Розрізняють загальне і детальне орієнтування на місцевості.

Загальним називають таке орієнтування, при якому відомі напрямок руху, район перебування, відстань до найближчих значних об’єктів. Загальним орієнтуванням обмежуються тоді, коли нема необхідності в детальному вивченні території, точному визначенні точки перебування чи в разі, коли група прямує до конкретного орієнтира.

При детальному орієнтуванні точно визначаються точка перебування спостерігача (групи), сторони світу і азимут руху, досліджуються навколишні географічні об’єкти, встановлюються орієнтири для подальшого руху.

Орієнтування на територіях з різною мірою вивченості має значні змінності, обумовлені його складністю, обсягом і змістом. Орієнтування на добре знайомій території обмежується розпізнаванням об’єктів-орієнтирів і вибором найзручнішого шляху для продовження маршруту. На територіях, знайомих за описами і з вивчення картографічних джерел, а також тих, за якими наявні великомасштабні топографічні карти чи аерофотознімки, орієнтування вимагає детальної ідентифікації об’єктів, зображених на карті, і постійного орієнтування карти відносно сторін світу. Найбільш складно орієнтуватись на зовсім незнайомих територіях, покладаючись на розповіді місцевих жителів, рукописні схеми тощо.

Щодо матеріалів для орієнтування, то найкраще використовувати великомасштабні топографічні карти. Доповнюють картину матеріали аерофотозйомки, схеми земле- і лісовпорядкування, лоції водних об’єктів, туристські карти і схеми. Мало придатні для орієнтування рукописні копії, фрагменти карт чи їх любительські фотокопії без позначення масштабу, матеріали окомірної зйомки, зарисовки, виконані по пам’яті, тощо. При користуванні додатковими картографічними матеріалами необхідно знати (чи мати можливість встановити) їх масштаб, перевірити точність, докладність інформації, характер вибірковості зображення, умовні позначення, рік видання тощо.

Основними приладами, що забезпечують точне орієнтування на місцевості, служать геодезичні бусолі, компаси (Адріанова, рідинні, спортивні, туристські тощо). Додатковим засобом орієнтування, без точного визначення азимутів, може бути визначення сторін горизонту за допомогою небесних тіл (Сонця, Місяця, Полярної зірки та ін.). Використання з метою орієнтування природних ознак (більш швидке висихання об’єктів з південної сторони, наростання мохів і лишайників з північної сторони, поведінка рослин - “компасів” тощо) дозволяє лише приблизно визначити сторони горизонту і виступає в ролі як додаткового засобу тільки при загальному орієнтуванні. Для успішного орієнтування необхідно мати навички роботи з картою і компасом.

Робота з картою включає її читання, навички орієнтування (за компасом, місцевими об’єктами), визначення точки знаходження. Робота з компасом передбачає визначення сторін горизонту і азимутів на місцевості, орієнтування карти і визначення азимутів на ній. До важливих елементів техніки орієнтування на місцевості відносяться також орієнтування карти за точками і лініями на місцевості, визначення точки знаходження методом засічок або зіставлення карти з місцевістю.

Орієнтування на місцевості в кожному конкретному випадку має специфічні особливості, пов’язані з характером місцевості, сезоном, способом пересування. При орієнтуванні влітку під час піших переходів особливу увагу слід приділяти лінійним об’єктам - дорожній мережі, системі лісових просік, річковій мережі, береговій лінії озер тощо. Ґрунтові дороги і стежки в процесі орієнтування допомагають мало, оскільки вони не завжди відображаються на карті, а ті, що на ній позначені, недостатньою мірою деталізовані. До того ж ґрунтові дороги і стежки (особливо в степах і на луках) є найбільш змінним елементом місцевості. Лісові просіки менш зручні для пересування, хоча є більш надійними орієнтирами в лісовій місцевості. Встановити місцезнаходження при наявності робочої карти лісовпорядкування досить просто за допомогою написів на квартальних, візирних і дільничних стовпчиках.

