Список використаних джерел. Педагогічна майстерність – це комплекс властивостей особистості, що забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі.

Вступ

Педагогічна майстерність – це комплекс властивостей особистості, що забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі.

До таких важливих властивостей належать гуманістична спрямованість діяльності викладача, його професійна компетентність, педагогічні здібності і педагогічна техніка. В цьому визначені слід наголосити на таких особливостях:

1) Педагогічна майстерність у структурі особистості – це система, здатна до самоорганізації, системотворчим чинником є гуманістична спрямованість;

2) Підвалиною професійної майстерності є професійна компетентність (спрямованість і професійні знання становлять той кістяк високого професіоналізму в діяльності, який забезпечує цілісність системи, що само організовується);

3) Педагогічні здібності забезпечують швидкість самовдосконалення;

4) Техніка, що спирається на знання і здібності, дає змогу виявити внутрішній потенціал викладача, гармонізуючи структуру педагогічної діяльності.

Усі складники педагогічної майстерності взаємопов’язані, їм властивий саморозвиток, а не лише зростання під впливом зовнішніх чинників.

Отже, щоб викладач діяв творчо, самостійно виважуючи результати своєї діяльності і коригуючи засоби з орієнтацією на мету, він повинен мати певне внутрішнє опертя, певні властивості, риси, розвиток яких забезпечити професійний саморозвиток педагога, а через нього – і розвиток студентів.

Об’єкт: дослідження педагогічної майстерності викладача вищого навчального закладу.

Предмет: викладачі вищого навчального закладу

Мета: аналіз стану педагогічної майстерності викладачів вищого навчального закладу.

Ступінь розробки теми: виходячи з аналізу літературних джерел бачимо, що тема висвітлена достатньо, представлено різні методи та засоби реалізації педагогічної майстерності викладачів вищих навчальних закладів.

 

 

«Формування педагогічної культури викладача та її роль у підготовці майбутніх фахівців»

Практичний рівень опанування досвіду людства визначається як педагогічна техніка – „комплекс знань, умінь, навичок, необхідних педагогу для того, щоб ефективно застосувати на практиці вибрані ним методи педагогічного впливу як на окремих студентів, так і на весь колектив у цілому. Володіння педагогічною технікою є складовою частиною педагогічної майстерності, потребує глибоких спеціальних знань з педагогіки і психології та особливої практичної підготовки”. „Викладач-майстер, володіючи арсеналом педагогічних засобів, вибирає із них найбільш економні та ефективні, які забезпечують досягнення запроектованих з оптимальними зусиллями”.

В зміст поняття „педагогічна техніка” включають дві групи компонентів:

- перша пов’язана з умінням викладача управляти своєю поведінкою, це – оптимальне управління емоціями, настроєм, прояв соціально перцептивних здібностей; володіння технікою мови; виразна демонстрація студентам певних почуттів, суб’єктивного ставлення до тих чи інших дій студентів; вміння пізнавати їхній внутрішній душевний стан: „ Блискучий розум, кмітливість без тренованих педагогічних умінь, інтуїтивного педагогічного бачення і передбачення, заповзятливості творчо вирішувати навчально-виховні завдання нічого не варті. Обмежений і глибоко нещасливий той педагог, хто розумом пригнічує свої почуття чи не вміє ними оперувати. Педагогічну дію слід не лише розуміти, а й переживати, опочуттєвлювати”;

- друга – пов’язана з умінням педагога впливати на особистість вихованця і колектив та розкриває процесуальний бік процесу навчання й виховання: дидактичні, організаційні, конструктивні, комунікативні вміння; технологічні прийоми висування вимог, керування педагогічним спілкуванням тощо: „Педагог повинен володіти арсеналом засобів донесення студентам свого досвіду, своїх бачень. Ці засоби завжди індивідуальні, неповторні. Окрім слів, голосу, інтонації, в розпорядженні педагога є ще жест, рух, ритміка... Але найперше і найвагоміше – очі”.

Обидві групи компонентів педагогічної техніки мають доповнювати одна одну. Наприклад, Аллан Піз у книзі „Язык телодвижений» докладно описує основні прийоми читання інших людей за їхньою мімікою та пантомімікою, звертає особливу увагу на цей аспект будь-якої людської діяльності. Ці вміння відіграють особливу роль у педагогічній техніці. А. Піз підкреслює, що наша міміка і пантоміміка дають близько 80% інформації, пов’язаної з підсвідомістю людини, бо вони є проявом підсвідомих імпульсів поведінки будь-якої людини. Людини більше вірить тому, що бачить, а не тому, що чує.

