Важливою є його аналіз політичної культури Московської Русі, представлений у статтях «Традиції московської політичної культури». Для нього Московія є суспільство традиційним, що не виробило абстрактних понять політики, політичного чи державного інтересу, а всі політичні відносини вибудовувалися як особистісні і тим їх політична культура принципово відрізняється від тогочасної європейської моделі.
Тому досліджуючи політику московського двору у статті «Поведінка, стиль і само сприйняття російського царського двору», він спирається на характеристику родинних структур як способу встановлення зв’язків та ієрархій усередині політичного класу. Тому саме розгалужений боярський рід на думку автора є головним політичним інститутом Московії. Тим він поставив під сумнів російський канон про базові західні цінності політичного розвитку російського суспільства.
Зазначимо, що докторська дисертація Е.Кініана стосувалася взаємин Москви та Казані у ХV-ХV1 ст. Американський історик ординський період Північно-Східної Русі не є втраченим часом і відхиленням від основного розвитку російської історії, а епохою, коли і формується цей тип політичного і культурного розвитку. Тому у статті «російські міфи про київську спадщину» саме Х1У-ХУ ст. він вважає початком російської історії.
Е.Кінан не є прибічником тієї схеми російської історії, котра єдиною безперервною лінією з’єднує Київську Русь і Російську імперію, оскільки вважає середньовічну і ранньомодерну Росію ХУ-ХУ11 ст. типовим орієнтальним суспільством, дуже подібним до Золотої Орди.
Автор демонструє незвичну до західного русиста відкритість до українських студій, виокремлюючи русинський напрям у російській історії. Досліджуючи історію князя А.Курбського, зокрема його період перебування у складі Великого князівства Литовського, Е.Кінан познайомився з культурною і політичної ситуацією останнього, включно з його православними регіонами.
У передмові до українського читача Е.Кінан прямо вказує на мету своїх історичних розвідок, яку він пропонує у збірці «Російські історичні міфи»: «переглянути й переосмислити так звану звичайну схему Російської історії «, яку ще у Х1Х ст.. намагався ревізувати Михайло Грушевський». –с. 13.
Що ж спонукало відомого русиста, який не має ніякого відношення до українства, до цього «ревізіоністського аналізу» історії східних словян періоду середньовіччя та ранньомодерного часу та визнання відмінності соціокультурного розвитку Західної та південно-Західної Русі і Московської? Сам історик дає чітку відповідь:» Усвідомлення того, що історичні факти насправді суперечать під ставовим структурам, усій системі традиційної російської історіографії - дореволюційної і радянської,- принаймні в тому, що стосується допетровського періоду».-с.13 Автор переконався, що «панівна інтерпретація східнослов’янської історії глибинно спотворена романтизмом та етнічною короткозорістю, і що її елементарні складові частини – видання джерел, наукові дослідження, навіть сама термінологія – майже цілковито викривлені москвоцентризмом.»-с.13-14. Займаючись десятиліттям листуванням Грозного і Курбського, Е.Кінан визнає, що «ґрунтовне знання рутенського, тобто давньоукраїнського контексту може бути настільки важливим для всіх тих дискусій.»-с.14. Він визнає, що на початку 80-х років він «охолов до стандартної російської історіографії» в дуже зацікавився українською тематикою. Останнє він завдячує «авторитетному Українському науковому інституту в Гарварді».-с.14.
Зокрема, він визнає, що його стаття «Сприйняття московітами інших східних слов’ян перед 1654 роком» написана як результат його нового зацікавлення. Тому його участь у редакційних колегіях, експертних радах, конференціях і семінарах з української історії не викликає здивування, а добра обізнаність у минулому Східної Європи ранньомодерного часу та його інтерпретація сприяло становленню українознавства як респектабельної університетської дисципліни. –С.10.
У тій такі передмові до українського читача, Е.Кінан сподівається, що його статті з історії Московської Русі, де визнається неадекватність російського «панівного історичного наративу, їхнім спотворенням динаміки східнослов’янської культурної історії, їхнім хибним тлумаченням і використанням історичних джерел», мають його зацікавити.-с.14-15.
