Принципи продуктивності праці, які сформулював Емерсон у своєму вченні.

У своїй праці «Дванадцять принципів продуктивності» він сформулював принципи керування, що забезпечують ріст продуктивності праці, які не втратили свого значення й донині.

Головна ідея Емерсона полягає в наступному: щира продуктивність праці завжди дає максимальні результати при мінімальних зусиллях. Напружена праця дає великі результати при зусиллях ненормальних. Напруга й продуктивність - це не тільки не те саме, але й речі прямо протилежні. Працювати напружено - значить докладати максимальних зусиль. Працювати продуктивно - значить докладати зусиль мінімальні. Відоме багатьом з нас прагнення виконати план за всяку ціну - це і їсти спроба вирішити економічне завдання не за рахунок раціональної організації роботи, а шляхом авралу, командних методів керування, примуса працівників. Не виробництво повинне підбудовуватися до керування, уважає Емерсон, а керування повинне обслуговувати виробництво.

Приведемо всі дванадцять принципів продуктивності, як вони сформульовані автором.

1. Точно поставлені ідеали й цілі

Організацію надихають різні ідеали й мети. Якщо вони спрямовані в одному напрямку, то результат колосальний. На ділі, всі тягнуть у різні сторони. Також часто зустрічається розпливчастість і невизначеність основної мети. Виразного подання про неї найчастіше немає навіть у керівників.

2. Здоровий глузд.

Кожний вірить у наявність у нього здорового глузду - інакше відсутня віра в себе. Але є здоровий глузд нижчого, вузького порядку. Але є й здоровий глузд вищого порядку, він припускає освіченість, освіченість і далекоглядність. Вузький здоровий глузд штовхає на розбазарювання природних ресурсів. Часто за дрібної щохвилинною вигодою не зауважують великі втрати. Багато великих станів були зроблені саме таким шляхом. Для того щоб уникнути недальновидних рішень необхідна компетентність.

3. Компетентна консультація

Ремісники робили всі самі й покладалися тільки на свої сили. Вони не мали потребу в юристах, агентах по закупівлі, рекламних агентах, хіміках або інженерах-раціоналізаторах. Велике виробництво припускає необхідність кваліфікованих фахівців-консультантів. Це пов'язане зі швидким науковим прогресом. Одна людина вже не може бути компетентний у всіх галузях науки, необхідних для сучасного виробництва.

4. Дисципліна

В основі сучасної організації лежить точний розклад часу. Існує нижча й вища дисципліна. Коли багатій, що не заводить собі твердого розкладу, постійно змушує слуг діяти по настрої, ми маємо справу з нижчою дисципліною. На рівні організації це порушення загального порядку через лінь, непогодженості та ін. Найважливіший регулятор поводження - правила організації. Кожний повинен знати свою роль у спільній справі, точно певні обов'язки, необхідний точний і швидкий облік всіх дій і результатів, нормалізовані умови й нормовані операції, плюс система винагород за продуктивність. Вища дисципліна дається не страхом. Але вся строгість дисципліни повинна бути спрямована проти всіх невідповідних елементів.

5. Справедливе відношення до персоналу.

Найкращою основою для мирних і гармонічних відносин, для високої продуктивності праці, є ретельний відбір персоналу. Спочатку ретельно відбирають кандидатів, з огляду на утворення, стан здоров'я й навіть біографію, що дає вказівки на деякі моральні властивості, а потім звертаються із прийнятими чесно й справедливо. Для цього необхідна доброзичливість і почуття справедливості. Від робітника не можна вимагати, щоб він працював на свого підприємця за меншу плату, чим та, яку він може одержати за тих самих умов праці в іншого підприємця. Але й від підприємця не можна вимагати, щоб він платив дорожче розцінок прийнятих у конкурентів.

6. Швидкий, надійний, повний, точний і постійний облік.

Існує облік нормалізованих умов, облік нормованих операцій, облік дисципліни, облік справедливості. Основним же є облік собівартості й продуктивності, у який входить облік всіх перерахованих вище факторів.

Ціль обліку в тім, щоб збільшити число й інтенсивність застережень, щоб дати нам такі відомості, яких ми через зовнішні почуття не одержуємо. Необхідні усе більше зроблені інструменти обліку (термометр - інструмент обліку температури). Обліковим документом є все, що дає відомості. Але простого обліку всіх відомостей недостатньо. Найбільш важливий для керування облік продуктивності. Одна із цілей наукового керування перетворити облік продуктивності в облік собівартості. Як правило, при росту продуктивності собівартість падає.

7. Порядок і планування роботи.

8. Норми й розклади.

Високі результати в праці зв'язані не з підвищенням, а зі скороченням зусиль. Скорочення зусиль досягається завдяки знанню й обліку всіх резервів продуктивності, умінню реалізувати їх на ділі й уникнути невиправданих трудових витрат, втрат часу, матеріалів, енергії.

9. Нормалізація умов.

Потрібно не людини пристосовувати до машини, а створювати такі машини й технології, які дали б можливість людині робити більше й краще.

10. Нормування операцій.

Праця необхідно нормувати так, щоб робітник міг виконати завдання й гарно заробити.

11. Письмові стандартні інструкції.

Вони служать для того, щоб звільняти мозок працівника для ініціативи, винаходів, творчості.

12. Винагорода за продуктивність.

Доцільно ввести систему оплати праці, що враховує як час, витрачений працівником, так і його вміння, що проявляються в якості його роботи.

