Моніторинг у системі методів журналістикознавства: основні засади

Моніторинг у системі методів журналістикознавства: основні засади

В. В. Різун, Т. В. Скотникова

В. В. Різун,

д. філол. н.,

Моніторинг у системі методів журналістикознавства: основні засади

У статті розглянуто основні поняття моніторингу як одного з методів наукового дослідження.
Ключові слова: моніторинг, інформаційний простір, засоби масової комунікації.

In a paper the idealized fundamentalses of monitoring -as the method scientific re-search.
Key words: the monitoring, feature representation, mass communication media.

Моніторинг відображення у ЗМК суспільних процесів украй актуальна потреба сучасності. Це зумовлено зокрема інтенсивною діяльністю на українському інформаційному просторі різних груп впливу і потребою відслідковувати результати цього процесу.

Науковим підґрунтям моніторингу інформаційного простору є теорія масової комунікації як наука, яка вивчає місце і роль ЗМК у сучасному суспільстві, внутрішню структуру ЗМК, їхнє функціонування та еволюцію. Найадекватнішим загальнонауковим методом, що його доцільно застосовувати під час досліджень інформаційного простору, є системний підхід, одним з інструментів якого i є моніторинг.

Моніторинг це метод вивчення складних різнорідних систем, який передбачає:

– цілеспрямоване тривале спостереження за характеристиками системи (об'єкта моніторингу);

– якісний та кількісний аналіз (оцінювання) цих характеристик, зокрема визначення змін у часі кожної конкретної характеристики;

– прогнозування змін у системі в цілому.

Глибина й обсяг моніторингу визначаються періодичністю спостережень і кількістю об'єктів моніторингу.

Підходи до класифікації моніторингу ЗМК можуть бути різні за характером поставлених завдань (їх безліч), за рівнем організації (локальні, регіональні, всеукраїнські, глобальні моніторинги), за типом піддослідних ЗМІ (друковані чи електронні) тощо. Найрозвиненішими є системи локального моніторингу, які, як правило, є спеціалізованими, тобто не комплексними, а призначеними для розв'язання якогось конкретного завдання. Перехід до моніторингу регіонального масштабу веде до збільшення витрат на збирання й обробку даних. А створення глобальних моніторингових систем це взагалі якісно інший рівень досліджень, який вимагає великих витрат. Подібні моніторинги проводяться, як правило, в межах спільних міжнародних програм.

Отже, збирання та обробка даних, оцінювання та прогнозування стану об'єкта моніторингу, створення концептуальних і формалізованих моделей об'єкта, вироблення рекомендацій для ухвалення управлінських рішень це основні функції моніторингу.

Термін моніторинг увійшов до наукового вжитку в середині 70-х рр. ХХ ст. завдяки американському екологові Р. Ману, який використав цей термін для позначення системи повторних спостережень у просторі і в часі одного чи кількох елементів довкілля [1, 6]. При цьому дослідник наголошував, що таке спостереження має відбуватися з конкретною метою і за наперед визначеною програмою. Моніторинг використовували для спостереження за впливом на довкілля антропогенного фактора (тобто людської діяльності), оцінювання напряму і сили такого впливу, прогнозування його наслідків. Отже, цілями екологічного моніторингу є спостереження за станом об'єктів, прогнозування можливих змін цього стану та отримання достовірної інформації для управління екологічною ситуацією.

На схемі представлено елементи моніторингу в їхньому взаємозв'язку з об'єктом дослідження та управлінськими процесами. Хоча управлінська діяльність не входить до системи моніторингу, проте дані моніторингу є джерелом інформації для розробки й ухвалення управлінських рішень, спрямованих на регулювання досліджуваних суспільних процесів.

Доволі швидко цей методичний підхід поширився на дослідження інших, не пов'язаних з екологією, складних динамічних систем. Особливо він став популярним у вивченні суспільних явищ. При цьому слід брати до уваги, що в природі весь час відбуваються безперервні зміни, а екологічний моніторинг здійснюється винятково щодо змін, які, хоч і відбуваються на тлі природних змін, але спричинені людським фактором. У цьому полягає відмінність моніторингу в галузі екології від моніторингу в суспільних сферах, де поділу факторів на природні/штучні або немає, або його не беруть до уваги.

Отже, система моніторингу передбачає накопичення, систематизацію й аналіз інформації:

– про наявний стан об'єкта моніторингу;

– про фактори впливу на об'єкт (тобто про причини спостережуваних явищ);

– про ймовірні зміни стану об'єкта моніторингу (тобто про наслідки дії факторів впливу).

На етапі прогнозування можуть розроблятися рекомендації щодо управлінських рішень, необхідних і достатніх для керування станом об'єкта (якщо відомі цілі управлінських структур стосовно об'єкта моніторингу).

Науково-методичне підґрунтя планування іпроведення моніторингу.

