Релігія як соціальний інститут, її організаційні форми і функції

Релігія є складним соціальним явищем, що має розмаїття форм, культів, функцій, методів впливу на соціальне життя. Проте, якою б не була релігійна система, вона обов'язково має подібність з іншими у своїй суті, що полягає у вірі, необхідності дотримуватися релігійних обрядів віруючими, зв'язках із особистістю та суспільством в цілому.

Які ж характерні компоненти має кожна релігія, що робить подібність усіх релігійних систем? По-перше, це світоглядний компонент, що включає в себе низку постулатів, які потребують не доведення, а віри. По-друге, релігія являє собою систему ритуалів і обрядів, що становлять сутність релігійного культу. Таким чином, другий релігійний компонент — культовий. По-третє, будь-яка релігія становить собою сукупність правил поведінки (заповідей), котрих має дотримуватися віруюча людина. Це нормативний компонент. І, по четверте, це організаційний компонент, який передбачає об'єднання віруючих у громади, общини, секти, церкви.

Релігія — історично сформований комплекс вірувань, ритуалів, обрядів, символів, заповідей і норм поведінки, зумовлених вірою у надприродні сили, що проявляються у свідомості, стандартах поведінки, соціальних позиціях, релігійній діяльності осіб, що визнають свою приналежність до даної релігійної системи.

Таким чином, релігія завжди являє собою систему вірувань і духовних цінностей, а також практичних дій (культів, ритуалів, обрядів) які формують особливий релігійний світогляд та релігійну поведінку віруючої людини. Отже релігія є і соціальним явищем, оскільки пов'язана із особливою поведінкою та діяльністю людей, і соціальним інститутом, здатним організовувати соціальні суб'єкти, виконувати специфічні функції в суспільстві, і певною общиною людей з однаковими релігійними уявленнями.

Формуванню релігії як соціального явища сприяли ряд факторів — психологічні, гносеологічні і соціальні, причому вплив останніх виявився найбільш вагомим. Релігія як соціальний інститут функціонує на двох рівнях - ціннісно-нормативному і організаційному.

Ціннісно-нормативний рівень являє собою систему вірувань, обрядів, ритуалів, символів, заповідей, що фіксуються у священних текстів. Вони формують у віруючої людини систему уявлень про будову світу, детермінанти його розвитку, власне місце у природі та суспільстві. В результаті у людини формуються певні психічні чинники, пов'язані з релігійним світоглядом — емоції, переживання, цінності, ідеї, прагнення, бажання. Назовні ці психічні чинники виявляються в особливій релігійній поведінці особи, в етиці і культурі її відносин з іншими соціальними суб'єктами.

Організаційний рівень пов'язаний з утворенням релігійних організацій. Усі релігійні організації можна поділити натри групи — церкви, деномінації та секти.

Церква як правило є класичною організацією певної релігійної системи, має чітку внутрішньо-організаційну структуру, що включає духовенство (клір) і мирян, характеризується масовістю і тісно пов'язана з суспільством та діє всередині нього. Кліром вважаються особи, які присвятили своє життя релігійному культу, мають право організовувати і проводити його. У православній церкві клір поділяється на церковнослужителів, що не мають духовного сану і священнослужителів - осіб, що мають духовний сан (за рангами вони поділяються на дияконів, священників та архієреїв). Мирянами вважаються прості віруючі, що не можуть проводити релігійні обряди, проте мають право і повинні брати участь у них.

Церква виникає у процесі розвитку певного віровчення, має стабільні зв'язки з основними сферами суспільного життя та провідними соціальними інститутами — політикою, ідеологією, культурою тощо. Церква є універсальною організацією, оскільки до неї входять особи різних статей, вікових та статусних груп, вона задовольняє більшість основних запитів її учасників. Серед провідних церков в Україні можна виділити римо-католицьку, греко-католицьку, Українську православну церкву Московського патріархату, Українську православну церкву Київського патріархату та Українську автокефальну православну церкву.

Деномінацією вважається організація, яка підтримує соціальні зв'язки з суспільством і нормальні стосунки з церквою, проте не має такої широкої соціальної бази, як церква, чіткої внутрішньої структури, не поділяється на духовенство і мирян, згуртовує навколо себе незначні групи прихильників, котрих не задовольняють постулати ортодоксальної церкви. Деномінації виникають у результаті плюралізації провідних релігійних систем у суспільстві. Вони мусять конкурувати між собою, доводячи потенційним прихильникам правильність, істинність вчення, яке несе деномінація. Якщо церква вимагає безумовної відданості своїх прихильників, то деномінація намагається залучити якомога більше своїх послідовників, незалежно від чистоти їх вірувань. До основних протестантських деномінація України належать баптисти, адвентисти сьомого дня (суботники), євангелісти, свідки Єгови.

Секта — релігійна організація, яка відкидає будь-які зв'язки з суспільством і церквою. Вона як правило, виникає на фунті опозиції до офіційної церкви. Секти найчастіше характеризуються такими рисами як:

• сліпа віра послідовників у ідеали секти,

• самоізоляція та відокремленість від інших громад,

• протиставлення власного релігійного вчення усім іншим, що діють в суспільстві,

• визнання винятковості своєї релігійної системи, вибраності її Богом;

• принцип вождізму, що ґрунтується на беззаперечному визнанні авторитету керівників секти;

• відсутність чіткої розгалуженої внутрішньо-організаційної структури;

• протидія багатьом соціальним нормам, що діють у суспільстві;

• строга регламентованість усередині секти й винятково сувора дисципліна.

Сектантство часто розхитує підвалини не тільки релігійного, а й усього суспільного життя, оскільки, як було сказано, воно відкидає значену кількість соціальних норм. Усе це, примножене на сліпу віру послідовників і сувору дисципліну у виконанні рішень керівників секти, робить останні негативним явищем суспільного життя. Інколи секти поводять себе вкрай агресивно, загрожуючи суспільному порядку. Типовим прикладом може бути діяльність таких сект, як "сатаніти", "біле братство", "Аум Сенрікьо" у Японії. Вони є небезпечними тим, що глибоко проникають у психіку й свідомість індивіда, змушують його повністю підлаштувати власну поведінку під агресивні ідеали секти, вимагають сліпого поклоніння керівникам секти та беззастережного виконання їхніх наказів.

Віросповідання індивіда напряму пов'язано з його релігійною поведінкою, формами якої можна вважати поклоніння, ритуал і молитву.

Поклоніння визначає специфічне відношення віруючого до об'єкта віросповідання, що проявляється під час зв'язку віруючого і священика.

Ритуал — певна символічна або магічна дія, встановлена релігійним каноном за заздалегідь визначеним змістом і порядком, через яку віруючі прагнуть впливати на об'єкт поклоніння. Ритуал є необхідною складовою будь-якої релігії.

Молитва — звернення до об'єкта поклоніння у відповідності з текстом встановленого сакраментального змісту.

Необхідною умовою існування будь-якої релігії є її морально-духовні засади, що пов'язані насамперед з релігійною свідомістю і релігійною психологією.

