Платт. Сочинения. В 3 т. - М., 1968. - Т. 1.

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

Навчальний посібник

За загальною редакцією

М.В. КОСТИЦЬКОГО, доктора юридичних наук, професора;

Б.Ф. ЧМІЛЯ, кандидата філософських наук, доцента

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Київ

Юрінком Інтер 2000

ББК 67.0я73 Ф56

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ БАНДУРА О.О., кандидат філософських наук, доцент —

розділи І (§ 1-3), V, VI; БУБЛИК С.А., кандидат філософських наук, доцент —

розділ IV (§ 4);

ЗАІНЧКОВСЬКИЙ М.Л. - розділ III (тема 3, § 5); КОНДРАТЬЄВ І.М., кандидат філософських наук, доцент —

розділ II (§ 1—3);

ЛЯШЕНКО В.М., кандидат філософських наук — розділ III (тема 3, § 4, 6);

МАНОХА О.Є., доктор філософських наук, кандидат юридичних наук — розділ II (§ 4);

СИМОН Ю.С., кандидат філософських наук, доцент — розділ III (тема 1, 2);

ЧМІЛЬ Б.Ф., кандидат філософських наук, доцент — розділи І (§ 4-6); IV (§ 1-3).

МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

!НВ.№.

Юрінком Інтер юридичних наук

1 ТАНГ

1 БІБЛІОТЕКА

І ЮРИДИЧНОГО ІНСТИТУТУ

І5ВК 966-7784-06-1

Передмова

Формування нової правової реальності, поступове звільнення її від ідеологічних міфів і догм потребує глибокого філософсько-раціоналістичного осягнення морально-правового поля, системи цінностей та методів її дослідження. Кризовий період розвитку нашого суспільства, суперечливе, розірване духовне життя, поширення морального та правового нігілізму, руйнування однієї системи цінностей і становлення іншої, нової, що грунтується на плюралістичних засадах, відкриває нові можливості становлення загальнолюдських ціннісних орієнтацій і духовних перспектив.

Для того щоб максимально адекватно оцінити те, що відбувається, потрібно осягнути цю емпіричну реальність крізь призму науково-філософського світогляду, через світ філософсько-універсальних сенсів та загальнолюдських істин.

За радянських часів філософія права вважалась "буржуазною" наукою. Інтерес до неї юристів, філософів, політологів, соціологів стримувався і гальмувався упередженими ідеологічними догмами. Філософія права як дисципліна не вивчалась на юридичних факультетах університетів, що звужувало метологічну підготовку майбутніх юристів.

Останнім часом спостерігається активне піднесення цієї науки, опубліковано низку підручників та навчальних посібників. На кафедрі філософії Національної академії внутрішніх справ України розроблено навчальну програму з філософії права, яка стала основою цього навчального посібника.

Авторський колектив, враховуючи вже накопичений досвід викладання філософії права в Національній академії внутрішніх справ України, теоретичні дослідження сучасних науковців, історико-філософську та правову спадщи-

ну, значну увагу приділив визначенню предмета філософії права, методології та інструментарію цієї науки, філософсько-правовим вченням Західної Європи XVIII—XX ст. Проблеми, що розглядаються в філософії права, тісно пов'язані з проблемами цивілізації та культури, релігією, правами людини.

В посібнику можна виділити дві частини: історичну та теоретичну. В історичній розкриваються основні концепції, що створювались протягом багатьох століть і які є інтелектуальним потенціалом сучасної філософії права, їх освоєння допоможе майбутньому юристу сформувати широкий філософсько-правовий світогляд.

Теоретична частина посібника сприятиме глибокому вивченню сучасних філософсько-правових проблем. Як не безпідставно підкреслював відомий юрист, філософ права Д. А. Керімов, розробка проблем філософії права забезпечує прогрес всього комплексу юридичних наук, є необхідною передумовою підвищення її теоретичного рівня, ефективності правового впливу на всі сфери життя суспільства¹.

¹ Див.: КеримовД. А. Основи философии права. - М., 1992. - С. 4.

Розділ І

Вступ до філософії права. Предмет філософії права

§ 1. Сучасна дискусія

про предмет філософії права

Філософія права — самостійна галузь теоретичного знання, її предмет не вичерпується жодною філософською чи юридичною дисципліною. Вона має власну багату традицію та специфічний категорійний апарат. Історія людської думки містить низку різних концепцій філософії права, підходів до проблеми її предмета, методу і сфери інтересів.

Філософія права виникла в межах філософії. Ще античні мислителі обговорювали співвідношення права і справедливості, права і закону, права і сили та інші проблеми такого характеру. Вони, власне, складали предмет філософії права в її зародковому стані. В епоху Просвітництва виникла перша самостійна філософсько-правова система — теорія природного права. Предметом дослідження вона обрала сукупність принципів, правил, прав, цінностей, визначених самою природою людини. Близьким до цієї теорії був І. Кант. Він пов'язував право із загальним, необхідним призначенням людини і вважав, що філософія права повинна досліджувати умови, за яких сваволю однієї людини можна узгодити зі сваволею іншої відповідно до загальних законів природи.

Зовсім інший підхід до проблеми проголосив Г.-В.-Ф. Регель. Він створив грандіозну філософську систему і написав спеціальну працю "Філософія права". Предметом аналізу тут виступала сукупність усіх форм регуляції людських відносин. Праця складалася з трьох частин. Це — "Абстрактне право", "Етика" і "Моральність". Перша

присвячена дослідженню права в загальноприйнятому розумінні, етику Гегель розглядав як вищу форму, а моральність — як найвищу, гранично розвинену форму права.

Буржуазне суспільство потребувало всебічно розвиненої юриспруденції, і філософію права розробляли переважно як правову теорію, ототожнюючи її предмет із предметом загальної теорії права. Одначе наприкінці XIX ст. фахівці з філософії права перейшли від вивчення чинного права та реального правопорядку до ідеальних, духовних засад права. Саму "ідею права" тлумачили з позицій неокантіанства чи неогегельянства.

Марксизм у дослідженні філософсько-правових проблем виходив з принципів діалектичного та історичного матеріалізму, абсолютизувавши класовий аспект і абстрагувавшись од загальнолюдського, національного та особис-тісного. Він розглядав право як піднесену на рівень закону волю панівного класу і відповідно обмежував предмет філософії права інструментальною сутністю права та умовами його оптимального використання для досягнення проголошеної марксистами утопічної мети — побудови комунізму.

Друга половина XX ст. у філософії права ознаменувалася виникненням феноменологічного напрямку як реакції на панування неокантіанського підходу. Представники нового напрямку зробили предметом своїх досліджень онтологію права, розуміючи під нею деяке ідеальне буття права, певних правових сутностей, цінностей, що є підвалинами реальних правових категорій та норм. Протягом останніх десятиріч формується також екзистенціальна філософія права, що зосереджується на аналізі конкретних юридичних ситуацій в аспекті суб'єктивних переживань, які їх супроводжують.

У СРСР філософсько-правові дослідження велися, але спеціальної навчальної дисципліни "Філософія права" у вищих навчальних закладах не було; деякі ЇЇ розділи (правову аксіологію, правову онтологію тощо) викладали в курсі теорії держави і права. Зараз у пострадянських країнах філософія права відновлюється у своїх правах і як наукова, і як навчальна дисципліна. Дискусія щодо предмета філософії права, кола досліджуваних нею проблем триває.

Звернімося до нових праць українських дослідників філософії права. Насамперед слід назвати навчальний посіб-

ник і монографію Л. В. Петрової, а також навчальний посібник В. В. Шкоди.

