Засоби, прийоми, правила як елементи юридичної техніки

 

Після з’ясування природи і призначення юридичної техніки розглянемо її елементи. Кожен елемент є сукупністю певних вимог-правил, яких слід суворо дотримуватися. Їх застосування має бути послідовним і взаємозв’язаним, оскільки усунення чи обмеження одного з них знижує ефективність інших.

Погляди вчених ХХ ст. щодо елементів юридичної техніки різні. На думку багатьох учених, юридична техніка за змістом складається з таких елементів, як технічні засоби, технічні правила, технічні прийоми (методи).

У науковій юридичній літературі є декілька класи­фікацій прийомів юридичної техніки. Так, С. С. Алексєєв вважає, що слід розокремлювати прийоми викладу волі законодавця та прийоми документального вираження змісту нормативного акта. До техніко-юридичних прийомів викладу волі законодавця він відносить: а) за ступенем узагальнення конкретних показників — абстрактний і казуїстичний; б) за способом викладу елементів юридичної норми — прямий, посилковий, бланкетний. До техніко-юридичних прийомів документального вираження змісту нормативного акта — виділення Загальної й Особливої частин. До головних засобів юридичної техніки вираження волі законодавця, на думку С. С. Алексєєва, належать: а) нормативна будова; б) системна будова; в) юридичні конструкції; г) галузева типізація. Головними засобами словесно-документального викладу змісту нормативного акта він вважає: а) текст документа як зовнішню форму викладу змісту нормативного акта, що характеризується реквізитами та структурною організацією; б) стиль правових актів.

Інші вчені відносять до юридичної техніки або лише засоби, або тільки способи, або лише прийоми, які використовуються в ході такої діяльності. Наприклад, А. С. Піголкін до юридичної техніки відносить «систему правил і прийомів підготовки найбільш досконалих за формою і структурою проектів нормативних актів, які забезпечують максимально повну і точну відповідність форми нормативних приписів їх змісту, доступність і простоту нормативного матеріалу, що вичерпно охоплює питання, які регулюються». Як бачимо, цей автор зводить юридичну техніку лише до правил і прийомів утворення правових актів. Відповідні ж засоби до юридичної техніки у нього не входять.

В. Н. Карташов, навпаки, відносить до юридичної техніки саме ці засоби. У своїй сукупності «засоби складають юридичну техніку, інструментальну частину юридичної практики». Засоби, за допомогою яких досягаються необхідні цілі юридичної практики та які утворюють юридичну техніку, В. Н. Карташов умовно поділяє на загальносоціальні, спеціальні юридичні, технічні. До перших він відносить мову, її час­тини, знаки, одиниці мовлення (слова, словосполучення, речення), букви, а також цифри, поняття, судження, різноманітні соціальні норми тощо. Спеціальними юридичними засобами, на його думку, є юридичні поняття й терміни, конструкції, правові приписи, акти та інші правові явища, вироблені юридичною наукою і практикою у процесі розвитку правової системи суспільства. До технічних засобів він відносить розмножувальну техніку, комп’ютери, органі­заційну техніку.

На нашу думку, навряд чи буде правильним сприймати слова «засіб», «правила», «прийом», «спосіб» щодо юридичної техніки як синонімічні. Вважаємо, що юридична техніка як правова категорія є сукупністю засобів, правил і прийомів, за допомогою яких утворюються тексти нормативно-правових і правозастосовних правових актів.

Необхідно зазначити, що елементи юридичної техніки ієрархічні. Дійсно, нещодавно пізнане з використання методологічної бази юридичної техніки впливає на зміст її правил. Дотримання правил юридичної техніки досягається шляхом правильного використання її прийомів. Використання прийомів юридичної техніки являє собою вибір сукупності її засобів, необхідної для вирішення певного правотворчого завдання.

Юридико-технічні засоби. Юридико-технічні засобияк певні символи володіють матеріальними ознаками. Ці засоби є “робочим знаряддям” (або “інструментом”), за допомогою якого утворюються тексти нормативно-правових і правозастосовнихактів. Як відомо, у матеріальній техніці під засобами розуміють: спосіб/спеціальну дію, що дає можливість щось здійснити; те, за допомогою чого, з яких інструментів утворюються певні матеріальні об’єкти. В юридичній техніці “матеріалом” є мова як система знаків(слова, словосполучення, речення, висловлювання, мікротексти, тексти, знаки пунктуації тощо).

До “інструментів” юридичної техніки як засобів для досягнення поставленої мети належать: мова з її сукупністю слів (лексика книжна, розмовна; активна, пасивна; термінологічна, професійна, жаргонна, діалектна; іншомовна), граматичною будовою, функціональними стилями, знаками пунктуації; юридичні поняття; юридичні терміни; правові дефініції; юридичні конструкції; правові презумпції; правові фікції; правові символи; стиль правових актів; текст правового акта, складений за допомогою юридичних термінів.

Таким чином, під засобами законодавчої техніки слід розуміти сукупність інструментів (юридичні конструкції, юридичні поняття, юридичні терміни, правові презумпції, правові фікції, правові символи), за допомогою яких забезпечується техніко-юридична якість (змістова, структурна, стилістична) законів.

Важливим елементом юридичної техніки є мова права як особлива логіко-лексична будова мовлення та спосіб зовнішнього вираження правових приписів. Мова є єдиним засобом формулювання правової норми. Мова як матеріальна сторона правових відносин у суспільстві є засобом вираження нормативно-регулятивного змісту правового акта. В основі законодавчої діяльності лежить правотворче мислення, а єдиним способом висловлення думки є мова. Діяльність законодавця пов’язана зі словом і, зрозуміло, що від рівня розвитку мови залежить і розвиток права. Безперечно, загальною сполучною ланкою як для утворення права, так і для його застосування є мова, якою в державі пишуть правові акти та за допомогою якої їх використовують офіційні особи й окремі громадяни.

