«Великі народні поети, - писав Максим Рильський, - промовляють за свій народ, говорять від його імені, але творять своїм голосом, в цій неповторній красі свого обдарування, своєї культури».
Такою для нас є Леся Українка. Та ще слід нагадати слова Івана Франка про високу оцінку творчостіпоетеси: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте», – писав він, – країна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабосильної, хворої дівчини».
Народилася Леся Українка 25 лютого 1871 р. в Звягелі (тепер Новоград-Волинський). Її батько Петро Антонович Косач прищеплював своїм дітям любов до передової культури і літератури. Мати; Ольга Петрівна, сестра M.Драгоманова, українська письменниця, відома під псевдонімом Олена Пчілка, була активним громадським діячем. Будучи тяжко хворою з дитинства (туберкульоз ніг, а потім сухоти легенів), Леся Українка не могла вчитися в школі та інших навчальних закладах, але здобула освіту вдома, переборюючи фізичні недуги, знала декілька іноземних мов, добре грала на фортепіано.
Бог і природа обдарували Лесю Українку – дали їй не лише поетичний хист, а й неабиякі здібності домузики і малювання.
Боротьба з підступною хворобою примушувала поетесу часто покидати Волинь. Вона кілька разів виїжджала у Крим, до Єгипту, у 1891 р. – до Відня, у 1898 р. оперуватись у Берліні, усі зими (1901-1902; 1902-1903 pp.) жила в Сан-Ремо, у Тбілісі, а також у різні часи в Ялті та інших містах.
У 1882 р. Косачі з Луцька переїжджають в с.Колодяжне Ковельського повіту на Волині, куди часто приїжджала Леся Українка. Тут вона написала близько 80 творів. Останні роки свого життя жила переважно в Грузії, де служив її чоловік – К. Квітка.
У 1913 р. Леся Українка востаннє відвідала Київ. 1 серпня 1913 р. поетеса померла в Сурамі. Поховано її в Києві на Байковому кладовищі.
Однією з важливих проблем, яких торкалася Леся Українка, був стан освіти, навчання і виховання дітей в Україні. Зокрема у нарисі «Школа», критикуючи відсталість церковно-патріархальних шкіл, вона водночас показала тяжке становище учителів. Про побутові умови життя учительки вона пише: «Голі стіни, полупана стеля і ще більш полупана груба, біля груби ослінчик з кухлем і мискою до умивання, потім шафка маленька, під другою стіною стіл, – на сей час він присунутий до ліжка, – скриня та відомі вже стільці, та от і все».
Трагізм школи цього часу полягав у тому, що її завдання зводилося до того, щоб навчити дітей тільки читати і писати. Леся Українка вважала, що цього замало. Головне полягало в тому, щоб навчити дітей розуміти прочитаний текст, його зміст, логіку, думки, бачити те, що випливає з контексту прочитаного. На думку Лесі Українки, слід спонукати дітей до самоосвіти і самовиховання і важлива роль у цьому належить змістові освіти і методам навчання.
Треба всіляко заохочувати дітей до читання різної літератури, обережно спрямовувати художні смаки і пізнавальні інтереси учнівської молоді. І це правильно. Адже читання це не тільки шкільний предмет, але й засіб вивчення інших предметів, що вивчаються а школі.
Вона з болем писала про тодішні шкільні підручники, які не живили розум дітей, не сприяли розвитку їх творчих, сил, а обмежували їх розумово-пізнавальну діяльність. Ці книги орієнтували дітей на пасивне сприйняття дійсності і узгодження навколишнього життя з життям «Святих». 3 цього приводу у листі до М.Драгоманова вона писала: «Якби я могла, то я б віником вимела усе то «героїчне» сміття на смітник, там би йому лежати, а не людям голову туманити». «...Я про сі речі не можу спокійно говорити, бо мене болить, коли я про се згадую, я занадто близько бачу, як людей в тім’я б'ють героїчними книгами і як мало людей, що б’ються проти сього. Погибель і нещастя наше сей героїчний напрямок в ділі народної просвіти».
У той же час українські діти дуже здібні, їхні розумові здібності закладені в генетичному коді української нації. З цього приводу Леся Українка з болем писала: «Я думаю, що наші люди від природи дуже розумні, бо їх навіть волинські школи не можуть дурнями зробити, а для сього немало витрачається зусиль».
Леся Українка звертала особливу увагу на необхідність навчати дорослих і дітей самостійного читання: «Читати самостійно чогось поважнішого наші люди не дуже-то люблять; бо взагалі страх мало звикли до самостійного читання, а й мало між ними добре читаючих, страх як мало. Є багато таких, що по 3, по 4 роки до школи ходили, проте читати ледве-ледве тямлять, а жінки і зовсім не вміють читати ні одна і вчитись не хотять», - писала вона.
Відомо, що Леся Українка написала підручник «Стародавня історія східних народів», де у викладі історичного матеріалу дотримувалась основних принципів дидактики.
«Вона, – пише В.Струманський, – якнайширше використала оригінальні записи релігійних, художньо-поетичних та епічних народних творів про життя, побут та культуру стародавнього Сходу. Але, посилаючись навіть на Біблію, письменниця не абсолютизує достовірності чи сумнівності жодного з цих джерел, а лише ділиться міркуваннями з читачем про легендарність багатьох оповідок та можливість причин їх виникнення і поширення».
Звичайно, названий підручник не позбавлений деяких недоліків. У ньому відсутній відповідний методичний апарат, не зроблено висновків і узагальнення до відповідних розділів. Він недостатньо ілюстрований. Але з точки зору принципів дидактики він був досконалим.
Треба відзначити, що дитячі літературні твори Лесі Українки пронизані гуманізмом і високою художньою досконалістю. Це зокрема такі твори, як «На зеленому горбочку», «Літо красне минуло», «Мамо, іде вже зима», «Тішся, дитино, поки ще маленька», «Веснянка», «Дитячі ігри, пісні й казки», «Народні пісні до танцю», прозові казки «Метелик», «Лілея», «Біда навчить».
Водночас Леся Українка в роботі з учнями рекомендувала дотримуватися педагогічного такту. Вона сама була завжди тактовною з дітьми і дорослими. Вона акцентувала увагу на тому, що справжній учитель повинен уникати «казьонщини», а культурно і тактовно спілкуватися з учнями. При цьому дотримуватися індивідуального підходу, враховуючи вікові особливості і таким способом мобілізувати дітей до діяльності і розвивати їx творчі сили. Щоб розвивати творчі сили учнів, учитель сам повинен бути творчою особистістю і в педагогічній праці уникати штампів і догматизму.
Леся Українка виступала за навчання дітей українською мовою. Водночас поетеса з любов’ю пише про рідну мову, про її силу в боротьбі з ворогами. У вірші «Слово, чому ти не твердая криця» читаємо:
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч.
Ти моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб'єш…
І далі поетеса продовжує:
Слово, моя ти єдиная зброя,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