Л. В. Петрова викладає класичну філософію права, її предметом є "ідея права — поняття права та його втілення"¹. "Що насправді є правом?" — ось основне питання філософії права. Остання "... виявляє за змінюваними юридичними явищами вічну ідею права, котра розкривається розумом людини. В ній — його сутність"². Близької позиції вона дотримується й у своїй монографії³.

В. В. Шкода почав із запитання: "Що досліджує філософія права?". Воно тягне за собою запитання про те, чим цікавиться філософ, який зосереджує свою увагу на праві. Відповідь виглядає так: філософ цікавиться поєднанням думки і вольового акту. Мислення і практична дія — най-загальніші поняття, що характеризують людське буття. Філософствувати означає вільно міркувати над першоосновами, міркувати над власним мисленням. Практична дія має на меті зменшити розрив між сущим і належним. Постає проблема цінності як фундаментальної властивості культури. Право має орієнтуватись на природні цінності людини. Так виникає ідея природного права. Позитивне право має відповідати природному, Закон — Праву. Ця проблема посідає центральне місце у філософії права (або правовій філософії). У цілому ж, писав В. В. Шкода, "правова філософія покликана зрозуміти підвалини права, що кореняться в глибинах культури. А в ширшому розумінні — зрозуміти людину завдяки розумінню права"⁴. Отже, предметом філософії права він уважає культурні підвалини права, саму людину, яка вивчається крізь призму права.

Торкнімося також нових праць із правової філософії, які належать російським дослідникам. Це, передусім, підручники для вищої школи. Автор найвідомішого з них, В. С. Нерсесянц, уважає, що "предметом філософії права є право в його розрізненні та співвідношенні з законом"⁵. На нашу думку, це лише одна з філософсько-правових

Петрова Л. В. Нариси з філософії права. — Харків, 1995. — С. 8. ² Там само.-С. 12-13.

Див.-. Петрова Л. В. Фундаментальні проблеми філософії права. — Харків, 1998.

Шкода В. В. Вступ до правової філософії. — Харків, 1997. — С. 41. ⁵ Нерсесянц В. С. Философия права. - М., 1997. - С. 10.

проблем, хоч під юридичним кутом зору ЇЇ можна визнати найважливішою. С. С. Алексєєв розглядає філософію права як наукову дисципліну, що "... покликана дати світоглядне пояснення права, його сенсу та призначення, обгрунтувати його під кутом зору сутності людського буття, існуючої в ньому системи цінностей"¹. Одначе при цьому філософія права для нього — "не лише ідеї, але й реальне правове життя..."². Тут, вочевидь, ми маємо некоректно широке визначення філософії права, оскільки вона є теоретичною дисципліною. Для Ю. В. Тихонравова предметом розглядуваної нами галузі знання є сенс права, тобто питання про те, "... внаслідок яких універсальних причин і заради яких універсальних цілей людина встановлює право"³. Близької позиції дотримується І. П. Малинова. Вона вважає, що предметом філософії права є "... методологічний універсалізм правової науки, рефлексія її духовних підвалин, повний контекст яких не може бути прерогативою якоїсь однієї філософської системи"⁴. Подібно до них і Ю. Є. Перм'яков писав, що філософія права вивчає "... духовну ситуацію, в якій виявляється людина, що торкається у своїх вчинках права, влади і держави"⁵. Це також — певне обмеження філософсько-правової проблематики; вона розглядається лише під кутом зору рефлексивної традиції.

Д. А. Керімов присвятив предметові філософії права спеціальну статтю, в якій дійшов такого висновку: "Будучи пізнавальним базисом усієї системи юридичних наук, філософія права — наука багатошарова, має у своєму складі низку компонентів. Це не тільки система методів, а й вчення про них, не лише загальнонаукові, а й частково наукові засоби пізнання, не лише загальні, а й спеціальні способи пізнання. Усі компоненти пов'язані між собою, взаємно пронизують і збагачують один одного, створюючи те синтезоване утворення, яке називається філософією права. Саме через свою універсальність філософія права є інтег-

¹ Алексєєв С. С. Философия права. - М., 1997. - С. 2.

² Там само. - С. 14.

Тихонравов Ю. В. Основи философии права. — М., 1997. — С. 46.

Малинова Й. П. Философия права (от метафизики к герменевтике). — Екате-ринбург, 1995. - С. 4.

Пермяков Ю. Е. Лекции по философии права. — Самара, 1995. — С. 3. 8

ральним регулятором у науковому пізнанні та пізнавальним стрижнем будь-якого правового дослідження"¹. Отже, він практично зводить правову філософію до методології права.

Визначимо спільне в усіх розглянутих поглядах. Усі вони сходяться на тому, що філософія права — особлива сфера теоретичного знання, дотична до філософії та права. Вона межує з такими галузями філософії, як етика, онтологія, антропологія, аксіологія, епістемологія тощо. У праві до неї найближчими є теорія права і держави та соціологія права. Щоби чітко окреслити межі філософсько-правової проблематики, слід точно визначити, що таке філософія і що таке право.

§ 2. Сутність філософського підходу до права

Філософія — це теоретичний світогляд. Узагалі світогляд є "... системою знань людини про світ і саму себе, про відношення людини до світу, про її роль і призначення в перетворенні світу, створенні умов, гідних людини"². Специфічність світоглядної форми відображення дійсності визначається тим, що в ній людина "оглядає" дійсність не саму по собі, в її незалежності від власних свідомих дій, а відповідно до своїх життєвих цілей та ідеалів³. Філософія дає теоретичне вирішення проблем світогляду, виробляє загальний цілісний погляд на світ, місце людини в ньому, досліджує практичне, пізнавальне, ціннісне, етичне та естетичне ставлення людини до світу. Зрештою, вона покликана дати теоретично обгрунтовані відповіді на запитання про мету і сенс життя, створити теоретичну основу для побудови системи життєвих цінностей та ідеалів.

Філософія як галузь теоретичного знання має складну структуру. Вона містить низку різних напрямків, течій, як-

Керимов Д. А. Предмет философии права // Государство й право. — 1994. — № 7. - С. 7. 2 Губерский Л, В. Научная идеология й личность. — К., 1988. — С. 85.

³ Див.: Васшенко В. Л. Людина і світогляд. - К., 1974. - С. 123.

то: діалектичний та історичний матеріалізм, екзистенціалізм, позитивізм, феноменологія тощо.

Філософія завжди виявляла інтерес до права. Він зумовлений передусім потребою філософії пересвідчитися в тому, що вона справді має загальний характер, що вона поширюється і на таку особливу галузь, як право. Відзначимо, що й право завжди прагнуло визначити своє місце у загальній системі соціальних явищ, знайти філософське обгрунтування своїх положень.

Розуміння лрава, його сутності та особливостей залежить від тієї філософської позиції, з якої воно розглядається.

Одначе річ не в тому, щоб, нарешті, розв'язати суперечку між матеріалістами та їхніми опонентами, остаточно довести, що одні мають рацію, а інші — ні. Розвиток філософії слід розуміти не як боротьбу матеріалізму проти ідеалізму (і взагалі "боротьбу всіх проти всіх"), а як спосіб буття вільної думки, заповзятливої, ризикуючої, критичної та самокритичної, через що вона не заспокоюється на жодному своєму результаті.