Специфіку орієнтування в зимовий період визначає перш за все наявність снігового покриву і льодоставу на водних об’єктах. З настанням зими літні ґрунтові дороги і стежки в горах і лісах перестають бути скільки-небудь надійними орієнтирами. Непрохідні влітку водойми і болота стають найбільш зручними для пересування, особливо на лижах. Крім того, сніг на них більш щільний, ніж у лісі, вони дають можливість рухатись навпростець, що значно скорочує шлях.

Зорове сприйняття місцевості взимку відрізняється від літнього: на безлісній заплаві слабко простежується русло річки; важко відрізнити озеро від болота, а болото – від плоскої низини. Різкішими стають обриси пагорбів і гірських вершини, відсутність листя на деревах значно покращує видимість у лісі.

За сприятливих обставин походи здійснюються як влітку, так і взимку. При цьому умови подорожі і способи пересування значно відрізняються в залежності від пори року, а прийоми і тактика орієнтування мають багато спільного. На більшій частині гірських маршрутів, особливо в літню пору, видимість залишається хорошою, відкриваються широкі краєвиди, що охоплюють відразу кілька вершин. При цьому слід пам’ятати, що через підвищену прозорість повітря і крупні форми рельєфу відстані здаються значно меншими від реальних.

Шлях пересування, що, як правило, проходить уздовж хребтів і через долини (взимку – переважно долинами) легко піддається контролю за допомогою визначення точок місцезнаходження способом зворотних засічок. Як допоміжний матеріал для орієнтування в горах можуть прислужитися панорамні замальовки і фотографії.

При подоланні водних маршрутів необхідно знати особливості орієнтування на невеликих річках та інших дрібних водоймах. Плавання на великих річках – це, з погляду орієнтування, рух за орієнтиром. З водної поверхні, особливо на річках, що протікають у лісистій місцевості, огляд дуже обмежений. Іноді з човна не видно населеного пункту, позначеного на карті біля самого берего річки. Факт його існування підтверджується додатковими ознаками: витягнуті на берег човни, містки для прання білизни, водоплавна домашня птиця, облаштування місць для купання тощо.

Основним засобом орієнтування на таких водних об’єктах є чітке фіксування часу і швидкості руху з паралельною ідентифікацією орієнтирів, коли це можливо. Окремі ділянки великих річок, озер і водосховищ з регулярним, а подекуди навіть інтенсивним судноплавством мають плавуче і берегове судноплавне обладнання. В таких випадках необхідно заздалегідь вивчити правила і розклад руху водного транспорту, освоїти основні технічні прийоми плавання у відкритих водоймах: рух у створі, навички читання карти і лоції, пересування за “орієнтиром в азимуті” за допомогою компаса. Лоції містять великий обсяг інформації щодо орієнтирів, розміщених на березі. Їх слід не випускати з поля зору, постійно спостерігаючи за ними з метою загального орієнтування чи визначення азимуту (пеленг) для детального орієнтування і визначення точки свого місцезнаходження.

Грунтовна топографічна підготовка і володіння прийомами техніки орієнтування дозволяють розв’язувати не лише завдання тактичного порядку, а й проблеми, пов’язані з безпекою учасників експедиції чи подорожі.

Основними правилами орієнтування на місцевості, яких слід неухильно дотримуватись, є такі:

- необхідно добре знати картографічний матеріал і мати навички роботи з ним, уміти користуватись компасом, визначати сторони горизонту, азимути і румби;

- в польових умовах необхідно тренувати свій окомір, визначати на око відстань до видимих орієнтирів і звірятися з картою;

- не повинен стати причиною розгубленості виявлений на місцевості “зайвий” струмок чи інший новий об’єкт: чим дрібніший масштаб карти, тим менше деталей вона містить;

- ідентифікувати на карті наявні на місцевості об’єкти можна за допомогою правильного розрахунку пройденого шляху. При цьому слід пам’ятати про те, що подорожуючі схильні перебільшувати фактичну швидкість свого пересування;

- рухаючись за азимутом, напрямок витримує провідник групи, а відхилення від нього частіше помічає замикаючий, тому на найбільш відповідальних ділянках необхідна тісніша взаємодія між ними;

- маршрути слід прокладати через найбільш безпечні ділянки території, фіксуючи на них усі значимі орієнтири. Довжина і складність маршрутів повинні бути посильними для всіх учасників походу;

- на випадок критичних ситуацій важливо мати запасний, безпечніший варіант маршруту. В разі необхідності слід припинити роботи чи просування за маршрутом, вийти на безпечне місце, або чекати на допомогу, про яку треба заздалегідь потурбуватись.