 

Суть кейсового підходу.

Ситуаційний чи кейсовий (case), підхід до управління, як і системний, є швидше способом мислення, ніж набором конкретних дій. Метод був розроблений у Гарвардській школі бізнесу (США) і пропонує майбутнім менеджерам швидко вирішувати проблеми в конкретній ситуації. Цей підхід вимагає ухвалення оптимального рішення, що залежить від співвідношення наявних факторів. Якщо процес-ний і системний підходи в менеджменті більш доцільно застосовувати в спокійній обстановці й у процесі планомірної діяльності менеджера, то ситуаційний підхід частіше використовують у нестандартних і непередбачених ситуаціях.

У цьому підході збережена концепція процесу управління, застосовна до всіх організацій. Але ситуаційний підхід визнає, що, хоча загальний процес однаковий, специфічні прийоми, які повинен використовувати керівник для ефективного досягнення цілей організації, можуть значно варіювати. Керівництво повинне визначити, яка структура чи прийом управління найбільше підходить для даної ситуації. Більше того, оскільки ситуація може мінятися, керівництво повинне вирішувати, як необхідно відповідно поміняти організаційну структуру, щоб зберегти ефективність організації. Ситуаційний підхід концентрується на ситуаційних розходженнях між організаціями й усередині самих організацій. Він намагається визначити, які значимі перемінні ситуації і як вони впливають на ефективність організації. Методологію ситуаційного підходу можна пояснити як чотирьохступеневий процес:

керівник повинен бути знайомий із засобами професійного управління, що довели свою ефективність;

кожна з управлінських концепцій і методик має свої сильні і слабкі сторони чи порівняльні характеристики у випадку, коли вони застосовуються до конкретної ситуації. Керівник повинен уміти передбачати ймовірні наслідки (як позитивні, так і негативні) від застосування даної методики чи концепції;

керівник повинен уміти правильно інтерпретувати ситуацію;

керівник повинен уміти зв'язувати конкретні прийоми, що викликали б найменший негативний ефект і приховували б найменше недоліків, з конкретними ситуаціями, у такий спосіб забезпечуючи досягнення цілей організації найефективнішим шляхом в умовах існуючих обставин.

Ситуаційні теорії управління дають деякі рекомендації щодо того, як варто управляти в конкретних ситуаціях. При цьому виділяються чотири обов'язкових етапи, що повинні бути здійснені менеджером для того, щоб домогтися ефективного управління в кожній конкретній ситуації

по-перше, управління повинно вміти здійснювати аналіз ситуації з погляду того, які вимоги до організації пред'являє ситуація і що для неї характерне;

по-друге, має бути обраний відповідний підхід до здійснення управління, який би найбільшою мірою і щонайкраще відповідав вимогам, висунутим до організації з боку ситуації;

по-третє, управління повинно створювати потенціал в організації і необхідну гнучкість для того, щоб можна було перейти до нового управлінського стилю, що відповідає ситуації;

по-четверте, управління повинно зробити відповідні зміни, що дозволяють підлаштовуватися до ситуації.

 

49. Основні етапи розвитку управлінської науки за радянських часів на території України.
Так як Україна входила до складу СРСР, то її управлінська наука розвивалася виходячи з підходів, які тоді були. Ряд досліджень були спрямовані на вдосконалення адміністративно-командної системи, в зв'язку з чим був накопичений певний досвід.

Автори Андрушків Б.М. і Кузьмін О.Є. в своїй книзі виділяють сім етапів розвитку управлінської науки за радянських часів:

1-ший етап (жовтень 1917 — березень 1921). Розроблено форми й методи державного централізованого управління виробництвом, обгрунтовано принципи централізму, організаційні методи управління, диктатури та державного регулювання.

2-гий етап (1921 — 1928). Подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом. Зроблені спроби застосування так званого госпрозрахунку як основи економічного управління. З'явилися трести й синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих в управлінні.

3-тій етап (1929 — 1945). Організація індустріальної бази суспільного виробництва, вдосконалення структурного управління, методів підбору та підготовки кадрів, планування і організації виробництва.

4-тий етап (1946 — 1965). Пошук нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спроба переходу до територіальної і територіально — галузевої системи управління, що призвело до поглиблення адміністрування.

5-тий етап (1965 — 1975). Здійснена спроба господарської реформи шляхом посилення ролі економічного управління.

6-тий етап (1975 — 1995). Усвідомлення неможливості реформування адміністративно — командної системи. Цей етап підтвердив необхідність радикальної зміни економічних відносин і корінних економічних реформ, проведення яких належить до сьомого етапу (1985). В ньому розрізняють:

1-ший підетап — робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку;

2-гий підетап — застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу, розвиток орендних відносин;

3-тій підетап — впровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, розширення економічної свободи;

4-тий підетап — впровадження територіального господарського розрахунку на всіх рівнях управління;

5-тий підетап — початок ринкових реформ. Реалізація цього підетапу здійснюється вже в умовах розвитку незалежної національної економіки України.

На різних етапах розвитку управлінської науки суттєвий внесок в неї зробили такі відомі українські вчені, як О. Терлецький, М. Павлик, М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський, М. Туган-Барановський, І. Вернадський, М. Вольський, Г. Цехановецький, К. Воблій, Т. Войнаровський, В. Бандера, І. Коропецький та ін.