Відносна значущість матеріалізму та ідеалізму залежить від особливостей епохи? Український філософ В. І. Шинкарук писав: "Принцип марксизму "буття визначає свідомість" має сенс за індустріальної доби. За постін-дустріальної, коли на передній план висувають капіталовкладення в людину, інформацію тощо, навпаки: ми повинні розглядати первинність розвитку духу, культури, освіти"¹. В цілому, додав він, "будь-яка філософська система завжди однобічна, і лише через певні синтези вона рухається далі"².

Взагалі принцип конфронтації довів свою неспроможність для сучасного етапу розвитку суспільства. Зараз подальший прогрес неможливий без відмови від принципу "боротьба абсолютна, єдність відносна", який відображав революційний тип мислення, властивий Марксові, Енгельсові, Леніну, і означав, що "обов'язково одна сторона має бути знищена. Перемога іншої є перехід на вищий

Марксистсько-ленінська філософія у світлі "останніх рішень" // Філос. і соціологічна Думка. - 1995. - № 3-4. - С. 38.

² Там само. - С. 24. 10

ступінь"¹. За наших часів роль протистояння, конфронтації протилежностей, їхньої боротьби послаблюється, а натомість посилюється роль єдності, цільності, цілісності². Зараз проблеми належить вирішувати не на конфліктній, а на консенсусній основі. Принцип конфронтації був підмурком марксистсько-ленінської ідеології. Наслідки добре відомі. Країни так званого соціалістичного табору виявилися відкинутими у своєму розвитку на десятиріччя назад, людство в цілому розкололося на ворожі табори і впритул наблизилося до глобальної ядерної війни.

Право є надзвичайно багатим явищем, і кожна філософська течія відповідно до своєї природи обирає для дослідження той аспект права, який, на її думку, виявляється головним. Одначе представники практично всіх філософських течій погоджуються з тим, що право є засобом регулювання відносин у суспільстві.

§ 3. Значення парадигми новітньої науки для розуміння права

Для глибшого розуміння права необхідно також виходити з парадигми сучасної науки. Взагалі під парадигмою розуміють сукупність стійких і загаль-нозначимих норм, теорій, методів, схем наукової діяльності, яка передбачає єдність у тлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації результатів. Парадигму можна розглядати як комплекс світоглядних принципів наукової спільноти.

XX ст. ознаменувалося відходом від старої, "ньютонів-сько-картезіанської", механістичної парадигми і формуванням нової. Стара парадигма, побудована на ідеях класичної механіки, може служити фундаментом лише для такої системи організації повсякденного досвіду, яка є корисною, але спрощеною. Нова парадигма принципово відрізняється від неї, по-перше, тим, що в центр уваги дослід-

Марксистсько-ленінська філософія у світлі "останніх рішень" // Філос. і соціологічна думка. - 1995. - № 3-4. - С. 26.

Зауважимо, що певною мірою ця тенденція знайшла відображення в концепції "конкордизму" (від лат. сопсогсііа — згода) В. Вінниченка (див.: Бичко І. В. Ніцше в Україні // Філос. і соціологічна думка. - 1994. - № 9-Ю. - С. 172-173).

ника ставляться не об'єкти, а взаємодія між ними. Друга нова сутнісна характеристика сучасної парадигми полягає у зміщенні акценту зі стану на процес, на спрямованість часу й необоротність змін. Іншими словами, якщо стара парадигма була метафізичною (антидіалектичною), то нова містить основні принципи діалектики — принцип взаємозв'язку і принцип розвитку. Джерело розвитку діалектика вбачає в єдності та взаємодії протилежностей.

Значним досягненням сучасної науки є створення синергетичної картини світу. В її основі лежить відкритий І. Пригожиним новий принцип — "порядок через флуктуації". Виявилося, що системи, в яких відбуваються процеси дисипації (втрати енергії), знаходячись далеко від стану рівноваги, завдяки флуктуаціям можуть самоорганізовува-тися, народжувати структури, що мають нерівноважний характер, але, всупереч цьому, є стійкими. Причому флуктуації можуть бути відносно слабкими. В. І. Шинкарук зазначав, що "виникнення синергетики в системі новітнього природознавства і поширення її принципів у вигляді теорії самоорганізації систем на Всесвіт зумовило встановлення глибинної єдності і навіть тотожності діалектичних закономірностей розвитку природи, Всесвіту і людського суспільства... У зв'язку з цим стає помітною тенденція застосовувати принципи теорії самоорганізації систем (синергетики) до суспільствознавства"¹.

До нової парадигми науки ввійшло розроблене синергетикою положення про те, що суперечності є наслідком відкритості та неврівноважності систем. Останні й слід розуміти як найглибше джерело розвитку.

Істотний внесок до сучасної парадигми зробили теорія відносності та квантова механіка. А. Ейнштейн довів фундаментальність принципу відносності, згідно з яким картина явища залежить від місцеположення, позиції спостерігача. Н. Бор, один із творців квантової механіки, запропонував принцип доповнювальності, за яким загальна картина явища складається з часткових його картин, що відповідають різним способам спостереження і можуть бути несумісними у традиційному розумінні, але водночас доповнюють одна одну. Саме цей принцип і вимагає відмо-

Шинкарук В. І. До питання про принципи діалектики як методології суспільствознавства // Філос. і соціологічна думка. — 1993. — № 9—10. — С. 25.

ви від конфронтації в науці на користь співробітництва, консенсусу. Відповідно до нього наукова спільнота повинна прагнути органічної плюралістичності вільного мислення.

Нова парадигма зародилась у природознавстві та набула там широкого визнання. У науках соціально-гуманітарного циклу практично аж до останнього часу продовжували вважати' правильним старий підхід. Проте, як відомо, розвиток містить зміну самого типу розвитку. Істотна риса сучасної науки полягає у свідомому формуванні нової парадигми і розширенні меж її застосування, поширенні на нові галузі. Зараз ми є свідками початку процесу прийняття нової парадигми вченими, які працюють у соціогумані-тарних науках, у тому числі й у правознавстві.

Крім того, дедалі більше вчених погоджуються, що центральне місце у цій парадигмі має належати людині, її інтересам. Духовні якості людини, її прагнення знайти сенс буття, намагання актуалізувати свою особистість, почуття кохання, творчі здібності тощо не повинні розглядатися просто як похідні від примітивних інстинктів. Цим якостям слід віддати перші місця в ієрархії людських цінностей. Вони повинні бути пріоритетними у визначенні стратегії перетворення світу, в якому живе людина. Взагалі найбільшою цінністю є людина, яка (відповідно до положень синергетики) живе за законами цілісності, відтворюючи себе у просторі й часі як сутність, що самодетермінується, са-мовідтворюється, самопокладається.

Філософія права є складовою соціальної філософії, що досліджує природу соціального взагалі. Правова філософія не претендує на цілісне вивчення суспільства, але завжди виходить з того чи іншого розуміння соціального. З іншого боку, соціальна філософія не дає повного знання про явище суспільного життя, якщо не цікавиться справедливістю людських зусиль, які складають це явище. Тобто і соціальна філософія не розвивається без філософії права.

Аналізуючи право й суспільство взагалі, вони повинні враховувати принципи сучасної парадигми, відповідно до яких суспільство постає частиною матеріального світу, яка відособилася від природи і є формою спільної діяльності

людей¹. Тоді його можна розглядати як систему, що само-організується, тобто функціонує і розвивається на власній основі, сама регулює своє життя, власне існування і розвиток. Правильніше вести мову не про розвиток суспільства, а про його саморозвиток.