Геоморфологія і основи геології. Життя і діяльність людини відбувається на поверхні земної кулі. Рельєф виступає в якості складової частини цієї поверхні та її характеристикою. Рельєф представляє собою сукупність усіх нерівностей за розмірами. Якщо гірські породи літосфери є немовби тілом Землі, то рельєф – зовнішнє відображення внутрішньої будови планети, що виникає завдяки спільній дії внутрішніх та зовнішніх сил Землі. Рельєф утворюється внаслідок взаємодії літосфери з гідросферою і атмосферою.

Опис рельєфу на місцевості починається з виділення переважаючих форм рельєфу та їх елементів. Спостереження та опис може проводитись з точки спостереження, або охоплювати ділянку маршруту.

Спостереження туристів не можуть обмежуватись загальним враженням, вони повинні отримати конкретні дані про будову і розміри форм рельєфу та їх елементів, про їх просторове положення. При описі гори або гряди вказується їх висота над оточуючою місцевістю, крутизна і характер схилів, форма вершин.

Форма схилів здебільшого залежить від властивостей порід, з яких вони складені. Пухкі осадові відклади надають схилам плавних обрисів, кам`янисті – круті, урвисті. За характером схили можуть бути опуклими, рівними, увігнутими, ускладненими мікро формами (кулинами, ступенями тощо).

При описі необхідно звернути увагу на наявність відслонень та сліди рельєфоутворюючих процесів (обвалів, осипів, зсувів, промоїн). Відмічають також стан: вологість по шляху руху (сухий, вологий, мокрий).

За допомогою компаса або карти встановлюють експозицію елементів рельєфу.

Іноді потребують опису антропогенні (створені людиною) форми рельєфу (прикопки, ями, насипи, кар`єри, відвали тощо).

Гідрологія. Гідрологічними об`єктами поверхневих вод, які представляють інтерес туристів під час подорожі, є джерела, струмки, великі і малі річки, озера, водосховища, прибережні води морів, болота.

Гідрологічні спостереження можуть вести не тільки туристи-водники, а й пішохідні групи, маршрути яких пролягають уздовж річок, поблизу озер і боліт, або перетинають водні об`єкти. Особливо цінними будуть результати спостережень у подорожах по малих річках і в малонаселених районах. Детальні описи річок являють собою цінний матеріал для туристських груп, які хочуть повторити похід тієї чи іншої групи. Залежно від походу можна описати або всю річку (озеро), або тільки ділянку маршруту.

В спостереженнях за гідрологічними об’єктами бажано висвітлити такі питання: загальні відомості про гідрологічний об`єкт, де знаходиться (протікає), витік, гирло, великі притоки; найхарактерніші особливості; опис прилеглої місцевості тощо. При описі долини річки необхідно відмітити її ширину, заглибленість, крутизну схилів, наявність терас, характер заплави, її заболоченість. Описуючи річище, відмічають його звивистість, поділ на рукави, наявність островів, мілин, перекатів, плес, чи зустрічаються пороги й водоспади (з детальним їх описом), характер берегів і ступінь їх заростання, наявність зручних місць для відпочинку. Необхідно отримати дані про динаміку (швидкість течії, витрати води); режим річки (початок і кінець повені), найбільше підняття і найменший рівень води, час замерзання тощо. Крім того, бажано мати відомості про господарське використання річки або окремих її частин (наявність гідротехнічних споруд – гребель, мостів, млинів; чи використовується річка для зрошення, сплаву лісу, промислового рибальства). Для судноплавних річок необхідно відмітити наявність навігаційних знаків і зробити наголос на правилах плавання по них.

Метеорологія та кліматологія. Вивченням атмосфери, її будови, властивостей та процесів і явищ, що відбуваються в ній, займається наука метеорологія. Стан атмосфери та сукупність явищ, що спостерігаються в ній в даний час у певному місці, називають погодою. Вона характеризується метеорологічними елементами та їх показниками. До них відносяться: температура повітря та грунту, атмосферний тиск, швидкість; напрямок вітру, вологість повітря, хмарність, характер та інтенсивність опадів тощо.

