США в 60-70 роках. Карибська криза.

США в 1945-1960 роках.

 

Загальне становище

Упродовж Другої світової війни в житті США відбулися докорінні зміни. Воєнні дії розгорталися за тисячі кілометрів від їхньої території, й Сполучені Штати, на відміну від інших країн, не зазнали бідувань і руйнувань, пов’язаних з війною. Порівняно невеликими були й людські втрати на фронтах - вони становили 292 тис. полеглих у боях і 10 тис. цивільного населення.

США не тільки не виснажили свої матеріальні ресурси, а навпаки, стали єдиною країною, яка в ході війни значно при множила свою економічну та військову могутність. Приблизно в 2,5 рази зросло промислове виробництво. Поліпшилося матеріальне становище населення. Спираючись на міцну господарську основу, США посіли панівні позиції у світовій економіці. Щодо їх військової могутності, то лише Радянський Союз міг з ними конкурувати. США монопольно володіли найгрізнішою на той час зброєю - атомною, мали у своєму розпорядженні потужну стратегічну авіацію. Рятуючись від нацизму, до США емігрувало багато видатних учених із Європи. Вони значно посилили науково-технічний потенціал країни.

Наприкінці війни сталися важливі зміни у владі. 12 квітня 1945 р. помер президент Франклін Рузвельт і, відповідно до конституції, президентське крісло перейшло до віце-президента Гаррі Трумена, який обіймав цю посаду до 1952 р.

Гаррі Трумен в складних умовах переходу від війни до миру, різкого ускладнення міжнародної обстановки і гострої внутрішньополітичної боротьби виявився на висоті завдань, що постали перед його адміністрацією. Він продемонстрував непоступливість і рішучість у протистоянні з СРСР і дотримувався цієї лінії впродовж усього свого президентства.

Економіка

Після закінчення війни перед адміністрацією постало надзвичайно складне завдання - перевести економіку країни на мирний шлях розвитку. Зокрема необхідно було створити умови для працевлаштування демобілізованих військовослужбовців. Для цього потрібні були величезні кошти. Не в останню чергу завдяки державному регулюванню це було здійснено досить таки успішно.

У повоєнний період скоротилися державні замовлення, зменшився попит на робочу силу. Зарплатня робітників на деякий час скоротилася, й це спричинило могутню хвилю страйкового руху, особливо в 1946 р. Невдоволені страйками працедавці вимагали «приборкання» профспілок як організаторів і керівників страйкового руху, а також суворішої регламентації проведення самих страйків. Конгрес пішов назустріч власникам підприємств, прийнявши у 1947 р. Акт про регулювання трудових відносин (закон Тафта-Хартлі), яким суттєво обмежувалися можливості проведення страйків, а діяльність профспілок ставилася під жорсткий урядовий контроль.

На виборах 1952 р. президентом було обрано кандидата від Республіканської партії, надзвичайно популярного серед американців героя Другої світової війни генерала Дуайта Ейзенхауера. Хоча республіканці за підтримки правих піддавали нищівній критиці діяльність попередньої адміністрації, проте, прийшовши до влади, по суті продовжили її курс.

Яскравим проявом «холодної війни» в США стала кампанія викриття «підривної діяльності». Цю діяльність приписували комуністам та їхнім прихильникам. По суті, боротьба проти підривної діяльності комуністів давала правим політикам привід по дискредитації своїх політичних противників.

«Викривальна» діяльність у першій половині 50-х років набула абсурдного, істеричного характеру. За ім’ям ідейного натхненника цієї кампанії сенатора Джозефа Маккарті вона одержала назву «маккартизм». Втративши почуття міри, Маккарті твердив про засміченість «червоними» вищих ешелонів влади.

Оскільки маккартисти, яким Республіканська партія й адміністрація Д. Ейзенхауера на перших порах потурали, дискредитували владні структури останні змушені були відповідно зреагувати. Наприкінці 1954 р. сенат США засудив діяльність Дж. Маккарті. Цього виявилося достатньо для краху політичної кар’єри несамовитого сенатора, а одночасно і для припинення роздмуханої ним кампанії. Наступ ультраправих сил, досягши свого піку, пішов на спад.

 

Період консенсусу

«Період консенсусу» припав на другу половину 50-х років. Його суть полягала в тому, що обидві головні політичні партії США - республіканці й демократи - відмовилися від взаємних запеклих нападок на основі поступок з ключових проблем внутрішньої і зовнішньої політики. Саме тоді було ухвалено закони про громадянські права, що стало позитивним відгуком законодавців на посилення руху чорношкірого населення. Важливе значення мав закон про освіту (1958), який передбачав на федеральному рівні ряд заходів, спрямованих на підвищення якості навчання в середній і вищий школі.