Процес самоорганізації, саморозвитку суспільства потребує регламентації. Найефективнішим засобом цієї регламентації виступає право.

§ 4. Право як засіб реалізації загальнолюдських цінностей

В основі становлення і розвитку людства як системи, що самоорганізується, лежить низка факторів. Насамперед, це реалізація потенціалу кожного члена суспільства, розвиток усіх його фізичних і духовних задатків, творчого начала, перетворення особи на особистість, її актуалізація, що дозволяє звільнити соціальну енергію особи та спрямувати її в належне русло.

Для цього необхідне розкріпачення особи, утвердження її автономного статусу, її відособлення від суспільства. Процес цей, особливо у світлі сучасного етапу розвитку людства, слід визнати провідною складовою всієї його історії. Можна казати про посилену увагу до утвердження прав людини, дедалі повнішого задоволення її потреб, захисту її інтересів, навіть про звеличування особистості у процесі розвитку людства. "Ця загальна лінія звеличування людської особистості йде від демократичної лінії у світогляді стародавніх філософів. Хоч і за тих, і за наступних часів вона зазнавала багатьох, далеко не гуманних, перетворень"², — писав В. В. Копєйчиков.

З огляду на цю обставину право взагалі можна вважати засобом регламентації процесу відособлення особистості³.

Див.: Гвоздшс О. І. Раціональність: загальна теорія та логіка історії. — К., 1994. - С. 17-18.

Копєйчиков В. В. Народовластие й личность. — К., 1991. — С. 118.

Див.: Ибрагимов М. М., Кухиченхо В. В. Духовная жизнь общества. Наука й культура. ФормьІ общественного сознания. — К., 1987. — С. 35.

Людство у процесі свого розвитку виробило систему цінностей. Право є засобом їх реалізації. Філософське вчення про цінності називається аксіологією.

Аксіологічний підхід дедалі ширше застосовується у вивченні права. Для того щоб можна було охарактеризувати місце та роль права в житті суспільства чіткіше й грунтовніше, підкреслює С. С. Алексєєв, слід застосувати ак-сіологіяний підхід, розглядати право як соціальну цінність, соціальне благо¹. У науці права сформовано аксіологічний напрямок (правову аксіологію), який є складовою філософії права. Вивчення права в аксіологічному ракурсі має важливе наукове, практичне та ідеологічне значення², зазначав Н. Неновський. У радянському правознавстві аксіологічний підхід визнання не набув. Однією з головних причин такої ситуації було те, що панівним, мало не єдиним, критерієм визначення цінності практично всіх без винятку явищ суспільного життя вважався класовий підхід, спертий на соціологічну теорію в її марксистсько-ленінському трактуванні. Це фактично не залишало можливостей для глибокого і різнобічного ціннісного дослідження явищ під кутом зору інших критеріїв³.

За своєю природою аксіологічний метод найбільше відповідає, мабуть, такому об'єктові дослідження, як культура. У найширшому розумінні культура "... завжди існує у вигляді повного світу людини, людей, — писав В. І. Шин-карук. — По-друге, світ культури і світ людини, її світогляд — це в певному розумінні той самий світ. По-третє, творчий (діяльнісний в тому числі) потенціал людини залежить від її причетності до світу культури, від вкоріненості її буття у світі культури"⁴. Право є однією з фундаментальних складових культури. Справді, право виступає як "... основна ідеологічна і практична ознака культурно-цивіліза-ційного процесу"⁵.

Див.: Алексєєв С. С. Теория права. — Харьков, 1994. — С. 125. Див.: Неновский Н. Право й ценности. — М., 1987. — С. 33—34.

Див.: Лисенков С. Л. Соціальна та особистісна цінність культурних прав і свобод громадян // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. - К., 1995. - С. 63.

Шипкарук В. І. Філософія і культура // Філос. і соціологічна думка. — 1995. - № 9-ю. ~ С. 224.

Ібрагімов М. М. Філософія права як самостійна наукова дисципліна // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. — С. 6.

Найвизначнішою цінністю, реалізувати яку покликане право і яка не може бути реалізована без права, є існування суспільства і життя кожної окремої людини. Вони пов'язані між собою. Повноцінне життя людини як духовної істоти поза суспільством неможливе. Саме соціальний світ — це безпосередній світ буття людини. Суспільство визначає життя, поведінку окремих осіб і колективів, спільнот, задає певний напрямок їх функціонування і розвитку, вводить його у відповідні межі. На думку Б. О. Кіс-тяківського, якщо можна відцуратися від культурних благ, заперечувати науку, не визнавати мистецтва, не мати ніяких релігійних переживань, то "... щодо суспільності людина поставлена в цілком особливе становище. Тут особисте заперечення, невизнання, самоізолювання незрідка нічого не важить. Суспільність нагло входить в життя кожного сама (індивіда — Авт.), попри його волю і бажання"¹.

Для особистості цінністю є не лише вона сама, а й інша особистість. Як індивід, оскільки він виявляється у своїй людській якості, особистість постає поєднаною з іншими такими самими людськими індивідами та обирає певну позицію щодо їхніх претензій і цінностей.

У вітчизняній культурі після 1917 р. було видалено повноправного і повноцінного "іншого" — відмінного від нас і визнаного у своїй відмінності. Марксистсько-ленінське вчення, передбачаючи швидкий кінець "передісторії", розглядало присутність "іншого" — соціальну різноманітність, неоднорідність, незбіг інтересів — як хибу світу, що залишилася від минулого і яку доведеться подолати в комуністичній перспективі. Одновимірна "нова людина" не сприймає іншої: у минулому вона шукає лише власних попередників, а в теперішньому — подібні до себе "прогресивні сили". Іншими словами, скрізь вона приречена на уподібнення інших собі. Тих же, хто опирається такому уподібненню, вона зараховує до "класово чужих" і прагне їх знищити.

Повноцінна ж особистість визнає інших як важливу складову власного життя, як цінність. Відповідно для неї цінністю є і суспільство.

¹ Кістятвспкий Б. О. Вибране. - К., 1996. - С. 97. 16

Для нормального існування суспільства потрібні стабільність, упорядкованість, певна гармонія у стосунках між його членами. Це й є головною метою права.

Гармонізація соціального життя полягає в установленні рівноваги між домаганнями окремих членів суспільства, їхніх спробах реалізувати свої цінності. Важливе місце серед них посідає свобода. Поняття свободи характеризує спектр можливостей, сукупність різних варіантів вибору мети, засобів, способів реалізації інтересів і намірів особи, часу та обставин здійснення вчинку, який складається в кожній ланці генезису її поведінки¹. Право на свободу є невідчужуваним, невід'ємним правом людини. Його має, за Регелем, навіть раб: "У природі речей лежить, що раб має абсолютне право звільнитися"².

Свобода притаманна тільки людині та є головною з тих власних підвалин суспільства, на яких воно здійснює свою самоорганізацію. У цілому людина не є вільною від умов. Але вона вільна зайняти щодо них певну позицію. Умови не детермінують її повністю. Можна сказати> що власне людське буття починається лише там, де закінчується будь-яка однозначна та остаточна визначеність, і проявляється (додаючись до природної заданості людини) особистісна настанова. Від неї (звісно, у певних межах) залежить, чи поступиться вона умовам. Свідомо чи несвідомо вона вирішує: протистояти чи здатися. Людина здатна піднестися над умовами і в такий спосіб увійти до людського виміру. її поведінка значною мірою визначається її саморозумін-ням. У тому, як людина поводиться, проявляється її особистість. Особистісне буття людини й означає свободу — свободу стати особистістю. Це — свобода від своєї фактичності, свобода стати іншою. Особистісна настанова принципово вільна і в кінцевому підсумку є вибором.

