Соціологія права
Викладач – д.с.н. Наталія Борисівна Шуст
Лекція 1. Соціологія права як науковий напрям
1. Соціологія права як наукова дисципліна.
2. Предмет, структура і методи соціології права.
3. Функції соціології права.
Література:
- Аберкромбі Філ Тернер – Социологический словарь., М.-2000 р.
- Алексеєв «Восходжение к праву: поиски и решения». М-2001р.
- Алексеєв «Философия права»
- Варчун «Социология права»
- Гіденс «Социология»
- Гревцов «Очерки теории и социологии права»
- Касьянов, Нечепуренко «Социология права»
- Керімов «Основы социологии права»
- Кудрявцев, Казимирчук «Современная социология права»
- Курганов, Кравченко навч. пос. «Социология для юристов»
- Піча «Соціология – загальний курс»
- Навч. пос. «Социология права» под ред. Сырых
- «Соціологія права (підручник)» під ред. Осіпової
Соціологія права як наукова дисципліна
Розвиток та трансформація суспільних відносин в Україні потребує вдосконалення перш за все правового регулювання. У звязку з цим зростає роль досліджень, які дають можливість розглянути право в системі, комплексі, тобто в цілому, а також визначити право як частину соціального цілісного. Досягненню цих цілей і служить зокрема соціологія права. Розвиток соціології права останніми роками обумовлений тим, що існує прагнення підвищити ефективність впливу права на суспільні відносини, що регулюються ним та поставити на наукову основу діяльність всіх правових установ та інститутів.
Для сучасного розвитку нашої країни необхідним є дослідження всіх взаємозвязків держави і права у соціальній структурі, виявлення системи підтримки держави і права у соціальній дійсності їх взаємодії і протидії, а також розробку загальної теорії прийняття оптимальних юридичних рішень, основ методики вивчення престижу права, ефективності правових норм. Розглянемо в цьому контексті основні змістовні ознаки соціології права:
1. Соціологія права – це галузь наукових знань, що з точки зору обєкта досліджень має міждисицплінарний характер. Тобто соціологія права сформувалася і розвивається на межі двох великих наук – права та соціології.
2. З погляду традиційної класифікації наук соціологія права наводить приклад подвійної дисциплінарної інституалізації, тобто її можна розглядати і як спеціально соціологічну науку, і як спеціальну юридичну науку, що існує поруч із теорією права.
3. Предметом соціології права є закономірності взаємодії соціального і правового в суспільстві, що становлять ядро механізму правоформування. Соціологія права виходить з примату суспільних відносин над правовідносинами та юридичною нормою. Характер суспільних відносин визначає і систему правових норм, і ступінь їх порушення чи додержання, а також форму реагування суспільства на правопорушення. На відміну від юридичного підходу, соціологічний прагне розкрити більш глибинні звязки, які відбивають суть саме правових явищ.
Суспільні відносини
Право
Функціонування правових норм
Соціальна ефективність цих норм
Право – відносно самостійне суспільне явище, в в цьому розумінні воно є предметом юридичної науки. Право – це сторона суспільства, а отже воно є предметом соціології права. Оскільки право породжене суспільством, усі правові явища в певній мірі є соціальними, але не кожний соціальний феномен є правовим.
Соціологія права досдіджує правові явища у межах загальної соціологічної теорії, у його звязках з іншими соціальними інститутами.
Соціологія права прагне пізнати фактичну соціальну дійсність у тому обсязі, в якому вона повязана із правовими чинниками.
Соціологія права прагне пізнати право в його дії соціологія права вивчає дію права з метою, щоб давати рекомендації, які сприятимуть раціональному та ефективному формуванню соціальної дійсності.
Співввідношення, взаємозв’язок і взаємодія права, його інститутів і норм із соціальною дійсністю є центральною проблемою соціології права.
Соціологія права вивчає не все в праві, а лише соціальне в праві, тобто взаємодію соціального і правового, а саме – соціальну обумовленість права, соціальні умови і основи дії права, а також соціальну роль права.
Таким чином, соціологію права можна визначити як міждисциплінарну галузь наукового знання, що поєднує в собі пізнавальні ресурси юриспруденції як системи наук про право і державу і соціології як науки про закономірності формування, розвитку і функціонування суспільства.
Аналіз проблем будь-якої науки має починатися з визначення предмета й визначення соціології права в системі наук. У найзагальнішому плані об’єкт соціології права – це право (правова реальність), у вузькому – взаємодія права і соціуму.
Предмет соціології права можна визначити як знання про соціальні закономірності функціонування та зміни права, форми прояву і механізми їх дії в поведінці та діяльності індивідів, соціальних груп та суспільства в цілому.
Для соціології права необхідно виділення трьох рівнів аналізу суспільних явищ:
1. Співвідношення індивідуума, особистості з її безпосереднім соціальним середовищем, коли цінності, настанови, характеристики особистості порівнюють із соціальними нормами, цінностями, втіленими в окремі соціальні інституту ти, тобто у систему правових норм суспільства.
2. Співвідношення зазначених правових норм з іншими більш широкими за своїм обсягом соціальними категоріями, тобто суспільною правосвідомістю, мораллю тощо.
3. Співвідношення з метою аналізу всієї сукупності панівних у цьому суспільстві політичних, правових та інших норм і цінностей з провідними соціально-економічними характеристиками суспільства.
Структурно соціологія права складається з таких розділів:
1. Загальні теоретичні та методологічні питання (соціальні джерела права, соціальна система і соціальних механізм функціонування правових інститутів, система соціальних функцій права, взаємодія права і громадської думки, престиж права і соціальних спеціальностей в суспільстві).
2. Спеціальні проблеми та конкретні соціальні правові дослідження (соціальні проблеми нормотворчості, соціально-гендерний аспект, методика та техніка соціально-правових досліджень).
3. Емпірична соціологія права накопичує фактологічний матеріал на базі якого розвивається вся соціологія права, і одним з найважливіших завдань, які вирішує соціологія права є пояснення цих емпіричних даних.
Метод науки - це шлях наукового пізнання соціальної дійсності. Соціологія права використовує різні наукові методи, а саме:
1. Діалектичний метод
2. Метод системного аналізу
3. Структурно-функціональний метод
4. Статистичний метод
5. Соціально-психологічний метод
Таким чином соціологія права є певним чином структурованою системою соціальних знань про право як особливий соціально-юридичний феномен в процесі розвитку, а також дії тобто як соціально діюче явище (процес).
Функції соціології права:
1. Світоглядна
2. Методологічна
3. Комунікативна
4. Прогностична
5. Прикладна
Лекція 2. Виникнення та розвиток соціології права
1. Історичні передумови виникнення юридичної соціології. Зародження соціології права.
2. Класичні теорії соціології права (Огюст Конт, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Євген Ерліх, Толкот Парсонс).
3. Теорія правового плюралізму (Лев Петражицький, Сорокін).
Навколо наукового статусу соціології права панували наукові дискусії, які впливали в цілому на можливість функціонування соціології права як методу пізнання законів соціогуманітарного розвитку. Часом виникнення юридичної соціології вважається кінець 19 – поч.20 ст. Її основоположниками були Дюркгейм, Вебер, Ерліх, наукові концепції яких дозволяють говорити про юридичну соціологію як про новий напрям наукового знання.
