Західноєвропейська культурно-історична школа

Лекція № 2.

Західноєвропейська Культурно-історична школа

У фольклористиці

План

1. Західноєвропейська культурно-історична школа: передумови виникнення

2. Іполліт Тен − засновник культурно-історичної школи

3. Віденська школа етнографії

Західноєвропейська культурно-історична школа

Поява та оформлення в межах історичної школи нового етапу, що дістав назву культурно-історичної школи, як правило, пов’язується з філософією позитивізму.

Утвердженню позитивістського напряму в філософії передували ідеї Просвітництва, що проголосили могут­ність людського розуму, визначивши його як велику акумулюючу силу, вищий критерій оцінки в усіх сфе­рах людського буття. Ще в XVII ст. французький орієнталіст Жак Шарден, описуючи свої враження від ознайомлення з невідоми­ми землями та їхнім населенням, висловив думку, що клімат країни, де проживає народ, визначає його об­ряди, звичаї й творчість. Далі цю тезу розвинув італієць Дж. Віко у праці " Основи нової науки ", стверджуючи, що відмінність між різними мовами світу генетично походить від різних природних умов. «Очевидність цього підтверджується прислів'ями — максимами людського життя: по суті, вони одні й ті ж самі, хоч виражені зі стількох точок зору, скільки іс­нувало й існує націй». В основу своєї фольклористич­ної концепції, яка має на меті простежити зародження й генезу речей, учений закладає принцип, що базуєть­ся на двох категоріях, — часу й середовища.

Позитивізм поглиблює ці положення. Коріння позитивізму сягає праць представників суб’єктивного ідеалізму – англійських філософів Д.Берклі (1684–1753) і Д.Юма (1711–1776), які шукали нового шляху вирішення основного філософського питання. Основоположником позитивізму вважається французький філософ Оґ’юст Конт (1798–1857). Його послідовники – співвітчизник Е.Літтре (1801–1881), англійські вчені Дж.Мілль (1806–1873), Г.Спенсер (1820–1903) та ін.

1832 року О.Конт розпочав, а 1842-го завершив публікацію шеститомного дослідження “ Курс позитивної філософії ”, згодом видрукував працю “ Система позитивної політики, або трактат із соціології, що висвітлює релігію людства ” (1851–1854).

О.Конт розробив теорію трьох ступенів розвитку людського духу, відповідно до якої людська свідомість у своєму розвитку проходить три стадії:

1) теологічну, що характеризується переходом від фетишизму через політеїзм до монотеїзму; при цьому поважається божественне право королів і мілітаризм;

2) метафізичну, властивостями якої є критика старого режиму і перехід до нового порядку;

3) позитивну, в межах якої відбувається перехід до точного, застосовуваного і органічного знання, що забезпечують індустріалізацію, мир, суспільний порядок і прогрес.

Початок ХІХ ст. О.Конт вважав перехідним від другої до третьої стадій, але із сумішшю трьох станів людського духу. Відходячи від ідеалістичних концепцій, прагнучи наукову доктрину впровадити в соціум, позитивіст О.Конт висунув ряд положень, які згодом – у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. – прислужилися науковій, суспільно-політичній думці (другій хвилі позитивізму, неопозитивізму). Зокрема, французький вчений проголосив, крім трьох стадій, ряд принципів-обов’язковостей для реалізації конструктивної функції філософії позитивізму:

− об’єктивність (мислення підпорядковане предметові, а не навпаки);

− реальність (предмет – факт, а не плід уяви чи логічна абстракція); достовірність (факт можна перевірити);

− точність (математична основа системи – норма істинного пізнання);

− органічність (органічний продукт, природнє продовження чи додаток до існуючого);

− відносність (пізнання явищ не в їхній абсолютній сутності, а в стосунку до нашого організму та у взаємодії між собою);

− корисність (можливість через позитивне пізнання передбачати події та до певної межі впливати на природу, керувати її силами).

Заслугою філософії позитивізму стало те, що її представники забезпечили побудову наукових дисциплін на об’єктивних засадах, конкретному характері соціального знання і уподібнені наук про “дух” до наук про природу, зумовили виникнення культурно-історичної школи з її історико-генетичною методологією, тлумаченням психології народу і закономірностей творчості тощо. Позитив­не мислення трактується як наукове, скероване на пізнання дійсних законів природи, тобто постійного фактичного зв'язку спостережуваних явищ у їх співіс­нуванні й послідовності.

Категорія зв'язку, як бачимо, є домінантною у си­стемі філософії позитивізму. У поєднанні з просторово-часовими факторами вона розглядається як рушійна сила розвитку.