Політична культура московського двору

Якщо ми дотримуємося думки, що московське (допетровське) суспільство вперше сформулювало продуктивні й фундаментальні риси політичної культури, яка в сутнісних аспектах існує і сьогодні та їй властива схильність до автократії, готовність сприймати тиранію, то не зовсім вірно. Насправді московська, а згодом і російська системи завжди тяжіли до олігархічного та колегіального правління, намагалися уникати одноосібного лідера й найліпше функціонували тоді, коли номінальний автократ реально не мав політичної сили.

Траплялися періоди –здебільшого пов’язані з крутими соціально-економічними змінами та супутніми політичними негараздами,- коли монарх «накидав владу» олігархічній за своєю суттю системі, але це було рідкісним явищем.-с.91.

Чимало дослідників стверджують, що політична культура Росії, як і її культура в ширшому сенсі, є неповноцінною через те, що їй бракує того чи іншого з відомих етапів західного культурного досвіду: Ренесансу,Реформації, римського права. До цього основоположного історичного досвіду Росія, на відміну від своїх європейських сусідів, прилучалася лише опосередковано. Але гіпотеза «позбавлення «втрачає пояснювальну придатність, коли мова заходить про політичну культуру, яка все ж таки розвинулася в Московії, не дає відповіді на запитання, чому ця культура - попри ознаки, які Заходові могли видаватися непривабливими або неповноцінними, - виявилася такою ефективною і такою, поза сумнівом, дивовижно пристосованою до потреб Московії. –с.92

Наш метод спирається на спроби розпізнати за допомогою відповідних засобів фундаментальні структури й характерні функції того,що стало генеративним ядром російської політичної культури: двору, бюрократії, села. Ми відкидаємо загальноприйняті висновки, які спираються на чіткі заяви самих московітів і тогочасних спостерігачів про царя, державу, її мешканців, водночас намагаючись видобути з ю з цих заяв наші власні докази про внутрішній механізм системи.

Оскільки, починаючи з 16 ст. і до 20 ст. у Росії діяло правило:» Из избы сору не виноси», яке діє і досі. Тому не можна розголошувати стороннім автентичної інформації про політику, політичні угрупування чи причини незгоди. Це правило змовницької і взаємозахисної мовчанки(«негласності»), вкупі з іще декілька ми правилами даної культури, діяло звичайно навіть під час найгостріших політичних конфліктів.

Автентичні описи того, як функціонує московська політична культура, її носії робили рідко, натомість сторонні особи (церковники й іноземці в ранній період та вестернізовані інтелектуали в пізній)вельми полюбляли розмірковувати про її природу. Однак вони описували те, що до пуття не розуміли і не виконували жодних функцій у цій політичній системі.-с.93.

В Росії склалися політичні культури трьох груп, що відігравали вирішальну формотворчу роль у розвитку російської політичної культури і які в найдавніші часи були настільки відокремлені одна від одної соціально, культурно, біологічно.

На його думку, в історичному екскурсі слід зосередитися передовсім на базових визначальних умовах економічного і соціального життя в східноєвропейських лісах оскільки визнаємо той факт, що ці умови стали першопричиною індивідуальних ознак селянської політичної культури (культури переважної більшості російського населення), а також у непрямий спосіб впливали на двірцеву та бюрократичну політичну культури.

 

Коли наприкінці першого тисячоліття християнської ери закінчилися останні великі перед модерні міграції на євразійському континенті, східні слов’яни не вийшли із гри.