Для розуміння сучасного стану соціології права науковці виділяють три основних етапи її функціонування:
1) Становлення соціологічного підходу в правознавстві та виділення його теоретичної основи (відкриття соціології юристами, а права - соціологами).
2) Оформлення основних теорій соціології права.
3) Методологічні трансформації 60х-90х рр. ХХ ст. та завершення інституалізації основних теоретичних підходів соціології права як наукової дисципліни.
Історичні джерела соціології права пов’язані з глибокими економічними, політичними та соціальними змінами, які відбулися в Європі та в Америці, особливо під впливом ВФР та громадянської війни в США. Ці події визначили початок трансформації цивілізації на основі визнання прав людини, економічної волі, політичної демократії. В ідейно філософському змісті ці зміни було проголошено філософією освіти у ліберальних і природно-правових теоріях, а у конституційно-правовому плані вони відобразилися в концепціях правового розуміння та обґрунтування:
1. В Конституції США 1787р.
2. В Білі про права (вперше на загальнодержавному рівні визначено правовий статус громадянина та окреслені сфери федерального контролю над дотриманням громадянських прав і свобод).
3. Декларація прав людини і громадянина 1789р.
Промислова революція змінила економіку, технологію, економічний уклад життя країн Європи, Америки і світу в цілому. Відбувався перехід від мануфактурного до промислово-індустріального виробництва. Промислова революція розпочалася в Великій Британії в 60х рр. 17 ст. і поступово поширилася на всю Європу. У Російську Імперію вона прийшла в останній чверті 19 ст.
Промислове виробництво призвело до створення акціонерних компаній, підприємств з іншими формами правового обєднання, а також відбулися зміни форм економічної діяльності. Розвивалося патентне право, яке спрямоване на спланування нових технологічних розробок і використання технічних інновацій. З’явилося договірне право. Істотно змінилося комерційне право, в якому відображалися масштаби торгівлі, її форми. Одночасно з’явилися нові аспекти транспортного права, митне право. Т.ч. промислове суспільство створило нові соціальні групи і класи. На перше місце виходить клас промисловців. Економічні зміни призвели до змін у науковому та культурному напрямку.
Позитивістська теорія пояснює, обґрунтовує процесу суспільного розвитку, прогнозує стан суспільних відносин.
Керуючись сучасними уявленнями про предмет, структуру соціології права серед теорії минулого та сучасності, можна сказати, що чітко виокремлюються класичні теорії, які формували процес інституалізації соціології права. Серед науковців, які сформували класичні теорії були Кон, Вебер, Ерліх, Парсонс.
Класичні теорії соціології права базувалися на загально соціологічних теоріях. Засновником соціології як самостійної науки був Огюст Конт. На нього вплинули ідеї Сенсімона. Наукова думка, усвідомлюючи безплідність ідеальної філософії надавала все більше уваги позитивізму. Позитивізм як науковий напрям виник в др.. пол. 17 – поч..18 ст. і обґрунтовує реалії практичного життя. Сенсімон пропонує надати соціальній ролі людини практичного змісту і починає свій позитивізм через класифікацію гуманітарних наук і науку про людину він називає соціальною фізикою.
Лекція 3.
О. Конт як засновник соціології як науки стверджував:
1. Пріоритет спостереження в соціальній науці.
2. Орієнтація на точні, математичні методи дослідження.
3. Фіксація (як, а не чому) відбувається розвиток явища.
Стосовно окремої науки про людину позитивізм передбачив:
1. Бачення суспільства як специфічного наукового предмету та необхідність науки про людину як самостійної галузі.
2. Введення методів спостереження і точної фіксації явищ.
3. Розгляд суспільства в системі взаємозв’язків з природою, а позитивізм в цьому виступає не лише методом, а й основою для розуміння сутності людини та суспільства.
Саме О.Конту належить обґрунтування необхідності позитивізму як наукового напрямку. Він розробляє систему соціологічного знання, вводить поняття «соціологія». О.Конт дотримувався еволюціоністської концепції розвитку суспільства, при цьому він вважав, що основний напрям суспільного розвитку йде по лінії прогресу людського розуму, а також пізнанні, і саме у трактуванні історії розвитку людства Конт виділяє 3 стадії:
- Теологічна стадія – природні явища розглядаються як щось надприродне.
- Метафізична стадія – зміст цієї стадії полягав у поясненні явищ світу абстрактними судженнями, відірваними від життя.
- Позитивістська (наукова) – пізнання світу спирається на наукове знання на закони про природу і суспільство, а також ці закони спрямовані на визначення закономірностей.
Такою позитивною наукою про суспільства, за словами Конта, є соціологія, яка покликана раціоналізувати соціальне життя людства на основі порядку і прогресу.
У структурі соціології Конт виділяв соціальну статику, яка має зв’язок із стійкими умовами існування суспільства. Це є анатомія суспільного життя та соціальної динаміки, що вивчає закони суспільного розвитку.
О.Конт увійшов в історію як засновник соціології як науки. Він обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, а також виділив соціологію в якості самостійної науки.
Наука соціологія базується на спостереженні, а також на пізнанні законів суспільного розвитку та практичного використання досягнень науки.
Е.Дюркгейм систематизував предмет соціології, а саме спеціальні факти. Він вперше розмежував поняття «індивідуальне» і «колективне».
Право – різновид духовних соціальних фактів, і особливий інтерес становить трактування Дюркгеймом проблеми співвідношення нормального (соціальної норми) та паталогічного – злочинності, девіації в соціальному житті.
Девіація – відхилення від норми.
Маргіналізація
Класична парадигма соціології:
1. Дослідження ролі соціальних конфліктів у суспільних відносинах.
2. Вчення про покарання.
3. Розвязок права і форм соціальних відносин.
4. Концепція аномії.
Дюркгейм визначив предмет і автономію соціології як науки та її обґрунтування.
Макс Вебер. Його заслуга полягає в тому, що він започаткував виникнення розуміючої соціології та теорії соціальної дії.
М.Вебера вважають засновником сучасної соціології, тому що:
- він започаткував чіткий системний підхід до понятійного соціологічного аналізу.
- Послідовно відстоював ідею соціальної науки, мета якої – пояснення соціальної дії.
- Охарактеризував сучасне індустріальне суспільство.
- Соціологія права
Основні положення соціології права Вебера:
1. Концепція панування через дослідження та аналіз політичної системи.
2. Взаємозвязок права та інших сфер суспільства (політична, економічна).
3. Вебер обґрунтував концепцію соціальної ролі професійних юристів.
Наступний науковець, який сприяв фундації соціології права був Парсонс. Він є засновником напрямку в науці – системного функціоналізм. Він розглядав суспільство з точки зору його системності та функціонування його головних елементів, а право його цікавило, оскільки соціологія - це наука що вивчає структури та процеси, які мають відношення до інтеграції цих систем, а право його цікавило, оскільки соціологія - це наука що вивчає структури та процеси, які мають відношення до інтеграції цих систем, тобто забезпечує єдність суспільства і розглядається як цілісна організація.
Парсонс також вніс вагомий вклад в розвиток теорії соціалізації. Під соціалізацією він розумів процес засвоєння індивідом цінностей і норм суспільства, за допомогою якого цінності та норми передаються із покоління в покоління, а також трансформуються.