Характер і режим погоди в місцевості, де проходить подорож, залежить як від загальної циркуляції атмосфери так і від місцевих чинників (висотного положення рельєфу, рослинності тощо).

Рушаючи в похід, необхідно ознайомитись з прогнозами місцевих бюро погоди. Однак і вони не дають докладні відомості то характер очікуваної погоди невеликого району. Тому уточнювати прогноз доводиться за місцевими ознаками, які можна спостерігати під час подорожі. До місцевих ознак відносяться: форма хмар, вигляд і інтенсивність атмосферних опадів, сила і напрям вітру, зміна тиску і температура повітря, утворення роси, туману тощо. Ці ознаки можна спостерігати візуально або за допомогою найпростіших приладів.

Під час туристського походу можна проводити метеорологічні спостереження: за атмосферним тиском, за температурою повітря, за вітром, за хмарами. Крім вищевказаних спостережень, необхідно спостерігати за опадами (їх інтенсивністю і тривалістю), туманом, буревіями, хуртовинами, грозами тощо. Узимку можна вести спостереження за висотою снігового покриву.

Вміння правильно визначити хід погоди: можливість її зміни будуть мати значення тільки тоді, коли за ними будуть здійснені правильні дії туристів, особливо при несприятливих проявах атмосферних процесів.

Геоботаніка. При всій широті цілей туризму, природа завжди виступала ведучим стимулом туризму. Більшість туристів перш за все шукають зустрічей з природою. Тягнуть до себе тінисті діброви, квітучі луки, безмежні простори степів, величні гірські вершини. Де б не був турист, його постійно супроводжує дивний світ рослин.

Для туриста в поході може представити інтерес як окремі види рослин (флористичні спостереження) так і їх угруповання (геоботанічні спостереження).

Детальний опис рослинності передбачає певну ботанічну підготовку туристів, принаймні – знання видового складу рослин в районі подорожі. У крайньому випадку туристам необхідно придбати визначник рослин і навчитись ним користуватися.

Ботанічні спостереження в умовах туристського походу зводяться до виявлення геобіоценозів і визначення дикоростучих та декоративних рослин. Окрему рослину необхідно детально описати, висвітлити умови зростання, які рослини її оточують, як широко вона розповсюджена. Опис доповнюється замальовками, фотографуванням, в крайньому разі – гербаризацією.

Опис геобіоценозів ведеться за певною програмою, або використовують спеціальні бланки опису. Після фіксації географічного положення ділянки опису, відмічається її положення в рельєфі, умови зволоження і грунти. Перш за все встановлюється ярусність, яка є дуже важливою ознакою рослинного угруповування. Виділяють декілька ярусів – деревний (основні породи і супутні), чагарниковий, чагарничковий, трав`яний і мохово-лишайниковий.

Подальший опис ведеться по ярусах. В кожному з них відмічають рослини, які зустрічаються найбільш часто. Далі встановлюють висоту рослин, рясність, розподіл по площі, проективне покриття, фазу розвитку.

Безумовно, опис різних фітоценозів має свою специфіку і має певні відмінності в методиці спостережень. При описі лісових угрупувань більше уваги приділяється деревостану, при спостереженнях лучних і степових формацій – трав`янистим рослинам. Крім того туристів часто цікавить використання рослин як лікувальних або їстівних речовин. Необхідно звертати увагу і на господарське використання рослинних угрупувань (пасовища, сінокоси, заготовка лісу тощо).

Зоогеографія. Під час подорожі туристу необхідно знати з якими представниками тваринного світу він може зустрітись. Одні нагадують про себе майже постійно (комарі, мухи, ґедзі, кліщі), інших доводиться бачити не часто (іноді випадково), а інші й відслідковувати. Туриста мусить цікавити весь тваринний світ території – від хробаків, комах, риб до земноводних, плазунів, птахів, ссавців.

9.1 Карти, що використовуються у спортивному туризмі.

Топографічна карта - зменшене і узагальнене зображення частини земної поверхні на площині в поперечно-циліндричної проекції. Топографічні картки призначені для вивчення місцевості, орієнтування на ній, виробництва вимірювань при плануванні та проектуванні інженерних споруд, при вирішенні завдань господарського, оборонного та науково-дослідного характеру.