Свобода — це усвідомлена необхідність. Щоправда, це положення можна розуміти по-різному. Частина філософів уважають, що коли людина усвідомила необхідність того чи іншого кроку, вона є вільною в його здійсненні. Справді, за відсутності вибору людина може відчувати себе тим вільнішою, чим краще вона розуміє неминучість єдино

1ОЕ Т Отв(	дає прагненню гственность. — М., 1986
Иь ЮР	.ІБЛІОТЕКА ВДИЧНОГО ІНСТИТУТУ

тарного режиму повністю підкорити особу зовнішній необхідності, намаганню переконати її, що при цьому вона, мовляв, усе ж таки залишається вільною. Через цю причину, вочевидь, марксистсько-ленінська філософія й акцентувала увагу на такому трактуванні свободи. Одначе справжній сенс тези "свобода є усвідомленою необхідністю" — інший. Він полягає в тому, що свобода необхідна людині, і людина мусить це усвідомити. Справжня свобода можлива лише за наявності вибору, її слід розглядати як усвідомлену можливість вибору.

Справжня свобода передбачає відповідальність¹. Це — продуманість, виваженість, обгрунтованість рішень, урахування всіх обставин і можливих наслідків; це також покарання за вчинок. Якщо дії людини не детерміновані обставинами однозначно, якщо можливі різні рішення, то вона несе відповідальність за свій вибір. Свобода пов'язана з самообмеженням, а не з його відсутністю, вона потребує досить високого рівня розвитку особистості, їй личить самій знати, що таке добро і зло, самій знати, де закінчується право і починається обов'язок; самій шукати і знаходити, знаходити і вирішувати, вирішувати і діяти згідно зі своїм рішенням; і, вчинивши діяння, відкрито засвідчувати, що вчинила його свідомо й умисно, виходячи з власних переконань і наперед брати на себе всю відповідальність за вчинене².

Проблема зв'язку свободи з відповідальністю протягом довгого часу обминалась у філософській та юридичній літературі колишніх соціалістичних країн³. А от В. Г. Табач-ковський запитував: "Розглядаючи свободу як основоположну рису людського буття, чи завжди ми достатньою мірою враховуємо ту обставину, що її реалізація часто просто "блокується" або набуває неадекватної форми внаслідок того, що діапазонові свободи індивіда є домірним

Див.: Бандура О. О. Єдність цінності та істинності правової норми // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. — С. 73.

² Див.: Ильин Й. А. Путь к очевидносте. - М., 1993. - С. 169.

Наприклад, Н. Неновський в уже згадуваній книзі "Право й ценности" (с. 177), перелічуючи високі ідеали, що пронизують суспільну правосвідомість, назвав свободу, рівність, справедливість, демократію, порядок, безпеку, мир, але залишив поза увагою відповідальність.

діапазон його відповідальності?"¹. Можна припустити, що з прагненням уникнути тягаря цієї відповідальності пов'язане явище, що його Е. Фромм влучно назвав "втечею від свободи"².

Бути вільним —* це лише негативний аспект цілісного феномена; його позитивний аспект — бути відповідальним. Свобода може виродитись у звичайну сваволю, якщо вона ізолюється від відповідальності. Бути відповідальним означає діяти так, щоби втілити належне, необхідне для реалізації самого себе, для самоактуалізації, правильного використання власного потенціалу, для здійснення особистої свободи, а також спрямувати свою активність у належне русло. Прагнучи до свободи, людина намагається не просто ігнорувати зовнішні заборони, а й вирішувати власну долю та брати участь у вирішенні долі інших людей, суспільства в цілому, перетворювати суще з позицій належного, як вона його розуміє, та перебирати відповідальність.

Відповідальність уособлює входження суб'єкта до системи певних соціальних зв'язків, яка вимагає активності, піклування про досягнення оптимальних результатів розпочатої справи. Відповідальність особи — єдність двох компонентів, а саме: відповідальності її перед самою собою та відповідальності перед суспільством. Остання є необхідністю виносити такі рішення, які зважали б на інтереси не лише якогось суб'єкта, а й інших людей, соціальних груп, суспільства. Можна, мабуть, сказати, що поняття відповідальності характеризує позитивне соціальне ставлення особи до своїх вчинків. Воно містить розуміння значимості своїх дій для суспільства, прагнення виконати їх добре, звітувати перед суспільством за досягнуті результати, а також визнання обгрунтованості покарання в разі неправильної поведінки.

У прагненні до відповідальності знаходить свій вираз самоутвердження особистості. Особистість не перекладає відповідальність за свої вчинки на інших, а повністю бере її на себе. Цікавим є такий момент. Як свідчать спеціальні дослідження, у переважній більшості випадків злочинці,

Табачковский В. Г. Человеческое мироотношение: данность или проблема? — К., 1993. - С. 29. 2

Див.: Гордієнко О. А. "Відчужена людина" Еріха Фромма // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. — С. 95—96.

принаймні після закінчення судового процесу, заперечують проти того, щоб їх уважали просто жертвами обставин. Покарання злочинця, зауважив Гегель, слід розглядати як таке, що містить його власне право, і такий підхід грунтується на визнанні злочинця розумною людиною¹. Можна сказати, що людина має право вважатися винною та бути покараною. Заперечувати її провину посиланнями на те, що в цьому випадку невдало склалися обставини, означає твердити, що її власна воля не відіграє принципової ролі в її вчинках, означає ставити під сумнів її людську гідність. Звісно, на її відповідальності лежить також спокута провини. У прагненні до відповідальності особистість проявляється, можливо, навіть сильніше, ніж у прагненні до свободи.

Прагнення особистості до свободи приводить до відповідальності. Наприклад, В. Гюго казав: "Усвідомлення права розвиває усвідомлення обов'язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого". Але справедливим є й протилежне. "Якщо... ми навчимося перебирати відповідальність на самих себе і жити в рівновазі та гармонії, — зауважує сучасний тибетський мислитель Т.-Т. Рінпоче, — то відчуємо глибоке почуття внутрішньої свободи, яке надасть нашому життю сенс і підтримає нас у скрутних ситуаціях". На тісний зв'язок-відповідальності зі свободою вказує американський психолог Ф. Перлз. Він зазначає, що людина бере на себе відповідальність за події власного життя тоді, коли усвідомлює, які вони є і яку функцію виконують в її житті, але цю відповідальність слід розуміти не як тягар, якого в людини раніше не було, а як свідомість того, що саме вона в більшості випадків вільна вирішувати, чи триватимуть ці події далі. Отже, відповідальність виступає формою прояву свободи². В цілому для того, щоби бути самою собою, людині потрібні і свобода, і відповідальність.

Зараз, як ніколи, зрозуміло, що людина не може ухилятися від активного втручання в життя суспільства, бо це може призвести до його загибелі, вона не може мовчати, а мусить діяти. Раніше історія чинилася повільно, і людина мала можливість протягом якогось часу стояти осторонь,

Див.: Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. - С. 148. 2

Див.: Бандура О. О. Цінність як сутнісна характеристика права // Наук, вісник Укр. акад. внутр. справ. — 1996. — № 2. — С. 11.

покладаючи надію на те, що Бог чи об'єктивні закони приведуть до щасливого кінця. Але нині ми знаходимось у прискореному часі й позбавлені можливості промовчати. Сучасна людина, повертаючи собі статус відповідального суб'єкта, який визначає перебіг речей, рятує не лише себе. Вона рятує також суспільство і, можна сказати,'навколиш-ній світ.