При утворенні нормативно-правових і правозастосовних актів використовується офіційно-діловий стиль, який обслуговує суто офіційні стосунки між державною владою і населенням, між установами, організаціями, фірмами, підприємствами. Йому притаманні функції волевиявлення, імперативності, фіксації правових відносин, передачі інформації. Стиль правових актів концентрує в одне ціле вживання юридичної термінології, юридичних конструкцій і застосування в сфері права вимог сучасної української літературної мови, вимог до мови офіційних документів. Стиль правових актів повинен адекватно відображати волю правотворця чи правозастосувача, доносити її до безпосередніх виконавців за допомогою надзвичайно ретельно дібраних термінів, терміносполук. Він має бути термінологічно суворим, без декларативних положень, емоційно забарвлених та екс­пресивних одиниць.

Загальновідомо, що правова норма складається з логічно пов’язаних між собою понять. Поняття традиційно вважається однією з основних форм логічного мислення. Юридичне поняття являє собою розумовий процес, оснований на об’єктивній реальності, що відображаєзмістову (внутрішню) сторону права. Що ж до юридичного терміна, то він, позначаючи певне поняття, являє собою результат цього процесу та належить до форми права, адже інформує інтерпретатора тексту нормативно-правового акта про закріпленння в ньому певного поняття. Носієм юридичного поняття, його зовнішнім символом є термін. Необхідно звернути увагу на те, що у законодавстві повинен існувати органічний зв'язок юридичних понять і відповідних їм термінів, який виражається у їх взаємозалежності. Тому важливу роль при формулюванні правових норм слід відводити дослідженню змісту кожного конкретного терміна, встановленню ступеню їх зв’язку з поняттям, яке він позначає.

Найбільш значним компонентом мови права справедливо вважається юридична термінологія. Юридичні терміни як словесні визначення державно-правових понять, за допомогою яких виражається та закріплюється зміст нормативно-правових приписів держави, мають винятково велике значення при формулюванні правових приписів. Вони сприяють досягненню максимальної лаконічності тексту, його точності й ясності. Юридичні терміни як когнітивні знаки забезпечують точне, чітке й однакове розу­міння змісту всієї правової інформації, що міститься в юридичних документах.

Правові дефініції є одним зі способів організації правової матерії. Застосування правових дефініцій у текстах нормативно-правових актів є одним зі способів забезпечення зрозумілості й ясності правового припису, а також зрозумілості наміру законодавця. Правові дефініції безпосередньо містяться у тексті правової норми; вони є обов’язковими, оскільки є частиною правової норми. Правова дефініціяє стислим описом будь-якого поняття, що відображає суттєві ознаки явища, предмета. Будь-яке визначення не повністю відображає предмет, воно бере у предмета тільки істотні ознаки та залишає поза своїм змістом низку інших ознак, якими він наділений.

Юридична конструкція – це ідеальна абстрактна модель, яка відображає складну структурну будову врегульованих суспільних відносин, юридичних фактів або їх елементів. Юридичні конструкції є чіткими відпрацьованими наукою, законодавчою діяльністю, перевіреними практикою типовими схемами правовідносин. Д.А. Керімов вказує на те, що юридичні конструкції є чіткими відпрацьованими наукою, законодавчою діяльністю, перевіреними практикою типовими схемами правовідносин.

Юридична конструкція надає нормам права логічної стрункості, обумовлює послідовність їх викладу, сприяє чіткому врегулюванню тих або інших суспільних відносин (напр.: правовідносини, суб’єкт права, юридична відповідальність, необхідна оборона, склад злочинутощо).Юридичні конструкції встановлюють певні зв’язки й спів­відно­шення між правовими нормами, які призначені для ре­гу­лювання конкретного кола чітко окреслених і довготривалих суспільних відносин, характер яких дозволяє для їх правового регулювання використовувати нормативні схеми, типові моделі і конструкції тощо.

Право завжди потребує текстуальної форми, адже воля правотворця чи правозастосувача, фіксуючись у писемній формі, описує матеріальну реальність, точно й чітко виражає правові приписи, передає безпосередній владний вплив на поведінку людини. Текст правового акта як вища форма юридизації мовлення – це поєднання змістової та формально-мовної сторін.У тексті акта стиль викладу має бути термінологічно суворим, а мова – нейтральною, щоб не викликати непотрібних емоцій і не відволікати увагу від суті змісту.

Правові презумпції – припущення (у сфері права або лише у зв’язку з правом) про наявність чи відсутність певних фактів, які підтверджуються чи заперечуються у процесі доказування. Так, у статті 62 Конституції України встановлена презумпція невинуватості: Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Правові фікції – це сформульовані у законодавстві положення про неіснуючі факти, які визнаються існуючими, а тому такими, що мають певні юридичні наслідки. Будучи закріпленою у законодавстві, фікція стає правовою. Так, фіктивним є положення кримінального законодавства, в силу якого судимість особи визнається такою, що не існує, якщо вона знята або погашена в установленому законом порядку.

Правові символи розглядаються не лише як засіб юридичної техніки, проте і як самостійний елемент правової системи. Вони являють собою правове опосередкування знакових, кодованих регуляторів суспільних відносин, що історично склалися на рівні звичаїв і традицій. Символ, діалектично поєднуючи в собі ідеальне та матеріальне, одиничне та загальне, раціональне таірраціональне, являє собою універсальну форму вираження соціокультурного існування людини. Символи включають у себе певні значення, в яких сфокусовані особливості конкретної соціокультурної цілісності.

Юридико-технічні прийоми. Юридико-технічні прийоминіяких матеріальних ознак не мають. Вони є усталеними способами виконання та виготовлення правових актів. Прийомами юридичної техніки є ті дії, які ведуть до утворення правових текстів. Законодавець або правозастосувач, використовуючи їх, встановлює, як у то­му чи іншому випадку правильніше використати технічні засоби, що є в його розпорядженні. Технічні прийоми включають у себе різноманітні методи, способи і операції, що застосову­ються при викладі змісту норм права та їх документального закріплення.