Релігійна свідомість виражає певне відношення індивіда до об'єкта релігійного поклоніння, встановлює певний сакраментальний зв'язок між віруючим і надприродними силами, котрі віруючий вважає священними.

Релігійна свідомість впливає на вироблення у віруючого певних психічних чинників, які проявляються у його відношенні до об'єкта поклоніння, певних емоціях, почуттях, переконаннях, викликаних канонами релігії, до якої відносить себе віруючий.

Релігійна психологія — вироблення у індивідів психічних процесів під дією релігійних норм і канонів, суть яких полягає у возвишенні об'єктів поклоніння, формуванні певних очікувань і надій, пов'язаних з надприродними силами.

Релігія є соціальним явищем і соціальним інститутом, отже здатна виконувати специфічні соціальні функції серед яких можна виділити:

• ідеологічну, оскільки релігія здатна нести віруючим певні ідеї, внаслідок чого формує певну специфічну ідеологію, яка в окремі періоди здійснює неабиякий вплив на політичні, соціокультурні і духовні процеси; фактично стає суспільною державною ідеологією (наприклад, християнська ідеологія у період раннього Середньовіччя);

• інтегративну — релігія сприяє об'єднанню індивідів у різноманітні релігійні організації та групи;

• регулятивну, сутність якої визначається тим, що релігія здійснює соціальний контроль за поведінкою індивідів, що відносяться до даної релігійної системи, впливає на соціальні зв'язки та відносини між ними, регулює їхню діяльність;

• нормативну, що полягає у встановленні релігією певних соціальних норм, пов'язаних з релігійним культом, обрядами, цінностями і традиціями, що їх несе у собі певна релігійна система;

• психологічну, яка визначається тим, що релігія формує у індивіда певне психологічне ставлення до об'єкта поклоніння, виробляє у нього почуття і емоції пов'язані з надіями на надприродні сили;

• соціалізації — оскільки релігія здатна виробляти у індивіда певні риси характеру, формувати його особисті переконання, цінності, поведінку, бажання та прагнення;

• світоглядну, що полягає у виробленні певного релігійного світогляду, релігійної свідомості;

• комунікативну, що виявляється в процесі взаємного спілкуванні віруючих, виробленні особливих соціальних відносин між ними.

Останнім часом в Україні соціологія релігії розвивається досить швидкими темпами, що пов'язано з посиленням ролі релігії у суспільному житті.

Важливим фактором, котрий має враховувати сучасна українська соціологія є те, що здавна релігія була носієм традицій і звичаїв нашого народу. Навіть у ті роки, коли релігійність вважалась непрестижним і навіть чужим для суспільства явищем, вона зберегла своє значення як одного із провідних чинників впливу на соціальні процеси в суспільстві та соціальну свідомість багатьох громадян. Тому природно, що саме релігія, як чи не головний об'єкт переслідування у тоталітарні часи, відіграла важливу роль у національному відродженні України наприкінці 80-их — початку 90-их pp. минулого століття.

Змінилось і ставлення держави та громадської думки до релігії. Держава повернула українським церквам значну кількість культових споруд вилучених у них у часи панування атеїзму, а стаття 35 Конституції України проголошує свободу віросповідання, тобто можливість сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої релігії, незалежно від національної, релігійної, расової чи статевої приналежності громадян. Основний Закон Української держави також визначає, що церква і релігія відокремлені від держави, а школа - від церкви. Це означає, що держава не втручається у здійснювану в мажах закону діяльність релігійних організацій, а релігійні організації не виконують державних функцій. Жодна релігія не може бути визнана в Україні як загальнообов'язкова.

Подібні тенденції, що знайшли своє відображення у політичних і законотворчих процесах 80-90-их pp., сприяли швидкому зростанню релігійної свідомості, відродженні релігійних традицій і звичаїв, посиленню впливу релігії на соціокультурні процеси у суспільстві. Так, у 2000 p., підчас Великоднього привітання Президент України слушно зауважив, що християнські цінності відповідають національному характеру українців та їх світосприйняттю, найзаповітнішим настроям і сподіванням. Із цього джерела ми, як і наші предки, черпаємо мудрість, силу і наснагу.

Свобода віросповідання сприяла активізації усіх церков і інших релігійних організацій, в Україні постійно з'являються нові релігійні вірування і культи, формуються общини і секти нового типу, різко збільшилося видання релігійної літератури різного змісту. Разом з тим загострились і міжконфесійні відносини, в окремих випадках виникали й соціальні конфлікти на релігійному ґрунті. Особливо напруженими виявились стосунки між УПЦ Київського та Московського патріархатів.

 

 

РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Організація, що несе характер проповідування та поширення певних ідейних знань, та посилення віри щодо їхньої істинності, має назву – релігійна організація. Релігійні організації дуже поширені і беруть початок своєї історії, мабуть ще з початку історії всього людства. Релігійні організації були обов’язковою формою взаємодії людей під час процесу соціалізації. Це зумовлено тим, що уявлення про світ людиною, набули чіткого опису та характеристик, на якому зійшлися думки цілих груп людей і які стали канонімічними описами. А створення релігійних течій, надало можливість кращого порозуміння між людьми. Завдання ж релігійних організацій – ознайомлення та розповсюдження власних релігійних поглядів, що ґрунтуються на вірі, чи на, переданих з глибин століть, знаннях про світобудову та людське існування у світі.

Релігійні організації діляться на декілька типів:

• Церква – найкрупніша релігійна організація, яка є повноцінною, а деякі навіть глобальною, релігійною течією. Церкви несуть характер проповідницький та характер служіння персоніфікованому Богу (пророку).
• Секта – дрібні, локальні релігійні організації закритого типу. Зазвичай це культи поклоніння засновнику такої організації, тобто пастореві, що трактує одну з релігій по своєму.
• Харизматичний культ – це не руйнівні секти, що набувають масового характеру. Зазвичай такі секти є добре продуманим бізнес механізмом, де учасникам вищого рангу пропонуються матеріальні винагороди за залучення нових. Харизматичні культи проповідують власні вчення, або ж перероблені церковні канони. Проповіді в таких релігійних організаціях в більшості перетворені на шоу, та гіпнотичну ейфорію для пастви.
• Демонічні секти – руйнівні секти, які теж є релігійними організаціями, але створені для проповідування сил протилежних до загальноприйнятих релігійних організацій. Зазвичай це протиставлення ідеологічне чи активна протидія релігійним вченням, застосовуючи в якості предмету поклонніння – явища, які в офіційних релігіях називаються злом.

Релігійні організації, як і релігії загалом – це не державні організації і такі, що існують поза державними утвореннями. Принято також норму, при якій релігійним організаціям не дозволяється втручатися у державні та освітні справи. А визначає релігійні організації – як право громадян на задоволення власних релігійних потреб, та право на віру.