Науково-технічна революція

Після закінчення війни американська економіка отримала нові імпульси зростання: збільшився попит на товари масового споживання всередині країни, а за кордоном - на американські продовольчі товари. З середини 50-х років настала доба науково-технічної революції (НТР). Саме Сполучені Штати стали першою в світі країною, де НТР розпочалася й набрала обертів. Набагато зросли капіталовкладення в економіку.

Характерними рисами НТР стали:

· автоматизація виробництва,

· впровадження електронно-обчислювальних машин.

 

НТР оновила весь виробничий апарат, піднесла його на новий щабель.

Рівень безробіття та інфляції в 50-ті роки був порівняно невисоким. Постійно зростали доходи населення. Наприклад, середня зарплата у Сполучених Штатах Америки перевищувала заробітки англійських чи західнонімецьких робітників утричі. Невпинно зростали середні верстви, розширювався прошарок американців - посідачів акцій.

Розвиток американської економіки не був поступальним: у 1948-1949, 1953-1954, 1957-1958 і 1960-1961 рр. були економічні спади. Вони були нетривалі й неглибокі, однак темпи розвитку промисловості у 50-ті роки були невисокими.

Не останню роль у відставанні США за цим показником відігравав високий рівень заробітної плати робітників і службовців, що збільшувало собівартість американських товарів, а отже, знижувало рентабельність виробництва. Як наслідок, частка США у світовому промисловому виробництві (без країн комуністичного блоку) зменшилася з 62 % у 1946 р. до 45 % у 1960 р.

 

Рух за рівність правах.

Помітним явищем у суспільно-політичному житті США стало розгортання руху, спрямованого проти поширеної, особливо у південних штатах, расової нерівноправності чорношкірих американців. Пожвавлення їхньої боротьби проти дискримінації, за свої громадянські права було викликано низкою чинників. Насамперед змінювалася соціальна структура афроамериканського населення, яке становило 10-11% людності країни. Їх найбільше обурювала расова сегрегація - політика примусового відокремлення негрів від білих, що існувала в південних штатах у навначальних закладах, у сфері побутового обслуговування, у громадських місцях, на транспорті.

Іскрою, що спричинила спалах «негритянської революції», став інцидент у міському автобусі у Монтгомері (штат Алабама) 1955 р., коли чорношкіра американка відмовилась поступитися місцем білому пасажирові.

Гостро стояло питання про виборчі права чорношкірих. На шляху їх здійснення в південних штатах створювалися всілякі перешкоди. Конгрес у 1957 і 1960 рр. ухвалив закони про громадянські права, які передбачали заходи щодо забезпечення виборчих прав афро-американців та кримінальну відповідальність за насильницькі дії з метою перешкодити користуванню цими правами.

Негритянський рух очолив Мартін Лютер Кінг. Він проповідував активні, але ненасильницькі методи боротьби, засновані на християнських засадах.

 

США в 60-70 роках. Карибська криза.

 

У 1960 р. президентом США було обрано представника Демократичної партії 43-річного Джона Кеннеді. Розпочинаючи діяльність на посаді президента, він висунув програму досягнення «нових рубежів». Її наріжним каменем мало стати стимулювання економічного зростання США шляхом розширення капіталовкладень, дальшого розгортання НТР.

 

Програма передбачала проведення важливих заходів у соціальній сфері:

· комплексну перебудову відстаючих районів, підвищення мінімальної заробітної плати,

· перекваліфікацію безробітних,

· допомогу фермерам,

· розширення соціального забезпечення.

 

У сфері зовнішньої політики передбачалося зростання військової могутності країни в умовах змагання з Радянським Союзом, який демонстрував дедалі новіші досягнення у галузі космічних досліджень і нарощування ракетно-ядерних озброєнь. Втілення в життя цих накреслень вимагало посилення регулюючої ролі держави й величезних бюджетних асигнувань, передусім на соціальні потреби.

 

Свою програму Дж. Кеннеді неухильно втілював у життя. Успіхові реформ значною мірою сприяло оздоровлення економіки: спад 1960-1961 рр. змінився стрімким господарським піднесенням.

Реформаторська політика Дж. Кеннеді неоднозначно сприймалася в американському суспільстві. В той час, як широкі верстви громадянства вітали її, впливові ультраконсервативні сили піддавали курс президента нищівній критиці. Це ж стосувалося і зовнішньої політики його адміністрації, що поєднувала непохитність у справі підтримання ролі США як лідера західного світу, готового заступити шлях радянським зазіханням, з прагненням до діалогу з СРСР, схильністю до розумних компромісів вах різкої поляризації суспільно-політичних сил усередині США 22 листопада 1963 р. в м. Даллас (штат Техас) президента Дж. Кеннеді було вбито. Ця подія вразила американський народ і всю світову громадськість.

1036 днів - менше трьох років провів Дж. Кеннеді на посту президента США. За цей короткий період він виявив себе видатним діячем, людиною з широкими і нестандартними поглядами. Дж. Кеннеді ввійшов в історію як один з найталановитіших і найяскравіших керівників Американської держави.