Розроблена Парсонсом соціологічна концепція суспільства як нормативна система є величезним інтересом для дослідження в межах соціології права в сьогоднішніх умовах, а також проблеми взаємодії соціології права з іншими науками та аналіз норм права в соціо-нормативній та ціннісній системі суспільства.
Лекція 4. Право як соціальне явище
1. Право як соціальний інститут.
2. Соціальний механізм дії права.
3. Соціальні функції права.
Соціологія права як міждисциплінарна галузь знань специфічно розглядає та аналізує і знаходиться під впливом правової реальності, тобто відбувається процес соціального конструювання, соціальної зміни. Мова йде про те, що право соціально конструюється і механізм цього конструювання підлягає соціологічному вивченню.
1. Функціонування права в системі соціальних інститутів
2. Генеза, динаміка, структура правових норм та їх роль у суспільстві
3. Механізми реалізації правових норм в поведінці та діяльності особистості, групи, а також суспільства в цілому.
Т.ч. соціальний ефект дії права, правових інститутів, правових норм і досліджує соціологія права.
Суспільство через призму правових відносин досліджує соціологія права. Соціологія права також вивчає, що люди розуміють під правом у своєму повсякденному житті.
Оскільки різним суспільствам притаманні різні правові реальності, тому соціологія покликана пояснити відмінності між цими реальностями. Крім того, соціологія права повинна вивчати способи, завдяки яким право стає реальністю в конкретному суспільстві.
Соціологічне розуміння права і правових відносин полягає також в баченні і взаємозв’язку з конкретною соціальною реальністю. Оскільки правосвідомість особистості, соціальної групи є продуктом певного типу розвитку суспільних відносин. Т.ч. право є соціальним явищем, без якого неможливий розвиток цивілізованого суспільства.
Право є одним із елементів соціальної системи, що впливає на всі її складові.
Право є продуктом свідомої діяльності людей, який спрямований на охорону особистості та соціальних груп.
У нормативній формі право є відображенням потреби загальнолюдської справедливості, інтересах та потребах суспільства в цілому.
Право як соціальний інститут – системи встановлених, санкціонованих державою конкретних правил поведінки, які є загальнообов’язкові для виконання населенням і державними установами, і ця система захищена від порушень і спрямована на регулювання та охорону суспільних відносин та соціальних цінностей.
Соціальний інститут характеризують зовнішня форма вияву і внутрішній зміст.
Суспільство являє собою єдиний, цілісний організм і система взаємодіючих соціальних груп, яка має складну організацію. Інтегративною основою суспільства є соціальні норми.
Соціальні норми – правила, які відбивають вимоги суспільства, соціальної групи до поведінки кожної особистості та групи у їхніх взаєминах один з одним, із соціальними інститутами та суспільством в цілому.
Норми встановлюють межу, умови, форми поведінки, характер відносин, соціальні цілі, а також засоби їх досягнення, а порушення цих норм викликає більш конкретну та чітку негативну реакцію з боку соціальної групи і в цілому суспільства, його інститутів, і ця реакція покликана на подолання соціальної поведінки, яка відхиляється від соціальної норми.
Тому соціальні норми є надзвичайно дійовим засобом організації суспільства; право забезпечує сталість його ладу. Соціальний інститут права є певною сукупністю установ фінансових та матеріальних засобів, а також кадрових ресурсів. Внутрішня функція права проявляється як сукупність стандартних зразків поведінки осіб, відповідальних за здійснення певних функцій. Праву властиві всі ознаки соціальних інститутів: функції, ієрархія, нормативний аспект, духовний аспект. Право є найважливішим фактором соціального порядку, покликаним забезпечувати:
1. Соціальну стабільність.
2. Охорону індивідів і суспільств від проявів деструктивності та антисоціальної поведінки.
3. Бути гарантом прогнозування суспільних відносин.
Норми права регулюють усі найважливіші елементи громадського життя. Як нормативний чинник впливає на формування структури суспільства, визначає межі діяльності індивідів і держави, є частиною соціального контролю. Право тісно пов’язано з політичним життям суспільства, і воно є досить ефективним знаряддям політики. Крім того право формує і культурну складову суспільства, тобто систему цінностей суспільства.
Функції:
1. Інтегративна – виявляється у забезпеченні правом об’єднуючого порядку. За допомогою правових норм і санкцій забезпечується домінування у суспільстві інтегративних тенденцій.
2. Регулятивна – право є універсальним соціальним регулятором суспільного життя. Воно окреслює права та обов’язки індивідів, організацій та соціальних груп, а також забезпечує злагоджений розвиток соціальної системи, закріплює існуючі соціальні відносини, а також сприяє їхньому удосконаленню.
3. Комунікативна – право є елементом інформаційного простору суспільства, і всі правові документи є носіями важливої інформації, яка в першу чергу фіксує зміст прав і обов’язків громадян. Особливістю правової інформації є її наказовий характер.
4. Охоронна – спрямована на захист індивідів соціальних груп соціальних організацій від порушень їхніх прав та інтересів в цілому і реалізація цієї функції відбувається через заборону на протиправну дію та вчинки через відновлення порушеного права, компенсацію заподіяних збитків, через реабілітацію несправедливо звинувачених.
5. Соціалізуюча – реалізується шляхом соціальної інтеграції підростаючого покоління через засвоєння ним соціальних цінностей і норм, які орієнтують на підтримку соціального порядку. Тобто, ця функція характеризує соціальну поведінку дітей та молоді в процесі соціалізації та здобуття соціального досвіду.
Право є досить усталеним утворення, водночас воно еволюціонує і темп його розвитку в різних суспільствах неоднаковий. Розрізняють його стагнацію, рівномірну еволюцію, різкі зміни. Сфера права в більшості суспільств розвивається еволюційно. Різкі зміни розвитку суспільства передбачають кардинальну реформу правової системи. Вони стосуються переважно публічного права.
Право як соціальний феномен має складну внутрішню будову:
1. Права людини – найзагальніші правові норми, що гарантують їй гідне життя.
2. Принципи права – основні ідеї, основні засади, що виражають сутність права. Вони є основою правотворчості держави, організацій та громадян.
3. Норми, які прийняті на референдумі.
4. Корпоративні норми – розроблені в організаціях, установах і торкаються поведінки людей.
Лекція 5. Особистість як суб’єкт і об’єкт соціальних відносин
1. Соціологія особистості.
2. Соціологічна структура особистості.
3. Соціалізація особистості.
4. Соціальний статус та соціальна роль.
Особистість і суспільство – це складні і багатофункціональні різнопорядкові системи. В науці існує безліч підходів щодо аналізу процесу їх взаємодії. Тому щоб визначити предмет соціології особистості в першу чергу необхідно показати її місце в ряду наукових дисциплін, які вивчають особистість і суспільство.