В крупні релігійних формуваннях, тобто в релігіях, виникають сіої релігійні організації, вони виконують ряд функцій:

• систематизація віровчення та розробка методів його популяризації;
• розробка систем ідеологічного захисту віровчення;
• створення керівництва і здійснення культової (проповідницької) діяльності;
• контроль за діяльністю (і мисленням) членів, що входять до організації вживання санкцій за невиконання релігійних норм;
• підтримка зв’язків зі світськими організаціями, державним апаратом – інформаційна діяльність.

Будь-яка релігійна організація складається, щонайменше із двох «рангів» членів: звичайний – віруючі, паства, або ж тих кого навчають і направляють на шлях істиний; та «керівний апарат» – священнослужителі, духовенство, пасторі-проповідники. Також кожна релігія має внутрішній статут і нормативно оформлені, ієрархічно витримані відносини в обох “рангових” підсистемах, що полегшують керування релігійною діяльністю та упорядковувати її проведення.

А разом із дрібнішими, локальними організаціями, така схема роботи релігій дозволяє популяризувати свої вчення не лише серед нових не релігійних груп людей (місіонерська місія), але й популяризувати свою релігію серед нового покоління (недільні школи, катехези).

В Україні релігійними організаціями прийнято вважати різні релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Вплив релігійності особистості на її самопочування та самореалізацію (психотерапевтичний аспект релігії)

Мета психотерапії полягає у зціленні душі, а релігія своє покликання вбачає у спасінні душі. Але, незважаючи на те, що для релігії запобігання душевним стражданням, позбавлення від них є не основною, а похідною метою, вона все-таки відчутно психогігієнічно і психотерапевтично впливає на людину, створюючи для неї можливість психологічно утвердитися в трансцендентному, абсолютному.

Цим релігія здійснює могутній психопрофілактичний, психотерапевтичний вплив на психіку віруючої особистості. У цій сфері, на думку Г.-В. Олпорта та інших американських дослідників, їй, безперечно, належить провідна роль. Реалізується вона в емоційно-катарсичних ефектах, що випливають із природи, психологічної сутності релігії і є іманентною, спонтанною нецілеспрямованою психотерапією. Не менш суттєва в цьому плані і її свідома, цілеспрямована увага до життєвих криз, емоційних розладів, психічних захворювань людини. Наприклад, релігія вчить жалю, співчуття до стражденних «тут і тепер», що відповідає одній із ключових засад модерної психотерапії. Христос не лише зцілював хворих соматично (тілесно), а й «виганяв демонів» з осіб, які перебували у деструктивних щодо власної психіки та оточення емоційних станах.

Досягнення релігії у психотерапевтичній сфері є особливо значними. Релігійне потрактування сутностей психотерапевтичних феноменів загалом правильні Це стосується навіть тверджень, що душевно хвору людину мордує «нечистий дух», якщо тлумачити його як пристрасті, що суперечать принципам доброзичливої, людяної моралі, адекватної самооцінки тощо. При цьому природа такого «нечистого духу» залишається поза увагою, адже наука не може достовірно дослідити її. А тому на першому плані фігурує власне психотерапевтична проблема - допомогти людині позбутись «нечистого духу», який її мордує.

Успішна психотерапія, психопрофілактика полягає в інтегруванні психіки особистості на основі екзистенційних смислів, здатних вселяти їй життєву наснагу і радість буття. На думку Г.-В. Олпорта, релігія є потрібним людині інтегратором.

 

Основним психотерапевтичним ефектом релігії є екзистенційне почування безпеки як наслідок навіювання неминучості перемоги добра над злом, життя над смертю. Стосується це як людства, так і окремої особистості. Релігія зводить до мінімуму джерело екзистенційної тривоги, страху чи й зовсім нейтралізує його, допомагає людині психологічно вкоренитись у найвищий авторитет, який обіцяє їй убезпечення від загрози зла і смерті.

Недостатнє почування безпеки, антиципація (передбачення) реальної руйнівної загрози є одним із найголовніших чинників невропатичних розладів. Тому вселяючи ґрунтовне, всеохопне почування безпеки, оптимістичної надії, релігія чинить могутній психотерапевтичний і психопрофілактичний вплив. Як зауважив К.-Г. Юнг, «багато неврастеній викликані найперше тим, що люди стають сліпими до своєї релігійної схильності у зв’язку з дитячою пристрастю до раціонального просвітлення». Беручи це до уваги, західна психологія давно ґрунтовно й ефективно використовує релігію у психотерапевтичній, психопрофілактичній, психорегулятивній діяльності, спрямованій насамперед на подолання невропатичних розладів.

У цій діяльності вирішальною є роль священика. З огляду на це у США, західноєвропейських країнах як окрема гілка психології релігії сформувалась пастирська психологія - галузь знань, основною проблематикою якої є шляхи та способи ефективного психорегулятивного впливу священнослужителів на психіку людей.

За спостереженнями Г.-В. Олпорта, невропатично хвора людина, як правило, шкодує з приводу свого минулого, ненавидить своє сьогодення і боїться свого майбутнього. Релігія пропонує прощення за гідне жалю минуле, прийнятний, сповнюючий якщо не радістю буття, то принаймні душевним спокоєм смисл теперішнього і оптимістичне сподівання на майбутнє.

Зовсім недавно психотерапія остаточно переконалася в тому, що завжди доводили гуманістичні релігії: немає інших ліків для душі, крім любові. Здатність особистості щиро любити Бога, ближніх, рідних, кохати породжує любов до неї, що є потужним чинником здорової психіки, життєвої наснаги, натхнення, радості буття.

Як таке всеосяжне почуття, віра здатна підкорити собі нервову систему, відповідно до нього спрямувати всі її імпульси.

На противагу Фрейду, який вважав тривожність альфою й омегою неврозів, Олпорт, уособлюючи релігійний досвід, причину їх вбачав у марнославстві, яке спонукає людину братися за справи, що перевищують її актуальні та потенційні можливості, а це породжує фрустрацію зі всіма невропатичними наслідками. А в релігійній інтерпретації марнославство є гріхом. Отже, релігія відвертає від нього.

Прикладом ефективної психотерапії засобами релігії є логотерапія В.-Е. Франкла.

Логотерапія (грец. logos - слово і terapeia - лікування) - галузь психотерапії, в основу якої покладено автентичний, рефлексивний пошук особистістю з допомогою психотерапевта високого екзистенційного смислу свого життя.

Терміном „логос” у логотерапії В.-Е.Франкл позначив смисл. Цей напрям психотерапії нейтральний щодо релігійності чи не релігійності особистості. Логотерапевт повинен, згідно з клятвою Гипократа, з однаковою самовіддачею допомагати кожному хворому, незалежно від його ставлення до релігії, Бога та від інших світоглядних позицій. Тому релігія для логотерапії не є основою. Але логотерапія виявляє особливу увагу до релігії, оскільки логос у логотерапії є смислом. Людське життя завжди спрямоване за межі самого себе, прагне екзистенційного смислу, наявність і реалізація якого є головним для людини. Насолода, влада, самореалізація – ніщо порівняно з ним. Тому логотерапія намагається зорієнтувати пацієнтів на „устремління до смислу”. У досягненні цієї мети вона прагне максимально використати потенціал релігійної віри як віри у високий смисл існування людини. В.-Е. Франкл підкреслював, що логотерапія має прагнути до пошуків не лише життєдайного для пацієнта смислу, а й до кінцевого смислу, над смислу, який абсолютно є життєдайним. А вірою у над смисл, надією на суперсмисл він вважав релігійну віру.