 

Відповідно до конституції президентські повноваження перебрав віце-президент Ліндон Джонсон. Наступного 1964 р. він здобув перемогу на президентських виборах. У галузі внутрішньої політики Л. Джонсон в основному продовжував курс, започаткований його попередником. Новий президент висунув широкий план соціальних реформ під гаслом побудови «великого суспільства».

У програмі Л. Джонсона робилася спроба комплексного розв’язання найскладніших соціальних проблем, що дозволило б значно піднести рівень життя мільйонних мас американського населення. Однак центральним завданням програми «великого суспільства» стала боротьба за викоренення бідності. Питання це було невідкладним, оскільки у США налічувалося понад 36 млн громадян (близько 20 % населення країни), чиї доходи були нижчими за рівень бідності. У 1964 р. з ініціативи уряду конгрес ухвалив закон, який запроваджував заходи щодо подолання бідності. Наголос робився на допомозі незаможним людям у здобутті освіти, набутті професій, розширенні соціальних пільг. Намічені заходи вже незабаром дали відчутні результати.

Адміністрація демократів в умовах небувалого піднесення антирасистського руху чимало зробила у справі ліквідації нерівноправності афроамериканців. Нові закони про громадянські права 1964 року і 1968 років та інші акти конгресу забороняли дискримінацію при реєстрації виборців, при наймі й звільненні працівників, у шкільництві, в громадських місцях, при продажу і здачі в оренду житла. Було створено відповідні важелі для неухильного виконання цих законів.

Загалом же соціальні та політичні реформи у США в середині шестидесятих років досягли розмаху, якого країна не знала від часів «нового курсу» Рузвельта.

Однак реформаторська діяльність Льюіса Джонсона після багатообіцяючого старту 1964 року 1965 років загальмувалась, і не в останню чергу через втягнення Сполучених Штатів Америки у війну в Індокитаї, ведення якої потребувало чимраз більших коштів. Соціальні програми стали згортатися.

 

Вплив НТР на економіку

Вирішальний вплив на піднесення тогочасної американської економіки справило дальше розгортання НТР. Відбулось якісне перетворення основних складових виробництва, насамперед його автоматизація. Значно зросло застосування комп’ютерної техніки. НТР дозволила США обігнати СРСР у галузі освоєння космосу, тісно пов’язаній з військовим виробництвом. Свідченням успіхів США став політ на Місяць 20 липня 1969 р. космічного корабля «Аполлон-11» з трьома астронавтами на борту.

НТР спричинила значні структурні зрушення в економіці США. Першорядного значення набули галузі промисловості, пов’язані з найновішими досягненнями науки і техніки: електроенергетика, радіотехніка, хімічна промисловість, найсучасніші види машинобудування. Найповнішого технічного переоснащення зазнало сільське господарство. Швидкими темпами НТР охоплювала й галузі невиробничої сфери - торгівлю, обслуговування, кредитно-фінансову систему, апарат управління.

Показником розгортання НТР став стрімкий злет освіти, зокрема вищої. Якщо в 30-х роках лише 4 % молоді студентського віку навчались у вузах, то в середині 60-х - 35 %. Водночас суттєво підвищився рівень кваліфікації працівників.

Результатом згаданих процесів було прискорення темпів економічного зростання. За вісім років (1961-1968) промислове виробництво США збільшилося на 50 %. Економічні успіхи сприяли зростанню життєвого рівня американців. Але Сполученим Штатам у 60-ті роки так і не вдалося подолати відставання за темпами економічного розвитку від країн Західної Європи та Японії.

 

У другій половині 50-х і на початку 60-х років антирасистський рух за всієї своєї масовості мав винятково мирний, ненасильницький характер. Пізніше мирні форми боротьби відступили на другий план, а дедалі більшої популярності набули радикальні, екстремістські настрої.

4 квітня 1968 р. від кулі вбивці загинув М.Л. Кінг. Упродовж тижня негритянські повстання охопили понад 200 міст країни. Заворушення, що послідували за вбивством М.Л. Кінга, були останнім спалахом масового негритянського руху, після чого він швидко зійшов нанівець, оскільки на той час досяг своїх основних цілей.

Водночас у 60-ті роки стрімко піднісся молодіжний рух, у першу чергу студентський. Спалах студентської активності був пов’язаний насамперед з помітним кількісним зростанням Цього прошарку та змінами в його соціальному складі.

Карибська криза

Відразу ж після приходу до влади демократи вжили заходів щодо підвищення обороноздатності країни. Оскільки Радянський Союз у ході гонки озброєнь домігся вагомих результатів у створенні та виробництві ракетно-ядерної зброї стратегічного призначення, США приділили першочергову увагу розгортанню саме цих видів озброєння. Зросла чисельність регулярних збройних сил.