Збирання інформації. Спостереження як метод збирання інформації здавна використовується в різних видах наукової і практичної діяльності людини. Спостереження це тривала цілеспрямована і планомірна реєстрація ситуацій, подій і явищ навколишньої реальності.

Спостерігаючи суспільні явища, дослідник стикається з об'єктивними і суб'єктивними труднощами, які можуть спричинити перекручення. До об'єктивних труднощів відносимо те, що суспільні науки мають справу з такими ситуаціями чи явищами соціального життя, що їх, як правило, не вдається точно відтворити. До того ж, спостереження не є пасивним актом фотографічного відображення реальності, оскільки все, що бачить і чує дослідник, проходить крізь його свідомість. Уподобання, припущення, звичні способи сприйняття, настанови і стереотипи можуть "програмувати" дослідження, фокусуючи увагу його лише на певних фрагментах спостережуваного явища.

Оскільки моніторинг здійснюють в інтересах науки, то для уникнення можливих перекручень дотримуються таких правил спостереження [2]:

– керуються конкретною дослідницькою метою і чітко сформульованими завданнями;

– проводять спостереження планомірно, систематично, відповідно до заздалегідь обміркованої процедури;

– постійно контролюють надійність і точність спостережень;

– первинні дані фіксують у протоколах за певною схемою та перевіряють на обґрунтованість і стійкість.

У програмі спостереження визначається:

– об'єкт моніторингу;

– предмет моніторингу сукупність властивостей (ознак) об'єкта, які цікавлять дослідника;

– категорії моніторингу, тобто конкретні ознаки, які є значущими для розв'язання завдання дослідження і які операціоналізовані (тобто для них віднайдені емпіричні індикатори міри);

– умови спостереження, тобто ті вимоги до ситуації, за наявності яких спостереження робити можна (або не можна).

Перед проведенням моніторингу варто прояснити загальні характеристики об'єкта:

– сфера діяльності об'єкта моніторингу, її особливості; правила і норми (формальні і неформальні), які регулюють стан об'єкта в цілому; ступінь саморегуляції об'єкта (якою мірою його стан визначається зовнішніми факторами і внутрішніми причинами);

– типовість конкретного об'єкта моніторингу для певного класу досліджуваних об'єктів;

– загальна характеристика соціальної ситуації під час проведення спостереження (суспільна, економічна і політична атмосфера; стан суспільної свідомості тощо);

– класифікація учасників соціальних подій: за демографічними та соціальними ознаками; за змістом діяльності (характер праці, сфера занять тощо); за статусом (керівник колективу, підлеглий, власник, спонсор, політичний діяч тощо); за офіційними функціями на досліджуваному об'єкті (обов'язки, права, реальні можливості їх дотримання; правила, яким підкоряються або які зневажають тощо); за неофіційними відносинами і функціями (дружба, зв'язки, неформальне лідерство, авторитет, страх утратити роботу тощо);

– мета діяльності та соціальні інтереси суб'єктів і груп (загальні й групові цілі та інтереси офіційні та неформальні, схвалювані й несхвалювані в даному середовищі; погодженість інтересів і цілей);

– характеристики функціонування: зовнішні спонукання (стимули), внутрішні усвідомлені наміри (мотиви), засоби досягнення цілей (зміст засобів та їх моральна оцінка); інтенсивність діяльності (продуктивна, непродуктивна; напружена, спокійна) та її практичні результати (матеріальні та духовні продукти);

– регулярність і частота спостережуваних подій.

Попереднє спостереження за таким планом дає змогу добре розібратися в об'єкті моніторингу. Після попереднього спостереження окремі явища, події, форми поведінки людей можна вже інтерпретувати і використовувати як індикатори певних загальніших властивостей чи дій. За зібраними попередніми даними можна уточнити гіпотези (завдання моніторингу), провести операціоналізацію категорій і перейти у стадію значно формалізованішого дослідження.

Для підвищення валідності (правильності, відповідності) отриманих первинних даних дотримуються таких правил [3]:

– треба максимально детально класифікувати елементи спостережуваних подій, користуючись чіткими індикаторами, надійність яких перевірена у попередніх спостереженнях;

– треба застосовувати єдину техніку ведення записів, зіставляти враження різних спостерігачів і погоджувати їхні оцінки та інтерпретації щодо спостережуваних подій;

– якщо спостереження виконує одна людина, треба стежити за обґрунтованістю її інтерпретації даних і перевіряти її висновки за допомогою інших можливих інтерпретацій;

– той самий об'єкт варто спостерігати в різних ситуаціях (нормальних і стресових, стандартних і незвичних), що дає змогу побачити його з різних боків;

– треба чітко розрізняти і реєструвати зміст, форми вияву спостережуваних подій та їхні кількісні характеристики (інтенсивність, регулярність, періодичність, частоту);

– важливо стежити за тим, щоб опис подій не змішувався з їх інтерпретацією.