Під час логотерапевтичного лікування, зорієнтованого на суперсмисл, пацієнти повертаються до давно втраченої витокової, витісненої релігійності.

Попри очевидні, незаперечні, переконливі, яскраві факти і бездоганні аналітичні висновки, які підтверджують психотерапевтичну, психопрофілактичну функцію релігії на кшталт того, що релігійність типу „внутрішня” (іntrinsic) і типу „орієнтація пошуку” (quest orientation) свідчить про психічне здоров’я, збалансованість психіки, особистісну цілісність, водночас сприяючи цьому. Остаточно не доведено, що релігійні люди психічно здоровіші, ніж нерелігійні. Не з’ясовано, що більше корелює з психічним здоров’ям – релігійність чи рівень доходів та освіти. На такі питання не буде остаточних відповідей, доки церкви не досягнуть оптимального рівня реалізації психотерапевтичного потенціалу релігії, що є головною практичною проблемою пастирської психології. Як свідчать дані, у США 95% населення релігійне, але тільки 6% віруючих звертається зі своїми невротичними, кризово-емоційними проблемами до церкви, і лише 2,5% пацієнтів психіатричних клінік засвідчили отримання від священиків-капеланів цих клінік істотної допомоги.

Релігія може впливати на психіку людини і негативно. Наприклад, інколи священнослужителі навіюють надмірний страх, жах, що особливо шкодить сенситивним (емоційно вразливим) дітям. Релігійний страх стимулює у них почування паталогічної нав’язливої вини, яка унеможливлює гармонійну самореалізацію і призводить до деструктивних психологічних і соціальних наслідків.

Але загалом релігійність особистості позитивно впливає на Ії самореалізацію, самоактуалізацію, самотрансцендування, допомагає багатьом усвідомити своє покликання, реалізувати здібності, обрати життєдайне життєву стратегію і тактику. Такого висновку дійшли представники гуманістичного напрямку в психології, американські вчені Абра хам Маслоу (1908-1970), Карл-Ренсом Род жер (1902-1987), Хайнц Кохут (1913-1981) та ін.

За їх твердженнями, людина має потребу самотрансцендування – піднесення над своєю біологічною, тваринною і соціальною природою до вищих духовних рівнів, смислів життя. Його вершиною є особливий тип індивідуальних переживань, які А.Маслоу назвав „пік-досвідом”. Цей досвід характеризується тим, що під час пік-переживань людина найбільш тотожна самій собі, своєму єству, найближча до свого істинного „Я”, найбільш цілісна і неповторна. Вона отримує найчистішу інформацію про себе. Конфлікти й суперечності, які Ії роздирають, відступають, а відтак вщухає Ії боротьба з собою. Торжествують внутрішня гармонія, цілеспрямованість тощо.

Зі стабілізацією і наростанням такого самопочування підвищується здатність людини гармонійно, органічно зливатися, ідентифікуватися зі світом, зокрема з тим у ньому, що не належало їй і чому вона не належала, але потенційно воно було рідне її єству. Наприклад, перебуваючи в такому стані, закохані стають ніби однією істотою, щодо них уможливлюється монізм „Я-це ти”; творець стає одним цілим зі своїм творінням; мати почуває таку єдність зі своєю дитиною; астроном - із зірками тощо.

Під час пік-переживань людина перебуває на вершині своїх сил, максимально використовує свої здібності. Вона почувається «ідеально функціонуючою», розумнішою, сприйнятливішою, дотепнішою, сильнішою, приємнішою. І її сприймають такою. Спілкування з людьми, праця є невимушеними й легкими, позбавленими неприємних, мордуючих зусиль. У такому стані людині вдається все, на що вона спрямовує зусилля, навіть те, що недавно було виснажливо-проблематичним. Вона почувається самодостатньою, незалежною, цілком відповідальною за свої дії, дієвою господарем своєї долі з непохитною волею, стає цілковито вільною від страхів, побоювань, тривог, сумнівів і від невротичної вини і самокритики, психічних утисків і гальм. Поведінка і вчинки людини стають більш спонтанними, експресивними, по-дитячому невимушеними, чесними, відвертими, прямими, наївними, простодушними, імпульсивними. Гнучкішою, відстороненішою стає її пізнавальна діяльність, у якій домінують елементи імпровізації, небанальні рішення і вчинки.

У людини під час пік-переживань і внаслідок їх виникає характерне почування щастя, успіху, обраності. Досить поширеною реакцією на цей стан є: «Я цього не заслужив», а відтак виникає почування вдячності. Релігійні люди дякують Богові, інші - долі, природі, батькам тощо. Почування вдячності значно посилюється у зв’язку з тим, що «пік-досвід» неможливо запланувати. Він настає, охоплює людину несподівано. Часто ця вдячність виливається у безмежну любов до всього сущого, у сприймання світу як сповненого красою і добром, у бажання робити для світу добро - «повертати борг».

Чимало спільного за змістом мають переживання «пік-досвіду» та містичний екстаз. Це, напевно, дало А. Маслоу підставу для висновку, що пік-переживання, «пік-досвід» є результатом і глибинною основою особистісної релігійності. За його переконаннями, кожна релігійна особистість має свою приватну релігійність, яку вона підтримує і розвиває на основі своїх пік-переживань, одкровень, інтуїтивних порухів, створюючи з них особисті міфи, ритуали, церемоніали. Такі релігійні надбання мають глибинний смисл, екзистенційний сенс тільки для конкретної особистості - їх суб’єкта. Для всіх інших людей вони ідіосинкретичні (не мають смислу).

Але, напевно, Маслоу надто різко розмежував особистісні сенси і смисли релігійності як взаємоідіосин-кретичні. Принаймні люди, які живуть у більш-менш однакових умовах, мають і більш-менш однаковий життєвий досвід, орієнтуються на близькі духовні цінності, володіють, користуються єдиними культурними, зокрема й релігійними, поняттями, символами, міфами, ритуалами. Водночас вони сприймають, осмислюють, емоційно переживають, автентично приймають чи відкидають, засвоюють, використовують усе по-своєму, зі своїми унікальними індивідуальними особливостями. Так, те, чим стають художні твори, образи для реципієнта, може дуже відрізнятися від того, що вкладали (думки, переживання, мрії, інтуїтивні прозріння) в них їх автори, і від того, як їх сприймають інші. Але такі відмінності не є ідіосинкретичними. Взаємозрозумілих, взаємоприйнятних смислів, сенсів у суб’єктивних сприйманнях того самого художнього твору значно більше, ніж незрозумілих відмінностей (незрозумілі, ідіосинкретичні відмінності істотно відрізняються від взаємозрозумілих). Так само співвідносяться особистісні релігійності.