 

У зв’язку з спробою розміщення радянських ракетно-ядерних установок на Кубі в 1962 р. різко загострились американо-радянські відносини, що знайшло прояв у Карибській кризі. Пік напруження відомий як Карибська криза тривав з 14 жовтня по 28 жовтня 1962 року.

 

Мирне, компромісне розв’язання кризи дало американському урядові надію на можливість вирішення нагальних проблем міжнародного життя шляхом переговорів з керівництвом СРСР і взаємних поступок.

Каменем спотикання для адміністрації демократів стала, починаючи з 1964 р., безпосередня участь США у війні в Індокитаї. Хоча чисельність американських військових, оснащених найновішою військовою технікою, у Південному В’єтнамі перевищила 500 тис. чоловік, американцям не вдалося досягти значних успіхів у цій війні. Участь США у війні розколола американське суспільство: частина американців виступала за її продовження, інші ж рішуче наполягали на припиненні втручання США. Нездатність американського експедиційного корпусу у В’єтнамі добитися перелому у війні призвела до послаблення позицій правлячої Демократичної партії й особисто президента Л. Джонсона.

 

На виборах 1968 року президентом було обрано кандидата Республіканської партії Річарда Ніксона. Річард Ніксон прийшов до влади в період, коли економічне становище країни ускладнювалось, і ці тенденції мали тривалий характер. Уже з другої половини 60-х років помітно сповільнилися темпи господарського розвитку, а згодом посилилась інфляція. На початку 70-х років послабилися зовнішньоекономічні позиції Сполучених Штатів Америки, похитнулися міжнародні позиції долара. Свою економічну політику Річард Ніксон намагався узгоджувати з різкими змінами господарської кон’юнктури.

Широкомасштабною була соціальна політика адміністрації Річарда Ніксона: по суті вона становила продовження курсу, започаткованого у 60-ті роки демократами. Збільшувались обсяги виплати пенсій та інших видів соціальної допомоги; особливо широкого розповсюдження набула допомога родинам з доходами, нижчими офіційної межі бідності.

На чергових президентських виборах 1972 р. Р. Ніксона було обрано президентом на новий термін. Зрештою, демократи, як і в 1968 р., здобули перемогу на виборах до конгресу, зберігши стійку більшість в обох його палатах.

«Поділене правління» - період коли виконавча влада належала республіканцям, а законодавчу контролювали демократи - породжувало чимраз більшу напруженість між цими владними структурами. Як і його попередники, Р. Ніксон прагнув до розширення президентських повноважень. Не раз він діяв в обхід законодавчого органу.

Під час виборчої кампанії 1972 р. у штаб-квартирі Демократичної партії, у вашингтонському кварталі Уотергейт, поліція затримала групу зловмисників, які намагалися встановити підслуховуючу апаратуру. Після виборів було оприлюднено факти про те, що президент і його найближче оточення не тільки були поінформовані щодо згаданої акції, але й всіляко намагалися зам’яти цей неприємний інцидент. Вибухнув гучний скандал, справа стала предметом розслідування у конгресі та вищих судових інстанціях.

Що ж до самого Р. Ніксона, то слідство у його справі зайшло так далеко, що конгрес розпочав процедуру імпічменту - усунення президента від займаної посади. За такої ситуації Р. Ніксону не залишалося нічого іншого, як піти у відставку (серпень 1974 p.), президентом став Дж. Форд.

«Уотергейтська справа» сколихнула всю американську громадськість. У ширшій перспективі вона пішла на користь суспільству: розслідування «уотергейтської справи» засвідчило непохитність засад американської демократії й те, що у правовій державі ніхто не може безкарно зловживати владою, в тому числі й президент.

Дж. Картер прийшов у Білий дім у час, коли економічне становище країни покращувалося, криза 1974-1975 pp. лишилася позаду. Зусилля його адміністрації в господарській сфері були спрямовані на якнайшвидшу ліквідацію наслідків спаду: прискорення темпів економічного зростання, скорочення безробіття. На відміну від попередніх адміністрацій демократів, Дж. Картер обрав інші засоби для досягнення своїх цілей: скорочення державних видатків, насамперед на соціальні потреби, і зменшення податків для заохочення нових капіталовкладень в економіку. Загалом економічна стратегія Дж. Картера продовжувала започаткований Дж. Фордом курс на згортання державного регулювання економіки; шляхом надання пільг корпораціям уряд заохочував розширення інвестицій.

Суспільно-політичні рухи

Характерною рисою суспільно-політичних рухів 70-х років був помітний спад їхньої активності порівняно з бурхливими 60-ми аж до цілковитого занепаду таких донедавна могутніх рухів, як антирасистський, молодіжний, антивоєнний. Пішов на спад також профспілковий рух: кількість членів профспілок помітно скоротилася.