На думку Б.В. Чигидіна, прийоми юридичної техніки повинні поділятися на дві групи. До першої слід віднести прийоми, що належать до утворення тексту правового акта в цілому, а також до визначення його структури (здійснення рубрикації тексту і нумерації його складових частин, формулювання заголовка і преамбули, використання реквізитів, формування приміток і посилань). До другої групи належать ті, що направлені на формулювання безпосередньо норм права. Цю групу можна розбити на дві підгрупи: прийоми, що належать до лінгвологічної побудови норми (вибір лексичних і синтаксичних засобів, домінування, перерахування), і прийоми, пов’язані з вирішенням змістовно-пізнавальних завдань (використання конструкцій, презумпцій і фікцій, вираження модальності норм).

Прийоми юридичної техніки можна поділити на:прийоми правотворчої техніки; прийоми техніки правозастосування.

Прийоми правотворчої техніки класифікуються:

1) за ступенем узагальнення нормативного матеріалу — абстрактний та казуїстичний прийоми. Абстрактний спосіб характеризується засто­суванням сили абстракції до правової матерії. У результаті такого засто­сування право­вий акт набуває узагальненого характеру. Зокрема, конс­ти­туційне положення про те, що кожен має право на життя, носить абстрактний характер. Правовий припис формулюється узагальнено, без прив’язування до конкретних життєвих обставин, не ґрунтуючись на прикладах із життя. Абстрактний прийом не передбачає вказівок утексті правового акта на конкретні приклади як зразки поведінки. Достоїнством такого прийому є те, що він надає нормативно-правовим актам довгострокового характеру. Казуїстичний спосіб передбачає вказівку на особливі випад­ки, які є підставою для їх реалізації, наприклад, для норм кримінального права, пов’язаних із учи­ненням військових злочинів у воєнний час чи в бойовій обстановці. Цей прийом означає, що всі основні положення норм характеризуються індивідуальними ознаками, шляхом перерахування тих чи інших конкретних випадків (казусів), які використовуються як приклади, зразки;

2) за способом викладу норм права — прямий, посилковий і бланкетний прийоми. При прямому прийомі всі елементи, весь зміст норми викладені в одній статті. На практиці він застосовується рідко. При посилковому прийомі замість першої (гіпотези) чи другої частини (диспозиції, санкції) формулюється відсилання до другої статті цього чи іншого, конкретно вказаного нормативного акта. Цей прийом підходить для викладу норм права у статтях значних за обсягом нормативно-правових актів, наприклад, кодексів. Бланкетний прийом полягає в тому, що подається відсилання до певного роду/виду будь-яких правил. Самі правила у цьому випадку багаточисельні, можуть змінюватися, а бланкетна норма залишається незмінною;

3) нормативна структуризація тексту закону характеризуєтьсячіткою послідовністю операцій, до яких слід віднести дії з вироблення композиції акта, встановлення його складових частин, формулювання назв (заголовків) правових приписів (норм). За допомогою структуризації тексту нормативно-правовий акт набуває композиційної стрункості, змістової завершеності, уніфікованості, цілісної єдності.

Текст нормативно-правового акта поділяється на такі структурні одиниці: книга, частина (Загальна, Особлива), глава, розділ, стаття, частина статті, пункт, підпункт, абзац. Частина (Загальна, Особлива) є найбільшим підрозділом нормативно-правового акта. Вона вживається при формуванні галузевих нормативних актів, як правило, кодексів. Розділи правового акта об’єднують його глави, які оформлюють правовий інститут. Зокрема, Цивільний кодекс України побудовано за узвичаєною в багатьох країнах світу так званою пандектною системою, відповідно до якої норми, що регулюють загальні питання усіх цивільних правовідносин, винесені за дужки. Цивільно-правові інститутиОсобливої частини цивільного права представлено у 6 книгах.Книга складається з розділів, а розділи з глав.Статті є основною структурною одиницею акта, тому що вони є носієм правової інформації. Підпункти нормативно-правового акта – це абзаци, які є складовою частиною пункту.Абзаци нормативно-правового акта є частиною тексту, що характеризується змістовою єдністю. У кодексах у більшості випадків статті мають абзаци, які називають “частинами статей”. Розділи та підрозділи тексту повинні мати назву, яка стисло відображає суть їх змісту.

Основними структурними вимогами, що висуваються до нормативних актів, є: послідовне розміщення правового матеріалу в те­к­с­­ті; єдність і внутрішня логіка у тексті акта; забезпечення зручності при користуванні;

4) посилання на інші нормативно-правові акти є одним із важливих юридико-технічних прийомів. Вказування у тексті юридичного документа певної статті Конституції України, закону чи постанови, відповідно до якої/якого був прийнятий цей документ, не є формальністю. Посилання до правових актів більш високої юридичної сили виправдані тоді, коли треба виявити правоутворююче джерело цього закону. Посилання до актів нижчої юридичної сили виправдані тоді, коли необхідно подовжити “правовий зв’язок” та визначити підстави для видання нового закону або дати доручення прийняти підзаконний акт. За своїм обсягом посилання можуть бути зроблені до конкретного закону в цілому або його частини, до закону в широкому значенні, до законодавства. Вони стосуються як чинних правових актів, так і тих, що передбачаються;

5) використання приміток. В.М. Баранов і А.П. Кузнєцов визначають примітку як “частину нормативного акта, що представляє державно-владне веління, призначене для спеціального текстового чи символічного підкреслення, що носить супровідний характер”. Примітка дозволяє конкретизовано викласти норму права. Примітки використовуються: а) для визначення термінів у статтях нормативного акта; б) для вказування на вилучені статті нормативних актів.

