Цілую бабусині втомлені руки
Нема мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово-то перлина,
Це праця, це натхнення, це людина
Старі кажуть: «На любові світ тримається». Так, на любові до рідних людей, найтеплішого батьківського двору.
Слова любові-жива вода. Життєдайною силою іі живиться дерево кожного роду вкраїнського. Його корені і його кора. Несе ця свята водиця найголовніше знання: «Хто ти? Звідки?»
Корінь кожної людини сягає в далеку глибину століть, а ми, діти, - це ніжні вершечки, «яким рости, бути і продовжувати рід». Жоден з нас не повинен забувати, що він є не самостійною людиною, а членом певного роду. А щоб плоди родового дерева були гарними, якими їх сподівалися бачити пращури, треба плекати, берегти, як зіницю ока.
Я хочу розповісти вам про мою бабусю, яка зігріває мою серце своєю безмежною любов’ю. Без нього світ був би холодним, пахмурним, незатишним.
Моя бабуся – Городнича Валентина Тимофіївна (дівоче прізвище Самарцева) народилася в сім’ї простого робочого роду.
ЇЇ батьки почали працювати з дитинства: мама – з 14 років, а тато – й того раніше. Було у неї 2 брати, старший – нині покійний й менший, і того у сім’ї всього п’ятеро.
А також в моєї бабусі було два дідусі і дві бабусі, дуже добре яких вона пам’ятає, особливо батьків з маминого роду. Так як батьки працювали від зорі до зорі на будівництві в радгоспі Білолуцький відділ №2 (нині село Світле колгоспу «Жовтень»), то вона з братами із самого народження виховувалася в дит’яслах, а звідти її забирали дідусь Йосип Данилович і бабуся Мотря Семенівна. Взагалі брати ладили більше у двох, їм спати було ніде, бо кімнати були дуже малі.
Ось вона згадує своє дитинство, як жила з дідусем і бабусею. Вони були дуже хороші, привітні, лагідні до неї. ЇЇ дідусь весь свій трудовий шлях пройшов пасічником. Тоді в радгоспі була велика пасіка, і він там працював за старшого, а бабуся була помічником. Ще маленькою Валя там часто бувала з ними, бо це було під лісом. Така краса, вона, навіть ночувала там інколи. Дідусь добре знав свою справу, за це його багато разів нагороджували відзнаками, до нього за досвідом приїздили з інших сіл пасічники. Він охоче ділився своїм досвідом, та й взагалі любив розповідати про часи, які він пожив. Бо він пройшов і першу світову війну, і громадянську, і революцію.
Бабуся Валя добре пам’ятає, як зі своїми товаришами любили слухати його розповіді, він багато дечого їх навчив: як слід вести себе, поважати старших, допалати вдома, а ще він любив пожартувати і так, що ми йому вірили. Часто він їх пригощав медом, а особливо – щільниками. Як почне розповідати, який він корисний. До нього часто ходили просто прохожі, бо знали, що він завжди в мисочку меду наллє, а хліб бабуся спече.
А ще її дідусь Йосип був дуже хорошим садівником, жартома його в селі називали Мічуріним. Тоді ще в радгоспі у людей якось мало було садів, може, якісь окремі фруктові дерева, а в дідуся дійсно був сад. Він займався цією справою серйозно. Пам’ятає з дитинства, що сад у нього був великий, і там було все насаджено, як дійсно повинно бути. От ходиш по ньому, як на екскурсії: яблуні різних сортів, малина, сливи, вишні, груші, черешні. І всі сорти він знає, і розкаже про кожен. Родилося в саду тому все, бо він за ним дуже доглядав; робив прищепи, поливав з відра, а їй діставалося білити їх, а найбільше - це збирати урожай.
Було, з бабусею збирали в мішки, а потім дідусь роздавав їх односельцям. Кому схочеться яблуко чи груші, то вони дозволяли самим збирати, а то різали, сушили і кудись (не пам’ятає) здавали, можливо, в їдальню.
Добре їй жилося у її дідуся і бабусі до самої школи. А коли вже пішла в перший клас, то забрали додому, так як бабуся і дідусь були неграмотні і допомагати їй не змогли. Пам’ятає такий випадок, коли розв’язували приклади з бабусею і, звичайно, неправильно. Вчитель запитав, з ким вона готувала уроки, і вона відповіла, що з бабусею. «Ну от скажеш своїй бабусі, що вона двійку сьогодні отримала,» - сказав він. Вона так і передала. Приходить до бабусі і каже: «Ви сьогодні отримали по арифметиці двійку». А вони з неї сміються. Ну, звичайно, її забрали додому, тільки на вихідні вона все одно бігала до них.
Коли вони вже підросли з братами, то пам’ятає, що у кожного з них були обов’язки. Вранці, особливо влітку, мама підходила до кожного з них до ліжка і наказувала кожному, що за день треба зробити. Їй більше припадало прибирати в кімнатах, мити посуд, по молоко сходити в магазин. Старший порався, годував птицю. А найменшого, Анатолія, якось вони жаліли, він більше грався або допомагав брату пасти індиків.
Пам’ятає, як батьки в кінці літа кожного року їздили на базар. Продадуть картоплю, птицю, а звідти привезуть нам гостинці. Це для них була така радість, що куплять плаття чи сандалики, шкарпетки.
Жили вони дружно, в селі поважали батьків, та й вони, діти, були чемними, слухняними.