 

Отже, найважливіше завдання успішної психотерапії полягає в інтегруванні психіки пацієнта на основі екзистенційних смислів, здатних вселити йому життєву наснагу, душевний спокій, радість буття. З цього випливають особливості релігії як потужного психотерапевтичного, психопрофілактичного феномену: вона пропонує надсмисли, остаточні, довершені смисли життя людини. Психологічним стрижнем релігійних смислів життя є перспектива життєдайного для людини розв’язання "її основної екзистенційної проблеми - смертності, скінченності. Релігія обіцяє людині цілковиту перемогу добра над злом, остаточне сприятливе вирішення проблем кожної особистості за дотримання нею релігійних заповідей, настанов. Віра у здійснення обіцяного релігією дає людині почування безпеки, захищеності, оптимізму, позбавляє її від екзистенційного страху і тривожності. У всьому цьому реалізується потужний психотерапевтичний, психопрофілактичний потенціал релігійної віри.

Релігійні надсмисли здатні спричинити самотрансцендування особистості (автентичну самоідентифікацію з життєдайними смислами життя) на найвищому рівні, яким є стан «пік-досвіду» - абсолютної внутрішньої гармонії, цілісності, тотожності своїй сутності, самодостатності, відповідальності за свою долю, ідеальної функціональності, цілковитого звільнення від страхів, тривог, невротичних сумнівів, вини і самокритики. Пік-переживання можуть бути не лише результатом, а й основою, джерелом релігійності особистості.

Особистісні аспекти релігійності, віри є дуже складним і маловивченим феноменом. Вони специфічно виявляються у так званих нетрадиційних культах.

Особистісні аспекти нетрадиційних культів (позаконфесійних течій)

Нетрадиційні культи охоплюють своїм змістом нетрадиційні для духовності конкретного етносу, місцевості релігії, які називають позаконфесійними течіями, неорелігіями, релігіями «Нового віку», «Нової істини» та ін. Вони інтенсивно утворювались і поширювались у 70-х - на початку 80-х років XXст. і нині мають послідовників чи не в усіх країнах світу. Іноді їх називають сектами.

Нетрадиційні культи (позаконфесійні течії) - релігійні організації, які виступають з категоричною критикою існуючих релігійних конфесій та релігійно-морального стану суспільства, проголошують себе єдиними володарями та носіями істини, що відкрилась їх засновникам у процесі контактів з надприродним світом.

Виявлено такі найхарактерніші особливості нетрадиційних культів:

1. Трактування епохи, що передувала появі нового культу, його прихильниками як часу суцільної омани і страждань, а проповідуваної віри - як абсолютної істини, надістини.

2. Проголошення засновника нетрадиційного культу особистістю, якій відкрилась абсолютна істина, обраним Богом, геніальним мислителем, пророком, навіть богоподібною істотою. Істина, яку він дарує людям, щоб позбавити їх від помилок і спричинених ними страждань, може привести до спасіння і вічного блаженства. Для цього треба повірити засновнику, піти за ним, беззастережно виконувати його волю.

3. Час, протягом якого нетрадиційний культ розгортає свою діяльність, оголошується перехідним у тому сенсі, що «істина» вже виявилась, але ще не перемогла. На цьому етапі триває боротьба космічного масштабу між добром і злом, що в земному вимірі є боротьбою прихильників культу зі злом у навколишньому світі.

4. Віра прихильників нетрадиційного культу у неминучість перемоги відкритої їм істини, внаслідок чого світ буде радикально перетворений. Ті, хто прийме нову віру, посядуть місця обраних, а всі інші будуть підпорядковані їм або знищені.

Отже, як правило, нетрадиційні культи формуються навколо «дарованого Богом» вождя, месії, «посланця Божого», якому нібито відомі Божі наміри, перспективи світу. Влада такого вождя є абсолютною, оповитою ореолом таємничості, вимагає цілковитого підпорядкування в усьому, навіть у побуті. Оскільки більшість нетрадиційних релігійних угруповань живе з усвідомленням наближення кінця світу, вождь проголошує себе його рятівником і сприймається як такий. Суттєвими ознаками багатьох таких угруповань є фанатизм, нетерпимість до іновірців, особливо до традиційних релігій.

Нетрадиційних релігійних утворень з кожним роком стає все більше, вони різноманітні, деякі за багатьма ознаками чудернацькі. Одні з них проголошують себе новітніми, єдино істинними варіантами християнства, інші пропонують унікальні «богоодкровенні» істини, але всі розраховують насамперед на людей не-вдоволених, готових відгукнутися на їхні ідеї та заклики і активно діяти. Немало серед них і тих, хто прагне пригод, щастя, успіху, мудрості, але є й люди з чистими намірами, які розчарувалися у можливостях своєї попередньої віри або ніколи не могли прийняти традиційної для соціуму, до якого вони належать, релігії, ідеології, культури. їх входження у нетрадиційно-культові общини мотивується самоототожненням з «високою місією», яку перебирають на себе «нові пророки». Завдяки такому самоототожненню людина почувається обраною серед обраних, елітою еліти, що виявляється і в гіперактивній місіонерській діяльності, яка дає почування особливого смислу, повноцінності життя. Деякі з них мають різні психічні відхилення.

Як відомо, протягом 60-80-х років XX ст. у США, західноєвропейських країнах було чимало дезорієнто­ваних і невдоволених людей, здебільшого молодих. До цього призвели безробіття, інфляція, злочинність, корупція, наркоманія, пияцтво і алкоголізм, тероризм, загроза ядерної катастрофи, загибелі земної цивілізації, яку постійно обговорювали вчені і політики в засобах масової інформації. Все це породжувало уявлення про ірраціональні, демонічні сили, що опанували людство і ведуть його до катастрофи. Поширювались і поглиблювались духовний вакуум, екзистенційні відчуження, тривога, страх. Наростали сумніви щодо смис­лу життя особистості. На цій хвилі почали втрачати свою незаперечну цінність сім’я, держава, церква, релігія. У такій ситуації «новим пророкам», які обіцяють у своїх проповідях спасіння, легко втягувати у сферу впливу молодих людей, які шукають порятунку від «безнадійного» для них суспільства.

«Месії», «пророки», «рятівники» в емоційно-агресивній формі драматизують ситуацію, жахаючи грядущою вселенською катастрофою, пропонують свою співучасть в утамуванні жаги любові, захист від жорстокої дійсності, переконуючи, що тільки вони, «осяяні небесною мудрістю», дають останній шанс на спасіння, правдиву братню любов, материнське піклування тощо. Офіційні правителі, ідеологи церкви, як правило, виявляють цілковиту неспроможність спростувати навіяні новими «месіями» ілюзії.