Прийоми техніки правозастосування класифікуються:

1) за фіксацією офіційних реквізитів правозастосовного акта — найменування акта, найменування органу, що видав акт, дата й місце складання акта, заголовок до тексту документа, текст, підписи посадових осіб;

2) за композиційно-структурною організацією правозастосовного акта —вступна, описово-мотивувальна, резолютивна частини (процесуальні акти), вступна, констатуюча, наказова (управлінська документація). Також сюди слід віднести рубрикацію правових актів, розмежування їх на частини, розділи, глави, статті, а також нумерацію розділів, статей, частин, пунктів, підпунктів;

в) посилання на інші нормативно-правові акти.

Юридико-технічні правила. У правилах юридичної техніки закріплюється правильне та доречне використання техніко-юридичних засобів і прийомів. Правила юридичної техніки є уніфікованими і застосовуються на всіх стадіях правотворчого або правозастосовного процесу.Правила юридичної техніки різноманітні, проте їх загальною метою є створення найкращих умов і максимальних зручностей для правильного тлумачення і застосування нормативно-правового акта, досягнення повноти, точності, доступності й компактності правових положень.

Необхідно виділити наступні правила юридичної техніки, які закріплюють правильне та доречне використання техніко-юридичних засобів і прийомів:

1)правила, що стосуються правового регулювання: а) відпо­відність змісту нормативно-правового акта положенням Конституції України, міжнародним правовим актам; б) компетенція органу, вповноваженого на видання акта;

2) правила, що стосуються узгодження проекту нормативно-право­вого акта з чинним законодавством;

3) правила, що регулюють текст, структуру та зміст правового акта: а) логічна послідовність викладу правової інформації, яка досягається за допомогою дотримання вимог, згідно з якими формулювання нормативних приписів повинно бути точним, чітким і стислим; б) послідовне диференціювання матеріалу в тексті правового акта; в) внутрішня єдність і взаємозв’язок правового матеріалу; г) від­сутність суперечностей і прогалин у правовому акті; ґ) поєднання лаконічності тексту акта з необхідною повнотою, поєднання конкретності з абстрактністю вираження певних правових приписів; д) поділ тексту правового акта на частини (вступну, констатуючу, описово-мотивувальну, резолютивну чи завершальну);

4) правила, що регулюють зовнішнє оформлення правового акта: а) правильний вибір форми правового акта; б) наявність необхідних реквізитів, які відбивають його юридичну силу, предмет регулювання, сферу дії та надають йому офіційності; в) кожний правовий акт повинен мати набір основних реквізитів (найменування виду акта, заголовок до тексту, текст, дату і місце його складан­ня, підпис посадової особи);

5) правила, що регулюють виклад норм права: а) текст правового акта слід викладати державною мовою — українською; б) текст акта має викладатися з дотриманням офіційно-ділового стилю сучасної української літературної мови; в) ясність, чіткість, простота, доступ­ність мови викладу правового акта; г) стислість викладу правових норм; ґ) зрозумілість і простота розуміння термінів і понять; д) відсут­ність багатозначних, незрозумілих термінів і терміносполучень, що ускладнюють правильне розуміння правових понять, які ними позначаються;е) не допускається вживання іншомовних слів і термінів за наявності тотожних українських; є) слід відмовитися від словесних штампів, канцеляризмів, архаїчних зворотів; ж) не допускається вживання діалектної, ненормативної лексики, слів у переносному значенні, емоційних та експресивних форм розмовної лексики.

Засоби, прийоми, правила юридичної техніки мають раціональне значення, виражають об’єктивну правову реальність, забезпечують юридичну досконалість нормативно-правових та правозастосовних актів, вироблені практикою та виправдали себе. Лише вміння користуватися юридико-технічними елементами дозволяє створити якісний правовий акт.

Правотворчість буде успішною лише тоді, коли ґрунтуватиметься на науковому знанні, правовій культурі та юридичній техніці. Від юри­дичної техніки залежить ступінь досконалості законодавства, стан законності, ефективність законодавства, дохідливість і застосування правових актів, систематизація законодавства як постійна форма розвитку та впорядкування чинної правової системи.

3. Існує презумпція істинності юридичної норми. Презумпція, але не аксіома. Варто визнати, що законодавець здатний помилятися.

Відступ від визначених вимог призводить до юридичних помилок у нормотворчій діяльності (інакше - до нормотворчих помилок).

Нормотворча помилка - зумовлений неправильним і ненавмисним діянням нормотворчого органу негативний результат, що полягає у виданні нормативно-правового акта, не здатного досягти цілей упорядкування суспільних відносин і вимагає юридичного розгляду. Це - прогалини в нормативному акті, суперечності (колізії) між його статтями, нечіткі формулювання, стилістичні погрішності, неправильне вживання термінологічного апарату і навіть вульгарність стилю, які знижують якість акта, ускладнюють його з'ясування і роз'яснення (тлумачення), утруднюють реалізацію норм права в конкретних відносинах.

Види юридичних помилок у нормотворчій діяльності (нормотворчих помилок):

1. Власне юридичні - уживання синонімів при визначенні тих самих юридичних понять, що змінює їх зміст, оскільки в юридичній мові практично немає абсолютних синонімів; прийняття декларативних норм, тобто норм, не забезпечених матеріальними ресурсами і необхідними юридичними засобами; наявність колізійних норм - норм, що суперечать одна одній; відсилання до неіснуючих нормативно-правових актів або неповне закріплення життєвих обставин, що мають істотне значення для застосування норм права; прогалини та ін.

2. Логічні - наявність логічних суперечностей між окремими нормативними приписами, порушення пропорційності у визначеннях понять; тавтологія - повторення одного терміна в іншому, наприклад, "живі тварини", "ліс як деревна рослинність"; визначення одного невідомого терміна через інший невідомий термін, наприклад, визначення оперативно-розшукової діяльності як виду діяльності, здійснюваної шляхом проведення оперативно-розшукових заходів та ін.; порушення системних зв'язків і помилкові відсилання, у результаті чого знижується якість законів, відсутня необхідна техніко-юридична однаковість (наприклад, у законодавчих актах України немає однаковості у вживанні прикметників: "приватний", "особистий" та "індивідуальний"; "суспільний", "громадянський" і "публічний" тощо).

