Типологія жіночих характерів в українській літературі

ПЛАН

 

ВСТУП…………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ЖІНОЧИЙ ОБРАЗ В СИСТЕМІ ДУХОВНИХ ЦІННОСТЕЙ ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

1.1. Типологія жіночих характерів в українській літературі………………..5
1.2. Особливості індивідуального стилю Г. Квітки-Основ’яненка
в художній літературі……………………………………………..8
2. ІДЕАЛ ОБРАЗУ ЖІНКИ У ТВОРЧОСТІ ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКО

2.1. Концепти-образи жінки…………………………………………………12

2.2. Жіночі образи у прозі Г. Квітки-Основ’яненка………………………..19

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….23

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………25

 

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. В історію літератури Григорій Федорович Квітка (літературний псевдонім Грицько Основ'яненко) увійшов як фундатор нової української прози й визначний драматург, популярний російськомовний письменник, один із представників натуральної школи періоду її формування.

Літературні заслуги Григорія Федоровича Квітки-Основ'яненка визначаються насамперед тим, що він був основоположником художньої прози в новій українській літературі і відомим драматургом, а також популярним свого часу російським письменником, який кращими сво­їми творами прилучався до «гоголівського напряму». Примітну роль його в європейському літературному процесі І. Франко вбачав у тому, що він «творець людової повісті, один з перших того роду творців у європейських письменствах»

Основ'яненко один з перших в Україні почав писати народною мовою не тільки про смішне, а й про серйозне. Тому поява Квітчиних прозових творів українською мовою була сво­єчасним продовженням і поглибленням літературного подвигу Котляревського, актом історичного значення, який довів зрі­лість і художню досконалість української мови. Інакше кажу­чи, Квітка-Основ'яненко прийшов в українську літературу в час її національного відродження.

Метою дослідження курсової роботиє проблемно-тематичні та структурно-поетичні особливості творчого доробку Григорія Квітки-Основ’яненка.

Реалізація цієї мети полягає у вирішенні таких завдань:

- окреслення проблемних і структурно-поетичних особливостей творчості Г. Квітки-Основ’яненка;

- встановлення місця творчості Г. Квітки-Основ’яненка в історії української літератури;

- визначити ідеал образу української жінки в творчості Г. Квітки-Основ’яненка.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження являється творчість Г. Квітки-Основ’яненка, його творчий доробок.

Предметом дослідження є ідеал образу жінки в творчості Григорія Квітки-Основ’яненка.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є загальнонаукові та спеціальні методи, зокрема, історичний, порівняльний, логічного аналізу тощо.

Теоретичну основу складають історико-генетичний та поетико-типологічний підходи, положення праць В. Агеєвої, М. Бахтіна, М. Кодака, Ю. Лотмана, С. Павличко, Ю. Тинянова, наукові ідеї досліджень з історії української літератури Л. Гаєвської, І. Денисюка, Ю. Кузнєцова, В. Фащенка та ін.

 

РОЗДІЛ 1. ЖІНОЧИЙ ОБРАЗ В СИСТЕМІ ДУХОВНИХ ЦІННОСТЕЙ ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

Типологія жіночих характерів в українській літературі

 

У різні часи вчені звертали увагу на неповторні особливості жіночих типів в українській літературі. Так, уже М.Костомаров в “Обзоре сочинений, писанных на малороссийском языке” звернув увагу на різні типи української жінки, репрезентовані в творах Г.Квітки-Основ’яненка. На його думку, “Маруся”, “Козир-дівка”, “Щира любов” і “Сердешна Оксана” – “це зображення жіночого малоросійського серця, представленого у різних обставинах життя й у різних характерах” [12, с.51].