«Нові пророки» здебільшого зовсім не є втіленням добросердності. Часто їхній дух перебуває у ще більшому сум’ятті, ніж дух тих, хто прихилився до них. Американські і німецькі психологи з’ясували, що месіанська манія пов’язана з невпевненістю у собі, презирством до себе навіть тоді, коли «пророки» щиро і беззастережно вірять у свою місію. Будучи психологічно слабкими, вони підсвідомо прагнуть підпорядкувати собі ще слабших, щоб почуватися сильними, могутніми. Потреба у поклонінні й підпорядкуванні собі інших набуває в таких «месій» хворобливих ознак. Цей психологічний аспект надзвичайно важливий для пояснення «месіанської», «пророчої» активності, хоч він не єдиний. Крім «пророків», щиро впевнених у своїй місії, є чимало й тих, хто не гребує сфальсифікованими зціленнями і пророцтвами, сутяжництвом, нечесними політичними акціями, жорстокістю, намагаючись забезпечити собі розкішне життя. На підставі фактів західні дослідники у 80-х роках XXст. дійшли висновку, що багато «нових пророків» керуються не так устремлінням до істини, як утилітарними, земними пристрастями.

Входження особистості у позаконфесійну общину відповідає явищу, яке Е. Фромм назвав мазохістською втечею від свободи. У демократичному суспільстві особистість не зазнає авторитарного тиску, почувається достатньо вільною. Але деструктивні щодо її психіки суспільні явища іноді породжують неусвідомлюване або свідоме прагнення втекти від своєї свободи, яка залишає наодинці з чужої і ворожої дійсністю, що загрожує благополуччю, виснажує психічне та фізичне здоров’я. Перебуваючи у такому психічному стані, людина намагається знайти когось сильного, здатного боротись і перемагати, надійно захистити її. Переадресування своєї свободи такій силі, цілковите підпорядкування їй вселяє людині почування умиротворення, радість, насолоду надійної захищеності, віру в оптимальне розв’язання проблем. Таку втечу Фромм назвав мазохістською, оскільки суб’єкт зводить нанівець своє «Я», беззастережно віддаючи його на милість сильному, до якого утікає від обтяжливої для нього свободи, отримуючи від приниження і нищення власної особистості насолоду. Це явище за своєю психологічною природою є специфічним мазохізмом.

Релігійний зміст «втечі від свободи» у культову общину значно підсилює її психорелаксаційний ефект. Як і будь-який релігійний зміст, у який суб’єкт вірить, він просвітлює душу, полегшує гнітючий вантаж жорстокої, сірої, неприйнятної дійсності, надає життю суб’єкта високого смислу, перетворює страх на спокій, тривогу і сум’яття - на впевненість і надію. Отже, належна до нетрадиційного культу віруюча людина створює собі, якщо перефразувати слова 3. Фрейда, приємні ілюзії, видаючи палко бажане за близьку реальність.

Ідеологи нетрадиційних культів цілеспрямовано стимулюють психологічні трансформації особистості, характерні для мазохістської «втечі від свободи» - формують у своїх послідовників інфантильну, дитячу психіку, яка покладається тільки на готові рішення «батьків». «Раптом я зрозумів, - розповідав колишній прихильник одного з нетрадиційних культів, - чого вони хочуть від мене. Їх роль в тому, щоб дражнити мене своєю любов’ю, намагатися провчити мене, переставши виявляти її, коли їм заманеться. Моя ж роль в тому, щоб нічого не питати, а бути їх дитиною, залежною від показної любові. Дитячі ігри, пронизливі співи, дурний сміх - усе це частини сценарію, наперед складеного так, щоб полегшити мені прийняття цієї нової личини».

«Втеча від свободи» взагалі й у позаконфесійні течії зокрема, попри свою поширеність, не є тотальною проблемою. їй протидіють як внутрішні психологічні механізми, так і багато феноменів соціального середовища, що реально гуманізують його, зокрема особистісно спрямовані гуманістичні трансформаційні процеси, що відбуваються у традиційних релігіях, церквах, конфесіях.

Отже, особистісні аспекти нетрадиційних культів полягають у тому, що до них линуть особи, невдоволені соціальними порядками, духовним станом суспільства, людськими взаєминами. Одні з них завдяки цьому реалізують свою потребу активної боротьби за духовне піднесення людської душі і суспільства. Здебільшого такі люди ідентифікуються з супермісією спасіння, яку перебрали на себе їх вожді, «нові пророки», що дає їм почування власної обраності, наделітності. Інші прилучаються до нетрадиційних культів, реалізуючи мазохістський різновид «втечі від свободи». Вони віддають своє особистісне «Я» у владу вождів, культової общини, які, на їх думку, володіють істиною, знають як діяти і діють задля спасіння, перемоги, торжества тих, хто повірив їм і пішов за ними. Ці люди перекладають на нетрадиційно-культових вождів общини непосильний для себе тягар особистісної свободи, морального вибору, необхідності самостійно мислити і діяти. За це вони платять приниженням і нищенням власної особистості, яка стає інфантильно-нежиттєздатною.

Характерною особистісною особливістю «пророків нової істини» є духовне сум’яття, психологічна слабкість, які вони гіперкомпенсують цілковитим підпорядкуванням собі тих, хто потрапив під їх вплив, пануванням над їх душами, а нерідко й майном. Вірогідно, що чимало з них щиро вірять у свою спасенну місію.

Соціологія релігії

Соціологія релігії — одна із галузей соціології, об'єктом дослідження якої є різні релігійні феномени. Її виникнення і розвиток пов'язаний перш за все з іменами Е. Дюркгейма і М. Вебера. Від Дюркгейма йде традиція функціонального вивчення релігії як "колективного уявлення". Релігія за Дюркгеймом, є основним засобом інтеграції і згуртування суспільства, встановлення зв'язку між індивідом і соціумом. Традиція, що йде від М. Вебера, трактує релігію перш за все як мотив соціальної дії, виявляє її роль в процесі тих або інших соціальних змін. Зокрема, в праці "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904 р.) він з'ясовує роль протестантської "господарської етики" в ґенезі західноєвропейського капіталізму, а також зв'язок господарського життя суспільства і інтересів різних соціальних груп з релігійною свідомістю.

В сучасній соціології релігії можна виділити два рівня вивчення релігійних феноменів:

• теоретичний, який розглядає релігію як цілісну підсистему і виявляє її взаємодію з іншими соціальними структурами, визначає її соціальну природу, місце і роль в суспільстві, "соціальні функції" і її внутрішню структуру;

• емпіричний, на якому вивчається релігійність соціальних і демографічних груп, окремих особистостей, норми і цінності різноманітних релігійних спільностей, їх організацій, вплив приналежності до тієї чи іншої конфесії на життєві позиції і спосіб життя людей, процеси сакралізації і секуляризації та ін.

В межах теоретичної соціології релігії існує декілька течій, серед яких аж до 70-х років XX ст. панувала функціональна школа (Т. О. Діа, Л. Шнайдер, М. Йінгер та ін.). В кінці 60-х на початку 70-х років більш помітні позиції в соціології релігії стали займати представники феноменологічного напрямку (П. Бергер, Т. Лукман).