Домівкою росіян протягом формотворчого періоду політичної культури (приблизно до 1700 року), було не міфологізоване Чорнозем’я і не степи, куди вони перемістилися в доволі пізній період своєї історії, а набагато північніша, убогіша менш гостинна земля, майже вся розташована в широтах в північних, аніж південне узбережжя Гудзонської затоки. Великі праліси, які до 18 ст. вкривали більшу частину цієї землі – ліси здавалися першим слов’янським поселенцям невичерпним резервуаром життя, а насправді ховали кислотний грунт і болота. Зими були там довгі,темні, з лютими холодами, весни драматичними – з несподіваними відлигами, повенями і багнюкою. Літо коротким і непередбачуваним, а надії на урожай – непевними. Упродовж останнього тисячоліття катастрофічні неврожаї траплялися тут раз на сім років. Співвідношення зібраного та посіяного зерна для таких культур, як жито та ячмінь, було тут меншим, ніж 4:1. Коли мізерні групи рільників, чиї нащадки мали утворити великі східнослов’янські нації, почали проникати углиб дрімучого лісу, вони були на тій стадії розвитку, яку можна назвати передісторичною. Вони не мали грандіозного культурного і політичного розвитку, що його мав середземноморський світ. Унаслідок ізоляції та підпорядкованого становища слов’яни, як видається, не розвинули жодної місцевої соціальної, військової а політичної організації, яка виходила би за межі великої родини чи села, жодної спільної релігійної традиції або єдиного світосприйняття, самі лише дуже прості, однакі ефективні с/г та інші технології.-с.95

Їхній досвід – разючий приклад демографічного динамізму та вміння виживати. Культуру, яку вони розвинули на новій батьківщині, в якийсь спосіб породила комбінацію аграрних, соціальних і політичних пристосувальних технік, що спиралися на обачливий і не новаторський, але достатній обробіток землі, головний додатковий продукт якого полягав у збільшенні числа слов’ян. Вони вийшли поза ліси, спершу рухаючись до Полярного кола, а далі розсипалися степами й Сибіром. Вони проковтнули –причому без зафіксованого в джерелах помітного опору - тубільні спільноти балтів і фінів, чиє пристосування до місцевих умов спиралося не на обробіток землі, а не на полювання, збиральництво, А слов’янські хлібороби створили й розвинули надзвичайну тривку та гнучку культуру, форми і практики якої виросли з таких рис, як обачність, стійкість, витривалість. –с.96

Потужність цієї культури та демографічна вітальність, яку вона забезпечувала,

Залежали не тільки від удосконалення психологічних технік виживання й не тільки від форм аграрної общинності, втіленої у феномені миру,а й напрочуд вдалої та сталої сукупності практик та оцінкових позицій, які можна назвати російської політичною культурою. З історичної перспективи створення виокремлено та разюче ефективної політичної культури у ворожому й загрозливому природному середовищі, де визрівала російська культура, стало найвищим досягненням нації.

Наступним абсолютним інтересом механізму соціальних рішень у такий колективній одиниці була мінімалізація ризику, небезпеки розламу життя. Тому будь-яку новацію відкидали з огляду на ризик.Якщо інтереси індивіда применшували потенційну життєспроможність групи, ними нехтували. Зіткнувшись віч-на віч із небезпекою, село воліло залягати на дно, аніж змінювати свої випробувані часом звички. Сільська культура з огляду на її реакцію на виклик і небезпеку, була консервативною та проти ризикованою. Окрім того, московський погляд на людину виходив з домінування групової моделі поведінки. Весь комплекс традиційної поведінки, що розвинувся в російській сільській общині, є вираженням «групової мудрості», зіпертої на спільний досвід і очікування стосовно людської поведінки, і в кінцевому підсумку – на спільний погляд на людину: як на самого себе, так і іншого.Як і решта культур, російська культура, зокрема, селянська – опинилася перед проблемою змішування в людській природі Добра і Зла, й упродовж століть виробила характерне формулювання цієї спорідненості.-с.101.

Сукупний вираз російського погляду на місце людської природи в континуумі між Добром і Злом, то на відміну від середземноморського бачення людини, покладене в основу західного ліберального гуманізму,- російський селянин мав «низьку»думку про людину, був «сповнений побоювань», ніж «сповнений надії» стосовно потенційних людських слабостей, руйнівних інстинктів і небезпечності для життєвих інтересів соціальної групи, а внаслідок цього ставився до інших і до самого себе в манері. Яку можна назвати як «авторитарну».