Міміка - це мистецтво виявляти свої думки, почуття, психічний та інші стани за допомогою виражальних рухів м’язів обличчя. Міміка обов’язково повинна доповнюватися пантомімікою.

Пантоміміка – це виражальні рухи всього тіла людини або окремих його частин, пластика тіла. Пантоміміка допомагає педагогу виокремити основне, намалювати образ. Жести бувають описовими та психологічними. Перші допомагають педагогу більш образно тлумачити вихованцям зміст матеріалу, що викладається, другі – спрямовані на показ внутрішнього емоційного стану педагога, тобто вони показують його почуття.

Особливе місце в педагогічній техніці посідає мова педагога, яка має бути докладною, ясною, образною і водночас – конкретною і змістовною. Володіння мовою – це велике мистецтво. Техніку мови педагога можна підсилювати за допомогою правильного дихання, поставлення голосу, дикції та ритміки. Класичним прикладом цього є досвід А. С. Макаренка. Всім відомі його слова: „Я став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті й у голосі. І тоді я не боявся, що хтось до мене не підійде або не почує того, що треба”. Він уважав, що педагог повинен так спілкуватися, щоб вихованці відчули в його словах волю, культуру, особистість.

В. О. Сухомлинський розробив своєрідний кодекс мовлення педагога. На його думку, слово педагога не може бути брутальним і нещирим. На його думку, слово педагога не може бути брутальним і нещирим: „Я вірю в могутню, безмежну силу слова викладача. Слово – найтонший і найгостріший інструмент, якими ми, вчителі, повинні вміло торкотися сердець наших вихованців...

Виховання словом – найскладніше, найважче, що є в педагогіці і в школі... Слово вчителя я вважаю найнеобхіднішим і найтоншим дотиком людини, яка переконана у правоті й красі своїх поглядів, переконань, світогляду, до серця людини, яка прагне бути хорошою”.

Наступний елемент педагогічної техніки – це вміння педагога управляти як своїм психічним станом, емоціями та настроєм, так і вихованців. Педагог повинен створити таку духовну, інтелектуальну та емоційну обстановку під час спілкування, де панувала б атмосфера довіри, добра, людяності, взаєморозуміння та психічної взаємо підтримки. „ Завдання викладача – знайти шлях до формування позитивних емоцій у процесі учіння. Це прості прийоми: зміна методів роботи, емоційність, активність викладача, цікаві приклади, дотепні зауваження тощо. Ці прийоми дають не тільки тимчасовий успіх, вони сприяють збільшенню симпатії до викладача, вирішують головне завдання – формують стійкий, постійний інтерес до предмета”.

Безпосередньо цього не можна досягти, коли у педагога відсутні спостережливість, увага, уява. Обличчя й очі вихованця педагога мають бути відкритою книгою, з якої він черпає знання про його емоційно-вольовий стан, наміри, бажання тощо.

Наступний компонент педагогічної техніки стосується технології здійснення різноманітних навчально-виховних заходів, уміння проводити їх на високому методичному рівні. Прийоми та способи виховного впливу

досить різноманітні. Рівень володіння ними свідчить про зрілість педагога і практично показує його майстерність у цій галузі діяльності.

Отже, теоретичний і практичний рівні опанування викладачем педагогічним досвідом людства становлять методологічну і технологічну основу його педагогічної діяльності та є важливою передумовою поступового просування до вершин педагогічної майстерності. Напевно, для інших видів людської діяльності цього б було досить, щоб досягти професійної майстерності. Але для педагогічної діяльності цього замало, бо „той, хто все життя обирає педагогічну професію, має володіти бодай трьома особливостями: уміння шанувати і любити людей більше себе; умінням по життєво набувати знання і різновиди людського досвіду – теоретичний, практичний, естетичний; умінням передавати різновиди досвіду учням”.