Соціологія розглядає людину як надзвичайно пластичну істоту, яка здатна до значних соціальних адаптацій, але водночас виділяє в людині соціально-типові характеристики, а саме риси, якими наділені певні типи людей – раси, народи тощо. Соціолог досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми становлення особистості під впливом соціальних факторів, а також механізми взаємного зворотного впливу особистості на соціальний світ. Т.ч. специфіка соціологічного підходу до вивчення людини полягає у зясуванні в першу чергу того, що в людині безпосередньо пов’язане із соціальним життям, а також досліджує включеність людини у систему соціальних відносин, тобто не біологічні характеристики, не психологічні характеристики цікавлять соціолога, а суто соціальні характеристики. І як завдання перед соціологією стоїть чітко розмежувати поняття, які пов’язані з людиною у соціо-гуманітарних науках. Так найбільш вживаними поняттями у таких науках є поняття людина, індивід, особистість. Ці поняття не є тотожними.
Так, людина – це родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду, тобто людина як жива істота розвивається за своїми біологічними та соціологічними законами, а як соціальна істота – за соціальними законами.
Поняття людини вказує на якісну відмінність людини від тварини і служить для характеристики загальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, що характеризує вид homo sapiens.
Індивід характеризує окрему людину, тобто індивід – це одиничний представник людського роду
Індивідуальність – означає те особливе і специфічне, що вирізняє одну людину з-поміж інших, включаючи її природні характеристики, соціальні характеристики, фізіологічні, психологічні, а також успадковані і набуті характеристики.
Під особистістю розуміється конкретний вираз сутності людини, а також певним чином реалізована інтеграція в конкретному індивіді соціально-значимих рис і соціальних відносин даного суспільства.
Основні принципи розгляду категорій соціології особистості:
1. Кожен індивід є людиною, але кожен – особистістю.
Особистістю не народжуються, особистістю стають. Індивід є вихідним пунктом для розвитку в людині особистості, а особистість, в свою чергу – це підсумок розвитку індивіда, тобто найповніше уособлення всіх людських властивостей.
2. Конкретні обставини, в яких відбувається життєдіяльність людей неоднакові, і як результат, ступінь розвитку їх особистості може бути різним. Рівень розвитку особистості залежить від того, в яких соціальних умовах вона живе, наскільки охоплює досвід попередніх поколінь, як вона використовує цей досвід у своїй діяльності. Як особистість, так і індивід, і людина – всі ці поняття ідентифікуються з певним суспільством, навіть з конкретною спільністю і нормами і цінностями суспільства.
3. Включення особистості у суспільство здійснюється через її входження до різних соціальних груп, спільностей, прошарків, і саме вони є основним шляхом сполучення суспільства і людини протягом всього її життя. Тобто людина стає особистістю лише у соціальних групах. Найвищим проявом особистості є те, що особистість згодом утворює нові спільності відповідно до своїх інтересів та умов, які змінюються.
4. Особистість є не тільки об’єкт, але одночасно і суб’єкт суспільних відносин. Іншими словами, особистість – не тільки пасивний продукт суспільного впливу, але і активний творець свого соціального середовища, формування свого власного життя та успіхів свого власного життя, досягнень у кар’єрному зростанні.
Що таке соціологія особистості? Її об’єкт та предмет. Що вона досліджує, які її закони? Що таке особистість? Що таке людина? Що таке індивід, особистість? Головні принципи соціології особистості. Поняття: включення, соціальне життя, соціальний успіх, соціальна характеристика.
Соціологічна структура особистості
В соціології історично сформувалися 2 підходи до визначення соціологічної структури особистості
1. Нормативний – виділяється певна група найбільш суттєвих ознак, якими повинна бути наділена особистість і критеріїв, яким вона повинна відповідати. Логічно в даному випадку виникає питання: чи рахувати особистістю людину, яка не відповідає вимогам суспільства та яка не наділена повним комплексом необхідних якостей. Але в даному випадку ми повинні звертати увагу на те, а якій мірі індивідом засвоєні соціальні норми, які вимагаються, і ставиться питання, і розкривається зміст саме пізнавальних якостей в можливостей особистості, які закладені у нормативних визначеннях соціологічної структури особистості. Суспільна значимість людини обумовлює той факт, що розвиток і функціонування особистості не може бути вивченим поза її нерозривного зв’язку із суспільством та з окремими соціальним групами, соціальним інститутами, соціально-професійними спільностями. Тому розкриття соціології особистості та її структури передбачає її виявлення, її належність до конкретної соціальної групи та аналіз соціальних ролей, а найголовніше – як вона ці ролі виконує. Все це і складає направленість особистості, в залежності від направленості особистості в відбувається виконання цих ролей, відбувається різне ставлення до виконання цих ролей, різне положення у суспільстві, різна демонстрація соціальної поведінки, і, як результат – належність до соціального типу. Т.ч. соціологічна структура особистості включає наступні елементи:
- Положення в системі даних системних відносин (в першу чергу – в системі виробничих відносин);
- Реальні форми життєдіяльності людей, тобто сукупність виконуючих ними соціальних ролей.
- Направленість особистості, тобто сукупність потреб, інтересів, поглядів, ідеалів, які в свою чергу виконують роль мотивів соціальної поведінки, соціальної дії.
2. Функціональний
Лекція 6.
Основа направленості особистості полягає в її потребах. Потребу в найбільш загальному вигляді можна визначити як стан суб’єкта, який обумовлений протиріччями між існуючим та необхідним та спонукання до дії щодо усунення цього протиріччя.
Потреби - це внутрішні стимули активності особистості, які забезпечують її самозбереження. Потреби відображають об’єктивну залежність людини від зовнішнього світу. А. Маслоу розробив ієрархічну теорію потреб. Він класифікує потреби поділивши їх на базові (основні) та похідні. Маслоу поділив потреби на фізіологічні (в продовжені роду, в їжі, в одязі, у відпочинку, у житлі), екзистенційні (ті, що забезпечують безпеку життєдіяльності, стабільність існування суспільства, гарантованість забезпечення працею тощо), соціальні (необхідність належності до колективу, соціальної спільності, необхідність у спілкуванні, у спільній трудовій діяльності тощо), престижні (статус у суспільстві, кар’єра), духовні потреби (можливість самовираження через творчість). Фізіологічні та екзистенційні потреби Маслоу вважав первинними та вродженими, а всі інші – набутими. Природні потреби характеризують потребу як біологічну істоту, а соціальні – як продукт суспільного життя. Маслоу через думку про поступове підвищення потреб робить спробу простежити поступеневий перехід людини від стану біологічної до стану соціальної істоти, тобто він розглядав процес становлення особистості через процес трансформації потреб і їхнє вдосконалення.
З потребами тісно пов'язаний інтерес. Інтерес – інша категорія соціології особистості, яка становить усвідомлення особистістю власних потреб. Інтереси і потреби є основою ціннісного ставлення особистості до суспільства та навколишнього світу і це є регуляторами соціальної поведінки, соціальної діяльності. Узгодження соціальної поведінки особистості із соціальними нормами спільності, групи, суспільства в цілому відбувається завдяки цінностям. Цінності – це суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, а також надає їм визначальних соціальних ознак. Індивід оцінює будь-які соціальні явища через призму ціннісних критеріїв та уявлень про справедливість, гуманізм, прекрасне гармонійне, корисне. Сукупність індивідуальних і загальних особистих і групових цінностей формує систему ціннісних орієнтацій особистості. Цією системою вона керується у житті в проблемних випадках, коли стоїть питання вибору і необхідно приймати рішення. Ціннісні питання особистості – це соціальні цінності, які спрямовують діяльність і соціальну поведінку особистості. Ціннісні орієнтації діють як певні соціальні настанови (установки), які соціально визначені соціальною орієнтацією особистості та визначають її можливості діяти відповідно до об’єкта дії. Людину як суб’єкта діяльності характеризують також мотиви.