Про жіночі типи у світовій та українській літературі неодноразово писала Леся Українка. Письменниця і громадська діячка Н.Кобринська у своїй публіцистиці теж неодноразово звертається до зображення різних жіночих типів – як життєвих, так і літературних (“Про “Нору” Ібсена”, “Жінка та свобода” та ін.). Своєрідний аналіз жіночих типів у творчості Г.Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка подає Сергій Єфремов у “Історії українського письменства”, наголошуючи, що їхні жіночі постаті “варті того, щоб зайняти своє місце в галереї світового письменства”.

Аналіз жіночих типів, їхні характеристики, окремі зауваження зустрічаються у монографіях та статтях про творчість окремих письменників, зокрема, праці О.Білецького, О.Гончара, М.Міщука, Є.Нахліка, О.Бабишкіна, А.Гуляка, В.Агєєвої та ін.

Низці досліджень з проблем літературного модернізму (С.Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі”, В.Агеєва, “Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму”, Т.Гундорова “ПроЯвлення слова.

У літературі будь-якого народу існує своя традиція зображення жінки. У фольклорних творах народний геній створює жіночі образи, які втілюють етичний та естетичний ідеали, різні рівні сприйняття – від побутових, щоденних уявлень до глибинних рівнів індивідуальної та колективної свідомості. У міфології, народних віруваннях та релігійних творах теж є певні “жіночі” образні кліше.

Писемна й усна традиції у зображенні жінки часто перепліталися, доповнювали одна одну. Твердження, що багато жіночих образів мають фольклорну основу є, по суті, аксіомою. Письменник, в залежності від того, в якому стильовому ключі написаний твір, акцентує увагу на різних аспектах: «у сентименталізмі – “життя серця”, чутливість, притаманні загалом ліричній тональності народнопоетичних творів, у романтизмі – драматичні моменти, різного роду перетворення, трагедії, мотиви відчуження, фатальне кохання; у реалізмі – зосереджується на важкому соціальному становищі жінки-трудівниці, загальнолюдських і суспільних проблемах, намагається подати об’єктивний аналіз» [1, с. 55 - 62].

Говорячи про специфіку творення в літературі жіночого образу, характеру взагалі та особливості творчого процесу зокрема, слід торкнутися і такого аспекту, як стать автора. Ця “проблема авторства” стає дедалі актуальнішою, оскільки нині все більше набирає популярності феміністична критика, яка має на меті реконструювання жіночої історико-літературної традиції та історіографіі. У цьому контексті слід звернути увагу на той факт, що все наше письменство від давнини і до Марка Вовчка є, по суті, чоловічим. “Жіночий досвід”, світосприйняття артикулюється лише у творах народнопоетичних (згадаймо легендарну авторку Марусю Чурай).

Таким чином, взаємодія усної за формою народнопоетичної творчості та писемної за формою давньої української літератури – це своєрідна взаємодія-опозиція жіночого та чоловічого творчих начал. Християнська писемність певною мірою структурувала і перетворила народнопоетичну стихію, часом асимілюючи її, часом пристосувавшись до язичницьких форм і вірувань. При цьому християнство – “найвитонченіший символічний конструкт, в якому жіночність, що просочується через нього, зосереджується на Материнстві” [11, с. 457]. На думку Ю.Крістевої, саме через культ матері відбувалася гуманізація всього християнства. «Образ матері є одним з найголовніших і у народнопоетичній творчості, він – архетипний за своєю суттю» [11, с. 462].

Історію розвитку людського суспільства взагалі можна розглядати як наслідок певного протистояння чоловічого і жіночого начал. Опозиція чоловіче/жіноче існує і у міфологічному світогляді давніх українців, якому взагалі притаманне структурування світу за принципом бінарної опозиції (жіноче/чоловіче, парність/непарність, світло/темрява, правда/кривда, небо/земля, море/суша). Жіноче начало сприймається як більш наближене до язичницьких ритуалів, магії, до землі і як те, що може спричинити безпосередній вплив на навколишні явища. Ось чому на вищих щаблях ієрархії число жіночих персонажів різко зменшується.