Свої домагання свободи особистість узгоджує з такими ж домаганнями інших членів суспільства. Аналогічно слід подолати суперечності між домаганнями з боку окремих членів суспільства відповідальності. Щодо обох цих аспектів у суспільстві має бути рівність, основою якої було б однакове ставлення до громадянських прав та обов'язків. Ця ідея знаходить чимраз повніше втілення в історії людства, яку можна розглядати як історію поступового й закономірного розширення рівності в суспільному житті. Рівність у визначенні свободи й відповідальності членів суспільства — також значна соціальна цінність. Вона є необхідною складовою такої цінності, як упорядкованість суспільного життя, котра найбільш адекватно забезпечується правом.

Рівність є необхідною стороною, умовою справедливості. Категорія справедливості (соціальної справедливості) оцінює суспільну дійсність, яку слід зберегти або змінити під кутом зору належного. Вона "... фіксує в узагальненому вигляді принципи взаємовідносин особи і суспільства, класів, соціальних груп, грунтовно характеризує людську діяльність. Вона потребує відповідності між практичною діяльністю окремих індивідів та соціальних груп і їх становищем у суспільстві, між правами і обов'язками, працею і винагородою, заслугами людей і їх суспільним визнанням. Будь-яка невідповідність у цих співвідношеннях розглядається в суспільстві як несправедливість. Соціальна справедливість — це не лише правильний розподіл між людьми продуктів виробництва і різноманітних благ, а й можливість у рівній мірі користуватися соціальними та політичними правами... В понятті соціальної справедливості розкриваються уявлення індивіда чи соціальної групи, класу про суспільні порядки, які відповідають їх інтересам чи протилежні їм"¹.

Кравченко Л. В., Мороз Б. І. Гарант оновлення суспільства (становлення соціальної справедливості). — К., 1989. — С. 7—8.

Ідея справедливості є глибоко історичною: "Не було, нема і, мабуть, ніколи не буде справедливості вічної, незмінної, раз і назавше даної, придатної для всіх часів і народів. У самій ідеї справедливості, як і в інших соціальних ідеях, в тому чи іншому поєднанні виступають минуще і непроминальне, змінне і усталене"¹.

Соціальну справедливість можна розглядати як першу доброчесність законів та інститутів суспільства. Хоча би якими ефективними та добре організованими вони були, їх необхідно реформувати або скасувати, якщо вони несправедливі. Кожна особа недоторканна на підставі справедливості, яку суспільство не повинне порушувати в жодному разі. Через це справедливість відкидає саму думку про те, що втрату свободи для одних можна виправдати більшим благом для інших. Тому у справедливому суспільстві свободи рівних громадян сприймаються як політичні права, гарантовані справедливістю. Несправедливість може допускатися лише в разі необхідності уникнення ще більшої несправедливості. Справедливість також слід долучити до основних цінностей особистості.

Проблема соціальної справедливості нині є особливо актуальною, як завжди на крутих зламах історії, а надто — за умов, коли відбувається фронтальна переоцінка системи цінностей. Стався розвал ціннісної основи, і нам необхідно створити нову систему цінностей. А до цього нам, здається, ще далеко... "Тому й маємо ціннісний нігілізм. Звідси — криза моральності, правосвідомості, політична нестабільність, знецінення людського життя, честі, гідності. Ми наблизилися до тієї небезпечної межі, за якою справедливий вибір для критичної маси населення може виявитися непосильним подвигом..."². Мабуть, це можна сказати і про інші зазначені цінності.

Названі цінності — свобода, відповідальність, рівність, справедливість — відіграють у соціальному житті фундаментальну роль, їх гармонійна реалізація є засобом упорядкування життя суспільства як єдиного організму. Одначе цей процес перебігає дуже складно й суперечливо. Значною мірою він залежить від ставлення до названих та інших цінностей у різних політично-правових системах.

Кравченко Л. В. Справедливість як вибір. — К., 1998. — С. 8. 2

Там само. — С. 5—6.

Відмінність між ними можна пов'язати зі ступенем значимості, що приписується людиною, яка живе в умовах певної політично-правової системи, самій собі, іншим особам або суспільству в цілому. Ця підстава класифікації дуже зручна під кутом зору філософії права. Ми маємо на увазі поділ цінностей на індивідуалістсько-конкуренційні, групово-кооперативні та егалітарно-колективістські, запропонований фахівцем із соціального менеджменту Б. Гаврили-шиним. Вони отримують у нього таку характеристику.

Усі системи цінностей визнають людину індивідуумом із властивими йому рисами, що вирізняють його з-поміж інших людей. Сенс існування кожної людини випливає в основному з її взаємодії з іншими членами суспільства. Системи цінностей різняться тим, якого значення вони надають людині як особистості або людині як членові громади і, отже, характерові та ролі її взаємодії з іншими. Згідно з індивідуалістсько-конкуренційними цінностями, людина — це індивідуум із притаманними йому особливостями, своєкорисливістю, що є найсуттєвішим. У групово-кооперативних цінностях провідне значення має добровільне підпорядкування індивідуумів громадському благу. В егалітарно-колективістській системі Цінностей перевага надається людині як членові громади, її взаємодії з іншими і мало не злиттю людини з колективною сутністю.

Крайнощі індивідуалістсько-конкуренційних цінностей є неприйнятними у світі, де скорочуються простори і вичерпуються ресурси, де існують складні взаємозалежності в суспільствах і між ними. Повністю колективістський спосіб існування недостатньо віддзеркалює істинну природу людини, притаманні їй інстинктивні схильності. (Справді, як зазначив І. В. Бичко, сам К. Маркс наприкінці свого життя дійшов висновку, що концепція комуністичного суспільства заходить у суперечність із реальною природою людини¹).

Неминучими й вірогідними, писав далі Б. Гаврилишин, здаються поширення та утвердження групово-кооперативних цінностей, що дозволяють людині пристосуватися до співвітчизників, зберігаючи індивідуальність, підпорядкувати себе певним спільним цілям і вищим пріоритетам,

Див.: Бичко І. В. Марксистська філософія: класика і модерн // Філософія. — 1993. - С. 193.

не вдаючись до фізичного примусу, регламентованих законодавчих правил, громіздкого благодійного бюрократичного апарату.

Розглянуті системи цінностей безпосередньо пов'язані з відповідними політико-правовими підходами. Правління типу унітарної влади накидає народові волю верхівки і суперечить прагненню людей бути суб'єктами, а не лише об'єктами управління, соціального менеджменту. Цим пояснюється готовність багатьох людей в умовах тоталітарного режиму жертвувати привілеями, матеріальним добробутом і власним життям заради обстоювання своїх політичних прав. Правління типу противаги призводить до небажаних популяризації, конфліктів і чвар. Далеко не найкращим способом подолання суперечностей між різними інтересами, поглядами і почуттями є простий вибір між "за" і "проти". Політичні Інституції покликані забезпечити способи узгодження різноманітних інтересів. Колегіальний тип правління передбачає застосування таких способів, причому не вдаючись до авторитарного накидання або надмірної "соціальної ентропії". Цей варіант політичного правління Б. Гаврилишин справедливо вважає найкращим із тих, що їх виробило людство дотепер¹.