Мотиви – це усвідомлена потреба особистості у досягненні певних цілей, а також бажаних умов діяльності. У класифікації мотивів вирізняють матеріальні, духовні, а також економічні, соціальні, ідеологічні, філософські, релігійні і кожен із них має свій внутрішній поділ. У системах мотивів виділяють також домінуючі та другорядні мотиви. Особистість є не тільки результатом,а й причиною соціально-значимих дій у суспільному середовищі. Під час діяльності людина збагачує те соціальне, яке притаманне суспільству, збагачує соціальне середовище, виробляє особисте ставлення до соціального світу; свідченням цього є діяльність особистості. У процесі взаємодії індивідів в конкретному соціальному середовищі формуються соціальні відносини, які виявляються в діяльності і соціальній поведінці особистості, але вони виявляються як її соціальна якість.
Соціальна якість особистості – сукупність взаємопов’язаних між собою елементів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії особистості з іншими людьми в конкретному історичному суспільстві.
Основні складові соціальної якості особистості
1. Соціальна мета діяльності особистості.
2. Соціальний статус та соціальна роль.
3. Очікування щодо реалізації статусу та виконання ролей з боку суспільства.
4. Норми та цінності, якими керується людина у своїй діяльності.
5. Соціальна підготовка особистості.
6. Соціально-психологічні особливості конкретної особистості.
7. Активність.
8. Самостійність у прийнятті рішень.
Кожна людина має свої власні ідеї, думки і почуття, які визначають зміст і характер поведінки людини. Однак для науки важливим є не індивідуальне, а колективне (колективна свідомість, колективна поведінка, колективні думки, почуття).
Обєктом соціологічного дослідження є не інтереси і відносини окремої особи, а інтереси і відносини людей, що об’єднані спільними соціальними характеристиками і живуть у подібних обставинах, а також виконують соціальні дії у конкретних історичних умовах, і саме підставою цих існуючих соціальних якостей визначають історичний тип особистості (соціальний тип особистості).
Соціальний тип особистості – результат взаємодії історико-культурних та соціально-економічних характеристик умов життя людини, а також сукупність повторюваних
характеристик людини як істоти соціальної. Виокремлюють такі основні типи особистості:
1. Ідеальний тип – для цього типу особистості є характерним те, що в цьому типі відображається ідеал суспільного життя, ідеал конкретного суспільства.
2. Нормативний тип – характеризується тим, що він репрезентує сукупність якостей особистості, необхідних для розвитку певного суспільства.
3. Реально-існуючий (модальний) – це тип особистості є переважаючим на кожному конкретному етапі розвитку і він формується на рівні повсякденного життя, соціальних контактів.
Для особистості є характерними соціальна пам'ять, культура, діяльність.
Пам'ять – це система знань, засвоєних особистістю в процесі її життєдіяльності. Пам'ять є відображенням дійсності у певній системі наукового знання, у повсякденних знаннях. Відповідно до мети, яку переслідує особистість.
Культура особистості – це сукупність соціальних норм і цінностей, яка формується в процесі практичної діяльності. Культура особистості виявляється у процесі реалізації, а також визначає особливості взаємодії суб’єктів соціального процесу.
Діяльність -цілеспрямований впливу суб’єкта на об’єкт; поза відносинами суб’єкта і об’єкта діяльність неможлива.
Цикл життя, соціологія дитинства, покоління, скільки складає покоління, його характеристика, що таке гендер.
Лекція 7.
У своєму повсякденному житті особистість набуває актуальних соціальних характеристик, які в свою чергу допомагають особистості інтегруватися у соціальні спільності. Особливістю цього процесу є розвиток людини від індивідуального до соціального рівня буття. Цей процес відбувається шляхом засвоєння індивідом соціальних норм, цінностей, оволодінням соціальними ролями, і соціологія трактує цей процес як соціалізацію.
Соціалізація – це процес інтеграції індивіда у суспільство, різноманітні соціальні спільності (група, організація, інститут) шляхом засвоєння ним (індивідом) елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значимі риси особистості. Завдяки соціалізації людина засвоює звички, традиції, норми певної соціальної спільності, які властиві певній культурі, а також способи мислення, а також взірці поведінки.
Компоненти соціалізації:
1. Виховання, освіта.
2. Сукупність стихійних впливів на становлення особистості.
Етапи соціалізації (процес соціалізації відбувається протягом всього життя):
1) Первинна соціалізація – цей процес відбувається в сімї з моменту народження дитини і триває 5-7 років, набуває якісних індивідуальних характеристик, опановує певні навички, проявляються здібності, опановує певні цінності.
2) Вторинна соціалізація – відбувається в соціальних інститутах.
Визначення основних підходів до розуміння сутності соціалізації:
1. Людина – пасивний об’єкт впливу суспільства.
2. Взаємодія, яка передбачає активність людини і суспільства. Людина – суб’єкт.
3. Індивідуальність, а також потенційні можливості особи щодо засвоєння культури суспільства, потреби та інтереси, а також спрямованість соціальної активності є чинниками соціалізації.
Агенти соціалізації – суб’єкти впливу; сім’я, оточення, друзі, знайомі, соціальні інститути, соціальні організації, засоби масової інформації. Якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до соціального середовища), то в соціології підлітка чи дорослої людини основну роль відіграє інтеріоризація, тобто засвоєння і переведення елементів зовнішнього світу у своє внутрішнє «я», сприймається те, що є мотивом діяльності.
У поясненні механізмів соціалізації величезний вплив має теорії Фройда. Фройд класифікував соціалізацію і виділив такі її механізми:
1. Імітація – імплітінг – це свідомі спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих.
2. Ідентифікація – на цьому етапі відбувається – засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей, норм як власних.
3. Почуття сорому і провини – негативні прояви соціалізації, які пригнічують соціалізацію.
Особистість як стала цілісність соціально-типових та індивідуальних якостей, її самосвідомість, що реалізується у практичній діяльності проявляється:
1. Особистість як об’єкт, тобто як система об’єктивно заданих соціальних функцій, ролей, які пов’язані із соціальним становищем, у конкретній соціальній ситуації.
2. Особистість як суб’єкт – це вибіркове сприйняття та засвоєння приписів суспільного середовища, яке обумовлене розвитком потреб особистості та досвідом.
3. Особистість як об’єкт і суб’єкт проявляється через спільні соціальні умови, у виробничих відносинах, через спосіб життя.
4. На інтеграцію особистості у соціальне середовище впливають очікування і вимоги її оточення, тобто особистість опиняється перед необхідністю включатися у спеціальні розроблені особливості поведінки, які відповідають вимогам певної соціальної групи і формують соціальний характер особистості. Вплив соціальної системи трансформуючись через внутрішнє «я» людини проявляється у зміні її поведінки і починається руйнація рівноваги.
Лекція 8.