Економіка

Розвиток американської економіки в 70-ті роки був складним і неоднозначним. Основною її тенденцією (як в усіх індустріально розвинутих країнах загалом) було зниження темпів господарського зростання. Тричі протягом цього періоду економіка США зазнавала кризових спадів: у 1969-1970, 1974-1975 і з 1979 pp. Депресія 1974-1975 pp. була найглибшою за весь повоєнний період: абсолютне падіння промислового виробництва склало близько 9 %. Ще серйознішою загрозою стала інфляція, яка під час економічних спадів не тільки не вгавала, як це завжди було раніше, а, навпаки, посилювалася. Чималої шкоди завдала американській економіці світова енергетична криза.

Потужне американське господарство протистояло труднощам. На світове подорожчання енергоресурсів воно зреагувало переведенням виробництва на ресурсозберігаючі технології. Це вимагало докорінної перебудови всієї технологічної бази економіки. Згаданий процес розпочався 1977 р. й одержав назву «реіндустріалізація». Робилися величезні приватні та державні інвестиції, у першу чергу в такі галузі, як машинобудування, електроенергетична, видобудовна та хімічна промисловість.

На вищий щабель піднялась автоматизація виробництва. Звичним стало застосування ЕОМ, мікропроцесорів, верстатів з програмним управлінням, автоматизованих ліній і промислових роботів. Автоматизація, незважаючи на великі початкові затрати, забезпечувала значний техніко-економічний ефект: скорочувалися загальні витрати виробництва, підвищувалася продуктивність праці та якість продукції.

Саме американська економіка проторувала шлях другому етапові НТР, який з середини 70-х років розгорнувся в індустріально розвинутих країнах. Важливим було й те, що призупинилося відставання темпів економічного розвитку США від інших передових країн.

Міжнародня розрядка

У 1972-1974 pp. відбувся ряд американо-радянських зустрічей на найвищому рівні. В результаті переговорів було підписано низку важливих документів. Серед них - «Основи взаємовідносин між США і СРСР», де зазначалося, що в ядерну епоху не існує іншої основи для підтримання відносин між обома державами, крім мирного співіснування. Також було укладено два надзвичайної ваги пакти, спрямовані на стримання гонки озброєнь: Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про деякі заходи обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1).

Американо-радянські домовленості відіграли значну роль не лише в розвитку двосторонніх відносин. Вони стали найважливішим чинником у процесі загальної розрядки міжнародної напруженості в 70-ті роки. Свідченням того, як далеко зайшов прогрес у відносинах між обома наддержавами, став спільний американо-радянський космічний політ та стикування кораблів «Аполлон» і «Союз» у липні 1975 р.

Однак поряд з прогресом у відносинах між США та СРСР нагромаджувались і взаємні претензії, зберігались обопільні побоювання та недовір’я. Незважаючи на укладені договори та угоди, гонка озброєнь тривала, і Радянський Союз попри всю миролюбну риторику всіляко намагався випередити Сполучені Штати. Наприкінці грудня 1979 р. СРСР вчинив інтервенцію в Афганістан, й розрядку було зірвано. Відносини між наддержавами знову загострилися. На роки президентства Дж. Картера припало особливе нарощування Радянським Союзом своєї військової могутності, розширення ним свого військово-політичного впливу в деяких державах Африки і навіть Латинської Америки. Дж. Картера звинувачували в тому, що його адміністрація дозволила Радянському Союзові випередити Сполучені Штати в гонці озброєнь, розширити експансію в світі. Президентові докоряли, що його реакція на радянське вторгнення в Афганістан була недостатньо рішучою. За Дж. Картером закріпилася репутація слабкого і невдалого президента.

З кінця 1979 р. США вступили у смугу чергової економічної кризи. Натомість республіканці прийшли до виборів згуртованішими за своїх суперників, їхній кандидат Рональд Рейган - лідер правого крила Республіканської партії - здобув перемогу.

 

3. США в 80-90 роках. Рейганоміка.

У січні 1981 р. Р. Рейган приступив до виконання своїх обов’язків.

Рейган став президентом у час, коли країна переживала гостру економічну кризу, яка супроводжувалась інфляцією. Тому в ділянці внутрішньої політики новий президент поставив своєю найголовнішою метою докорінне оздоровлення розладнаної економіки. Р. Рейган висунув свою економічну програму.

Рейганоміка - курс економічної політики американського уряду в 1981-1989 рр.. в період президентства Рональда Рейгана.

Основною метою цієї програми було приборкання інфляції, зменшення безробіття, виведення економіки з застою, поступове збалансування державного бюджету. Поставленої мети Р. Рейган мав намір досягти загальним зменшенням податків, що мало допомогти пожвавленню ділової активності; різким скороченням федеральних видатків, зокрема на соціальні потреби, з метою приборкання інфляції; суттєвим послабленням державного втручання в економіку.

 

«Рейганоміка» мала стати основою далекосяжних планів адміністрації. Першою метою була згадувана вже «реіндустріалізація», тобто повне оновлення промислового потенціалу США. Ця програма вимагала величезних коштів - 1,5-2 трлн доларів протягом найближчих 15 років. Друга мета, що також потребувала чималих затрат, - докорінне підвищення військової могутності країни.