3. Граматичні - наявність ненормативних словосполучень, громіздких конструкцій, що утруднюють розуміння змісту статті нормативного акта та ін. Необхідно вчасно (на стадії підготовки акта) виявляти та усувати помилки.

Нормотворчий (нормативно-правовий, нормативно-договірний) акт повинен мати властивості нормативно-структурної стрункості, мовної доступності, логічної узгодженості, технічної документальності, процедурної чіткості.

4. Правозастосовна техніка - вид юридичної техніки, що визначає специфіку юридично-технічної будови актів правозастосування за допомогою уніфікованих правил і прийомів розгляду юридичних справ (тактики і методики, доказів і доведення), набору сучасних технічних засобів (у тому числі комп'ютерної техніки), стандартів діловодства та спрямована на забезпечення законності і обґрунтованості винесених юридичних рішень.

Ознаки правозастосовної техніки:

1) є комплексом уніфікованих правил і прийомів розгляду юридичних справ (тактики і методики, доказів і доведення), що є похідними і залежними від нормотворчої техніки;

2) визначається компетенцією суб'єктів правозастосування щодо використання цих правил і прийомів, забезпечення процесу індивідуалізації та конкретизації нормативних положень; уміння обирати оптимальну композицію (будову) правозастосовного акта;

3) передбачає наявність у правозастосувача сучасних технічних засобів (у тому числі комп'ютерної техніки), а також його володіння стандартами діловодства;

4) виключає помилки при складанні правозастосовних актів, оскільки кожна помилка позначається на долі людини (підсудного, підслідного, підозрюваного чи просто клієнта);

5) забезпечується різноманітними організаційними і нормативно-правовими засобами;

6) відображає особливості процесу правозастосування;

7) впливає на дієвість правового регулювання, на створення умов для реалізації суб'єктами прав і обов'язків, їх правового статусу.

Завдання правозастосовної техніки: формування єдиної системи організації підготовки правозастосовних актів; розроблення правил створення конкретних видів правозастосовних актів; повне якісне та оптимальне перетворення акта-волевиявлення на акт-документ; передбачення можливих колізій та прогалин; прогнозування наслідків правозастосування.

Види правозастосовної техніки: слідча, прокурорська, нотаріальна, адвокатська та ін.

Вимоги до правозастосувача при складанні акта: знання принципів і атрибутів діловодства, особливостей композиційного розміщення структурних частин правозастосовного акта; дотримання логічної послідовності у викладенні всіх його елементів; чіткість у формулюваннях акта з метою уникнення різночитання і попередження помилок, пов'язаних з ним при його виконанні; уміння ефективно використовувати стандарти документації, аудіо та відеозапису; володіння юридичною мовою правозастосовних актів. Адже офіційні документи, укладені правозастосувачем, породжують певні правові наслідки, утворюють юридичний стан та спрямовані на регулювання конкретних суспільних відносин.

Вимоги до реквізитів правозастосовного акта: назва органу, що застосовує право; прізвище відповідальної особи (якщо орган колегіальний, то вказується його склад); прізвища осіб, що беруть участь у розгляді справи (якщо ця участь є обов'язковою).

Вимоги до змісту правозастосовного акта: опис діяння, що стало предметом розгляду: наведення доказів вчинення діяння конкретною людиною. Так, слідчий у процесі розслідування справи стикається з різними сферами життя (торгівлею, промисловістю, наукою тощо), знайомиться з професійною (неюридичною) термінологією, і при включенні таких термінів до тексту обвинувального вироку, щоб точніше передати суть справи, змушений іноді вдаватися до пояснення (але не надмірного) окремих понять, явищ, процесів. У тексті документів слід навести й норми законодавства. Прокурор, наприклад, повинен вільно володіти актами прокурорського реагування залежно від їх характеру, ступеня небезпеки, а також реагування на виявлені обставини, що виключають обвинувачення (протест, ухвала, розпорядження, постанова).

Будова (композиція) правозастосовних актів, що є зовнішньою організацією їх тексту, залежить від змісту, характеру, призначення актів. Вона може відрізнятися значною своєрідністю залежно від компетенції суб'єкта застосування і виду акта. Специфічність судової, слідчої, прокурорської діяльності відображається на їх техніці, зокрема композиції актів.

Зазвичай (але не без винятків) будова (композиція) тексту правозастосовних актів складається з таких частин:

1) вступна - назва акта; назва органу, який його видає; місце і час його винесення; учасники справи та особи, на яких поширюється акт; кілька слів щодо змісту (теми) питання;

2) мотивувальна - опис встановлених у справі юридично значущих фактів з посиланнями на джерела, що підтверджують докази; аналіз доказів; їх оцінка; юридична кваліфікація фактів; обґрунтування вибору правової норми, яка реалізується;

3) результативна - виклад актів владного рішення (основних і додаткових приписів) індивідуального характеру з указівкою взаємних прав і обов'язків суб'єктів, що можуть (повинні) реалізувати норму права. Згідно зі ст. ст. 333-335 КПК України вирок суду має складатися з трьох частин - вступної, мотивувальної, результативної.

Хоч юридична сила правозастосовних актів має похідний характер від юридичної сили нормативно-правових актів, однак похідна властивість не позбавляє їх владної можливості породжувати юридично значущі наслідки - спричиняти виникнення, зміну або припинення правовідносин.

5.

Чіткість і логічність викладу тексту нормативного акта досягається за рахунок бездоганного дотримання правил синтаксису:

1. Діловий документ має розповідний характер, переважають прості речення з прямим порядком слів:

а) група підмета ставиться перед групою присудка: Наймодавець може пред явити в суді...; Боржник не звільняється від відповідальності...;

б) узгоджене означення стоїть перед означуваним словом, а неузгоджене - одразу після нього: приватна власність, цивільне право, майнова відповідальність;

в) вставні слова (вказівка на висловлене раніше, систематизація викладу, пояснення окремих слів і словосполучень, посилання на джерело повідомлюваного) виносяться на початок речення: безсумнівно, по-перше, по-друге, наприклад, таким чином тощо.