У великих державних турботах автори староукраїнського письменства нечасто звертали свій погляд на дочок, жінок та матерів героїв історії Київської Русі, але у коротких і нечисленні рядках пишуть про жінок зі співчуттям та повагою. “Злая жена”, типова для аскетичної церковної літератури – рідкий гість у творах світської літератури...”.

Християнський ідеал знаходить своє відображення у житіях святих жінок. Саме під впливом християнської віри розкривається їхня справжня сутність, духовна досконалість. Часто жінки відмовляються від свого буденного способу життя, від своєї фізичної привабливості, власне жіночої суті, заперечуючи стать як таку [16, с.51].

Загалом слід відзначити, що в давньоукраїнських літературних творах жіночий характер як такий відсутній (або про нього можна говорити з великим перебільшенням). Оскільки релігійна література має моралізаторське спрямування, то жіночі постаті у ній – досить схематичні. Це або сварливі, нерозумні жінки, які незабаром попадуть прямісінько у пекло, або богобоязливі, милосердні подвижниці віри. У зображенні жінок є певна однобічність, відсутній глибокий аналіз. І це не випадково, а закономірно. Адже автор (точніше, автори, оскільки житія переписувалися протягом століть різними авторами) ставить перед собою завдання створити взірець для наслідування, повчання, а не аналіз особистості. Крім того, у релігійній літературі (як і у живописі та архітектурі) засадничим принципом є дотримання канону – певних правил зображення, яким творець має слідувати. Безперечно, ці твори були тим фундаментом, на якому створювалася майбутня українська література. Та ідеалізація, яка на перший погляд притаманна цим творам, потяг до створення ідеального характеру, ідеальної жінки, наділеної рисами жертовності та милосердя (у класичній українській літературі) сягає корінням саме в давньоукраїнську релігійну літературу. Важливим є й інтерес до внутрішнього світу, до емоційного досвіду, набутого через переживання, роздуми, спостереження. Зрештою, саме з тих пір у писемній та усній традиції з’являється поняття “жіноча душа”.

1.2. Особливості індивідуального стилю Г. Квітки-Основ’яненка
в художній літературі

 

З поглибленням ідейного змісту, розширенням тематики та проблематики української художньої прози урізноманітнюються її жанрово-структурні особливості, збагачується діапазон внутріжанрових різновидів, жанрова природа повісті й оповідання, що склалася у 30-ті—40-ві роки в художній практиці Квітки-Основ'яненка.

Домінуючим жанром було оповідання з його можливостями оперативного відгуку на життєві події. Воно набуває широкого внутріжанрового розгалуження. Продовжує розвиватися традиційне для часів Квітки-Основ'яненка олітературене народне оповідання, побудоване на принципі фабульної цікавості

Літературно-естетичні погляди Квітки-Основ'яненка в основних виявах були прогресивними. Головним Квітка-Основ'яненко вважав орієнтованість на дійсність (“писання з натури”, адекватне життєвим явищам і людським типам) використання народнопоетичних мотивів, художніх принципів, жанрово-стильових засобів.

Для художньої практики Квітки характерна ідеалізація в зображенні позитивних героїв (головним чином людей з народу) та тенденційність (аж до карикатурності) у змалюванні негативних персонажів (переважно з панівних верств) пильна увага до негативних явищ дійсності [14, c. 128].

Одним з перших в українській (і в російській) естетиці Квітка-Основ'яненко виступив із пропагандою “теми народу”, в чому виявилася важлива тенденція часу. Сміливо й рішуче за умов, коли кріпосники ставились до мужика як до робочої худоби, прозвучала його заява про те, що українські селяни мають цілковиту підставу та провідне становище серед позитивних героїв літератури. Квітка надає перевагу в літературі простій людині як найцікавішому об'єкту зображення. У ній він бачить «натуральність», природність життя й поведінки, почуттів, розуму, щиросердість, незіпсованість умовностями світського життя.