§ 5. Зв'язок права з державою та громадянським суспільством

Суспільство формує державу. Його саморегуляція здійснюється через діяльність держави, її органів. Роль найефективнішого засобу регламентації процесу самоорганізації суспільства і процесу відособлення особистості від суспільства право може відігравати тільки через те, що воно завдяки взаємодії з державою становить юридичне явище, тобто нормативне інституційне утворення. Тут мова вже йде про позитивне право. "Те, що є право в собі, — писав Регель, — покладене в його об'єктивному наявному бутті, тобто визначене для свідомості думкою й відоме як те, що є і визнане правом, як закон; через це визначення право є взагалі позитивне право"².

Див.: Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. — К., 1993. — С. 124 і далі. 2 Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — С. 89.

В історії філософсько-правової думки помітне місце посідає ідея про еквівалентність права й закону (це — головна ідея юридичного позитивізму). Проте вже на рівні повсякденної свідомості зрозуміло, що одна річ — авторитет законодавця, а зовсім інша — розумність, правильність, справедливість самого закону, яким регламентуються всі основні сторони життя людини, її права та обов'язки. Людський спосіб буття криє в собі усвідомлення, розуміння цього буття, себе й усього навколишнього світу, себе у світі та світу в собі. Дослідження права під кутом зору його розумності, істинності, справжності, хоч і має певною мірою критичний потенціал щодо позитивного права, зумовлене, однак, не просто прагненням чіплятися до властей та їхніх рішень, а фундаментальними властивостями і проблемами суспільного буття, потребами пізнання природи і сенсу права, його місця у спільному житті людей¹.

Лише завдяки державі реалізуються такі властивості права, як загальність, здатність вносити одноманітність у суспільні відносини, досягати визначеності, точності в самому змісті цих відносин, бути стабілізуючим соціальним фактором 5 водночас гарантувати реалізацію закріплених у юридичних нормах програм поведінки.

Водночас право може виступати як організуючий фактор і щодо самої держави, дозволяє встановити тверді, постійні правові та організаційні основи її функціонування, визначити найраціональніші форми здійснення державної влади, строго і точно регламентувати компетенцію державних органів, їхні відносини між собою і з громадянами. Це питання є складовою проблеми співвідношення влади й закону, яка знаходиться на межі філософії права та філософії політики.

Державі протистоїть громадянське суспільство як альтернатива, контрагент державного врядування з властивими останньому формалізмом, ієрархією та централізованою директивністю. Громадянське суспільство формується в розвинених європейських країнах на етапі трансформації монархічних і авторитарних режимів правління класичного типу в новоєвропейські демократії, які, власне, є представницькими органами громадянського суспільства, що піклуються про спільні інтереси та загальні справи підданих.

Див.. Нерсесянц В. С. Философия права. — С. 7—8.

Сутність, головна ознака громадянського суспільства полягає у відмежованості, відокремленості від державної машини як апарату громадського адміністрування. Громадянське суспільство — це межа державної влади, обставина, яка стримує її невпинне прагнення до абсолюту, авторитаризму. Вона є не структурною одиницею, а насамперед способом життя людей у стилі приватності, сферою людської свободи, це — життєдіяльність особистостей поза офіційною регламентацією, властива кожній людині частка неказенного, цивільного в її житті.

Певна протилежність ознак і цінностей держави та громадянського суспільства аж ніяк не означає їхньої антаго-ністичності. Навпаки, вона зумовлює їхню потребу одне в одному. Громадянське суспільство не може існувати поза державою, без громадянського суспільства не може існувати повноцінна правова держава, їх слід розглядати як органічні складові збалансованої соціальної цілісності, життя людини, як нерозривні сфери суспільного буття, що знаходяться в нерозривному зв'язку та опозиції, доповнюючи і стримуючи одна одну.

Слід визнати, що в широкому історичному масштабі епоха формування справжнього громадянського суспільства, яке виступає підоймою соціальної демократизації, у багатьох країнах світу ще не завершена. До їх кола входить і Україна.

У взаємодії з державою право є потужним регулятивним феноменом, який набув відносної самостійності, відірвався від безпосередніх.причин, що його породили, існує вже як такий. Право виступає головним засобом самоорганізації суспільства, відособлення особистості від суспільства, втілення в життя людських цінностей, гарантування прав і свобод особи. Щоправда, у зв'язку з цим слід зауважити, що колишнє радянське право було спрямоване на гарантію не прав громадянина, а виконання ним його обов'язків¹.

Див.: Чміль Б. Ф. Право, правова держава, громадянське суспільство як досягнення цивілізації // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. - С. 22.

щпа

§ 6. Визначення предмета правової філософії. Співвідношення філософії права з іншими філософськими та юридичними дисциплінами

)тож, існує велике коло проблем філософії, що ІІають значення для розуміння сенсу права в широкому контексті соціального життя, цілей, задля яких створено право, і способів їх досягнення. Регель казав: "У праві людина повинна знайти свій розум, повинна, отже, розглядати розумність права"¹. Мета розуму — істина, і необхідно встановити істину про право. При цьому має важливе значення те, що характеристика права, яка будується на базі філософських положень як вихідної основи, не полишала грунту правової культури, законодавства, суспільно-політичної та правової практики його застосування.

Існує також низка правових проблем, для вирішення яких потрібно застосувати методи філософії. Всі вказані проблеми і складають предмет філософії права. Основною з них є проблема співвідношення права як основного засобу саморегуляції суспільства з законом. За традицією до предмета філософії права включають і філософські проблеми держави.

Слід звернути увагу й на те, що деякі проблеми права мають істотне значення стосовно до розвитку філософії та формування світогляду. Адже право у своєрідній формі виражає природу людини як духовної істоти, правові вчинки та інститути у певному розумінні можна розглядати як об'єктивацію духовного космосу людини, і глибоке дослідження права має розширити уявлення людини про саму себе.

Важливу роль тут відіграє правосвідомість, тобто відображення в суспільній, груповій та індивідуальній свідомості правозначимих явищ, чинного права, а також оцінка у правових поняттях і категоріях існуючих суспільних відносин, яка грунтується на розумінні правової реальності. Уявлення про належний правопорядок повинні відповідати природі людини. Тоді вони будуть значною світоглядною цінністю. Слід згадати про поняття юридичного світогляду,

ГегельГ-В-Ф Философия права С 57

що виникло на етапі утвердження капіталістичних відносин, розвиток яких супроводжувався зростанням ролі права, законності, правопорядку в житті суспільства. Закріплюючи свою економічну та політичну владу, буржуазія не лише виробила розгорнуту систему поглядів на роль і зміст права, а й надала усьому своєму світобудові переважно правового характеру. Юридичний світогляд відігравав важливу роль в усіх демократичних державах. Зараз він набуває особливої актуальності. Ці проблеми також входять до предмета філософії права.

Підбиваючи підсумки, можна дати таке визначення: предметом філософії права є право як основний засіб саморегуляції суспільства; філософія права усвідомлює його в широкому контексті культури.

Правова філософія — особлива філософська дисципліна, що посідає місце у філософії поряд із такими дисциплінами, як філософія природи, філософія науки, філософія релігії, філософія моралі тощо. Пізнавальний інтерес і дослідницька увага в ній зосереджені в основному на філософському аспекті, на демонстрації пізнавальних можливостей та евристичного потенціалу певної філософської концепції в особливій галузі права. Істотного значення при цьому надається змістовній конкретизації відповідної концепції стосовно особливостей цього об'єкта (тобто права), його осмисленню, поясненню та освоєнню в понятійному апараті цієї концепції, в руслі її методології та аксіології¹.