Спортивна карта - великомасштабна спеціальна карта, призначена для спортивного орієнтування, виконана в специфічних умовних знаках, спеціальне зміст якої становить показ прохідності місцевості та інформативність зображення об'єктів.

Для спортивних карт використовують масштаби 1:15 000 і 1:10 000, тобто в одному сантиметрі 150 або 100 метрів, відповідно. Іноді використовуються більш великі масштаби (паркове орієнтування). Значно рідше використовується масштаб 1:20 000.

Площа, що покривається спортивної картою, визначається доцільністю використання місцевості для змагань і може обмежуватися орієнтирами на місцевості (шосе, річка тощо). Робоче поле (зайняте зображенням району) листа карти, для зручності і швидкості користування компасом, разлиновано лініями магнітних меридіанів, відстань між якими відповідає 500 метрів місцевості, для карт масштабом 1:10 000 і крупніше допускається 250 метрів. Всі написи на карті розташовуються перпендикулярно цим лініям.

На спортивні, як і на топографічних, картах рельєф (найбільш важлива частина) зображується горизонталями. Горизонталі - лінії перетину січних площин одного рівня з фізичної поверхнею, спроектовані на горизонтальну площину. Відстань по вертикалі між січними рівневим площинами називається висотою перерізу (h). Висота перерізу на спортивних картах буває 5 або 2,5 метра, в залежності від типу місцевості. Напрямок схилу показують рисками в напрямку схилу - бергштрихами. Умовні позначення рельєфу мають коричневий колір.

Скелі і камені позначаються чорним кольором. Цим же кольором позначаються штучні об'єкти в т.ч. дороги. Гідрографія зображується синім кольором.

Прохідність місцевості вказана за допомогою умовних знаків, тому на спортивних картах відсутні числові характеристики рослинності, доріг, мостів, відмітки висот і горизонталей і т.п. Оскільки змагання, як правило, проходять на залісненій території, то звичайний легко прохідний ліс ні яким спеціальним знаком (кольором) не показується, а відкритий простір позначається жовто-помаранчевим кольором. Зеленим кольором вказують рослинність, перешкоджає пересуванню спортсменів. На картах для лижного орієнтування зазначаються лижні різної градації темно-зеленим кольором.

Для уточнення місця розташування КП учасникам надаються т.зв. "легенди", які з допомогою спеціальних піктограм, схожих з умовними знаками в короткій формі містять наступну інформацію:

- параметри дистанції;

- порядок проходження контрольних пунктів;

- номер знака КП на місцевості;

- положення орієнтиру щодо подібних прилеглих;

- тип орієнтира;

- характеристика орієнтира та його розміри;

- положення знаку КП відносно орієнтиру;

- наявність на КП суддів і глядачів.

Легенди вказані або попередньою інформацією, або поміщаються на карті.

Карта, план, схема, кроки місцевості, основні умовні позначення.

Карта. Це зменшене зображення земної поверхні, виконане в певному масштабі. Види карт дуже різноманітні. Найбільш точні - топографічні. Однак туристи найчастіше мають справи з обласними картами і туристськими картосхемами.

План - топографічна карта місцевості.

Схема місцевості. Виконується зазвичай на основі карти, шляхом перемальовування з неї найбільш важливих елементів рельєфу або прямим копіюванням по квадратах (зі збільшенням). Для копіювання найбільш зручно застосовувати фотографію, що допускає будь-яка зміна масштабу оригіналу, або калькування з подальшим отриманням знімку. Можна використовувати просту папір. У цьому випадку карту кладуть на скло, поверх неї папір, а під скло поміщають електролампу. Просвічений таким спосіб малюнок карти легко перенести навіть на товстий папір.

Схему (карту) доцільно наклеїти на тонкий щільний картон, розрізати на невеликі прямокутники (за форматом наявного планшета) і наклеїти на тканину з 2-3-міліметровими інтервалами між прямокутниками. У такому вигляді вона може бути легко згорнута «гармошкою» і збережена від перетирання. Щоб убезпечити схему (карту) від дощу, її поверхню слід покрити безбарвним лаком.