За часів існування СРСР ця галузь соціології вітчизняними соціологами майже не досліджувалася, якщо не рахувати деякі дослідження наукових атеїстів з історії релігії та емпіричні соціологічні дослідження, які мали підтвердити марксистсько-ленінську ідею про об'єктивну необхідність так званої соціальної атеїзації радянського народу. Лише з початку 90-х років українські соціологи посилюють увагу до проблем соціології релігії. Проте, релігія є об'єктом дослідження цілого ряду суспільних наук (соціальної філософії, історії, релігієзнавства, культурології, естетики, мистецтвознавства і т. д.). Соціологію релігія цікавить як соціальне явище, як важливий структурний компонент суспільства в найрізноманітніших його соціальних проявах і па різних рівнях, тобто як соціальний інститут.

Предметом соціологічного аналізу, який здійснює соціологія релігії як галузева соціологічна дисципліна, може бути як релігія в цілому, так і окремі її елементи: релігійні групи і організації, релігійна свідомість, релігійна діяльність, релігійна психологія, громадська думка про релігію і церкву, церковно-громадські рухи, конфесійно-орієнтовані політичні партії, вплив релігії на поведінку людей в різних сферах суспільного життя і т. д.

З соціологічної точки зору під релігією розуміють систему вірувань і ритуалів, на основі яких група людей пояснює те, що вважає надприродним і священним. Можна виділити п'ять основних елементів, які допомагають зрозуміти чи є релігією система вірувань:

• наявність групи віруючих (соціологів цікавить релігійні групи і те, чим вони відрізняються від інших груп суспільства, а не особистісні почуття віруючого);

• інтерес до явищ, які вважаються священними і надприродними;

• віросповідання або специфічна система вірувань і ритуали, або зразки поведінки стосовно священних і надприродних сил;

• уявлення про "праведний" спосіб життя (наприклад, десять християнських заповідей);

• ритуали, або зразки поведінки стосовно священних і надприродних сил.

Соціологи релігії виробили декілька способів класифікації релігій:

• перший систематизує релігії за назвами, які дали їх представники (католики, православні, протестанти, іудаїсти, синтоїсти, індуїсти і т. д.);

• другий спосіб (його називають системою Беллаха) орієнтується на ступінь примітивності або складності певного типу релігії. Беллах виділив п'ять таких категорій релігії: примітивну, архаїчну, історичну, ранньомодерну і модерну;

• третя система, запропонована Вебером, акцентує увагу на характер вірування про спасіння душі - чи треба обрати пасивний (містицизм) чи активний (аскетизм) спосіб спасіння душі в цьому або іншому світі.

Суттєвими компонентами релігії як соціального інституту є релігійні організації, для яких характерна ієрархічність соціальних статусів, що займають її члени. Так, в православній церкві клір поділяється на нижче, що не мають сана ("церковнослужителі"), і вище, що має сан ("священнослужителі"), духовенство. Для вищого духовенства встановлені три ступеня священства: диякони, священики, архієреї.

До релігійних організацій відносять церкву, деномінацію і секту. Церква тісно пов'язана з суспільством і діє в нутрі нього. В Україні як основні функціонують такі церкви: греко-католицька, римо-католицька, православна (з трьома її гілками: УПЦ Московського патріархату, УПЦ Київського патріархату і УАПЦ) церкви. Секта відкидає цінності, які панують у суспільстві і, як правило, вимагає від своїх віруючих відмови від багатьох сторін суспільного життя, непримиренного ставлення до іншодумців, додержання суворої дисципліни і виконання всіх наказів секти і ритуалів. Деномінація — проміжна форма між церквою і сектою. Вона підтримує нормальні стосунки із суспільством, але мусить конкурувати з іншими деномінаціями для залучення нових членів. Виникла деномінація внаслідок розповсюдження ідей релігійного плюралізму якнайбільш адекватних потребам людей в сучасному складно структурованому суспільстві. Якщо церква вимагає безумовної відданості від своїх прихильників, то сучасні деномінації реалізують скоріше прагнення різних віровчень завоювати як найбільше прихильників, незалежно від "чистоти" їхньої віри. До протестантських деномінацій, які діють в Україні, відносяться: свідки Ієгови, баптисти, адвентисти сьомого дня, євангельські християни та ін.

У функціонуванні релігії як соціального інституту важливе значення мають релігійна свідомість, релігійна психологія, низка морально-етичних правил, релігійна діяльність.

Релігійна свідомість — це сукупність вірувань, які встановлюють зв'язок між людиною, навколишньою природою і надприродними силами, які вважаються священними. Наприклад, християнство ставить людину над створеним світом, бо лише вона створена "за образом і подобою Божого". Будисти вірять, що душі людей можуть досягти досконалості шляхом безперервних перевтілень, тому в будистській системі світотворення жук не менш важливий, ніж людина.

Релігійна психологія — своєрідна спрямованість психічних процесів (пізнавальних, емоційних, вольових) віруючих людей, їх почуттів, очікувань, надій на надприродні об'єкти — Бога, Духа і т. п.

Низка морально-етичних правил — це уявлення про праведний спосіб життя. Більшість релігій приписують віруючим систему заповідей чи норм, що регулюють поведінку людей, наприклад, заповіти Мойсея у Вітхому Заповіті, шаріат в ісламі.

Релігійна діяльність — це реальна поведінка віруючих, в якій реалізується релігійна свідомість (молитва, богослужіння, відзначення релігійних свят, релігійна пропаганда і т. д.).

Релігія виконує ряд соціальних функцій:

• регулятивну. Будь-яка релігія регулює соціальну поведінку своїх прихильників за допомогою зведених моральних норм, заборон і приписів;

• світоглядну. Релігія організує систему світогляду людини, визначає її розуміння світу;

• компенсаторську. З. Фрейд (1856 — 1939 рр.) вважав, що релігія пов'язана з тим почуттям психологічної захищеності від життєвих негараздів, яке вона дає людям;

• інтегруюча полягає в здатності релігії об'єднати своїх прихильників на засадах спільних для них релігійних цінностей, об'єктів поклоніння, ритуалів, норм поведінки, інтегрувати їх в спільність.

Специфіка функціонування релігії проявляється у тих релігійних відносинах, які складаються в процесі релігійної діяльності людей у відповідності з їх релігійною свідомістю. Найважливішою характеристикою стану релігійних відносин у суспільстві є релігійність: Соціологи називають три фактори, які характеризують даний феномен:

• релігійна віра, відданість релігії, прийняття її віровчення;

• релігійна поведінка (відвідування богослужінь, участь у здійсненні обрядів тощо);

• приналежність до певної релігійної конфесії.

Деякі соціологи до цих факторів додають ще релігійний досвід, рівень релігійної інформованості (знання індивідом основних положень віровчення), ступінь впливу релігії на поведінку особистості і груп.

Під рівнем релігійності прийнято розуміти відсоткове відношення респондентів, яким притаманні ознаки релігійності, до всієї сукупності опитаних. Поняття "ступінь релігійності" віддзеркалює інтенсивність прояву основних ознак релігійності (міцна чи слабка віра у надприродне, в Бога, постійне чи епізодичне відвідування богослужінь і т. п.). Можливі випадки, коли дослідження зареєструють однаковий рівень релігійності на різних об'єктах, але різний ступінь її прояву, тобто глибини релігійної свідомості і релігійних переживань віруючих, інтенсивності додержання ними релігійних приписувань.

