні і ті самі бійці по 3-4 рази побували по черзі і в Білій, і в Червоній армії. Факти частого дезертирства підривають міф про нібито класовий характер цих армій: мовляв, Червона була робітничо-селянською, а Біла – офіцерсько-буржуазною. Насправді, основну масу солдатів у кожній армії, що воювали на території України у 1919 р., складали українські селяни. В умовах, коли жодна зі сторін не мала рішучої переваги, результат військових дій залежав від того, кому надавало підтримку українське селянство. Спочатку воно підтримало ЦР проти ТУ, пізніше більшовиків проти ЦР. Селяни були основною силою у боротьбі Директорії проти П.Скоропадського, а потім, охоловши до неї, дозволили більшовикам відтиснути її з ЛВБ України. Весною 1919 р. вони повстали проти більшовиків і вітали А. Денікіна, щоб ще через декілька місяців виступити проти Денікіна й вітати більшовиків.)))

Восени 1919 р. більшість українських територій опинились під владою генерала А.Денікіна. Відновлення поміщицького землеволодіння, права власності на підприємства, нехтування соціально-політичними правами трудящих викликали масовий спротив. У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання. Український уряд хотів скористатися з нього, але на перешкоді стали суперечки між східно- та західноукраїнськими лідерами. Уряд ЗОУНР боявся йти на конфронтацію з білогвардійським рухом, тому що розраховував найти спільну мову з Антантою. Директорія, знаючи про крайні антиукраїнські настрої Денікіна, все більше схилялася до союзу з Польщею. Нарешті, в кінці вересня, обидва українські уряди дійшли до згоди і розпочали спільні військові дії проти Білої Армії.

Несподівано посеред осені вдарили холоди, які спровокували епідемію тифу. Затиснуте між трьома ворогами – російськими білогвардійцями, поляками й більшовиками – й заблоковане Антантою українське військо понесло величезні втрати. Українське керівництво не могло одержати навіть медикаментів для допомоги армії й цивільному населенню. У цьому “трикутнику смерті” армія УНР втратила до 70% свого складу. Першою припинила збройний опір УГА. У листопаді 1919 р. стався розкол армії УНР: війська Директорії вели запеклі бої з білогвардійцями, командування УГА уклало союз із Денікіним про перехід під його командування. Покинення УГА українського табору унеможливило взагалі будь-які дальші військові операції. 17 листопада 1919 р. в Кам’янець-Подільськ, останню столицю української держави вступили польські війська. Загнаний у безвихідь, 4 грудня 1919 р. Петлюра вирішив припинити регулярні військові дії і перейти до партизанської боротьби.

6 грудня 1919 р. 5 тис. вояків УНР під проводом М. Омеляновича-Павленка та Юрія Тютюнника виступили у “І Зимовий похід” по тилах більшовиків і А. Денікіна. Сам же голова Директорії С. Петлюра 5 грудня 1919 р. покинув Україну й приєднався до української місії у Варшаві. Водночас зазнала катастрофи й армія А. Денікіна. Під тиском більшовицького наступу й селянських повстань в тилу білогвардійські частини у листопаді 1919 р. відступили до Криму, своєї бази на чорноморському узбережжі. Частини УГА, знову опинившись у безвихідній ситуації – А. Денікіна було розбито, зворотна дорога до С. Петлюри закрита, а Румунія відмовила їм у притулку, – тому у лютому 1920 р. УГА перейшли на сторону більшовиків й одержали назву Червоної УГА.

Перебуваючи у безнадійному становищі, Головний отаман УНР С. Петлюра 22 квітня 1920 р. у Варшаві він заключив з урядом Ю.Пілсудського військово-політичний союз про спільну боротьби з більшовизмом. Польська сторона визнавала Директорію верховною владою УНР, а також приналежність до незалежної України Правобережжя. Натомість С. Петлюра відмовлявся на користь Польщі від Сх Галичини, Зх Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся. С. Петлюра жертвував ідеєю соборності українських земель заради ідеї самостійності. На відміну від прагнень лідерів ЦР та П. Скоропадського максимально включити у склад української держави етнічні землі, він надавав перевагу тому, що можна було реально досягнути у даних умовах. На його думку, базою української державності мала бути Сх Україна, а її визволення з під більшовицької влади – першочерговим завданням.

Варшавський договір між Польщею й Україною називали “договором Пілсудського і Петлюри”. У цьому означенні багато гіркої правди: ані в українському, ані в польському суспільстві цей договір не користувався популярністю. Серед українців йому противилися у першу чергу галичани. М. Грушевський і В.Винниченко в еміґрації звинуватили Петлюру у зраді ідеалів соціалізму ради сліпого націоналізму. У самому петлюрівському таборі голова уряду Ісак Мазепа подав у відставку, щоб уникнути відповідальності за наслідки союзу з Польщею. З боку польського суспільства українську політику Ю.Пілсудського підтримувала тільки невелика група його однодумців із лівого табору. Польський сейм й ширші політичні кола хоча активно не противилися, але й не сприймали союзу з УНР.