Теорія соціального статусу та соціальних ролей
Сам термін «соціальний статус» вперше почав вживатися в системі правових відносин і відображав поняття щодо правового положення юридичної особи. У науковий обіг ввів це поняття Макс Вебер. Він розглядав статус, клас і владу як головні ознаки соціального статусу, тобто головними вимірами соціальної стратифікації, що визначають місце і роль особистості в системі суспільних зв’язків. Макс Вебер трактував статус як суспільне визнання у формі позитивних чи негативних привілеїв.
У сучасному розумінні поняття соціальний статус охоплює таку загальну характеристику становища індивіда у суспільстві, а саме це професія, яка визначає статус особи; освіта, професіоналізм.
Усі ці риси Мертон назвав статусним набором. Статусний набір – це сукупність всіх статусів, які займає індивід, в цьому наборі статусів завжди є головний. Головний статус – це найбільш характерний для даного індивіда, за яким його виділяють знайомі, оточуючі, за яким його ототожнюють. Головним називають той статус, який визначає стиль життя, поведінку. В головний статус входять також друзі, знайомі.
Соціальний статус – це положення особистості в системі суспільних відносин, і це положення пов’язане з належністю до конкретної соціальної групи, спільності, а також сукупність її соціальних ролей.
Види соціальних статусів:
1. Субстанціональний – вік, стать, національність, освіта, соціальна приналежність.
2. Релятивний – відносний статус.
1. Соціальний – положення (становище), яке людина займає в соціальній групі.
2. Особистісний – становище, яке людина займає в малій (первинній) соціальній спільності, в залежності від того, як вона оцінюється за її індивідуальними якостями.
Соціальний статус (місце роботи, соціальне становище, вік, національність, освіта) відіграє пріоритетну роль серед незнайомих людей, а особистість (особистісні характеристики, пріоритети) – серед знайомих.
Кожен із нас має набір щодо особистісних і соціальних статусів. Оскільки ми беремо участь в багатьох соціальних спільностях і групах і в процесі соціальної взаємодії вони можуть не співпадати. Така ситуація виникає тоді, коли індивід займає високу статусну позицію в професійному контексті, в одній соціальній спільності, і низьку – в іншій спільності, і коли права і обов’язки одного статусу суперечать правам і обов’язкам іншого статусу, або перешкоджають його функціонуванню, і тоді виникає конфлікт статусів.
Рейтинг – це коли статус розглядається як певне місце чи положення в ієрархії.
Привласнений статус – це характеристика особистості, яка дається особистості від народження (раса, стать, національність, громадянство).
Досягнутий статус.
На певних етапах історичного розвитку виникли різні критерії.
Соціальна роль – типова поведінка людини, яка пов’язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції в соціальному середовищі. Рольовий аспект статусу виявляється в узагальненні стійких шаблонів поведінки, дій, думок, почуттів, тобто поняття соціальної ролі означає сукупність вимог, які пред’являють до осіб, які займають певні соціальні позиції.
Два підходи до розуміння соціальних ролей:
1. Розроблений Дж. Міддом, саме за його теорією ролі уявлялися як результат дослідницького чи творчого процесу, тобто як очікувана поведінка взаємодії індивідів.
2. Розроблений Ліндом – за його теорією соціальна роль виступає як динамічна змінна сторона соціального статусу як його функція, яка пов’язана з набором норм, у відповідності з якими особистість повинна вести себе у певних ситуаціях.
У своєму житті людина виконує декілька соціальних ролей, які утворюють рольовий набір за словами Мертона, соціальні ролі можуть бути закріплені законом, або ж моральними нормами.
Оди із перших науковців, який систематизував соціальні ролі є Парсонс.
На першому плані – емоційність. Ступінь формалізації ролі, масштабність.
Поняття:
Гендерний стереотип.
Правова соціалізація.
Гендерна соціалізація.
Диспозиція.
Референтна група.
Соціалізація чоловіка і жінки.
Лекція 9. Соціальна стратифікація суспільства та теорія стратифікації
1. Соціальна структура суспільства – найважливіша характеристика суспільства.
2. Соціальна стратифікація суспільства.
3. Соціальна мобільність.
Соціальна структура суспільства, її динаміка, її складові, є ключовими темами соціології та соціології права, і це поняття вживається в широкому та вузькому значенні.
В широкому значенні – це будова суспільства взагалі, система зв’язків між усіма його складовими елементами (класи, групи, спільності, соціальні інститути).
У вузькому значенні – це лише соціально-класові та соціально-групові спільності та їхня взаємодія. В соціології права вживається саме друга тенденція (вузьке значення). Особливості взаємодії соціальних груп, як формуються особистість в соціальній групі та що на неї впливає, як особистість вибудовує свою соціальну поведінку і реалізує соціальну активність.
Питаннями соціальної структури займалися вчені в усі часи. Перші наукові трактати, перші теорії ми знаходимо ще в Стародавній Греції.
Спільним у Платона і Фує щодо соціальної стратифікації є те, що соціальна структура розглядається ними як певна множина соціальних груп, які різняться між собою за функціями у суспільстві і багатством, і саме на основі цих відмінностей у суспільстві формуються досить конкретні і досить жорсткі умови щодо відносин між цими соціальними групами в питаннях влади і багатства. Закони виникають тоді, коли виникає потреба в захисті влади і регуляції владних відносин.
Соціальна структура сучасного суспільства включає велику кількість спільностей, прошарків, груп, які можна типологізувати. Приклади:
1. Соціально-класовий – класи, соціальні прошарки, соціальні групи, соціальні верстви.
2. Соціально професійні – виробничі колективи, навчальні, військові.
3. Соціально-демографічний – сім’я, молодь тощо.
4. Соціально-територіальний – місто, село, район.
5. Соціально-етнічний – нація, етнос, народність.
Сучасна структура суспільства
- Вища політична еліта
- Середні прошарки державного та місцевого управління
- Низові працівники апарату управління
- Господарники-управлінці
- Низові керівники
- Фахівці і службовці різних рівнів
- Робітники різних професій
- Декласовані елементи
Т.ч. соціальна структура суспільства – це його будова, де кожний елемент, клас, верства, група, об’єднаний спільністю інтересів і об’єктивно відрізняється від інших своїм специфічним (особливим) місцем у суспільстві, тобто ми стверджуємо, що суспільство багатогранне, воно складається з великої кількості соціальних груп і ці групи не є однорідними, займають різні місця в системі суспільства; ці групи між собою постійно взаємодіють. Можливий перехід з однієї соціальної групи в іншу при різних умов.
Сутністю суспільного життя є взаємодія цих груп, а також зіткнення інтересів, тобто постійне з’ясування місця кожної із цих груп в системі ієрархії суспільства.
Теорії стратифікації:
1. Класова теорія. Цю теорію започаткував Маркс в 50х роках 19 ст. в його праці «Капітал».
Класи – це великі групи людей, що розрізняються за їх місцем в певній історичній системі суспільного виробництва за їх відношенням до засобів виробництва, за їх роллю в організації суспільної праці, а також за розмірами і способами отримання тієї частки суспільного багатства, яку вони мають у своєму розпорядженні. Тобто в основі поділу на класу лежить економічна ознака – відношення до засобів виробництва, і як результат – кількість привласненого багатства, отриманого саме за рахунок привласненого засобу виробництва.
2. Теорія стратифікації. Саме поняття стратифікація походить від лат. слова, яке означає «прошарок» і було запозичене з геології (геологічна будова землі в розрізі). Теорію стратифікації започаткував Сорокін у роботі «Соціальна стратифікація та мобільність».