Вимоги до отримуваних даних. Щоб оцінювання було об'єктивним, отримані дані мають бути достовірними й порівнянними (зіставними). Достовірна інформація має адекватно відображати характеристики об'єкта моніторингу. Для отримання достовірних даних треба застосовувати адекватну методику та відповідні засоби вимірювань, які забезпечують необхідну точність вимірювань.

Щодо зіставності даних, то ця вимога викликана потребою управлінських структур використовувати дані різних моніторингів. Якщо в різних дослідженнях застосовуються різні методики, вивчаються різні характеристики об'єктів моніторингу, то порівнювати їх (а тим більше робити висновки) буде доволі складно.

Оцінювання і моніторинг іноді вживаються як синоніми, що не є правильним. Оцінювання це систематичний аналіз даних спостереження за об'єктом моніторингу. Розрізняють три основні типи оцінювання [4]:

– оцінювання ситуації;

– оцінювання процесу втручання;

– оцінювання реакції на втручання.

Оцінювання ситуації передбачає отримання базової інформації про об'єкт моніторингу для розробки програми управлінського втручання. Оцінювання процесу проводять під час упровадження програми втручання, щоб у разі потреби скоригувати її. Після реалізації програми втручання проводиться оцінювання того, наскільки ця програма досягла поставленої мети, тобто оцінюється реакція об'єкта на втручання.

Незалежно від того, яке оцінювання проводиться (ситуації, процесу чи реакції на втручання), воно має передбачати такі стадії:

– аналіз документальних даних (як отриманих під час цих досліджень, так і даних інших аналогічних досліджень);

– порівняння результатів і верифікація (перевірка) даних;

– формулювання попередніх висновків та їх перевірка методом експертних оцінок;

– проведення додаткових досліджень (за потреби);

– формулювання остаточних висновків і складання звіту.

Отже, варто залучати до аналізу не лише дані свого дослідження, а й результати інших аналогічних досліджень, дані статистики та інші вторинні документи. Така інформація може використовуватись як додаткова та для перехресної перевірки (тріангуляції) даних, отриманих за різними методиками та з різних джерел. При цьому слід мати на увазі, що нині в суспільнополітичній сфері поширені так звані "замовні" дослідження, дані яких можуть бути доволі далекими від реальності.

Відомі дві методологічні стратегії оцінювання це якісний аналіз і кількісний аналіз. Якісний аналіз дає змогу визначити наявність / відсутність причиново-наслідкових зв'язків між явищами, а також виявити основні типи мотивацій, думок, ставлень, поведінки окремих осіб і певних соціальних груп. Для збирання первинних якісних даних застосовують неформалізований аналіз текстів, неструктуровані спостереження, інтерв'ю (в тому числі фокус-групові). Отримані в такий спосіб первинні дані оцінюють шляхом систематизації, типологізації, порівняння й узагальнення. У підсумку маємо сутнісний опис об'єкта моніторингу: перелік його основних змістових характеристик, окреслення основних причин виникнення певних явищ, можливі типи ставлення різних груп людей до цих явищ і можливі типи їхньої поведінки.

Для оцінювання кількісних показників і виявлення можливої кореляції між певними чинниками та досліджуваними характеристиками об'єкта моніторингу застосовують кількісні методи аналізу даних. Кількісне оцінювання можна застосовувати тоді, коли структура й основні змістові характеристики процесу вже доволі добре відомі. Тоді складають перелік зовнішніх чинників (факторів, незалежних змінних) і досліджуваних характеристик об'єкта (параметрів, залежних змінних) і розробляють числові шкали, за якими їх вимірюватимуть. Наприклад, виміряти ступінь інформованості цільової аудиторії можна за п'ятибальною шкалою, де 1 означатиме найнижчий ступінь інформованості, а 5 найвищий. Так можна отримати числову модель досліджуваного явища і застосувати для аналізу відповідні статистичні процедури. При цьому деякі характеристики доволі просто відобразити цифрами, деякі виміряти доволі складно, а деякі практично неможливо.

Отже, якщо досліджується недостатньо вивчене явище, то спершу якісними методами намагаються отримати більш-менш детальніший опис цього явища. Відтак розробляють відповідний методичний інструментарій для кількісного аналізу, щоб оцінити поширеність виявлених характеристик, ступінь їх інтенсивності і можливий зв'язок між ними. Під час моніторингу, як правило, застосовують кількісні методи збирання даних, проте для інтерпретації отриманих даних використовують і якісний, і кількісний аналіз.

Якісні та кількісні дослідження різняться також і за підходом до визначення вибіркової сукупності тієї кількості елементів генеральної сукупності, які, власне, й досліджуватимуться. Якісне дослідження передбачає детальне вивчення порівняно малих вибірок чи навіть цілеспрямовано відібраних одиничних випадків. Кількісні дослідження проводяться на значно більшій кількості елементів, дібраних, як правило, випадково. Різниця у підходах до формування вибірок відображає різницю в логіці та в цілях якісних і кількісних стратегій.

