Теоретичні дискусії з приводу зв’язку між інфляцією та грошовою пропозицією в сучасності та ретроспективі

Детальний аналіз пропозиції грошей неможливий без розгляду монетарної політики центрального банку, яка ґрунтується на контролі за пропозицією грошей. Якщо сукупний попит надмірно зростає в умовах повної зайнятості й спричиняє інфляцію, центральний банк може стримувати її зменшенням пропозиції грошей, а водночас сукупного попиту. Якщо рівень безробіття зростає, а економічна активність недостатня, центральний банк може збільшити пропозицію грошей, що сприяє підвищенню сукупного попиту й обсягу національного виробництва. [ 20,c.429]

Як нам уже відомо, існують три знаряддя управління пропозицією грошей з боку центрального банку: - операції на відкритому ринку- купівля-продаж ЦБ державних цінних паперів; - облікова (дисконтна) ставка – процентна ставка, яку ЦБ призначає за позики, які він надає КБ; - норма резервування – відсоток депозитів, який КБ має тримати у ЦБ або як готівку в касі.

Найважливішим знаряддям центрального банку є операції на відкритому ринку — купівля-продаж державних цінних паперів. Купуючи або продаючи державні цінні папери на відкритому ринку, центральний банк може відповідно збільшити або зменшити банківські надлишкові резерви, а водночас пропозицію банківських грошей та грошову масу загалом. Операції на відкритому ринку — найвагоміше стабілізаційне знаряддя центральних банків країн з розвинутою ринковою економікою. [ 9,c.870]

Припустимо, що центральний банк намагається стимулювати зростання національного продукту і зменшити безробіття. Для цього потрібно збільшити надлишкові резерви банківської системи. Це сприятиме зростанню пропозиції грошей, зниженню процентних ставок і збільшенню інвестицій в економіку. Тому центральний банк купує державні цінні папери та інші боргові зобов'язання у комерційних банків. При цьому центральний банк переказує комерційним банкам відповідні кошти, збільшуючи їхні надлишкові резерви. Внаслідок цього в економіці збільшується пропозиція грошей.

Навпаки, продаж центральним банком державних цінних паперів звужує надлишкові резерви та пропозицію грошей в економіці. За політики продажу цінних паперів на відкритому ринку процентні ставки зростають, а інвестиції й обсяг національного виробництва скорочуються. Цей варіант політики операцій на відкритому ринку є цілком логічним, якщо в національній економіці розвивається інфляція попиту і центральний банк прагне її приборкати. Для протидії розвитку інфляції центральний банк продає комерційним банкам державні цінні папери, що зменшує пропозицію грошей. Для стимулювання зростання виробництва і зайнятості центральний банк купує державні цінні папери, що звужує пропозицію грошей в економіці.

Друге знаряддя монетарної політики центрального банку — ставка, яку він призначає за позики, що надає депозитним інституціям. Коли комерційні банки відчувають нестачу резервів, вони можуть брати позики в центрального банку. Ці позики називають позиченими резервами. Збільшення позичених резервів означає, що зростають сукупні банківські резерви. Позичені резерви мультиплікуються так само, як і не позичені. Проте позичені резерви є менш точним знаряддям контролю з боку центрального банку країни за пропозицією грошей.

Якщо центральний банк уважає, що пропозиція грошей збільшується повільно, що стримує зростання національної економіки, він знижує облікову ставку, за якою комерційні байки позичають кошти в центрального банку. Для уповільнення темпів зростання пропозиції грошей він підвищує облікову ставку.

У країнах з розвинутою ринковою економікою упродовж багатьох років зміна облікової ставки є "попереджувальним дзвінком" зміни монетарної політики. Якщо певній країні загрожує інфляція, центральний банк підвищує облікову ставку.

Для швидкого збільшення пропозиції грошей центральний банк паралельно з обліковою ставкою може знизити і норму резервування. І навпаки, центральний банк може зробити гроші "дорожчими", підвищуючи норму резервування.

Підвищення норми резервування зменшує обсяги кредиту та інвестицій в економіку.

В Україні останнім часом для впливу на пропозицію грошей застосовується ломбардна ставка (39%) - oкрім контролю за пропозицією грошей, центральний банк виконує ряд інших функцій: для стабілізації національної валюти здійснює інтервенції на валютних ринках; співпрацює з центральними банками інших країн і міжнародними установами щодо розв'язання міжнародних фінансових проблем; регулює діяльність банків і страхує депозити тощо.

Пропозиція грошей у національній економіці визначається головно політикою центрального банку країни. Зміни резервних вимог і облікової ставки, операції на відкритому ринку впливають на обсяг банківських резервів і пропозицію грошей в економіці.

У перехідній економіці ефективне управління грошовимобігом набуває особливого значення. У складних умовах фінансової нестабільності, високої інфляції, незавершеності формування фінансової, грошової та інших життєво важливих підсистем національної економіки навіть незначні прорахунки в монетарній політиці здатні спричинити вельми негативні соціально-економічні наслідки.

Об'єктивне з'ясування причин інфляції має важливе значення для правильного розуміння самої її сутності, а також для розроблення ефективної антиінфляційної політики, яка повинна бути спрямована насамперед на подолання причин інфляції.