 

Тим часом економічну кризу, яка в 1982 р. досягла своєї найнижчої позначки, змінило швидке відновлення виробництва. На 1983-1989 pp. припало найтриваліше за весь повоєнний період господарське піднесення. На другому етапі НТР небаченими темпами впроваджувались у виробництво найновіша техніка і технологія, зокрема в обробці інформації, засобів зв’язку, контрольно-вимірювальних приладів. Використання комп’ютерів зросло майже у 20 разів. В економіці наростали глибокі структурні зміни. Протягом попередніх десятиліть питома вага матеріального виробництва неухильно скорочувалася за рахунок зростання невиробничої сфери. Уже в середині 50-х років кількість зайняти у виробничій і невиробничій галузях зрівнялась, а наприкінці 80-х років частка зайнятих у сфері послуг наближалася до 70 % Це було яскравим свідченням того, що економічний розвито США досяг якісно нового, постіндустріального щабля.

 

Разом з тим у 80-ті роки виявилися й слабкості американського господарства, які виявили себе уже в попередні десятиліття і які не вдалося подолати. Значно зріс імпорт продукції до США, наприклад, автомобілів, верстатів та устаткування, побутової електротехніки, товарів широкого вжитку. Це свідчило про загострення конкуренції на внутрішньому американському ринку, куди швидко просувалися вироби з Японії, Західної Європи, «нових індустріальних країн».

 

Незважаючи на низку нерозв’язаних проблем, 80-ті роки були сприятливим періодом в економічному розвиткові Сполучених Штатів Америки. Реформи Рейгана призвели до суттєвого зниження інфляції (з 10-12 % наприкінці 70-х років до 3-4 відсотків), до зменшення безробіття (майже з 10 % у 1985 р. до 5,4 відсотків у 1988 році). Знизилися податки, особисті доходи американців збільшилися майже на 13 %, поліпшилося пенсійне забезпечення та медичне обслуговування.

 

Разом з оновленням економіки найголовнішою турботою адміністрації Р. Рейгана було розгортання широкомасштабного військового будівництва, щоб випередити Союз Радянських Соціалістичних Республік у гонці озброєнь. Видатки на військові потреби було доведено до небаченого раніше рівня: у 1981-1988 pp. вони становили 3,2 трлн доларів. Реалізувалася прийнята в 1981 році довгострокова програма нарощування стратегічних озброєнь, розміщувалися міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), атомні підводні човни, стратегічні бомбардувальники, крилаті ракети великої дальності, ракети середньої дальності, нейтронні боєприпаси, тощо.

 

У 1983 р. Білий дім ухвалив рішення про розробку програми стратегічної оборонної ініціативи або «зоряних воєн». Програма передбачала розгортання принципово нової, високоефективної протиракетної оборонної системи, здатної відбити або принаймні значно ослабити удар противника.

При втіленні в життя економічної та військової стратегії Р. Рейгана виявились і її недоліки - гостра нестача фінансових ресурсів. Усе це призвело до зростання державного боргу, з 900 млрд доларів у 1980 р. до 2,6 трлн у 1988 р.

 

Президентом у 1988 р. було обрано республіканця Джорджа Буша, який протягом обох строків урядування Р. Рейгана обіймав посаду віце-президента.

Дж. Буш не мав чітко сформульованої програми, наслідуючи в основному методи свого попередника. Вважаючи однією з першорядних проблем економічної політики зростаючий бюджетний дефіцит, президент зобов’язався ліквідувати його до 1993 р. шляхом «глибокого заморожування» державних видатків. У ділянці зовнішньої політики пріоритетом, як підкреслив Дж. Буш, стала підтримка миру. Громадська думка досить стримано оцінила ці програмні настанови, зауваживши, що в запропонованих заходах відчувається брак свіжої думки.

 

Саме на роки президентства Дж. Буша припав останній економічний спад. Він розпочався у США ще наприкінці 1989 р. й досяг найнижчої точки у перші місяці 1992 р. Спад виявився неглибоким: скорочення промислового виробництва склало лише декілька відсотків. Не відбулося зниження реальної зарплати робітників і службовців.

 

На виборах 1992 р. перемогу здобув Вільям Клінтон - кандидат від Демократичної партії. Економічна програма В. Клінтона головними цілями адміністрації проголошувала подолання спаду в економіці, створення нових робочих місць, підвищення рівня доходів американців, значного скорочення дефіциту державного бюджету. Останнє намічалося здійснити за рахунок зменшення витрат, зокрема оборонних (у зв’язку з крахом СРСР і зміною міжнародної обстановки) та збільшення податків, хоча під час виборчої кампанії В. Клінтон обіцяв їх зменшити. План президента передбачав інвестиції у провідні галузі економіки. Важливою статтею видатків залишилися соціальні заходи.