Креслення ділянки місцевості, виконаний глазомерной зйомкою, з позначеними найважливішими об'єктами. Як базовий для кроки може бути взятий аерофотознімок або топографічна карта, на які наносяться важливі орієнтири, а на полях карти - малюнки цих орієнтирів. Пояснюють додаткові дані, які не можна зобразити графічно, записуються в «легенду» на полях або обороті креслення.

У спортивному орієнтуванні, крім пагорбів та ям, є необхідність зображати і такі форми рельєфу: канава, вимоїна, яр, мікрояма, воронка, мікробугор, ґрунтовий обрив.

Скелі та каміння

Скелі є особливою категорією форм землі. Відображення скель надає корисну інформацію про небезпеку та прохідність і, крім того, забезпечує орієнтири для читання карти і розташування КП. Скелі, на відміну від інших елементів рельєфу, показують чорним кольором. Зовнішня лінія знаку повинна точно передавати форму скелястого краю, спроектованого на горизонтальну площину. На картах для спортивного орієнтування зображають такі орієнтири групи скелі і каміння: скельні стіни, скельні уступи, скельна яма, печера, камінь, кам'яна осип, кам'яні плато. До цієї групи також відноситься умовний знак відкриті піски.

Гідрографія

Ця група знаків включає в себе як відкриту воду, так і специфічні типи грунтів та рослинності, які спричиненні наявністю води. Ця інформація є важливою, оскільки показує спортсмену міру перешкоди і забезпечує орієнтири для КП. До точкових орієнтирів гідрографії відносяться: джерело, криниця, калюжа або заглиблення з водою, маленьке озеро. Лінійні орієнтири гідрографії: струмок, річка, канава з водою, річка або струмок, які в суху погоду пересихають. Такі орієнтири, як озера та болота відносяться до площинних орієнтирів гідрографії. Звичайно, болота бувають різного ступеню прохідності, що теж відображається різними умовними знаками.

Рослинність

Рослинність є найбільш непостійним компонентом ландшафту. Вигляд її різко змінюється у зв'язку зі зміною пори року. Зрілий ліс підлягає вирубці, а нові посадки і самосів на вирубках швидко підростає. Тобто, старіння спортивних карт відбувається перш за все у зображенні рослини.

Основні принципи зображення рослинності полягають у використанні різних кольорів:

- білим позначається чистий ліс, який практично не впливає на швидкість бігу;

- жовтим зображаються відкриті площі, що поділяються на декілька категорій;

- зелений показує щільність лісу згідно з прохідністю і поділяється на декілька категорій. Критерієм вибору тої чи іншої градації слугує зниження швидкості бігу у порівнянні із швидкістю бігу по "чистому" лісу.

Прохідність.

Білий колір показує типовий для даної місцевості чистий ліс, який вільно пробігається. Якщо в жодній частині лісу неможливо вільно бігти, на карті не слід показувати білого кольору.

Прохідність залежить від характеру рослинності лісу (щільності кущів і наявності підліску, папороті, кропиви тощо), але без огляду на болота, кам'янистий грунт та інше, що зображуються окремими знаками.

Штучні об'єкти

Штучні об'єкти - дуже важливий компонент для орієнтування. Вони цікавлять спортсмена як найбільш достовірні об'єкти для читання карти і як шляхи руху.

Більшість знаків групи "штучні об'єкти" складають різного роду дороги та стежки. Крім того, до лінійних орієнтирів відносяться: просіка, огорожа, кам'яний мур, тунель, залізниця, лінія електропередачі, трубопровід. Мережа шляхів забезпечує важливу інформацію для спортсмена, і тому її класифікація повинна чітко розпізнаватися на карті. Особливо важливою є класифікація маленьких стежок. Повинна враховуватися не тільки ширина, але й те, наскільки виразним для спортсмена є шлях. Інші штучні об'єкти також є важливими, як для читання карти, так і для точок розташування КП. Серед площинних штучних об'єктів на картах зображаються: поселення, майданчики для паркування, район, що постійно заборонений для бігу. До точкових орієнтирів відносяться: будівля, стрільбище, могила, вежа, годівниця тощо.