У найбільш загальному вигляді причини інфляції можна вивести з формули відомого "рівняння І. Фішера" М*V = Q*Р. Середній рівень цін (Р) за цією формулою матиме вигляд: P = MV\Q тобто зростання цін може бути спровокованим зростанням маси грошей(М), швидкості обігу грошей(V) і скороченням фізичного обсягу виробництва (Q). З огляду на те, що швидкість грошей визнається відносно стабільною, основними причинами зростання цін можуть бути збільшення М, зменшення Q чи обидва чинники одночасно. Амплітуда коливання Q визначається більш об'єктивними чинниками і тому є значно меншою, ніж амплітуда коливання М. Звідси ключовим, найбільш результативним чинником впливу на динаміку рівня цін є зміна маси грошей в обороті. Оскільки зміна М залежить від динаміки пропозиції грошей, то вважається, що вирішальним чинником інфляції є нарощування пропозиції грошей.[ 3,c.567]

Ці положення покладені в основу так званої грошової теорії інфляції, якої дотримуються представники монетаристської школи. Найвідоміший представник сучасного монетаризму М. Фрідман єдиною причиною інфляції вважає надмірну пропозицію грошей, завдяки чому збільшуються грошові доходи і платоспроможний попит. Піднімається ринкова планка зростання цін. Ця залежність сьогодні набула найширшого визнання.

Мало хто з сучасних дослідників інфляції утримується від того, щоб не навести графічну залежність між зростанням цін і маси грошей на прикладі великої кількості країн і протягом тривалого часу. З цього графіка видно, що країни з найвищими темпами зростання М протягом тривалого часу мали і найвищі темпи інфляції. Звідси робиться висновок, що перше з цих явищ є причиною другого. З цим висновком у принципі погоджуються як монетаристи, так і кейнсіанці.

Розходження між ними починаються, коли аналізуються причини зростання пропозиції грошей. Монетаристи вважають, що збільшення пропозиції грошей визначається виключно грошово-кредитною політикою держави. Вона може спрямовувати її на досягнення таких цілей, за яких пропозиція (маса) грошей залишається незмінною і інфляція буде неможливою. Такими цілями є стабілізація цін та підтримання у рівновазі кон'юнктури ринку.

Якщо ж монетарна політика націлюється на забезпечення високої зайнятості та економічного зростання, то неминуче почне зростати пропозиція грошей і маса їх в обороті, що спричинить підвищення попиту і цін на товарних ринках, тобто інфляцію. Така монетарна політика набуває інфляційного характеру. Отже, за монетаристською концепцією, для розгортання в країні інфляційного процесу органи монетарного управління повинні проводити інфляційну монетарну політику, перш за все політику грошового стимулювання зайнятості й економічного зростання. Відмовившись від такої політики, вони зупинять інфляцію.

Монетарна політика може стати інфляційною також у випадку спрямування її на монетизацію бюджетного дефіциту за рахунок емісії грошей. При монетизації бюджетного дефіциту фіскальними методами чи за рахунок державних запозичень на грошовому ринку маса грошей в обороті не змінюється, а отже, обсяг попиту на ринках не зростає. Якщо ж для цих цілей буде використано емісію - прямо чи опосередковано (через викуп центральним банком цінних паперів держави на вторинному ринку), пропозиція грошей зросте, попит і ціни на товарних ринках збільшаться. Розпочнеться інфляційний процес, який буде поглиблюватися доти, доки монетарні політики будуть допускати монетизацію дефіциту за рахунок емісії.

Ніяких інших чинників інфляції, крім проведення органами монетарного управління інфляційної політики, спровокованої їхнім бажанням підтримати високу зайнятість, економічне зростання та монетизацію бюджетного дефіциту, представники монетаристської теорії не визнають. Тим самим усю відповідальність за інфляцію в країні вони покладають на ці органи.

Кейнсіанці сьогодні принципово погоджуються з тезою монетаристів, що інфляція розвивається лише при тривалому зростанні пропозиції грошей, можливому за ліберальної грошово-кредитної політики. Вони вже не заперечують, що дія затратних чинників інфляції, які, на їхню думку, є ключовими, може призвести до безперервного і швидкого зростання цін лише за умови швидкого і тривалого зростання пропозиції грошей, їх аналіз розвитку інфляційного процесу теж вписується в рамки переміщення кривих попиту і пропозиції. Відмінність їхньої позиції від монетаристської полягає лише в тому, що ліберальну грошово-кредитну політику вони вважають передумовою інфляції, а першопричинами - чинники, пов'язані зі збуренням витрат і пропозиції.