Зробимо одне суттєве зауваження: педагогічна діяльність - це найвідповідальніша галузь людської діяльності. До цієї роботи можна допустити тільки тих осіб, які мають до неї хист та інші особистісні якості, що сприяють цій діяльності. Слід враховувати такий аспект: у складних умовах життєдіяльності основним інструментом виховного впливу на вихованців є особистість педагога, його професійна майстерність, рівень зрілості в педагогічній діяльності та особистісні якості. Тут доречні слова К. Д. Ушинського про те, що вихователь має бути сильною особистістю. Він покликаний виховувати сильних людей, міцних душею і тілом, глибиною пізнання, щедрістю душі та ненавистю до казенного, жадібного, нелюдяного.

Які ж особистісні якості необхідні для успішної педагогічної діяльності. Ще Я. А. Коменський сформував основні вимоги до вчителя, що не застаріли до сьогоднішнього дня. Він уважав, що головне призначення вчителя полягає в тому, щоб своєю високою моральністю, любов’ю до людей, знаннями працелюбністю та іншими якостями стати взірцем для наслідування з боку учнів і особистим прикладом виховувати у них людяність. Він вимагав, щоб учитель уважно ставився до учнів, був привітливим і ласкавим, не відштовхував від себе дітей своїм суворим поводженням, а привалював їх батьківським ставленням, манерами та словами. На його думку, студентів слід вчити легко і радісно, „ щоб напій науки проковтували без побоїв, без крику, без огиди, словом, привітно і приємно”.

Наприклад, професійно важливими якостями європейських викладачів вважаються високий рівень самоконтролю, емоційна врівноваженість, комунікабельність, готовність до співробітництва, впевненість у собі, а також низькі показники депресії, неправдивості, психопатії, іпохондрії.

На нашу думку особистісними якостями є:

- педагогічні здібності;

- комунікативність;

- педагогічна спрямованість та її гуманістичний характер;

- педагогічна творчість.

Безперечно, видатний педагогічний талант, як і політичний, артистичний чи інженерний, виявляється досить рідко. Педагогічна діяльність потребує особливих якостей від людини. Перша така особливість – це педагогічні здібності, тобто наявність внутрішнього натхнення до цієї діяльності. Вчитель водночас має бути чутливим психологом, ставитися до вихованця як до неповторної та оригінальної особистості. За відсутності цієї чутливості він неспроможний досягти в цій діяльності значних успіхів.

С.У. Гончаренко під педагогічними здібностями розуміє „сукупність психічних рис особистості, необхідних для успішного оволодіння педагогічною діяльністю, її ефективного здійснення”, що є передумовою для вибору особистістю педагогічної професії.

І.П. Підласий так обґрунтовує необхідність педагогічних здібностей: „ Насамперед, слід мати на увазі, що практична педагогічна діяльність лише наполовину побудована на раціональній технології. Друга половина її – мистецтво. Тому перша вимога до професійного педагога – наявність педагогічних здібностей... Педагогічні здібності – якість особистості,, яка інтегровано виражається у хистові до роботи з дітьми, любові до дітей, отримання задоволення від спілкування з ними”.

Здібності до педагогічної діяльності можна виявити шляхом визначення темпів опанування педагогом професійних педагогічних знань, глибини оволодіння основними прийомами та способами педагогічної діяльності. Тут проявляється в сукупності вся психіка особистості, людина від цієї діяльності отримує велике задоволення, почуття реалізації життєвих прагнень і перспектив, бачить шляхи подальшого самовдосконалення. Доречні слова Ш. О. Амонашвілі: „Стати майстром – це не самоціль, ця пристрасть має бути притаманна фаху педагога як невід’ємна властивість його любові до дітей”.

Відповідно до основних видів діяльності викладача та його функцій можна виокремити такі педагогічні здібності: виховні, дидактичні, управлінські, перцептивні, комунікативні, дослідницькі та науково-пізнавальні. Безперечно, серед них найголовнішими є виховні, дидактичні, перцептивні, комунікативні та управлінські, а інші – допоміжними. Окремі педагогічні здібності стали провідними властивостями викладача, без яких неможлива педагогічна діяльність. До них належать, наприклад, комунікативність і педагогічно спрямоване спілкування.