Громадянське обурення лиходійством і зловживанням чиновного панства, поміщицтва, віра в дієвість сатири приводять Квітку-Основ'яненка до жанру сатиричної комедії. Наприкінці 20-х – на початку 30-х років він написав російською мовою сім комедій, у яких сміливо й гостро викривав характерні явища беззаконня, службові зловживання, розбещеність, експлуататорсько-кріпосницькі звички служилого дворянства, поміщицтва. У них письменник показував вороже ставлення селян до дворянства, робив натяки на те, що аморальна поведінка дворянства зумовлена його становими правами й привілеями.

У побудові комедій драматург значною мірою орієнтується на літературні зразки, що виявляється як у використанні традицій класицистичної сатири, принципів художнього узагальнення образів, так і в застарілих тоді вже принципах різької поляризації позитивних і негативних героїв, однозначності образів-персонажів, у вживанні прізвищ-характеристик/

Водночас у ряді драматичних творів Квітка пропонує ліберально-просвітницькі способи усунення суспільних вад, удосконалення суспільства (зайняття адміністративних посад розумними, освіченими, добропорядними й діяльними людьми; автор виводить ідеалізовані постаті таких діячів). Тут письменник продовжував традиції російської сатири другої половини ХVІІІ ст.

Талант Квітки-Основ'яненка як українського письменника найповніше виявився в художній прозі. До 30-х років ХІХ ст. в новій українській літературі розвивалися лише поетичні й драматичні жанри. Потреби часу вимагали аналітично-пізнавального зображення дійсності в її широкому охопленні. Для здійснення цих художніх завдань найбільш придатними були прозові жанри.

Після першої повісті «Маруся» (1832) Квітка створює ще ряд повістей і оповідань, що вийшли двома збірками. Поява повістей та оповідань Квітки-Основ'яненка знаменувала новий важливий етап не лише у творчості письменника, а й загалом у розвитку української літератури, у формуванні її реалізму й народності. Усі ці повісті й оповідання були рішучим кроком літератури до “теми народу”, до світу життя простого трудівника. У них центральними позитивними героями виступають люди хліборобської праці, яким досі відводилося мало місця в світовій літературі й які зображувалися переважно в комічному плані або у вигляді сентиментальних “пейзанів” [3, c. 369].

Художня проза Квітки-Основ'яненка поділяється на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання та повість; сентиментально-реалістичні повісті. У цьому поділі відбилися особливості двох основних стильових течій в українському просвітницькому реалізмі. Головний стильовий принцип бурлескно-реалістичних творів Квітки - комічно-бурлескне, нерідко гротескне змалювання персонажів переважно фольклорного походження, насиченість художньої структури уснопоетичними мотивами й прийомами. Поетика підпорядкована створенню критичного пафосу, висміюванню й викриттю негативних соціальних і моральних явищ. Стильовою домінантою сентиментально-реалістичних повістей Квітки є співчутливе, більш чи менш ідеалізоване зображення селянського героя з заглибленням у його внутрішній світ, із широким використанням народнопісенних мотивів і засобів ліризації.

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка – повісті “Маруся”, “Козир-дівка”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов”. Центральним персонажем у кожній із них виступає сільська дівчина.

Основна колізія сентиментально-реалістичних повістей письменника – долання позитивними героями з трудових верств, переважно з селянства, суспільних і соціально-побутових перешкод, що виникають на шляху влаштування їхньої долі чи долі інших людей.

У стильових пошуках Квітка-Основ'яненко як автор сентиментально-реалістичних повістей звертався до народнопісенної лірики, що сприяло їх лірично-емоціональному забарвленню і на багато десятиліть визначило характерний ліризований стиль української прози [10, c.457].

Водночас з орієнтацією письменника на уснопоетичний спосіб зображення персонажів пов'язано певну стереотипність, повторюваність рис героїв, недостатність індивідуальної своєрідності персонажів, особливо в раніших його творах, наприклад у “Марусі”.