В понятті "характер релігійності" на перший план виходить якісна характеристика явища, в ньому інтегрується інформація про рівень і ступінь релігійності, але до неї додаються такі якісні характеристики, як конфесійна визначеність, особливості, обумовлені своєрідністю історичного періоду і національною специфікою, соціальним контекстом.

Найбільш загальною характеристикою релігійності досліджуваного об'єкта (від соціальної групи до суспільства в цілому), в якій в якості змінних задіяні всі три названі характеристики є поняттям "стан релігійності". Воно синтезує якісно-кількісну визначеність рівня, ступеня і характеру релігійності в їх єдності і сталому поєднанні протягом певного періоду часу, що фіксується на момент дослідження. Для характеристики релігійності важливо врахувати процеси, які відбуваються в масовій релігійній свідомості і релігійній психології, конфесійну структуру населення, спрямованість, характер та інтенсивність діяльності релігійних організацій, об'єднань віруючих, їх вплив на оточуюче соціальне середовище.

В соціологічній літературі дуже часто поняття "стан релігійності" і "релігійна ситуація" вживаються як синоніми. Однак між ними є і деякі відтінки. Поняття "релігійна ситуація" фіксує явище більш конкретне, більш локалізоване у часі і просторі, в його змісті дещо більше значення мас характеристика діяльності релігійних організацій і віруючих.

За часів комуністичного тоталітаризму релігія в Україні, як відомо, знаходилась в ситуації виживання, а нерідко гоніння і заборони (як, наприклад, стосовно греко-католиків). Штучний процес секуляризації вів до поступового витіснення релігії і церкви із громадського життя, до послаблення їх впливу на людей, на послаблення зв'язків з масами.

За роки незалежності релігійна ситуація в нашій країні докорінно змінилася. Відбувалась нормалізація державно-церковних відносин, усунені деформації недалекого минулого у вирішенні релігійного питання, прийнято ряд законодавчих актів, за якими релігійні організації одержали право юридичної особи, право володіння власністю, повну свободу пропаганди своїх віровчень. Держава повернула церкві значну частину вилучених у неї храмів, монастирів, церковне начиння. Стаття 35 Конституції України проголошує право кожного громадянина "на свободу світогляду і віросповідання.., свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безпосередньо відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність".

Сучасна релігійна ситуація в Україні характеризується таким чином:

• всі без виключення релігійні конфесії відновлюють і широко використовують права на дійсне і істинне слідування свободі совісті;

• виріс громадський престиж релігії і церкви, серед населення різко зріс інтерес до релігійних вірувань, хоча цей інтерес для багатьох викликаний скоріше впливом моди, ніж проникненням в сутність релігійного вчення;

• активно відроджуються народні звичаї, традиції релігійних свят і ритуалів;

• небувалий розмах одержало видання релігійної літератури, висвітлення в засобах масової інформації діяльності різних конфесій;

• масовий інтерес до релігійної свідомості супроводжується широким розповсюдженням нетрадиційних релігій і форм вірувань, містики, оккультизму, усілякого роду марновірства;

• тенденція на досягнення більш глибшого співробітництва і взаєморозуміння між різними конфесіями і віровченнями, їх прагнення до екуменізму нерідко супроводжується міжрелігійними конфліктами, що викликані партикуляризмом. Має місце також внутріцерковний конфлікт.

Важливими напрямками досліджень соціології релігії є:

• виявлення в сучасній релігійній ситуації нових явищ ("нової релігійності", "квазірелігійної свідомості", деатеїзації, сакралізації тощо);

• вивчення впливу конфесійної приналежності віруючих на їх ціннісні орієнтації і соціальну поведінку;

• визначення взаємозв'язку релігійності населення, її еволюції із соціальними умовами і процесами, що відбуваються у суспільстві;

• вивчення шляхом організації конкретних емпіричних замірів громадської думки з питань релігії і атеїзму, поліконфесійності в Україні.

Ряд соціологічних теорій релігії і в минулому (О. Конт, К. Маркс, М. Вебер) і нині (Н. Смелзер, П. Бергер, Т. Лукман та ін.) при аналізі феномена секуляризації гранично драматизують постановку питання про майбутнє релігії, пов'язуючи його із баченням історії як неухильного руху шляхом від "сакрального до світського", "втрати сакрального". Н. Смелзер, наприклад, відмічає, що "в сучасному житті релігія втрачає свою роль і посилюється тенденція до секуляризації. Люди стають все більш байдужими до релігії". Але, йдучи за Е. Дюркгеймом, можна, мабуть, стверджувати, що релігія — це притаманний людині спосіб сприйняття суспільства, в ній міститься щось вічне, щось таке, що лежить в основі скороминаючих символів. Людина зустрічає трансцендентне і поклоняється йому. Релігійний досвід служить їй джерелом тієї енергії, яка розширює кордони її особистого досвіду і породжує в ній сили любові, самопожертвування і самовідданості.

Відповідаючи на запитання: "Якою ви бачите роль релігії в суспільстві майбутнього?", відомий мислитель академік Микола Амосов дав, на наш погляд, досить слушну відповідь: (див.: "День", 31 грудня 1998 р.):

"Сьогодні замкнути на релігію майбутнє якої-небудь країни чи всього людства дуже важко. Технічний прогрес і зростання рівня освіти е могутніми чинниками, які руйнують релігію. Не випадково релігійний фундаменталізм охоплює країни з досить низьким рівнем розвитку економіки й освіти. І хоча православна чи, скажімо, католицька держава виглядала б вельми пристойно, але вона просто нереальна. Однак точка дотику майбутнього й релігії є. У людини є біологічна потреба вірити. Бог, зафіксований в ідеях, книжках, так само реальний, як гени в нашому геномі. І суспільству, яке прагне зрілості, не варто відмовлятися від релігії, а тим паче боротися з нею. Адже головні світові релігії проповідують моральні, поведінкові цінності високого ґатунку. Регулююча функція цих цінностей особливо необхідна незрілому капіталістичному суспільству. От тому нам так важко тепер: відповідальність перед суспільством і колективом зруйнована, а відповідальність перед Богом ще не виникла, бо віри справжньої немає. За цих умов пропаганда беззастережного пріоритету особистості над суспільством і державою дуже небезпечна. Я розумію, що це реакція на гіпертрофований колективізм минулого. Та за відсутності сталої системи моральних цінностей, які ґрунтуються на Заповідях, нестримне прагнення до верховенства особистості може призвести до побудови дикого суспільства індивідуалів, конкуруючих у досягненні примітивних цілей влади та багатства".

Питання про майбутнє релігії — це й питання про її нові прояви, про її нові обличчя (згадаймо нову релігійну свідомість) в майбутньому суспільстві, про її вклад в пошуку відповіді на питання, що означає бути людиною.