Соціалізація та звичай підсилювати відчуття набуте досвідом найстарших членів суспільства, що ізольований індивід є слабким і вразливим, ненадійним, коли його полишити на самого себе і навіть потенційно небезпечним для своєї спільноти. Він є вразливий, оскільки оточений ворожим середовищем(лісом, суворою природою),; він ненадійний, оскільки часові відрізки виснажливої праці й дисципліни, потрібні для виживання у цьому середовищі, мали, цілком природно чергуватися з епізодами «розслаблення»: пияцтвом, спанням на печі, хвалькуватими й нерозважливими тратами. Врешті він був небезпечний, оскільки така нестійка поведінка становить загрозу для спільного економічного виживання. Окрім того, у індивіда, керованого власною дисципліною,особистий інтерес, коли його не приборкати, може розірвати тонку тяглість сільського життя. Культури, які за обставин, схожих на ті, що впливали на російську культуру, розвивають схожий песимістичний погляд на людину, можуть виробляти різноманітні загальні моделі контролю, спрямованої на порятунок спільноти – та й індивіда - від позірно небезпечних природжених нахилів людини. Це може посприяти появі – як у багатьох країнах Північної Європи, згодом протестантських,- механізму контролю, який шляхом соціалізації та культурної «транскрипції» буде виражений у рисах ощадливого, дисциплінованого, з відчуттям вини, боязкого перед лицем смерті типу особистості. В цих випадках потрібний соціальний контроль здійснювався через внутрішній вплив на індивіда й підкріплювався ненасильницькими психологічними засобами, що здебільшого асоціювалися з релігійними покараннями. Форми спільноти й політичного життя у таких суспільствах передбачають можливість відносно вільної гри окремих типів індивідуальних інтересів та ініціатив, оскільки система захисту суспільства від потенційних небезпек у певному сенсі «вбудована» в нього через індивідуальну соціалізацію. І навпаки, за наявності схожих зовнішніх умов та порівняно похмурого бачення людської природи суспільство може розвинути ставлення та організації, що виражають більшу толерантність (або терпимість) до індивідуальної поведінки, менш інтенсивну заохоту соціального корисного пригнічення і, відповідно, більшу довіру до зовнішніх форм інституційного підпорядкування індивіда групі.

Та культура російського села, яка в кінцевому підсумку стала панівною, а саме культура «центральних земель», котрі сформували ядро Московського князівства, тяжіла до другої моделі. Однак російські реакції на поведінкову модель індивіда не були цілком гомогенними: тут можна помітити істотні регіональні відмінності.

Зокрема, описана перша модель, побудована на більшому індивідуальному прийнятті бажаних для соціуму обмежень, здається типовою радше для конкретних теренів (загальновідомих як Новгородські землі), де умови життя, по суті, були суворішими, але важливість торгівлі та видобувних галузей господарства виробили такі моделі життя, які менше залежали від обробітку землі, спільної праці й мінливості клімату. Схоже, внаслідок саме цих відмінностей у моделях виживання індивід (та індивідуальне господарство) розвинули у собі як більшу незалежність, так і сильніші традиції внутрішнього пригнічення, про що можна судити з культурної історії даного регіону, котрий постачав найславетніших російських аскетів, найвідоміших інакодумців і найперше російську торгівельну культуру. Цей же регіон породив характерну політичну культуру, певний час символізовану новгородським вічем, хоча й вона не була у повній мірі «демократичною» за сучасними стандартами. Проте в контексті, який тут розглядається, надавала більший простір для конфліктних інтересів, аніж московська. Одним із внесків цієї регіональної культури в національну політичну культуру, а також її взаємодію з панівною московською культурою, буде говорити далі.-с.103-104.

Стосовно механізмів та способах ухвалення рішень у рамках панівної політичної культури, то для не було характерно було прийняття групового рішення, яке відповідало інтересам групи, а не індивіда. А проте водночас тяжіло до прийнятного й

збалансованого варіанту надання вагомості корпоративним чи колегіальним формам ухвалення рішень. Усіх повнолітніх членів спільноти (голів родів) заохочували відверто заявляти власні інтереси й думку, але по тому як було досягнуто згоди, публічно усі мусили дотримуватися поглядів більшості. Зібрання такого типу були традиційними для складом і не обтяжувалися формалізованими процедурами або членства. Учасники були обмежені неписаними правилами, що не дозволяли ані далі обстоювати своє після ухвалення рішення, ані шукати собі прибічників деінде.