2. Переважає присудок, що має форму теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності: Україна є республікою.

3. Поширені пасивні конструкції, у яких вибір присудка часто обмежений і тісно пов'язаний із лексичним значенням підмета: вимоги задовольняються, показники встановлюються, прибуток одержується, операція проводиться, витрати скорочуються, позовна давність встановлюється, стаття передбачає, право власності набувається і припиняється.

4. Характерним проявом стилю нормативного акта є нанизування відмінкових форм, розміщених підряд кількох слів в одному відмінку, найчастіше в родовому або в орудному: Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражем, третейським судом.

5. Довжина і складність будови простого речення зростає за рахунок віддієслівних іменників і тих слів та зворотів, яких ці іменники вимагають після себе: витребування (кого? чого? ким? чим?), володіння (чим? ким?), встановлення (чого? ким?). Цілком очевидно, що такі речення об'ємні і багатослівні.

6. Ознакою юридичного документа є інфінітивні конструкції: зобов 'язати, затвердити, порушити справу, надати, скасувати, попередити, забезпечити, відшкодувати.

1. Типовим для нормативних текстів є дієприкметникові та дієприслівникові звороти, що дає змогу чітко виявити логічне підпорядкування частин висловлюваної думки, а також - економніше висловити її. Дієприслівниковий зворот переймає функцію підрядного речення і, за загальним правилом, виноситься на початок конструкції: встановивши факт перебування..., керуючись статтею закону..., беручи до уваги..., розглянувши матеріали справи... Але не варто кожне речення розпочинати зворотом, це переобтяжує текст, робить його надто "сухим".

8. У тексті нормативного акта можуть бути складні синтаксичні конструкції, кількість слів у яких, за нашими підрахунками, сягає 250 одиниць. Щоб такий словесний масив не видавався надто загромадженим, його варто розбивати на пункти, підпункти тощо, кожен з яких розпочинати з абзацу, тобто вдаватися до структурно-композиційного підходу.

Труднощі з узгодженням підмета і присудка виникають тоді, коли підмет виражений числівником, займенником, словосполученням, передає невизначену кількість предметів.

1. Форма однини у присудку відбиває тенденцію до формально-граматичного узгодження його з групою підмета, де у складі є слова: решта, частина, група, ряд, юрба, більшість, меншість, багато, мало, безліч і под.

Форма однини присудка рекомендована, якщо:

а) присудок передує групі підмета: Визнано недійсними доручення, у яких не зазначено дату їх створення;

б) підметом є іменник з кількісним значенням без залежних слів: Юрба мітингувала на майдані;

в) до складу підмета включені іменники на позначення абстрактних понять: Решта учасників конференції буде виступати завтра.

г) при іменнику з кількісним значенням є узгоджене означення: Переважна більшість свідків уже дала свідчення.

2. Присудок у множині свідчить про смислове узгодження його з підметом, коли враховується реальна множинність предметів, виражена словами з кількісним значенням.

Форма множини присудка рекомендована, якщо:

а) підмет або присудок становлять однорідні члени речення: Не один, а безліч доказів свідчили про його причетність до справи;

б) підмет і присудок відділені другорядними членами речення: Багато злочинів, вчинених молодими людьми, скоєні у стані алкогольного спяніння.

3. Ті ж закономірності щодо форм присудка (однини чи множини) спостерігаються й під час використання у підметі кількісних числівників:

а) якщо підмет має у своєму складі числівник, який закінчується на одиницю (21,381 тощо), присудок ставиться у формі однини: У минулому році було порушено 31 кримінальну справу.

б) якщо у складі підмета вживаються числівники до десяти, то присудок частіше має форму множини: Були опитані три свідки.

в) якщо до складу підмета входять числівники на позначення великої кількості, а також сто, тисяча, мільйон, мільярд, переважає присудок у формі однини: Із каси заводу викрадено п 'ятсот тисяч гривень.

4. При підметі, вираженому займенниками хто, ніхто, ніщо, дехто, кожний і под., присудок ставиться в однині: Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Кожен, хто працює, має право на відпочинок.

5. При підметі, вираженому займенниками усі, всі, такі, ці і под., присудок набирає форми множини: Усі, хто не пройшов реєстрації] повинні з 'явитися...

Структура речення на комунікативному рівні. Законодавчий жанр формує стереотипні синтаксичні конструкції, уникаючи варіантів висловлення, які б породжували неоднозначність сприймання, розуміння тексту. У зв'язку з цим порядок слів у реченні підпорядковується головному принципу жанру - думка повинна бути висловлена чітко, з урахуванням усіх причинно-наслідкових зв'язків між повідомлюваними фактами, кожна стаття нормативного акта дозволяє тільки одне тлумачення. Тому в таких текстах функціонують лінійно-динамічні структури з об'єктивним, стилістично нейтральним порядком розташування елементів: відоме - нове. Однак така проста ситуація не є абсолютно типовою. Частіше смислові відношення між реченнями - пунктами статті нормативного акта виступають у значно складнішому вигляді, оскільки кожен такий пункт має свою завершену синтаксично-смислову силу, що відповідає комунікативному завданню.

Залежно від комунікативного спрямування та інформативної мети висловлення, речення поділяється на дві основні частини - тему (Т - дане, основа, відоме) і рему (Р - нове, ядро, повідомлюване).

Правильна логічна побудова сліїлістично нейтральної мови права вимагає, щоб тема, як вихідний пункт висловлення, що може бути вже відомий адресату, перебувала на початку речення, а рема, яка щось повідомляє про тему і містить, зазвичай, нову, невідому інформацію, - у кінці речення, після теми. Порушення такої послідовності в мові права веде до порушення логіки викладу, точності, а, можливо, й правильності думки.