Правильно сформована випадкова вибірка є репрезентативною, тобто дозволяє поширювати результати дослідження конкретного об'єкта на весь клас аналогічних об'єктів. Визначити обсяг простої ймовірнісної вибірки, яка забезпечить похибку не більше як на 35 відсотків, можна за відомими статистичними таблицями [5]. Наприклад, якщо об'єктом моніторингу є всі 500 друкованих видань, зареєстрованих і поширюваних в регіоні N (а це означає, що кількість елементів генеральної сукупності становить 500), то об'єм вибіркової сукупності має становити 222 елемента. Тобто ми маємо дослідити 222 друковані видання цього регіону, щоб мати право поширювати отримані в нашому дослідженні дані на всі 500 видань регіону N, і похибка при цьому не перевищуватиме п'ять відсотків. Отже, перевага випадкових вибірок і кількісних методик базується на теорії імовірностей.

Натомість перевага цілеспрямованої вибірки та якісних методик базується на обранні інформаційно насичених випадків, дослідження яких уможливить глибинне вивчення об'єкта. Тут елементи вибірки обираються на підставі певного критерію залежно від мети аналізу. Наприклад, певні елементи вибірки обирають тому, що вважають їх типовими представниками досліджуваної групи об'єктів. І навпаки, можуть обиратися нетипові (екстремальні або девіантні), критичні або значущі випадки тощо [4, 5557]. Цілеспрямовані вибірки менші за обсягом, а отже, їх дослідження швидше й дешевше. Але отримані результати не можна поширювати на всю генеральну сукупність.

Вибір генеральної сукупності залежить від мети і завдань дослідження. Вона має бути носієм інформації, яка є предметом дослідження, містити всі структурні, просторові та часові характеристики, притаманні об'єкту дослідження.

Методи аналізу змісту повідомлень. Оцінювання даних спостереження ЗМІ це насамперед аналіз змісту вміщених у них повідомлень. Для цього можна використовувати:

– неформалізовані (якісні) методи аналізу текстів літературознавчі, лінгвістичні, психолінгвістичні;

– формалізований (кількісний) метод аналізу документальної інформації контентаналіз;

– експертні опитування.

До аналізу змісту текстів можна підходити по-різному. Можна традиційно визначати тему й ідею, аналізувати образи, жанри, оцінювати використані автором стилістичні засоби тощо.

А можна аналізувати повідомлення й по-іншому. У психолінгвістиці порівняно недавно почали застосовувати психіатричний і психоаналітичний аналізи текстів, мотиваційний, емоційно-лексичний, фоно- і кольоросемантичний аналізи, а також діагностику мета-програм [6; 7].

Більшість психологічних особливостей людини відображається в особливостях її мови: граматичних (перевага відмінків, часових форм, форм стану) і лексичних (наприклад, переважне вживання конкретного слова з ряду синонімів). На аналізі таких лінгвістичних особливостей побудовані так звані "проективні" системи психіатричної та психологічної діагностики, зокрема Тематичний Апперцептивний Тест (ТАТ) і його численні модифікації.

Психіатричний аналіз зіставляє текст із характеристиками осіб, що мають ту чи ту акцентуацію (переважну спрямованість) параноїдну, демонстративну (істероїдну), депресивну, збудливу, гіпертимну. Так, психіатричний аналіз художньої літератури дав можливість російському психолінгвістові В.Бєляніну [7] вирізнити кілька типів текстів: "світлі" (параноїдна акцентуація), "темні" (епілептоїдна акцентуація), "красиві" (демонстративна акцентуація), "веселі" (маніакальна акцентуація), "сумні" (депресивна акцентуація). Логічно припустити, що вибір людиною тих чи тих лексичних і граматичних варіантів залежить від психологічних особливостей цієї людини. Отже, проаналізувавши текст, можна реконструювати картину світу автора та більш-менш точно визначити його психологічний тип.

Психоаналітичний аналіз передбачає оцінку наявних у тексті слів, які належать до сексуальної символіки, до прихованої агресивності тощо. Мотиваційний аналіз визначає вираженість у тексті предикатів мотивації за чотирма групами мотивів: фізіологічний, влади, особистих досягнень і приналежності. Емоційно-лексичний аналіз дає змогу оцінити емоційну насиченість тексту, структуру оцінки за найбільш значущими емоційно-оцінними критеріями, а отже, визначити емоціогенність тексту. Фоно- і кольоросемантичний аналіз виявляє неусвідомлювані фонетичні, ритмічні, колірні, асоціативні та інші емоційні компоненти тексту. Діагностика метапрограм передбачає оцінку задіяних у тексті каналів репрезентації; аналіз суб'єктивної організації простору, часу і руху; оцінку мовного втілення категорії "свій / чужий" тощо.