Таким чином, політична культура російського села мала сильно виражену тенденцію до підтримування стабільності й своєрідної замкнутої рівноваги, уникання ризику, по гамування індивідуальних ініціатив, неформальність політичної влади; значну свободу дій та самовираження «всередині групи»; прагнення до одностайності й остаточності в розв’язанні проблем, здатних розколоти спільноту.

Згадана російська політична культура у своїх сутнісних ознаках існувала упродовж століть включно з ХХ ст.. Окрім того, розуміння російської селянської політичної культури є вельми істотним для подальшого аналізу російської політичної культури в цілому.-с.104-105.

 

Політична культура московського двору

Культура московського двору на відміну від селянської політичної культури протягом близько чотирьох століть свого тяглого існування зазнала дуже значних формальних і менш значних сутнісних змін. Двірцеву культуру пізнього часу від її раннього періоду характеризували не тільки крайні форми церемонійного камуфляжу та секретності, властиві всім закритим системам, а й надзвичайно герметичне замовчування, небажання давати стороннім бодай загальну інформацію,яка була би політично значущою.

Це замовчування почасти забезпечувалося шляхом невтомного продукування «шумових ефектів»: реалії неформальної «корпоративної» та олігархічної політичної системи маскувалися ускладненням протоколу, ієрархічної номенклатури та церковних оздоб, виготовлених винахідливістю й споряджених фальшивою атрибутикою.

З одного боку носії двірцевої політичної культури – родина великого князя та члени княжих та боярських кланів – були явно відірвані від маси російського населення (вони мали дуже слабкий зв'язок із країною, інакшу структуру сім’ї та рідко вкладали шлюби з представниками інших груп); з іншого боку, політична культура двору має разючі подібності з культурою російського села. –с.106

Коли після тривалої, нещадної та руйнівної громадянської війни в середині XV крихітне московське князівство, його великі князі та споріднені з ними княжі й боярські родини опинилися віч-на –віч із соціальним і політичним середовищем, котре було не менш ворожим до запровадження регулярної й ефективної організації політичного життя, ніж природне середовище до цілей хлібороба. За низького рівня комунікацій, за величезних обширів непрохідних територій, за відсутності великих міських центрів і надійного зв’язку між ними чи можна було забезпечити політичний контроль та військову безпеку на тих просторах, що стали Московською державою?-с.106

Історики часто відзначали ці «лакуни» московського розвитку, вбачаючи в них гальмінівні для появи міської культури, середнього класу, ідеї персональних і корпоративних свобод та інших ознак пере модерної європейської еволюції, а отже –непрямі причини появи деспотичної й абсолютистської політичної системи. Однак у цьому випадку звертається увага на те, чого не сталося у порівнянні з далеко не пересічним досвідом Західної Європи.