Були у них ясла - садочок, і бабуся ще з малих років проявляла до цього закладу неабиякий інтерес. Прийде, стане, біля огорожі і дивиться, як дітки гуляють з вихователем, вони її помітять і запросять. Скільки ж то було радості, як піклувалася про маленьких діток, хоч і сама ще не зовсім була велика.
Вона любила передягати повзунці, витирати носики, годувала з ложечки. Ходили зі старшенькими на прогулянку - а тоді водили їх до лісу. І ось вона так звикла, що вранці вже біжить, як на постійну роботу і кожного дня, хоч і від мами їй дісталося, бо вона вже дома не встигла нічого робити, бо приходила,коли в дитсадку був такий час.
І ось коли прийшов час вибирати професію, то тато їй пропонував вступити до сільгосптехнікуму (бухгалтером). Подружка - на агронома, поруч з нею, але в неї була своя мрія - стати вчителем початкових класів або вихователем дитсадка.
Вона думала, гадала, а їхати сама не наважилася, бо було самій страшно, а подружок таких не знайшлося. І тоді вона звертається до свого дідуся Йосипа, а він вже був старенький, але сміливий, сам раз на рік їздив до Москви, до рідного брата. Одного разу, пам’ятає. У десятому класі на зимових канікулах і її брав, дещо цікаве побачила. І ось вона з дідусем удвох іде до Лисичанська: везуть документи до педучилища. Звичайно, вони там блукали, бо не знали міста, і коли вона зайшла у приймальню, то дідусь ждав її в коридорі. А як подивилася, а там вчителі російською мовою розмовляють, і такі ж, як вона, вступаючі тільки з міста. Їй стало боязко, і вона документи навіть не розгорнула та й поїхала з дідусем додому. Була так думка:якби її взяли зразу працювати в дитсадок. І тут одна подружка умовила її поїхати отримати освіту в Комунарськ. Удвох їм було уже веселіше. Та коли вона вже повернулася, здавши документи, тато їй сказав. Що при Білолуцькій школі відкривають педагогічний клас по дошкільному вихованню від Старобільського педагогічного училища. Скільки ж було радості, коли вона це почула! Вона вмить забрала документи і вступила в педагогічний клас на один рік.
Після закінчення вона працювала один рік в своєму радгоспі. Дуже любила діток, хоч було й важко, бо група була змішана - від семи місяців до семи років, - але вона встигла. Після одруження вона працювала в колгоспі ім.. Леніна в дит’яслах - садку. Ось тут дійсно було дуже важко. Приміщення не пристосоване, пічне опалення, дітей шістдесят чоловік.
Довелося їй все налагоджувати, як кажуть, у правильне русло. Жила вона там від сходу сонця до заходу, бо у колгоспі ненормальний робочий день тоді був, та й зарплата сорок п’ять карбованців. Але як не важко, вона любила свою роботу, та встигла, бо молода була ще. Після п’яти років праці їй пропонують очолювати дитячий садок. Вона спочатку вагалася, але її ніхто не слухав і не запитував. Голова колгоспу сказав, щоб погодилися без розмов. Спочатку було боязно, але потім все налагодилося:підібрали кадри, поділила дітей на дві групи, самі своїми силами вони зробили реконструкцію приміщення і так займалися вихованням діток в дитсадку бригади №2.
Батьки були задоволені їхньою працею, хоч умови були дуже важкі, але вони старалися. І так вона пропрацювала двадцять років. А потім у селі збудували новий прекрасний дитячий садок на шість груп з усіма необхідними умовами. Звели всі дитячі садки в один (а раніше їх було чотири, на кожній бригаді).
В цьому дитячому садку вона працювала сім років до виходу на пенсію за вислугою, всього двадцять сім років праці в дитячому садку.
Дуже хороші спогади залишилися про цей новий садок. Вона пам’ятає усіх діток, коли вона набрала ясельну групу з 22 малюнками. Троє були зовсім маленькі, ходити зовсім не вміли. І цих діток вона довела до школи, переходили щороку з групи в групу. Вона і зараз їх усіх пам’ятає і за кожного може розповісти, як вони росли у неї на очах. Скільки цікавих історій було, називали і мамою. А згодом і бабусею.
Приємно зараз зустрітися з ними, коли вони вже самі батьки з дорослими дітками.
Дехто і зараз дякує їй за те, як піклувалася про них. Та пощастило їй в і своїй родині, бо чотири внучки, так само, як і в дитячому садку, виховувала їх вдома, а зараз ми вже подорослішали, всі навчаємося в школі.
Жаль, що зараз доводиться їй тільки згадувати, як колись дітки виховувалися в дитячих садках, а зараз не знають навіть, що це таке. Мої дві найменші сестрички просять часто, щоб вона їм розповіла про дитячий садок, про діток. Бо вони цього не знають: дитячий садок зруйнували.
Зараз моя бабуся на заслуженому відпочинку. Але сидіти склавши руки не в її правилах. Вона є депутатом сільської ради, і проблеми села їй не байдужі.
В народі кажуть,що найбільше люблять дідусі і бабусі онуків, бо вони ладні віддати своє життя, аби їм було добре. І це дійсно так. Це мудрі вчителі, які озброєні великим життєвим досвідом. Моя бабуся багато чого мене навчила: і в'язати, і готувати їжу, і вирощувати квіти.
Цілую бабусині втомлені руки,
Що знали в житті і любов, і розлуки,
Що вміють чудовий пиріг випікати,
І людям завжди добро дарувати.
Можна ще дуже багато розповісти про бабусю, все відразу і не напишеш. Я дуже щаслива, що у мене така бабуся, яка має ніжне серце, що зігріває нас теплом.