Разом усі зазначені підходи являють собою набір універсальних семантичних ознак.

Оскільки мета аналізу текстових повідомлень це формалізація змісту і засобів його вираження, потрібна адекватна мова опису, адекватний інструментарій. Нині найпридатнішим інструментарієм для формалізації змісту вважається контент-аналіз [детально про контент-аналіз див. 8 і 9 ].

Контент-аналіз це статистична (квантитативна) семантика і методика для об'єктивного кількісного аналізу змісту комунікації. Контент-аналіз можна віднести до кількісно-змістових методів дослідження. Він передбачає пошук у тексті мовних індикаторів (одиниць аналізу) певних змістових понять (категорій аналізу), визначення частоти вживання індикаторів, оцінювання співвідношення з іншими одиницями і зі змістом усього твору. Частота появи в тексті певних характеристик дає змогу дійти висновку про наміри Автора і (за наявності знань про соціопсихологічні характеристики аудиторії) про можливі реакції Адресата.

Отже, контент-аналіз це метод збирання кількісних даних про досліджуване явище або процес, які містяться в документах. Тут під документом розуміється все написане чи вимовлене, все, що стало комунікацією, тобто весь об'єктивно доступний знаковий матеріал. Контент-аналізові піддають книги, газетні чи журнальні статті, оголошення, телевізійні виступи, кіно- і відеозаписи, фотознімки, гасла, етикетки, малюнки, інші твори мистецтва, а також, зрозуміло, й офіційні документи.

Формалізовані процедури контент-аналізу дають змогу виявити закономірності, тенденції інформаційного потоку, виявити наміри конкретного ЗМІ, яке тиражує певну інформацію, і спрогнозувати можливі реакції на неї аудиторії. У такому разі текст розглядається як об'єктивоване (але опосередковане) відображення інтересів, запитів сторін, що беруть участь у комунікації. Враховуючи обсяги певних тематичних прошарків, можна зробити висновок про зміст суспільної думки, яку хоче сформувати той чи той ЗМІ, а отже, про його редакційну політику. При цьому мається на увазі, що преса впливає на думки аудиторії частіше за допомогою викривлень, пропусків, "підмальовування" фактів, ніж прямими редакційними "проповідями" [10, 247255].

Контент-аналіз може прояснити, що саме найчастіше обирає для своїх повідомлень певне ЗМІ. Подальша інтерпретація даних контент-аналізу разом із залученням інших дотичних відомостей дає змогу виявити, який відбиток на зміст повідомлень ЗМІ накладає політична ситуація; які наміри змушують ЗМІ повідомляти нам саме про ці сторони буття і замовчувати інші; на яких ідеалах і масових стереотипах аудиторії "грає" ЗМІ, а отже, спрогнозувати ефективність впливу на аудиторію.

Проте частота появи того чи того слова або теми мало про що свідчать. Значно інформативнішими є не абсолютні, а відносні частоти, що обчислюються як відношення абсолютної частоти до довжини аналізованого тексту. Під довжиною тексту розуміють кількість слів у ньому, кількість речень, абзаців тощо. Категорією виступає набір слів, об'єднаних на певній підставі. За допомогою категорій у контент-аналізі представлені певні концептуальні утворення. Контент-аналіз текстів з використанням категорій іноді називають концептуальним аналізом.

Завдяки контент-аналізу можна отримати достатньо об'єктивний результат, а також, зробити зміст тексту "вимірюваним" і придатним для статистичної обробки.

Експертні опитування. Дослідження соціальних процесів не можна цілком формалізувати. Саме тому дослідники звертаються до евристичних методів і процедур, зокрема до експертних оцінок [2].

Для оцінювання ставлення людей до досліджуваних процесів, до управлінських дій з регулювання цими процесами замало самих лише кількісних статистичних даних, отриманих під час моніторингу. Тому в процесі прийняття рішень активну роль відіграють знання та досвід фахівців-експертів, які можуть відповідно проаналізувати й інтерпретувати дані моніторингу, розробити різні сценарії подальших дій та обрати серед них оптимальний з урахуванням наявних супутніх обставин.

Експертом уважають особу, яка має спеціальні знання у певній галузі людської діяльності. Як правило, це досвідчені й кваліфіковані фахівці, здатні оцінити і спрогнозувати ті чи ті події. Але не кожен фахівець може брати участь в експертному опитуванні. Основною вимогою до добору експертів є те, що вони не повинні працювати в управлінських структурах і брати участь у прийнятті рішень стосовно об'єкта моніторингу. Тільки в такому разі можна гарантувати об'єктивність їхніх оцінок. Хоча треба зважати, що сприйняття експертом об'єкта моніторингу (наприклад, конкретного ЗМІ) завжди матиме певний відсоток суб'єктивності, попри всі його намагання бути об'єктивним.