Порядок слів залежить від того, яку мету ставить перед собою мовець, яку нову інформацію він хоче передати висловленням.

1. Копи метою мовця є назвати дію, виконавець якої відомий, -увиразнюється значення дії. Це значення є ремою (новою інформацією), яка і виноситься у кінець синтаксичної структури. Суб'єкт дії (як відомий виконавець) виноситься на початок речення. Таке розташування слів з метою позиційного виокремлення дії, процесу, стану найпоширеніше у реченнях правових текстів: Наймач/може пред'явити в суді вимогу про дострокове розірвання договору найму (Т-Р).

2. Коли відома дія чи ознака, а мета висловлення - повідомити, хто (що) є виконавцем дії (чи носієм ознаки), - увиразнюється значення суб'єкта дії: В судовому процесі може брати участь/судовий експерт (Т-Р).

3. Коли мовець повідомляє, яка подія відбувається за відомих умов (у конкретному місці, у відповідний час, з певних причин і т. ін.,-увиразнюється значення перебігу подій: Під час постатейного голосування/розглядаються пропозиції,.. (Т-Р).

4. Коли темою повідомлення є особа (предмет), введена в якусь ситуацію, а метою висловлення - повідомлення про те, що відбувається з цією особою (предметом) за відомих умов, - увиразнюється значення ситуації. У такому разі передбачається складна тема, власне, можна говорити про дві теми: вказівка на умову, час, місце і т.ін. (див. пункт 3), та назва виконавця дії чи носія ознаки (див. пункт 1):... внаслідок несвоєчасного їх (вантажів) вивезення одержувачами з вини останніх плата за зберігання цих вантажів у портах/може бути збільшена до трикратного розміру (Т-Р).

5. Коли мовець хоче з'ясувати реальний факт вказівкою на його місце, причину, час виконання, - увиразнюється обставинне значення. Ситуація реалізується таким чином: весь склад речення, за винятком відповідної обставини, є темою і передає уже відомий факт, а ця обставина - ремою, у ній і повідомляється основна інформація - уточнення конкретного факту. Порядок слів у таких реченнях характерний тим, що рема обов'язково знаходиться в кінці речення: Побачення може бути дозволено, як правило,/не більше одного разу на місяць (Т-Р).

Експресія або виразність - може бути притаманна юридичним актам, коли вони несуть у собі додаткове стилістично-вольове навантаження, зумовлене імперативністю правових норм. У таких текстах виникає зворотний порядок розташування елементів (інверсія:): а) коли змінюється об'єктивна послідовність компонентів (рема -тема); б) коли змінюється послідовність компонентів не актуалізованого словосполучення (не порушуючи порядку "тема - рема").

Непрямий порядок компонентів створюється синтаксичними конструкціями - відокремленими зворотами - як засобом виділення комунікативного центру: Розглянувши справу про адміністративне правопорушення/орган (посадова особа) виносить постанову по справі (Р-Т). Ознайомившись з висновком експерта,/слідчий має право допитати експерта з метою одержання роз 'яснення або доповнення висновку (Р-Т).

Зворотний порядок слів як нейтральний контекстуально чи ситуативно зумовлений, визначений стилістичними особливостями та підпорядкований традиціям викладу, зрештою, формальним нормам побудови висловлення. У таких реченнях порядок слів з препозитивним присудком сприймається як традиційний, нейтральний, бо й поділ на комунікативні частини - узвичаєний: Т-Р, увиразнюється значення реальності перебігу подій: При накладенні стягнення/враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан... Законодавством України/можуть бути передбачені й інші випадки припинення права користування надрами.

Інверсія з вольовим відтінком експресії спостерігається, коли необхідно підкреслити особливу значущість дії, її семантики, що й спонукало організатора мовного процесу - законодавця - винести дієслово на незвичне для синтаксичної будови місце - під логічний наголос. У реченнях із зворотним порядком слів рема, виявившись у незвичній для неї препозиції, виділяється підсиленим (емфатичним) наголосом, а тема вимовляється зниженим тоном і майже без наголосу. Такий інверсований порядок слів разом із незвичним інтонаційним оформленням надає висловленню експресивного забарвлення. Пор.: Проектування і будівництво населених пунктів, промислових комплексів та інших об 'єктів без попереднього геологічного вивчення ділянок надр/-забороняється - (Т-Р). Забороняється/проектування і будівництво населених пунктів, промислових комплексів та інших об'єктів без попереднього геологічного вивчення ділянок надр... (Р-Т).

І все ж стилістичні особливості юридичного тексту зумовлюють традиційні варіанти порядку слів (Т-Р): Кримінальна справа/розглядається в тому суді, в районі діяльності якого вчинено злочин (Т-Р). У цьому прикладі порядок слів вважається закономірним, звичним. Його зміна - вираження вольової експресії.

Аналіз текстів нормативних актів свідчить, що найбільш типовим виявом вольової експресії є прямий порядок слів, який увиразнює процес, дію, перебіг подій. Непрямий порядок слів зумовлений самим контекстом, стилем викладу і відповідає тому комунікативному завданню, яке ставить законодавець. Інверсія вимагає обережного застосування, оскільки ЇЇ невдале використання може призвести до "перекручення" змісту статті закону.

Графічні скорочення

Від абревіатур слід відрізняти умовні графічні скорочення, які вимовляються повністю й скорочуються лише на письмі.

1. Графічні скорочення (крім стандартних скорочених значень метричних мір: м -метр, мм -міліметр, см - сантиметр) пишуться з крапками на місці скорочення, при цьому зберігається написання великих та малих літер і дефісів, як і в повних назвах: півн. -сх. (північно-східний), під. - зах. (південно-західний). Півн. Крим, канал (Швнічнокримський канал). До найпоширеніших загальноприйнятих скорочень належать такі: ВРУ- Верховна Рада України, гр.-громадянин, грн. -гривня, див. - дивись, ЗУ- закон України, і т. ін. -і таке інше, і под. - і подібне, напр. -наприклад, обл. - область, с. -сторінка, сторінки, ст. -стаття.