На перший погляд, ці розбіжності в поглядах монетаристів і кейнсіанців щодо причин інфляції можуть видатися несуттєвими, пов'язаними лише з політичними аспектами діяльності уряду. Насправді це не так. Ця відмінність має важливі практичні наслідки. З позиції монетаристів випливає той висновок для практики, що заходами жорсткої монетарної політики можна стримати інфляцію і створити сприятливі умови для того, щоб економіка самостійно могла подолати кризу. З позиції кейнсіанців можна зробити висновок, що монетарна політика не повинна заважати розв'язанню внутрішніх суперечностей економіки і мусить бути настільки ліберальною, наскільки це потрібно, щоб забезпечити пропозицію грошей на необхідному рівні. [ 11,c.405]

Пов'язувати інфляцію лише з процесом емісії паперових грошей означає штучно спрощувати дослідження інфляційних процесів, адже паперові гроші — це лише один з різновидів державних знаків вартості з примусовим курсом, де витрати на виготовлення самих знаків вартості істотно відрізняються від їхньої номінальної вартості. Саме тому, на наш погляд, інфляцію слід пов'язувати не тільки з паперовими грішми, а й з будь-якими державними знаками вартості, що мають примусовий курс, а появу інфляції в межах економічної системи слід розглядати як історичний процес, який виникає при виконанні кількох умов.

Першою з них є певний ступінь розвитку самих грошей. До того часу, поки виконання грішми їхніх функцій ґрунтувалося на вартості того матеріалу, з якого їх було виготовлено, інфляція не була типовою, а підвищення цін зумовлювалося зменшенням вартості самого грошового матеріалу. Інфляція виникає тоді, коли виконання грішми функції «засобу обігу» відокремлюється від іншої функції грошей «міри вартості», що призводить до появи державного знака вартості з примусовим курсом.

Державні знаки вартості, виступаючи представниками, наприклад золота, мають значно меншу за золото внутрішню вартість і цілком можуть виконувати функцію засобу обігу, анітрохи не знецінюючись, якщо кількість їх відповідає кількості золота при виконанні ним цієї функції. Через це другою умовою, потрібною для того, щоб державний знак вартості знецінився, є те, що він перебуває в обігу в такій кількості, яка перевищує загальні потреби суб'єктів економіки в грошах, що і призводить до інфляції. Отже, інфляція можлива в будь-якій економічній системі, у якій функціонують державні знаки вартості, що мають примусовий курс, і умовою її появи є значне розходження між попитом на ці гроші при сталому рівні цін та їхньою пропозицією, що і викликає їх знецінення.

У класичній формі кількісний причинно-наслідковий зв'язок між кількістю грошей в обігу і рівнем цін, на якому ґрунтується теорія інфляції, узагальнив у рівнянні обміну американець І. Фішер. Згодом, у зв'язку з розвитком економічної теорії, погляди на сутність інфляції дещо модифікувались, але в цілому і вони знаходились у межах класичного рівняння обміну. Інфляція згідно з новими поглядами трактувалась як таке зростання цін, зумовлене зміною загальної економічної рівноваги, коли зростання попиту, викликане зростанням кількості грошей, перевищувало можливості пропозиції, не зумовлюючи подальшого зростання виробництва. В західній економічній літературі з часів Дж.М. Кейнса і до середини 60-х років XX ст. подібний підхід був пануючим. Однак поява стагфляції призвела до подальшого розвитку поглядів на сутність інфляції і з'явилось її нове тлумачення, згідно з яким інфляцією визнається будь-яке підвищення цін, зумовлене зміною загальної економічної рівноваги з будь-якої причини.

У радянській, а згодом і в пострадянській економічній літературі погляди на сутність інфляції не були єдиними. Досить довго обговорювалось питання, чи будь-яке зростання цін в умовах існування паперово-грошового обігу пов'язане з інфляцією?

Економісти до вирішення цієї проблеми підходили по-різному. Одні схилялись до думки, що практично будь-яке зростання цін характеризує виникнення інфляції. Інші ж відділяли зростання цін як наслідок інфляційних процесів від зростання цін, зумовленого іншими причинами. Так, С. Далін стверджував, що «не будь-яке зростання цін є наслідком інфляції». Цю думку поділяє і С. Меншиков: «... не будь-яке, навіть стійке підвищення цін, є інфляцією». До неї не належать: циклічний зростаючий рух цін у фазі піднесення; зліт цін, викликаний природними явищами, наприклад, неврожаями; інші підвищення цін, що пояснюються причинами на боці товарів, якщо одночасно з цим немає відповідних причин на боці грошей.[ 18,c.632]

До подібної точки зору схилявся і Г. Матюхін, який зазначав, що зростання цін крім інфляційної може мати інші причини, в тому числі зростання вартості товарів, пов'язане зі збільшенням витрат праці на їх виробництво та поліпшенням їхньої якості. Крім того, зростання витрат виробництва товарів може бути пов'язане з переходом до гірших джерел природних багатств. «У результаті одні й ті самі потреби людини і виробництва... задовольняються товарами більш високої вартості». [ 10,c.85]

Тепер більшість економістів відійшло від такого погляду і визначають інфляцію як зростання цін внаслідок знецінення грошей, не пов'язуючи цей процес з кількістю золота. Так, С. Нікітін пише: «Проявляючись у зростанні цін, інфляція пов'язана зі знеціненням грошей». При цьому навіть натяку на золото як на основу для визначення кількості грошей в обігу вже немає. Поступово такий погляд стає найбільш поширеним серед економістів і входить до підручників.