Крім правил добору експертів, є ще правила оптимізації їхньої роботи і правила опрацювання результатів експертного опитування. Для підвищення надійності експертних оцінок розроблено спеціальні вимоги до процесу опитування експертів:

– щодо кожного досліджуваного питання треба зібрати думки не менше десяти експертів;

– експерт повинен мати можливість спостерігати за оцінюваним об'єктом досить тривалий час;

– оцінювані характеристики треба визначати в термінах, які не мають емоційного забарвлення;

– експерти мають оцінювати досліджуваний об'єкт за однією характеристикою протягом одного разу. Наприклад, не варто оцінювати один засіб масової інформації відразу за всім комплексом характеристик. Замість цього експертові пропонують упорядкувати групу ЗМІ за однією ознакою. Іншого дня, коли експерт уже забув про попередній порядок розташування, йому дають завдання оцінити ці самі ЗМІ за іншою рисою і так далі.

За допомогою експертів можна виявити глибинні тенденції розвитку того чи того явища. Метод експертних оцінок ґрунтується на неформалізованих, смислових судженнях експертів з різних аспектів досліджуваної проблеми. Звичайно, думка кожного експерта є суб'єктивною. Тому достовірність експертизи залежить від загальної кількості опитаних експертів; процентного співвідношення різних фахівців; особистісних характеристик експертів (компетентність, креативність, конформність, аналітичність і широта мислення, самокритичність); методики одержання експертних оцінок.

Коли треба враховувати не індивідуальні, а колективні переваги, доцільно застосовувати групові експертні оцінки, які відображають колективні чи суспільні інтереси.

Ефективним способом збирання інформації про групові переваги експертів є метод Дельфі [11]. Згідно з цим методом, проводиться серія письмових опитувань експертів. При цьому експертів не збирають разом у певний час в одному приміщенні, а просто розсилають їм анкети, що їх експерти повертають у визначений термін. Дослідники аналізують і узагальнюють дані анкет. Установлюється спільна думка групи стосовно досліджуваного питання.

Експертиза виконується кількома етапами. Після кожного етапу учасникам (експертам) повідомляють результати проведеного опитування, а саме: усереднену "спільну" думку та певний інтервал думок, близьких до усередненої. Експерти, думки яких виходять за межі цього інтервалу (тобто помітно відрізняються від усередненої думки), додатково обґрунтовують правомірність своїх суджень. Поетапна процедура уточнення суджень експертів триває доти, доки не будуть зведені до мінімуму крайні оцінки.

Перевагою методу Дельфі є несуттєвість таких чинників, як вплив експертів один на одного і пристосування до думки більшості, що може бути в інших методах групових опитувань.

Для забезпечення валідності експертних оцінок, крім правильного добору експертів, дуже важливою є операціоналізація обговорюваних понять поняттєва однозначність досліджуваних категорій, використання всіма експертами спільної термінології (у складних випадках навіть роблять спеціальний словник, де розтлумачують значення деяких понять), а також розробка чітких індикаторів, які дають змогу вимірювати судження експертів.

Знання, що ними володіють експерти, становлять інтелектуальний капітал країни. Тому останніми роками у світі приділяють велику увагу інтеграції знань експертів у єдину базу знань та забезпеченню ефективного доступу до неї всіх учасників процесу вироблення управлінських рішень.

Для опису аналітичної процедури визначення тих чи тих характеристик об'єкта іноді використовують термін контроль. Наприклад, "проведено контроль кількості та змісту публікації в пресі про візит пана N до Німеччини". Тут "проведено контроль" вжито в значенні підраховано або проаналізовано. Принагідно нагадаємо, що контроль засобів масової комунікації здійснюється відповідними органами відповідно до законів України, які стосуються діяльності ЗМК. Щоб уникнути плутанини, варто використовувати термін контроль лише щодо діяльності, яка передбачає вживання активних регулювальних заходів.

Отже, оцінюванням можна назвати ставлення суб'єкта (в нашому випадку дослідника) до об'єкта оцінювання (в нашому випадку до системи засобів масової комунікації України). Оцінювання дає змогу встановити значущі для суб'єкта властивості об'єкта, визначити індикатори нормального стану об'єкта й окреслити величину зовнішнього впливу, за якої об'єкт усе ще має можливість функціонувати у межах норми.

Щодо масової комунікації, то тут, як правило, оцінюється:

– якість інформації (оперативність, повнота, достовірність, аналітичність);

– психологічна спрямованість (позитивна / негативна емоціогенність, впливогенність, патогенність) публікацій і видання (телеканалу, програми, інтернет-сайту) в цілому;

– публіцистична майстерність авторів, тематична і жанрова палітра, дизайн і популярність конкретного ЗМІ;

– ступінь довіри до конкретного ЗМІ;

– обсяги охоплюваної аудиторії.