3. Формаційна теорія. Поділ суспільства за формаціями:
- Первісна
- Рабовласницька
- Феодальна
- Капіталістична
- Соціалістична
Головної рисою людського виробництва є соціальна нерівність, яка пов’язана з відмінностями, зумовленими соціальними чинниками: поділом праці (розумова та фізична), укладом життя (сільське та міське), соціальною роллю тощо, але соціальна нерівність є основою стратифікації, вона є головною властивістю суспільства.
Типи стратифікації:
1. Економічна
2. Політична
3. Професійна
Головні умови, що лежать в основі професійної стратифікації:
1) Важливість професії для виживання і функціонування суспільства.
2) Рівень знань, який необхідний для виконання професійних обов’язків.
Критерії стратифікації:
- Дохід
- Багатство
- Влада
- Престижність професії
- Освіта
- Тип життя
Якщо критерій стратифікації один – така стратифікація одномірна, якщо декілька – багатомірна.
Складовою частиною теорії стратифікації є теорія мобільності.
Під соціальною мобільністю розуміється перехід індивіда чи соціальної групи з однієї позиції в іншу.
Розрізняється горизонтальна і вертикальна мобільність. Горизонтальна – без зміни статусу, вертикальна – зі зміною статусу.
В залежності від того, пересувається в суспільстві окрема група або окремий індивід, мобільність поділяється на індивідуальну та групову (характерна для нестійких суспільств).
Лекція 10. Соціальні зв’язки та соціальні відносини
1. Різновиди соціального зв’язку.
2. Соціальні інститути.
3. Система соціального контролю.
4. Соціальні організації.
Поняття соціального зв’язку в науці є одним із найважливішим. Огюст Конт представляв за допомогою цієї категорії соціальну структуру як складний організм, складну систему, в якій виникають складні відносини, зв’язки, і ці зв’язки відбуваються постійно від моменту народження людини і постійно її супроводжують. Від сім’ї до держави саме через ці зв’язки і відбувається процес соціалізації. Спенсер також намагався через соціальні зв’язки розглянути закономірності розвитку суспільства, але вже індустріального. Таке зацікавлення науковцями цим поняттям свідчить про те, що ця категорія відіграє найважливішу роль в системі функціонування суспільства та особистості.
В найбільш загальному вигляді суспільство розуміється як сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих соціальних елементів (індивідів, груп, інститутів) та відносин (зв’язків) між ними. Тобто будь-яке суспільство складають:
1) Набір елементів та набір зв’язків між ними.
Під соціальним зв'язком розуміють сукупність особливих залежностей одних соціальних суб’єктів від інших, а також їхні відносини, які об’єднують людей у відповідні соціальні спільності і свідчать про їхнє колективне існування. Основою формування соціального зв’язку є безпосередній контакт між людьми в тій або іншій первинній соціальній спільності, що поступово переростає в більш широкий, опосередкований зв'язок людей, що складають великі соціальні обєднання і в межах яких формуються почуття причетності до групи (внутрішньо-рольова солідарність, яка визначає колективну поведінку і т.ч. формується колективна свідомість). Фактори, які визначають наявність соціальних зв’язків:
1. Природно-біологічний – цей фактор задається спадковими ознаками (сам факт народження людини) і визначає стать, належність до соціальної групи, національність, етнічну групу, країну проживання.
2. Психологічний – характеризує почуття спільності з іншими людьми, належності до певної соціальної групи, це те, що об’єднує людей в цю групу і найвищого апогею розвитку це почуття набуває, коли знання, набуті під час перебування в групі стає власним переконанням, набувають ознак раціональних установок.
3. Соціально-інституційні (спеціально створені, формальні, писані правила поведінки, які особливим чином регламентують соціальні зв’язки та відносини, визначають порядок дії соціальних суб’єктів в межах соціальних інститутів).
Класифікація соціальних зв’язків:
- Формальні, які набувають чинності у регламентації юридично закріплених норм, правил, законів.
- Неформальні – існують в усній формі, неписані закони, яких ми також дотримуємось.
- Колективні
- Особистісні
- Прямі
- Опосередковані
Соціальні зв’язки людини, яка знаходиться навіть у невеличкій групі, має по своїй суті велику кількість взаємодій, інтеракцій, які обов’язково складаються з дій і зворотних реакцій. Динамічна взаємодія – це і є інтеракція, тобто дія-результат. Поступово в процесі цих дій виділяються певні сталі соціальні зв’язки, які на основі раціональності, чуттєвості, сприйнятності іншими виокреслюються у певну форму, і як результат характеризуються певною поведінкою взаємодіючих індивідів.
Саме такі усвідомлені, а також чуттєво сприйнятливі індивідами сукупності повторювальних взаємодій, які співвіднесені за своїм змістом одна з одною і які характеризуються відповідною поведінкою і називаються соціальними відносинами.
Схема реалізації соціальних зв’язків
1. Психологічний контакт - спостереження особою певних рис іншої особи пробуджує інтерес до її пізнання. Інтерес – це перший інтерес психологічного контакту. Взаємна зацікавленість базується на тому, що ми усвідомлюємо, що ця особа може бути корисною для нас для задоволення наших потреб і взаємна зацікавленість створює психологічний контакт. Але цей контакт не створює певного зв’язку, а є лише умовою наявності цього зв’язку.
2. Соціальний контакт – психологічний контакт може перетворитися при певних умовах на соціальний, але якщо суб’єкти починають постійно зустрічатися і взаємодіяти і досягаються найвищого – це обмін цінностями.
3. Соціальні дії – повязуються з розумінням динаміки суспільства, його функціонування, зміни, розвитку, тобто вони є постійними константами суспільства при розгляді особистості в суспільстві її самореалізації. Початок дослідження проблем соціальної дії був закладений Максом Вебером. Саме Максу Веберу належить ідея створення теорії соціальної дії. Продовжив розвиток цієї теорії Парсонс. В основі його теорії лежить схема соціальної дії – діюча особа, ситуація, умови, які включають мету та нормативи. Орієнтацією дій індивіда можуть слугувати прийняті загальні правила або специфіка ситуації; соціальні характеристики або особисті якості індивіда (професія, статус, стать, вік); потреби індивіда; характеристика ситуації баланс особистих та колективних інтересів. Соціальними називаються дії, які мають мету змінити поведінку, установки, прагнення індивіда. Соціальні дії – це певна система дій, засобів, методів, за допомогою яких особа чи група намагається змінити поведінку іншої особи або цілої групи.
4. Соціальні взаємодії – під ними в першу чергу розуміється спілкування або певна форма соціальної комунікації, яка передбачає соціальну дію 2х або більше осіб і саме ця категорія виражає характер змісту соціальної дії між людьми, соціальними спільностями, які розрізняються за позиціями і соціальними ролями.
5. Соціальні залежності – вони є найвищою формою прояву соціальних зв’язків, соціальна залежність – це елемент соціального відношення, яка виникає тоді, коли виникає певна залежність, тобто це відповідь на питання «що пов’язує і яким чином?».
6. Соціальні відносини.
7. Соціальні інститути.
Лекція 11.
Соціальна статика – соціальні спільності, соціальні групи, соціальна динаміка – це розвиток, еволюція, дія.