 

Економічна стратегія Клінтона

Характерною рисою економічної програми В. Клінтона, схваленою конгресом, було те, що федеральні органи одержали більші повноваження для управління економікою.

 

За президентства В. Клінтона, після господарського спаду 1989-1992 рр., відбувається динамічне зростання економіки, причому за темпами США випередили як західноєвропейські країни, так і Японію. Кількість безробітних, яка в 1998 р. становила лише 4,2 відсотка працездатного населення, була найнижчою за чверть століття. На низькому рівні залишалась інфляція. Безперечною заслугою адміністрації демократів стала ліквідація бюджетного дефіциту. У 1998 р. вперше за багато років доходи держави перевищили видатки. Зростання середній клас.

 

Важче йшли справи із здійсненням соціальних проектів Клінтона. Конгрес, в якому республіканці на проміжних виборах 1994 р. завоювали більшість в обох палатах, заблокував програму реформування системи охорони здоров’я, яка мала б зробити її доступнішою ширшим верствам населення.

 

Незабаром намітився компроміс між президентом і конгресом: під тиском законодавців узято курс на зниження податків, а Білл Клінтон, домігся збільшення асигнувань на охорону здоров’я, освіту та інші соціальні потреби.

 

 

4. Зростання ролі США у світі.

1945-1960

Характер зовнішньої політики США у повоєнні роки обумовлювався значним посиленням їх військово-політичної могутності, а отже, ролі у світі. Серйозним суперником Сполучених Штатів був СРСР, який, встановивши своє панування у країнах Центральної та Східної Європи, прагнув поширити вплив на інші регіони світу. Недопущення поглинення нових країн Радянським Союзом і міжнародним комунізмом стало стратегічним завданням американської дипломатії.

Найважливішим регіоном протистояння двох наддержав стала Західна Європа. Щоб не допустити захоплення західноєвропейських країн Радянським Союзом, з боку США необхідно було надати їм економічну та політичну допомогу. На початку 1947 року загроза нависла над Грецією й Туреччиною. Для підтримки тамтешніх урядів США прийняли програму допомоги Цим країнам, відому під назвою «доктрина Трумена». Основою доктрини була політика «стримування» СРСР у всьому світі. Відповідно до неї Греції та Туреччині було виділено фінансову допомогу, направлено туди військові місії. Того ж року американський уряд висунув широку програму економічної відбудови Європи, яка дістала назву «план Маршалла» - за прізвищем тодішнього державного секретаря США Дж. Маршалла, який оприлюднив цей проект.

«План Маршалла» підготував ґрунт для тіснішого військово-політичного співробітництва США з тими країнами. 4 квітня 1949 року Сполучені Штати Америки, Канада і 10 країн Західної Європи підписали у Вашингтоні Північноатлантичний договір. Утворилась організація Північноатлантичного договору, яка проголосила своєю метою колективну оборону від можливої агресії.

Радянський Союз і під його тиском країни Центральної і Східної Європи відхилили цей план. Натомість держави Західної Європи його прийняли. Вони одержали від США допомогу на суму понад 13 млрд доларів (більше 60 млрд доларів за теперешніми цінами), що значно прискорило справу господарського відродження західноєвропейського регіону.

Другим за значенням полем конфронтації двох наддержав став у повоєнні роки Далекий Схід. У 1945-1949 рр. тривала прихована, але запекла боротьба СРСР і США за Китай. Сполучені Штати її програли, й у Китаї було встановлено комуністичний режим. У ході війни в Кореї (1950-1953) війська США та їхніх союзників, що діяли під прапором Організації Об’єднаних Націй, перешкодили спробам північнокорейського комуністичного режиму

 

Щодо безпосередніх відносин між США і СРСР, то вони на зламі 40-50-х років впали до найнижчого рівня, зводячись до взаємних звинувачень і обміну нотами протесту. Після смерті Сталіна, у зв’язку з пом’якшенням зовнішньо політичного курсу СРСР, крига в американо-радянських відносинах стала потроху скресати. Однак інцидент з американським розвідувальним літаком, збитим у 1960 р. над територією СРСР, призвів до нового загострення відносин між державами захопити Південну Корею.

1960-1975

Основні засади зовнішньої політики США впродовж кінця 60-х і 70-х років зазнали певного перегляду. Річард Ніксон змушений був зважати на нарощування стратегічних озброєнь радянським блоком, у результаті чого на початку 70-х років встановилася приблизна військова рівновага обох світових блоків. Через це Р. Ніксон вважав за необхідне у відносинах із СРСР та його союзниками робити наголос на переговорах, а не на погрозі застосування сили.

Ці засади втілилися насамперед у підході до в’єтнамської проблеми, яка залишалася найболючішою для Сполучених Штатів Америки.