Прогнозування. Соціальне прогнозування керується принципом діалектичного детермінізму явищ майбутнього. Цей принцип передбачає, що необхідність "пробиває собі дорогу" крізь випадковості. Тому до соціальних явищ майбутнього можна застосовувати ймовірнісний підхід з урахуванням широкого набору можливих варіантів. Прогнозування розраховане на ймовірнісний опис можливого і бажаного. При цьому будь-який прогноз потребує попередньої інформації про досліджувані соціальні явища.

Розгляньмо деякі базові поняття, використовувані для оцінювання й прогнозування стану об'єкта моніторингу.

Стан об'єкта моніторингу (стан системи, портрет системи) це характеристика об'єкта моніторингу в певний момент його функціонування. Цей стан можна описати, оцінити й спрогнозувати його подальший розвиток за допомогою, наприклад, узагальненої функції бажаності (d-функції) [12]. Для цього треба наперед визначити незалежні змінні (їх називають "фактори"), які впливають на стан досліджуваної системи, і залежні змінні (їх називають "параметри" або "відгуки" чи "критерії оцінювання"), які характеризують стан цієї системи. У такий спосіб можна проводити багатокритеріальне оцінювання стану досліджуваної системи. При цьому і фактори, і параметри можуть бути різними (як кількісні, так і якісні), а отже, така методика оцінювання дає змогу подолати "прокляття розмірності".

Шкала бажаності для кожного параметра будується з урахуванням уявлень дослідника про рівень бажаності кожного конкретного значення цього параметра, а також з урахуванням наявних знань про практичну можливість досягти цього конкретного значення. Отримане значення d-функції являтиме собою зведений (узагальнений, інтегральний) показник обраної дослідником сукупності критеріїв оцінювання. Звичайно, за такого методу особливої ваги набувають принципи добору найвпливовіших факторів і найінформативніших параметрів індикаторів стану досліджуваної системи. Вони мають бути глибоко продумані та чітко сформульовані дослідником.

Застосування подібних методик є особливістю сучасного етапу дослідження суспільних систем, коли якісні класифікації та типізації доповнюються кваліметричними методами, які дають змогу узагальнити значну кількість критеріїв оцінювання стану суспільних процесів. Проте ця методика потребує виокремлення незалежних один від одного факторів, що, на жаль, неможливо для значної кількості складних суспільних об'єктів.

Норма стану об'єкта моніторингу (стану системи). Можна сказати, що норма це сукупність кількісних і якісних показників системи, за якої об'єкт моніторингу функціонує нормальним (з погляду суб'єкта!) чином. Норма характеризується певними межами (критичними рівнями), поза якими зміни кількості спричинюють зміни якості. Вихід за ці межі веде до якісної перебудови системи і втрати нею деяких важливих (для суб'єкта!) властивостей. Ми підкреслили слово "суб'єкт", бо саме суб'єкт (дослідник, замовник тощо) класифікує ті чи ті властивості системи як цінні, більш-менш важливі чи взагалі не важливі. Отже, саме суб'єкт визначає норму стану на базі своєї системи критеріїв. Є також поняття норма впливу це таке відхилення показників стану він норми, яке не викликає незворотних змін і не виводить стан системи за межі норми [1, 8].

Оцінка стану системи з цих позицій передбачає співвіднесення її властивостей з нормою, виявлення можливостей системи зберігати свій стан або втрачати його внаслідок зовнішнього впливу. Прогноз ефективності впливу передбачає багатокритеріальне оцінювання зворотної реакції досліджуваної системи на зміну зовнішніх факторів.

Засадних чинників (факторів), які впливають на оцінювану властивість, може бути доволі багато (наприклад, фінансове забезпечення діяльності; професійність, досвід і зв'язки журналістів; культурно-ідеологічні вподобання керівництва; приналежність власника ЗМІ до певних політико-бізнесових кіл; конкуренція тощо). До того ж, між цими факторами можуть існувати кореляційні зв'язки, які треба виявити й описати. Отже, виявлення значущості кожного з факторів, міри його впливу на узагальнену оцінку пов'язане зі значними труднощами і становить окрему проблему.

Як уже зазначалося, перед проведенням основного моніторингу іноді роблять попередню діагностику об'єкта: виявляють його переваги й недоліки (звісно, з погляду суб'єкта), намагаються детальніше розібратися з окремими характеристиками, визначити їхню значущість (звісно, з погляду мети дослідження), окреслити властиві об'єкту режими функціонування його окремих елементів (тобто окреслити межі нормального коливання і критичні значення факторів). Такий діагностичний моніторинг дає змогу виявити деякі тенденції функціонування об'єкта.