У повсякденному житті соціальні зв’язки досягають, реалізуються саме через соціальні інститути, тобто через регламентацію регулювання взаємовідносин, а також через чіткий розподіл функцій, прав, обов’язків учасників взаємодії та обов’язково регулярність цих дій та їх послідовність.
Тривалість функціонування соціального інституту залежить від тривалості виконання обов’язків суб’єктів соціального інституту (обов’язків, функцій, ролей та ін.) з метою забезпечення стійкості соціальних відносин, від яких залежить буття суспільства, люди створюють своєрідну систему закладів, установ, які контролюють їхню поведінку та поведінку всіх членів соціальної групи. В свою чергу норми, правила поведінки і діяльності ставали колективною звичкою, колективною необхідністю, яка передається з покоління до покоління.
З часом норми закріпилися у вигляді законів та установ, і все це сформувало систему соціальних інститутів як базисний механізм регулювання суспільства. Регуляція суспільної колективної поведінки, регуляція суспільної діяльності, формування особистості також належить цій сфері, але в конкретній спільності соціальні інститути дають можливість зрозуміти сутність суспільства, його складові елементи, його ознаки, його еволюцію.
Соціальні інститути є історично установленою формою організації спільної діяльності людей. Поняття соціального інституту запозичене із юридичної науки, де воно визначає сукупність юридичних норм, які регулюють соціально-правові відносини. Соціальний інститут – це і відносно стабільні та інтегровані сукупності символів, вірувань, цінностей, норм, ролей, статусів, завдяки яким відбувається управління різних сфер соціального життя: сімї, економіки, політики, культури, освіти, релігії. Найважливішою рисою інституційного зв’язку є обов’язковість, а також зобов’язання дотримуватись відведених індивіду обов’язків, функцій та ролей. Поняття соціального інститут ввів в науковий обіг відомий англійський науковець Г.Спенсер. Саме йому належить започаткування терміну, його структурування, класифікація, а саме він визначив 6 основних соціальних інститутів:
1. Економічний
2. Політичний
3. Обрядовий
4. Церковний
5. Профспілковий
Соціальний інститут – стійка структура соціальних дій. Соціальні інститути – організовані обєднання людей, які виконують певні соціально-значимі функції, які забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконання своїх соціальних ролей, в рамках певних соціальних цінностей.
До складу соціального інститут входять такі елементи:
1. Певні соціальні групи, які виконують певні суспільні функції.
2. Організаційний комплекс функцій, які виконують окремі особи, члени групи від імені цієї соціальної групи.
3. Сукупність установ, організацій, а також засобів поведінки.
4. Деякі соціальні ролі, які є важливими для конкретної групи, тобто все те, що дає можливість задовольнити потреби та врегулювати поведінку конкретної соціальної групи.
Історично першими соціальними групами були рід та сімейна община, яка трансформувалася в сімю.
Лекція 12.
Тема: Питання соціального контролю
Соціальний контроль пов'язаний з процесом соціалізації особистості. Він є одним із елементів механізму соціалізації. Соціалізацію ми розглядали як процес засвоєння культурних норм та соціальних ролей. Соціалізація стосується в цілому індивіда і відбувається під певним наглядом суспільства, а також оточуючих, які не тільки навчають студентів чи учнів, але і контролюють правильність засвоєння взірців поведінки. Вважається, що соціальний контроль досягається поєднанням факторів схильності до підкорення, примусу і підданості соціальним нормам, правилам поведінки, цінностям. Соціальний контроль інтерпретується як цілеспрямований вплив суспільства на поведінку індивіда, що в свою чергу забезпечує нормальне співвідношення між соціальним спільностями, інститутами, а також очікуваннями, вимогами, внаслідок чого і формується соціальний порядок і відбувається процес дотримання укладу суспільного життя. Якби був відсутній соціальний контроль, люди могли робити все, що вони захочуть, тобто у суспільстві був би хаос, відсутність порядку у суспільних відносинах, взаємодії соціальних інститутів. Тому завдання соціального контролю полягає в тому, щоб створювати стабільність у суспільстві, гармонізувати відносини між соціальним групами, а відсутність соціального контролю призводить до соціальної аномії, відбувається нівелювання цінностей, норм і законів, що в свою чергу призводить до безпорядку.
Соціальний контроль – це спосіб саморегуляції соціальної системи, який забезпечує впорядкованість взаємодій між людьми завдяки нормативному регулюванню. До системи соціального контролю входять всі способи реакції, як великих суспільних утворень, так і конкретного індивіда на різноманітні конкретні дії групи і спільності в цілому, а також сюди входять всі засоби тиску для того, щоб відрегулювати поведінку, тобто змінити поза нормовану поведінку та діяльність і поставити її в певні межі. Схематично цю систему можна представити таким чином: щоб кожний член суспільства усвідомлював те, як треба себе вести в різних ситуаціях, щоб бути зрозумілим, а також щоб знати, чого чекати від оточення, якою буде реакція соціальної групи. Кожна соціальна група розробляє систему засобів, завдяки яким кожна особа поводить себе відповідно до норм, певним зразків поведінки в різних ситуаціях. До системи соціального контролю відносять:
1. Це система, мір норм, правил, заборон, санкцій.
2. Це система стимулів. Сюди відносяться нагороди та інші заохочувальні заходи.
3. Соціальний контроль представляє собою в цілому соціальний механізм підтримки соціального порядку.
Норми-санкції – це настанови, як потрібно діяти в тій чи іншій ситуації, і це в першу чергу обов’язки людини або групи в цілому до інших, а також їх очікування як індивіда, так і групи. Норми в свою чергу формують мережу соціальних відносин та інтеракцій. Соціальні норми є вартовими соціального порядку та цінностей в кожному конкретному суспільстві.
Санкції – це засоби заохочення і покарання, що в свою чергу стимулює людей до дотримання норм.
Елементи соціального контролю:
- Звички
- Традиції
- Закони
- Санкції
Звичка – це встановлений засіб поведінки індивіда в різних ситуаціях, в яких відбувається схвалення соціальної групи, тобто відсутня негативна оцінка цієї соціальної групи.
Традиції – встановлений спосіб поведінки, в якому група повязує свої моральні оцінки і порушення якої викликає негативні санкції, дає негативну реакцію.
Закони – це унормовані акти, які прийняті вищим органом державної влади.
Санкції – система заходів, які регулюють поведінку людей.
Функції соціального контролю:
1. Регулятивна – регулює весь процес соціалізації.
2. Інтегруюча – відбувається процес інтеграції індивіда в групі, а груп у спільності.
3. Контролююча – відбувається процес контролю відхилень поведінки від норми.
Компроміс, узгодженість, стабільність,правильність дій,
До різновиду соціального контролю належать громадська думка та самоконтроль Громадська думка – сукупність уявлень, оцінок, припущень, суджень, яка поділяє більшість населення. Громадська думка існує в усіх соціальних спільностях, прошарках. Самоконтроль ще називають внутрішнім контролем, який виявляється через свідомість, совість, і формується в системі соціалізації. Дотримання норм регулюється суспільством. Більше за все караються дії проти юридичних законів.
Нормальне функціонування суспільства неможливе без соціальних організацій. Соціальна органі
