Дипломатичні представництва.

Дипломатичне та консульське право

1. Поняття дипломатичного права. Органи зовнішніх зносин.

2. Дипломатичні представництва.

3. Дипломатичні привілеї та імунітети.

4. Поняття консульства. Особливості консульського права.

5. Дипломатичне право міжнародних організацій.

Поняття дипломатичного та консульського права. Органи зовнішніх зносин.

Дипломатичне і консульське право - це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, які регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, що здійснюються за допомогою органів зовнішніх зносин.

Зовнішні зносини — частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.

Бурхливий торговельно-економічний розвиток держав Європи в XVI-XVIII ст., пов'язаний із переходом до капіталістичного способу виробництва, привів до необхідності створення постійних дипломатичних представництв і спеціальних органів для керівництва зовнішніми зносинами. До середини XX ст. дипломатичне і консульське право складалося переважно зі звичаєвих норм, хоча в 1815 р. на Конгресі у Відні був прийнятий перший багатосторонній договір з дипломатичного права - Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів. Консульські відносини регулюються не тільки багатосторонньою Конвенцією про консульські зносини 1963 р., а й двосторонніми консульськими конвенціями, що їх укладають між собою зацікавлені держави.

Джерелами права зовнішніх зносин є численні міжнародні договори, як двосторонні, так і багатосторонні, найважливішими з яких є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 p., Віденська конвенція про консульські зносини 1963 p., Конвенція про спеціальні місії 1969 р. та Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., а також міжнародні звичаї та внутрішнє законодавство держав (наприклад, кількісний склад дипломатичних представництв, повноваження органів державної влади, які вступають в зовнішні зносини, порядок ввезення призначених для дипломатичних представництв предметів і звільнення їх від усіх митних зборів тощо).

Органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв’язки з іншими державами і міжнародними організаціями.

Види органів зовнішніх зносин:

- Закордонні — органи, які знаходяться за межами території держави. Вони в свою чергу поділяються на: Постійні:дипломатичні представництва держав (посольства і місії); консульські представництва; постійні представництва держав при міжнародних організаціях. Тимчасові: спеціальні місії, що направляються в інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення переговорів тощо; делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях.

- Внутрішньодержавні — органи, які постійно знаходяться на території держави. Вони в свою чергу поділяються на: органи, що представляють державу з усіх питань (парламент, глава держави, глава уряду, відомство іноземних справ); органи, що представляють державу тільки в одній галузі його зовнішніх зв’язків (міністерство зовнішньої торгівлі; інші міністерства і відомства в межах встановлених законом).

Дипломатичні представництва.

Складовим елементом дипломатичного права є посольське право, що випливає з міжнародної правосуб'єктності держав. Посольське право поділяють на активне, тобто право відправляти представників в інші держави, і пасивне — право приймати дипломатичних представників інших держав. Суб'єкти міжнародного права на підставі добровільної угоди встановлюють між собою дипломатичні відносини, котрі є вищою формою офіціальних відносин між державами.

Держави мають право розриву дипломатичних відносин, але мають це робити з обґрунтованих мотивів, керуючись почуттям відповідальності. Іноді приводом для розриву дипломатичних відносин служать рішення міжнародних організацій. Так, у 1946 р. Рада Безпеки ООН прийняла рішення про санкції, у тому числі про розрив дипломатичних відносин з франкістською Іспанією, діяльність якої загрожувала миру і безпеці. Відсутність дипломатичних відносин не свідчить про ворожі відносини, а їхня наявність не є показником дружніх відносин; відомий випадок, коли у 1979 р. Китай вступив у війну з В'єтнамом, але дипломатичні відносини не були розірвані. Правда, офіційно війна не була проголошена.

Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів представництва:

- посольство — представництво першого, вищого класу;

- місія — представництво другого класу;

- дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та деякі особливості організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у Лівії).

Відповідно до класу представництва у міжнародній практиці загальноприйнятими є три основні класи глав дипломатичних представництв — це посли (акредитуються при главі держави і очолюють посольства), посланники (акредитуються при главі держави і очолюють дипломатичні місії) і повірені у справах (вважається, що до інституту повірених у справах звертаються за особливих обставин, наприклад, якщо відносини між державами є не зовсім дружніми. Вони акредитуються при міністерстві закордонних справ).

Структуру та кількісний склад персоналу дипломатичного представництва затверджує Міністерство закордонних справ з урахуванням чинників доцільності. Але обов'язково до складу дипломатичного представництва входять: глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу (радники, секретарі, аташе встановлених рангів), члени адміністративно-технічного персоналу (референти-перекладачі, технічні секретарі, стенографістки, канцелярський персонал, шифрувальник, бухгалтерські працівники та ін.), члени обслуговуючого персоналу (шофери, прибиральниця, кухарі, вахтери і т. п.).

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. 3 Віденської конвенції 1961 р. Найважливішими з-поміж них є:

- представництво держави, яка акредитує, у державі перебування;

- захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах міжнародного права;

- ведення переговорів з урядом держави перебування;

- з'ясування всіма законними засобами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

- заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки.

Сукупність дипломатичних представників у країні перебування носить назву дипломатичного корпусу. Розрізняють дипломатичний корпус у вузькому і широкому значенні. У вузькому — це тільки глави представництв. У широкому — всі дипломатичні співробітники, а також члени їхніх сімей: дружини, незаміжні дочки і неповнолітні сини. Належність до дипломатичного корпусу відомство закордонних справ країни перебування засвідчує дипломатичною карткою. Дипломатичний корпус — не організація, не юридична або міжнародна особа, не суб'єкт міжнародного права. Це — сукупність дипломатичних представників (дипломатичних співробітників), які акредитовані у даній державі. Дипломатичний корпус виступає як колективне об'єднання з протокольних приводів: державне свято, урочисті події в державі або в її керівників. У цих випадках дипломатичний корпус поздоровляє або співчуває. Дипломатичний корпус очолює дуайєн, або старійшина. Звичайно це глава представництва, старший за віком чи за часом перебування в даній країні серед глав представництва однакового класу. У деяких державах ним завжди є папський нунцій. Старшинство розрізнюється також серед глав дипломатичних представників — за класом або за часом перебування (вручення вірчих грамот) в приймаючій державі.

Перш ніж призначити главу представництва, слід запитати агреман — згоду уряду приймаючої держави на призначення даної особи. Запит необхідний, щоб не допустити помилки в призначенні особи, яка нелояльна або недружня, а тому небажана у країні перебування. Агреман запитується в письмовій або усній формі, але в умовах суворої таємниці. Довга відсутність відповіді свідчить, що в агремані відмовлено. Держава, що акредитує, не має права вимагати мотивів відмови.