25 квітня 1920 р. об’єднані польсько-українські війська перейшли Збруч і вступили в бої з Червоною Армією. Загальна чисельність військ УНР становила 15 000 осіб, польська армія була у кілька разів більшою, при цьому вони були непогано обмундировані та озброєні. Чисельність Червоної армії була значно меншою. Це і визначило хід воєнних подій на початковому етапі війни. 7 травня 1920 р. об’єднані польсько-українські війська вступили у Київ. Але тріумф був короткотривалим: уже через тиждень радянські війська розпочали контрнаступ, і 11 червня 1920 р. вони взяли українську столицю.

У прокламації до українського населення Ю. Пілсудський запевнював, що польські війська перебуватимуть на українській території доти, доки український уряд сам не зможе перейняти владу. Польське командування застерігало військо, що ставить перед собою завдання не лише розгрому радянської армії, але й здобуття симпатій українського населення. Однак, однієї тільки “паперової пропаганди”, з огляду на старий польсько-український антагонізм, не вистачало – все залежало від поведінки кожного польського солдата й офіцера і як тільки польські війська опинилися на Правобережжі, польська військова адміністрація кинулася грабувати майно і вивозити його до Польщі. Політика реквізицій змусила ще раз піднятися українське селянство, на цей раз проти нових окупантів. З іншого боку, польський наступ й захоплення Києва, “матері міст руських”, викликали піднесення російських національних почуттів.

Але Червона армія, розробивши план контрнаступу, силами Кінної армії В. Будьонного в Україні та армії М. Тухачевського у Білорусії відтиснула Ю. Пілсудського аж під самі ворота Варшави. Вирішальні бої почалися 5 червня 1920 р.

У другій половині липня 1920 р. радянські війська вступили на територію Польщі. Польща опинилась перед загрозою воєнно-політичного краху, тому за дорученням Верховної ради Антанти лорд Керзон звернувся до радянського уряду з нотою протесту. Радянський уряд відкинув всі ці вимоги і продовжував наступ. На відвойованій території Галичини було тут же проголошено радянську владу з усіма її атрибутами: Галревком, КПСГ та утворення Галицької соціалістичної радянської республіки (ГСРР).

Однак,переоцінка власних сил та прорахунки радянської сторони врятували польський уряд від повної капітуляції. 16-18 серпня 1920 р. під Варшавою відбулася битва, у якій радянські війська зазнали нищівної поразки і почали відступ до р. Збруч. 12 жовтня 1920 р. Польща із Росією підписала перемир’я, українські війська залишились наодинці і 21 листопада 1920 р. С. Петлюра востаннє перейшов зі своєю армією Збруч у західному напрямку. До кінця листопада рештки української армії були інтерновані (розпущена) і армія УНР перестала існувати.

В це же час, після заключення Ризького перемир’я, Червона армія змогла зосередити свої ударні сили на Півдні проти білогвардійців генерала П.Врангеля. Успіхи Врангеля були можливими, доки більшовики були зайняті війною з поляками, а на початку листопада 1920 р. Червона армія під керівництвом М. Фрунзе впритул підійшла до Криму, і, форсувавши мілководну морську затоку Сиваш, з численними втратами прорвала систему могутніх земляних укріплень півострова. До середини листопада весь Крим був зайнятий радянськими військами, а Врангель з рештками своїх частин евакуювався морем до Туреччини, а далі – на Захід. Ввірвавшись на півострів, розлючені червоноармійці і чекісти здійснили жорстоку розправу над місцевим населенням. Різні джерела називають кількість загиблих від 40 до 150 тис. осіб. Таким кровавим акордом закінчилися воєнні дії на Україні.

18 березня 1921 у Ризі був підписаний мирний договір між Росією й Української РСР, з одного боку, та Польщею з другого. Обидві договірні сторони визнавали незалежність радянської України і Білорусії і встановлювали спільний кордон значно далі на схід від т.зв. лінії Керзона – лінії, яку у 1919-1920 рр. визнала Антанта як етнічний східний кордон Польщі. Ризький договір ґарантував окремою статтею культурні, мовні і релігійні права української, білоруської і російської меншості в Польщі та польської меншості в Україні, Білорусії і Росії.

В умовах безперервних селянських повстань український уряду Польщі виробив

відчайдушний план – ввести в Україну свої військові частини, щоб об’єднати всі партизанські загони і вимести звідти більшовицьку владу. З інтернованих у польських таборах вояків УНР була сформована Українська Повстанська Армія (УПА). У листопаді 1920 р. під проводом генерала Ю. Тютюнника вона розпочала «ІІ Зимовий Похід». Однак ця кампанія тривала набагато коротше за першу. Головна повстанська група була оточена 7 листопада 1920 р. біля містечка Базар на Житомирщині червоною кіннотою під проводом Г. Котовського. Частина бійців загинула у битві. Інша група разом з штабом прорвали оточення і 20 листопада відійшли на територію Польщі. Більшість, однак, потрапили у полон. 359 чол. з них були розстріляні 23 листопада 1920 р., відмовившись перейти на бік радянської влади.