Як і сільська організація, московська держава концентрувала свою енергію на суворо обмежених цілях. Якщо метою сільської общини було вижити, загнудавши, приборкавши чи уникнувши людські та природні стихійні сили, що загрожували смертю, то завданням держави (котра втілювалася у двірцевій і бюрократичній політичних культурах) було зберегти військовий і політичний порядок – уникати політичного хаосу. Така мета реалізувалася передовсім шляхом загнузданням, приборкання чи уникання розбрату між власними елітами. До цієї першочергової мети долучалася інша - простий контроль над підлеглим населенням, що за давніх часів означало дещо більше, ніж регулярне оподаткування для утримання військових еліт. Як і село, двір уникав ризику та новацій і великою мірою покладався на прямі карні заходи й механізми контролю. Ці механізми були брутальні, але напрочуд ефективні, можливо, навіть ідеально пристосовані до природного середовища, де розлад політичного контролю і громадського порядку були такою самою постійною небезпекою, як неврожаї чи пожеже для селянина. Щоб запобігти цим катастрофам, держава концентрувала свої обмежені ресурси безпосередньо на слабких місцях і розвинула тенденцію «попереднього знищення», аби уникати ситуацій, у яких довелося б долати неконтрольовані наслідки. У своїх зусиллях забезпечити фундаментальну політичну безпеку та військовий кантоль на цій широкій, мало заселеній і слабо інтегрованій території, московський двір від давніх часів засвоїв непохитний принцип надзвичайної централізації. Майже все, що мало якусь політичну вагу, вирішувала у Москві одна і таж політична група, тож уся політична влада текла з Москви й до Москви. Наприкінці XVI ст.., коли дорога до Москви і назад потребувала року часу, навіть прості угоди про обіг нерухомості, укладені в дрібних селах на Півночі, належало реєструвати й затверджувати у Москві. Слід мати на увазі, що місцеву політичну еліту вивозили до Москви й залучали до московського двірцевого життя, а на її місце ставили привезену з Москви адміністрацію, одним з обов’язків якої було сповіщати центр про навіть найменші деталі місцевої політики. –с.109.

Причина цього - страх, що на таких віддалених і потенційно непіддатливих територіях місцевий сепаратизм або чужоземне втручання можуть призвести до неконтрольованої ситуації й поставити під загрозу фундаментальні цілі безпеки. Щоб уникнути цього, московська верхівка ладна була платити будь-яку ціну. –с.109

Схожа гіпертрофована заклопотаність помітна в еволюції центрального інституту держави –офіційної постаті великого князя. У формотворчий період московського двірцевої культури великий князь мусив мати вкрай обмежену реальну владу і бути абсолютно незахищеним. Його влада обмежувалася не лише суто технічними проблемами, але і тим, що він не був казково багатий порівняно з іншими монархами і не мав власного оплачу вального найманого війська, покладаючись натомість на ополчення, зібране через своїх царедворців - а великою мірою з поміж них самих. І він був незахищений оскільки сам належав до того ж військового класу, мусив постійно брати участь у походах і мусив завжди зважати на можливість того, що його кузени, «удільні» князі, об’єднавшись у ту чи іншу політичну спілку, знищать його. Така небезпека стала реальністю під час громадянської війни (1425-1453рр)., остаточне подолання якої обумовлювалося значною мірою тим, що московські олігархи – царедворці Василя ІІ та їхні нащадки – виробили запобіжні заходи проти тих політичних чвар. Прагнучи створити життєздатну політичну організацію, політична культура московітів розвинула прості й екстремальні відповіді на їхній виклик. Вони породили політичну культуру, за їх власними заявами, - монархічну й автократичну. Насправді, на його думку, ця система була олігархічна та бюрократична.

На жаль, більшість істориків, замість досліджувати глибинні структури й рушійні сили, брали до уваги передовсім московський двір та його офіційний світ. А прийнявши погляд, що ця політична система була монархічна й автократична, вони зіткнулися з труднощами пояснень природи її витоків.

Так, багато робилося для обґрунтування, що певні риси московської політичної культури були запозичені з політичної культури Золотої Орди, зокрема, московський абсолютизм у якийсь спосіб походить із монгольської династичної теорії та «орієнтального деспотизму». І хоча цілком можливо, однакі не безсумнівно, московська двірцева культура запозичила окремі важливі техніки (систему сполучення, організацію війська, система оподаткування) від татар, а може, й фліртувала з тими чи іншими орієнтальними традиціями царського стилю, немає жодних доказів, нібито московська політична культура взяла щось від своїх колишніх володарів у галузі політичних абстракцій або фундаментальної соціополітичної динаміки. Адже такий погляд несумісний із сучасними розуміннями самої татарської політичної культури, з природою культурних запозичень і з засадничою сутністю московської політичної культури. –с.110.

Ключ до здобутків Московії та секрет успіху московських князів ховався у розвитку стабільної політичної системи, в котрій згадані князі були і фокусом, і заручниками(саме в цьому суть секрету) для олігархів із боярських кланів (по російському: родов).