Комунікативність – це одна з головних властивостей особистості, що є, по-перше, основою формування особистості, по-друге, підвалиною будь-якої діяльності, особливо – педагогічної. Всі сучасні педагогічні концепції (педагогіка співробітництва, гуманістична педагогіка, особистісно орієнтована педагогіка) ґрунтуються на демократичному, рівноправному і гуманному спілкуванні та формуванні суб’єкт – суб’єктивних взаємин у педагогічному процесі. Власне, характер цього спілкування надає їм особливого забарвлення: високої емоційної насиченості, виразного виховного відтінку, особистісно-гуманного підходу до вихованців тощо. Здібності проявляються в умінні викладача встановлювати педагогічно доцільні взаємини з студентами, їхніми батьками, колегами, керівниками навчального закладу”.

Також у дослідженях Ю. П. Азарова, Н. І. Болдирєва, І. А. Зязюва, Н. В. Кузьміної, О. В. Сластьоніна, Г. М. Сагач вказується на те, що майстерність слова є „обов’язковим компонентом у діяльності педагога, хоча їй досі відводиться другорядне місце у комплексі професійно-педагогічних умінь”.

Г. М. Сагач наголошує на необхідності розвитку нової галузі педагогічної науки – теорії і технології виконавсько-мовленнєвої діяльності викладача, яка, на її думку, вимагає відродження національної риторичної спадщини, формування національної школи красномовства, викладання курсу риторики в школах нового типу, вищих навчальних закладах України з метою виховання культури риторичної особистості в системі народної освіти через концепцію гуманітаризації і гуманізації неперервної освіти.

 

Висновки

Майстерність педагога – в „олюдню ванні”, натхненності знання, яке не переноситься з книжок в аудиторію, а подається як власний погляд на світ. На ґрунті професійних знань формується педагогічна свідомість – принципи і правила, які є засадами щодо дії і вчинків викладача. Ці принципи і правила кожний педагог виробляє на підставі власного досвіду, але осмислити, усвідомити їх можна лише за допомогою наукових знань, що потребують систематичного поповнення. Слід зауважити, що складність навчання педагога, набуття професійної компетентності полягає і в тому, що професійне знання має формуватися водночас на всіх рівнях: методологічному, теоретичному, методичному, технологічному. Це потребує розвиненого професійного мислення, здатності добирати, аналізувати й синтезувати здобутті знання у досягненні педагогічної мети, уявляти технологію їх застосування.

Проте швидкість набуття майстерності не регламентується лише накопиченням професійних знань. Справді, студентові, який добре вчиться в педагогічному навчальному закладі, не завжди легко на педагогічній практиці в школі. Є індивідуальні передумови успішної діяльної, стимулятори професійного зростання – здібності.

Усі складники педагогічної майстерності взаємопов’язані, їм властивий саморозвиток, а не лише зростання під впливом зовнішніх чинників.

Отже, щоб викладач дія творчо, самостійно виважуючи результати своєї діяльності і коригуючи засоби з орієнтацією на мету, він повинен мати певне внутрішнє опертя, певні властивості, риси, розвиток яких забезпечить професійний саморозвиток педагога, а через нього – і розвиток студента.

Отже, майстерність учителя можна розглядати як найвищий рівень педагогічної діяльності (якщо ми характеризуємо якість результату), як вияв творчої активності особистості педагога (характеризуємо психологічний механізм успішної діяльності). Коли ж ми прагнемо усвідомити витоки розвитку майстерності, зрозуміти шляхи професійного самовдосконалення. Доцільно сформулювати визначення цієї педагогічної категорії так: педагогічна майстерність – це комплекс властивостей особистості, що забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі.

 

Список використаних джерел

1. Педагогічна майстерність / за ред. І. А. Зязіна. К., 1997.

2. Гончаренко С. У. Український педагогічний словник. К., 1997. С. 251.

3. Зязюн І. А., Сагач Г. М. Краса педагогічної дії. К., 1997. С.110.

4. Савенкова Л. О. „Комунікативна атака” у формуванні навичок педагогічного спілкування // Педагогіка і психологія. 1998. № 4. С.101.

5. Зязюн І. А. Педагогічна майстерність як мистецька дія// Рідна школа. 1995. № 7 – 8. С.39.

6. Балл Г. О. Парадигма діалогу і проблема прилучення до наукової культури// Професійна освіта: педагогіка і психологія/ За ред. Т. Левовицького, І. Зязіна, І. Вільш, Н. Никало. Ченстохова;Київ, 1999. С.341.

7. Кан – Калик В. А. Учителю о педагогическом общении. М., 1987. С.27.