У 2001-№9-С.35 – анонс роботи Едварда Кінана «Російські історичні міфи.» як найконтроверсійніші розвідки з історії російського і українського середньовіччя та ранньомодерного часу, що докорінно реконструював «успадкований канон» російської історії та «перемістив» до модерну Росію із європейського контексту у перспективу орієнтальних суспільств. Автор статті «Слово про те, як Ярослав, князь галицький, у султанів стріляв «(«Критика»-2000-№12-С.4-7) до 200-ліття відомої історичної пам’ятки давньої Русі –«Слово о полку Ігоревім» як продукту російської інтелектуальної історії Х1Х ст., таку собі спробу реконструкцію словянських старожитностей з благородною метою відтворити дух нації у давні часи, а не талановитої підробки давньоруського оригіналу, що спричинила широкі наукові дискусії. Гарвардський професор –славіст оприлюднив результати власного дослідження про ймовірне авторство пам’ятки в особі Йозефа Домбровського;Рец.Т.Вілкул на роботу Е.Кінана «Йосиф Добровський і походження «Слова о полку Ігоревім»// Критика- 2005-№10-С.19).
Едвард Кінан. Чому неможливо збагнути російську історію, не збагнувши історії руської. // Критика - 2008-№7-8-С.23-26.
Зазначає, що останнім часом і в Росії,і в Україні та Білорусі відродилася цікавість до суспільних обговорень цих тем – вироблення власної концепції національної історії. Він пропонує по-новому поставити ці традиційні запитання,чого не було зроблено у відомій мені літературі.
Е.Кінан покликається на уявлення на уявлення про те,що «російська історія» починається у Києві у Х ст. є хибним. Оскільки вважає, що необхідно враховувати існування різних періодів регіонального розвитку – так званий волгоцентризм (Росія) та «дніпровоцентризм».
Він звертається до періоду 1475-1725 років, коли украй важко розрізнити означення «українець» чи «білорус». Вважає, що використання науковцями терміну щодо східних словян у ХУ-ХУ11 ст. як «руський» є виправданим, оскільки він вирізняє на колишній Русі частину населення –«східний слов'янин немосковит».-С.23.
Бо термінологічні складності виникають не тільки через загальну подібність сучасних східнослов’янських мов, але і через специфіку культурної історії Дніпровії, де до Нового часу існував єдиний культурний центр, що до того був центром політичної та адміністративної влади певного конкретного періоду.
Хоча упродовж цих століть, центр культурного і мовного тяжіння змінювався нерідко за часи одного покоління. Так, у середині ХV ст.. тим центром був Вільно (Вільнюс) – адміністративна і культурна столиця ВКЛ і «місце мешкання Франциска Скарини»-видавця першої східнослов’янської друкованої Біблії, то через декілька десятиліть він перемістився дещо південніше, на Волинь. Так,як приклад до 1520 року заможні «руські магнати» посилали синів вчитися на північ - до Вільна,то з 1620 років ці ж родини (вже дуже сполонізовані) відсилатимуть юнаків на Волинь, або до Києва, якщо не до Кракова, Венеції чи Болонії. Така міграція столичних культурних центрів має чимало історичних паралелей - наприклад,зміна рівнів культурного розвитку між Ричмондом і Бостоном у ХVIIIст.
Можна сказати, що «руська вежа передач» пересувалася з Вільна, столиці Вітовтового ВКЛ зі значним білоруським елементом до головних міст на українській території, аж доки її перекрили сигнали із Москви, Варшави чи Санкт-Петербурга. –с.23
Тогочасні рухомі передачі транслювали тексти, витворені не розмовними, а двома доволі стандартизованими і різною мірою – штучними мовами. Звичайно більшість населення розмовляла мовами природними, переважно східнослов’янськими діалектами, а також діалектом ідиш. Спочатку поширенішою та впливовою стандартизованою мовою була білоруська, вживана у діловодстві РП й особливо в її законодавстві, у якому формули, створені під впливом західного права, співіснували із записами свідчень розмовною мовою. Пізніше цей панівний стандарт заступило щось дуже подібне, але сформоване на українській основі.-с23.
Відносно менш важливою до Контрреформації була церковнослов’янська, дещо змодифікована південнослов’янська мова (мова православних священних книг, літургії. Мова,яка на відміну від латини на Заході, якою ніхто ніколи не розмовляв,навіть у монастирях. Він вважає, що це важливо мати на увазі, коли говоримо про окреслений період, що церковнослов’янська мова не була розмовною мовою населення Дніпровії, а тому не може слугувати основним аргументом на користь спільної з Московією національної ідентичності і спільної історії. –с.23.