У колі юридичних наук безпосередньо з філософією права межують теорія права і держави та соціологія права. Теорія права і держави вивчає закономірності виникнення та розвитку права і держави, сутність, типи, форми, структуру й механізми функціонування права і держави, правову систему, основні державно-правові поняття, загальні для всієї юридичної науки. Теорія права і держави вивчає ці об'єкти як реальні соціальні інститути. Водночас філософія права досліджує прояви у праві лише окремих, хоч і фундаментальних, аспектів буття. Варто підкреслити, що теорія права і держави виступає як індуктивне знання, що виходить із досягнень конкретних юридичних наук, тоді як філософія права формується як дедуктивне знання про

Див.: Нерсесянц В. С. Философия права. — С. 15. 28

право, що виводиться з загальніших знань про людину і світ.

Відрізняється філософія права і від соціології права. На думку деяких учених, оскільки право — соціальне явище, то філософія права є водночас і соціальною філософією, тобто соціологією права. Але ототожнення соціології та соціальної філософії — некоректне і застаріле. Позитивна соціологія вивчає позитивні закони незалежної (відчуженої) від людини соціальної (культурно-історичної) реальності, а соціальна філософія вивчає становлення такої реальності з вільної людської активності. На відміну від вивчення права у філософському аспекті, соціологія права розглядає функціонування права в суспільстві в аспекті соціальному. Питання про соціальну зумовленість права, про соціальні функції права, про умови його суспільної дії є предметом соціології права. Можна сказати, що це — вивчення дії права на поведінку людей як опосередкованої дії на інтереси й потреби мас, яка поєднується з цілями правового регулювання¹.

Слід торкнутися також співвідношення філософії права з правовою ідеологією. Філософія не повинна залежати від політики, практичних цілей, а ідеологія, використовуючи філософські та інші знання, в тому числі й політичні, пов'язує свій зміст із певною групою заданих інтересів та ідей, що починають жити за своєю логікою. Тому в ідеології завжди наявні елементи абсолютизації, звеличування певних ідей, їхня орієнтація на обслуговування відповідних практичних, політичних цілей.

Водночас не можна забувати, що ідеологія посідає важливе місце в духовному житті суспільства, в її відносинах Із практикою, з політикою. Поза певним ідеологічним підходом світоглядні концепції не можуть отримати достатнього суспільного визнання, а тим паче — належної практичної реалізації. Ч'ерез це в практичному житті філософія та ідеологія знаходяться в тісному взаємозв'язку.

Відмінність і рівночасно-взаємний зв'язок філософських та ідеологічних засад, притаманні кожній гуманітарній науці, у сфері права мають істотні особливості.

Право не можна відірвати від практичного життя людей, самих підвалин економічного, політичного, духовного

¹ Див.: Тгіхонравов Ю. В. Основи философии права. — С. 44—46.

панування в суспільстві, від політичної, державної влади. Тому проникнення ідеологічних засад у філософські (а також у соціологічні, загальнотеоретичні) розробки правових проблем можна виявити на всіх етапах розвитку правознавства, філософських досліджень, здійснюваних у його межах і на його основі.

Можна, певне, без перебільшення констатувати, що правознавство в його теоретичних підрозділах — загальній теорії права і держави, соціології права, а також у філософських розробках — виявилось однією з найсильніше ідеологізованих галузей знання. Найближчим до ідеології є ті варіанти філософії права, які замикаються розробками, що не виходять за межі певної філософської системи (наприклад, гегелівської, марксистської)¹.

Для того щоб філософсько-правова теорія відповідала загальнолюдським цінностям, а не інтересам окремої спільноти, класу, вона повинна спиратися на найвищі досягнення філософської думки, наукового пізнання взагалі.

Розмаїття проблем, що їх вивчає філософія права, тобто які складають її предмет, можна переділити на кілька груп: методологічні, онтологічні, антропологічні, епісте-мологічні (гносеологічні), праксеологічні. В осібну групу виокремлено проблеми історичного розвитку філософії права.

У наступних розділах і розглядаються ці проблеми.

Контрольні запитання

ф Що таке світогляд?

ф Які основні риси філософії?

ф Які основні риси права?

ф Які основні загальнолюдські цінності?

ф Які проблеми складають предмет філософії права?

Див.: Алексеев С. С. Философия права. — С. 11—12. ЗО

Розділ II

Методологія та інструментарій філософії права

§ 1. Філософія права

як методологічна дисципліна

Філософія права, як наукова теорія, що містить світоглядні, гносеологічні, онтологічні основи та сенс права, його сутність і поняття, засади й місце у світі, досліджує пізнавальні можливості та евристичний потенціал визначеної філософської концепції в особливій сфері права, базується на філософсько-природних, раціоналістичних, позитивістських, екзистенціальних, психоаналітичних, теологічних засадах у поєднанні з філософсько-антропологічними пошуками духовної основи, космоцент-ричних засад і метасоціального змісту права.

У цьому розділі саме й аналізуються зазначені вище філософські концепції, як загальносвітоглядна методологія та інструментарій побудови сучасних теорій філософії права.

Абсолютно протилежний зміст щодо понять, витоків, сенсу, функцій права та його місця в суспільстві, культурі, цивілізації залежить від того, яку філософську концепцію буде покладену в основу побудови тієї чи тієї теорії філософії права. Від цього залежить рівень дослідження проблеми доктрини, парадигми, істини у праві, як керівних принципів у праворозумінні, нормоутворенні та нормоз-дійсненні, а також дослідження філософсько-світоглядної системи права як правосвідомості, правовідношення, пра-водіяльності.

У межах суто юридичної галузі немає ознак правового і неправового, справедливого і несправедливого, доброго і злого, раціонального і нераціонального. Для визначення

цих ознак слід залишити межі суто позитивно-юридичного підходу і звернутися до ширшого філософсько-світоглядного, соціально-політичного контексту, себто розглядати право в безпосередньому зв'язку з такими базовими для юриста поняттями, як особа, механізм забезпечення прав людини і свободи особи, правова держава і громадянське суспільство, мораль, прогрес, цивілізація, культура тощо.

А це можливо, коли ми розглядаємо право як невід'ємну складову культури, форму суспільної свідомості та нормативну систему під кутом зору визначеної методології побудови теорії філософії права.

• Філософія права як методологічна дисципліна дає можливість знайти істину з-поміж палких суперечок стосовно завдань держави, прогресивних форм державного устрою, відмінності права від сили або свавілля, щодо відносин між особистістю та державою, взаємовідносин особи, держави і права, механізму забезпечення прав людини і свободи особи, його генезису в культурі. Усе це складає світоглядну функцію філософії права, і найголовнішим у ній є те що сутність права має філософську природу і його можна пізнати, лише розкривши філософське джерело останнього".

Стосовно до спеціальних юридичних наук, теорії права, соціології права філософія права посідає таке саме місце, що й філософія як загальна методологія відносно всіх на-⁴ук. За своєю сутністю філософія права не може вдаватися до вивчення того різноманіття плинних і мінливих явищ, яке є об'єктом дослідження саме галузевої юриспруденції.

Але кожна галузева наука, керуючись загальними засадами філософії права, повинна: "1) розвинути її головні принципи стосовно до своєї галузі та 2) вказати засоби реалізації отриманих висновків у певних умовах місця і часу"¹.

Зацікавленість філософськими проблемами права в останні роки значно зросла. Про це свідчать численні симп

Платт. Сочинения. В 3 т. - М., 1968. - Т. 1. - С. 417. »0* 291