2. Слова не скорочуються на голосний, якщо він не початковий у слові: навчання - навч., навчай.

3. Слова не скорочуються на м'який знак: селянський - сел., селян., селянськ.

4. В разі збігу двох (і більше) однакових приголосних скорочення треба робити після першого приголосного: стінний - стін., денний - ден.

5. В разі збігу двох (і більше) різних приголосних скорочення можна робити як після першого, так і після останнього приголосного, залежно від структури слова: власноручний - власноруч., власноручн.

Правила переносу Орфографічні правила переносу

Г Частини слів з одного рядка на другий слід переносити за складами: за-кон, ста-ття, стат-тя, бли-зький, близь-кий, су-спіль-ство, су-спільс-тво, су-спільст-во.

Не можна розривати сполучення літер дж, дз, які позначають один звук: хо~джу.Якщо дж і дз не становлять одного звука, а належать до різних морфем (префікса і кореня), то їх слід розривати: над-зви-чай-ний.

3. Не можна залишати в кінці рядка початкову частину другої основи, якщо вона не становить складу: ба-га-то-сту-пін-час-тий.

4. Не можна розривати ініціальні абревіатури, а також комбіновані абревіатури, які складаються з ініціальних скорочень цифр: АЕС, ЛАЗ-105, MATATE, ХУУП.

Технічні правила переносу

1. Не можна переносити прізвища, залишаючи в кінці попереднього рядка ініціали або інші умовні скорочення, що їх стосуються: Т. Г. Шев-чен-кОу (не Т.Г.- Шев-чен-ко гр. Іван-чук (не гр. - Іван-чук), проф. Гон-ча-рен-ко (не проф. - Гон-ча-рен-ко).

2. Якщо імена, почесні звання тощо подаються повністю, то їх можна переносити окремо від прізвищ: Тарас Григорович-Шевченко, професор - Онищук.

3. Не можна відривати скорочені назви мір від цифр, до яких вони належать: у 2008 р. (не у 2008 - р.), 20 грн. (не 20 - грн.).

4. Якщо назви мір подаються повністю, то їх можна переносити: у 2008 - році, 20 - гривень.

5. Граматичні закінчення, з'єднані з цифрами через дефіс, не можна відривати й переносити: 2-й (не 2-1/й), 4-го (не 4-І/го).

6. Не можна розривати умовні (графічні) скорочення: вид-во (не вид-//во), і т. ін. (не і т.//ін.).

1. Не можна переносити на наступний рядок розділові знаки (крім тире), дужку або лапки, що закривають попередній рядок, а також залишати в попередньому рядку відкриту дужку або відкриті лапки.

6. +ЗУ "Про засади державної мовної політики"

Функціонування української літературної мови залежить від стану мовної політики в державі, освіті, культурних традицій народу.

Мовна політика - це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин в державі, зміну чи збереження мовної ситуації в державі.

Мовна політика є частиною національної політики, органічною складовою певного політичного курсу держави. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права розробила концепцію державної мовної політики.

Концепція державної мовної політики - це система засадничих нормативних постанов, які ґрунтуються на компетентному оцінюванні мовної ситуації в Україні, і якими мають керуватися органи державної влади та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності, регулюючи суспільні відносини в мовній царині.

Мовна ситуація - "ситуація взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі з огляду на їхню функціональну специфіку й ареал поширення" ⁹.

Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови - головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі.

Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України (ст. 10), Закон України "Про мови в Українській PCP", "Рішення Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

У рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України подано визначення державної мови: "Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя".

Цим рішенням також підтверджено обґрунтованість підстав для надання статусу державної саме українській, а не якійсь іншій мові: "Конституцією України статус державної надано українській мові. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено в Преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі". Намагання надати статус державної якійсь іншій мові - це політика руйнації держави України, розпалювання міжетнічної ворожнечі, порушення конституційного ладу.

Отже, Конституційний Суд України робить вмотивований, обгрунтований висновок: "Таким чином, положення Конституції зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб під час виконання ними службових обов'язків у роботі й діловодстві тощо, органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України".

Це рішення "є обов'язковим до виконання на всій території України, остаточним і не може бути оскарженим". Отже, державність української мови є невід'ємним атрибутом конституційного ладу держави, атрибутом нації.

Та лише задекларованості державного статусу української мови для повноцінного і незворотного утвердження її в усіх сферах суспільного життя недостатньо - необхідні механізми реалізації вище зазначених правових документів щодо функціонування української мови. Нині відбувається процес звуження сфери її застосування.

Державна мовна політика має унеможливлювати перетворення України із суверенної національної держави у денаціоналізований географічний простір. Здійснення державної мовної політики забезпечує система органів, яку репрезентують Національна рада з мовної політики при Президенті України, департамент з мовної політики Міністерства юстиції України, Національна комісія з питань правопису та мовних норм Національної академії наук України, Національна рада з питань радіо та телебачення.

Державна мовна політика на сьогодні має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямках:

1) внесення на розгляд Верховної Ради України проекту закону України про розвиток і застосування мов в Україні;

2) приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність з Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України;

3) утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України;

4) створення незалежної нормативної бази підтримки і пільг для україномовних ЗМІ;

5) вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови;

6) поліпшення якості українського на теле- і радіоканалах України;

7) сприяння розвитку мов національних меншин;

8) запобігання дискримінації за мовною ознакою;

9) сприяння підвищенню загальної культури громадян України;

10) створення системи контролю за дотриманням мовного законодавства¹⁰;

11) врегулювання питань, пов'язаних з удосконаленням юридичної відповідальності за порушення законів, які регулюють питання використання державної мови.

Звичайно, вирішенням цих питань не вичерпується державна мовна політика. Держава має робити реальні кроки, щоби мовний резонанс став реальністю.