Натомість прогностичний моніторинг дає змогу з більшою чи меншою ймовірністю передбачати зміни у функціонуванні об'єкта як наслідки тих чи тих змін вхідних характеристик. Але для здійснення прогностичного моніторингу потрібно проводити так званий планований експеримент [12], що практично неможливо зробити на такому складному динамічному об'єкті, як засоби масової комунікації. Звичайно, можна було б провести цей експеримент якщо не на всій системі, то хоча б на кількох конкретних ЗМІ, але навряд чи знайдуться власники газет або телеканалів, які на нього погодяться адже для них то буде втрата часу і грошей. І не заради майбутніх прибутків, а просто заради наукового інтересу. Тому не залишається нічого іншого, як намагатися створювати імітаційні моделі різної складності (залежно від мети дослідження) й експериментувати на них за допомогою комп'ютерних програм (які теж треба створити).

До основних типів прогнозів належать:

– пошукові (дослідницькі, трендові, експлоративні) розвиток явищ прогнозується шляхом умовного продовження в майбутнє минулих і нинішніх тенденцій цього розвитку. Такі прогнози відповідають на запитання: в якому напрямі йде розвиток; що ймовірніше за все відбудеться в майбутньому за умови збереження існуючих тенденцій;

– нормативні, коли прогнозується, як досягти бажаного на основі заздалегідь визначених норм, ідеалів чи цілей.

Крім цих основних типів соціального прогнозування, є ще підтипи: проектні, організаційні, програмні, планові тощо.

Науковим інструментарієм соціального прогнозування є:

– опитування експертів;

– прогностичне моделювання;

– проста і складна екстраполяція.

Обираючи метод прогнозування, дослідник має спочатку оцінити наявні відомості про об'єкт і прикинути основну тенденцію. Потім можна вирішити, який спосіб прогнозування використовувати [докладніше див. 2].

Причинова регресія, яка враховує багато змінних, уважається найкориснішою. Проте варто використовувати кілька методів, а не обмежуватися якимось одним [3].

Отже, спокійний, цілеспрямований, поступальний розвиток суспільства багато в чому залежить від ефективності інформаційної взаємодії управлінських органів з населенням. Показником інформаційної взаємодії є рівень інформованості населення, а також об'єктивність образу світу в цілому (й конкретної держави, партії, особи зокрема), що його створюють ЗМК. Звісно, цей образ залежить насамперед від зусиль самих органів державної влади, спрямованих на розв'язання соціальних проблем населення. Але не в останню чергу він залежить і від інформаційної системи, від налагодження надійного зворотного зв'язку з населенням. Єдиним дієвим посередником між державою і народом є ЗМК, а тому постійний (а не спорадичний, як нині) моніторинг інформаційного простору дедалі більше ставатиме нагальною потребою суспільного управління.

1. Мониторинг природы и общества. Теоретические и прикладные аспекты: Сб. науч. статей / Санкт-Петербургский гос. ун-т; НИИ географии (НИИГ СПбГУ); А. И. Чистобаев (ред.), Н.И. Тертычный (ред.). СПб.: НИИ химии СПбГУ, 2001. 136 с.

2. Різун В. В., Скотникова Т. В. Методи наукових досліджень у журналістикознавстві. К.: КНУ, 2005. 104 с.

3. Ядов В. А. Стратегия социологического исследования. Описание, объяснение, понимание социальной реальности. М.: Добросвет, 2000. 596 с.

4. Мониторинг и оценка: Метод. рек. / Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД (Alliance) / Т. Дешко (гл. ред.). К., 2004. 128 с.

5. Джонсон Н., Лион Ф. Статистика и планирование эксперимента в технике и науке: Методы обработки данных. М.: Мир, 1980. 612 с.

6. Белянин В. П. Введение в психолингвистику. М.: ЧеРо, 2001. 128 с.

7. Белянин В. П. Основы психолингвистической диагностики: модели мира в литературе. М.: Тривола, 2000. 248 с.

8. Іванов В. Ф. Лігачева Н. Л., Черненко С.М., Дацюк С. А. Телебачення спецоперацій: Маніпулятивні технології в інформаційноаналітичних програмах українського телебачення: моніторинг, методи визначення та засоби протидії: Рекомендації щодо принципів відкритої редакційної політики телеканалів. К.: Телекритика, 2003. 266 с.

9. Костенко Н. В., Іванов В. Ф. Досвід контентаналізу: Моделі та практики: Моногр. К.: Центр вільної преси, 2003. 139 с.

10. Федотова Л. Н. Социология массовой коммуникации. СПб.: Питер, 2003. 400 с.

11. Добров Г. М. Типология прогнозов и анализ метода Дельфи // Анализ тенденций и прогнозирование научно-технического прогресса. К.: Наукова думка, 1967. 344 с.

12. Адлер Ю. П., Маркова Е. В., Грановский Ю. В. Планирование эксперимента при поиске оптимальных условий. М.: Наука, 1976. 276 с.