 

У в’єтнамській війні США втратили 56 тис. чоловік убитими, загальні видатки на війну перевищили 110 млрд доларів, що вдвічі перевищувало затрати на війну у Кореї. Результати війни завдали Америці величезної морально-політичної шкоди. Вони означали суттєве порушення територіального балансу між двома світовими блоками, що склався у післявоєнні роки, на користь комуністичного табору. Невдача США у В’єтнамі не означала втрату позицій у південно-Східній Азії.

 

Другою визначною дипломатичною ініціативою Р. Ніксона було врегулювання відносин з комуністичним Китаєм, які досі мали виразно конфронтаційний характер. На початку 1972 р. р. Ніксон здійснив офіційний візит до Пекіна, де провів переговори з китайськими керівниками, домовившись про подальшу нормалізацію відносин між обома країнами. Пізніше, 1979 p., було укладено угоду про взаємне визнання і встановлення дипломатичних відносин.

Налагоджуючи відносини з «червоним» Китаєм, американська дипломатія водночас прагнула до поліпшення стосунків з СРСР.

 

Прийшовши до влади, адміністрація Р. Рейгана стала проводити жорсткий курс, спрямований на посилення ролі США у світі, на рішучу протидію Радянському Союзові. Американо-Радянські відносини знову набули конфронтаційності, супроводжуючись посиленням гонки озброєнь і взаємоспрямованої пропагандистської кампанії. Загострення взаємин досягло найвищої точки, коли Р. Рейган оголосив Радянськи Союз «імперією зла» й висунув програму СОІ.

З приходом до влади в СРСР нового партійно-державного керівництва на чолі з М. Горбачовим клімат американо-радянських відносин став поступово поліпшуватися. Це сприяло оздоровленню міжнародної обстановки в цілому. Відбулась низка зустрічей на найвищому рівні між Р. Рейганом, а потім Дж. Бушем і М. Горбачовим. У результаті в 1987 р. підписано американо-радянський Договір про повну ліквідацію ракет середнього і меншого радіуса дії.

СНО-1. Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь між СРСР і США був підписаний 31 липня 1991 р. Договором передбачалося, що протягом семи років після вступу його в дію обидві сторони скоротять кількість своїх ядерних боєзарядів до 6000 одиниць. На момент підписання Договору Радянський Союз мав 10 271 ядерний боєзаряд, США — 10 371.

СНО-2. Договір про подальше скорочення і обмеження стратегічних і наступальних озброєнь був укладений між Росією і США 3 січня 1993 р. Головним у Договорі є зобов'язання сторін до 27 грудня 2007 р. скоротити свої ядерні боєзаряди до рівня 3000—3500 оди­ниць і повністю ліквідувати ракети наземного базування з головними частинами індивідуального наведення, що розділюються.

Згодом американо-російські відносини ускладнилися: Росія виступила проти розширення НАТО за рахунок східноєвропейських країн, на що США дали згоду.

 

Проблемою українсько-американських взаємин було питання про статус України щодо ядерного озброєння, про долю міжконтинентальних балістичних ракет з ядерними боєголовками, що знаходилися на території України. США наполягали, щоб Україна ліквідувала свій ядерний арсенал. У результаті тристоронніх переговорів, що відбулись у 1994 р. в Москві, президенти України, США та Російської Федерації підписали заяву «Про ліквідацію ядерної зброї на території України», якою було декларовано без’ядерний статус Української держави й зазначено, що США і Росія поважатимуть територіальну цілісність, недоторканність кордонів, суверенітет і незалежність України.

 

Непросто складалися відносини США з КНР. З одного боку, візити до Пекіна президентів Р. Рейгана і Дж. Буша свідчили про те, що Китай продовжує посідати значне місце у зовнішній політиці США. Однак підтримка Сполученими Штатами традиційних відносин з Тайванем, включаючи поставки останньому озброєння, зустрічало спротив з боку КНР, і це вносило розлад в американо-китайські відносини. Після жорстокої розправи китайських комуністичних властей над студентами маніфестантами в Пекіні у червні 1989 р. сенат США схвалив пакет санкцій проти КНР, який включав відмову від багатьох спільних економічних і торговельних програм.

 

На Близькому Сході США продовжували підтримувати Ізраїль і добиватися його примирення з арабськими державами й Організацією визволення Палестини.

У 1989-1991 pp. виникла гостра міжнародна криза у Перській затоці в зв’язку з анексією Іраком держави Кувейт. США та їхні союзники здійснили військову акцію проти Іраку. Було визволено Кувейт, відновлено його незалежність, запроваджено суворі військово-політичні та економічні санкції проти тоталітарного режиму Саддама Хусейна в Іраку. Нова фаза американо-іракського протистояння припала на 1998-1999 pp., коли іракський лідер зробив спробу порушити накладені санкції. Американська військова авіація піддала бомбардуванню оборонні об’єкти в Іраку.

 

США разом із європейськими країнами доклали зусиль у справі ліквідації воєнних конфліктів на території колишньої Югославської федерації: у Боснії та Герцеговині (1995), Косово (1999).