Поняття закону в логіці.
Мислення людини не хаотичне, воно підлягає логічним законам.
Закон логіки – це внутрішній, необхідний зв’язок між думками людини.
Філософи Давнього світу встановили: що зв’язки між думками
в структурі міркування не залежать від волі людини.
Три з основних законів сформулював Арістотель – закон тотожності, суперечності й виключеного третього. Закон достатньої підстави сформулював Г.-В. Лейбніц, хоча такіж думки висловлював Е. Паскаль.
Ці закони є основними тому, що вони такі корисні риси як логічно правельне мислення, як визначеність, послідовність, несуперечливість і обгрунтованість думок.
Логічні закони нерозривно пов’язані з законами об’єктивного світу. Вони є об’єктивними, не створені людським розумом, не продиктовані мисленню самим мисленням.
Закони логіки мають свою основу, своє джерело.
Закони логіки існують і діють незалежно від волі людини.
Вони мають загальнолюдський характер, і їх повинні дотримуватись
усі люди, незалежно від їхньої раси, нації та соціальної
групи. Вони є єдиними для всіх людей.
Діють закони логіки у всіх сферах людського мислення.
Логічні закони є знаряддям пізнання дійсності, необхідною
умовою точного і адекватного пізнання дійсності.
Порушення вимог законів логіки призводить до неправельного
і нелогічного мислення.
Основні закони логіки.
Закони логіки – це ті закони, яким повинно підпорядковуватись мислення для того, щоб вірно відображувати дійсність.
Між законами мислення та законами логіки є деякі відмінності. Закони мислення – це внутрішній необхідний, істотний процес зв’язку понять та думок в процесі міркування. Логіка вивчає ці зв’язки і виявляє їх закони: закон оберненого співвідношення обсягу та змісту понять. Мислення до того ж підпорядковується всезагальним законам діалектики (закон єдності та боротьбі протилежностей, закон переходу кількісних перемін в переміни якісні та закон заперечення заперечення). В логіці враховуються закони мислення. Проте вченими (Аристотель, Френсіс Бекон, Рене Декарт, Готфрид Вільгельм Лейбніц та інші) відкриті і сформульовані ті закони, що забезпечують такий (непротирічливий, послідовний, чіткий) процес мислення, яких забезпечує нас від помилок, хибних висновків і дає можливість пізнати і висловити в думці істину. Ці закони називаються основними законами логіки. Їх є чотири:
1.Закон тотожності. Кожна вірно логічно сформульована думка чи поняття про предмет повинні бути чітко визначеними і зберігатися однозначно протягом всього процесу мислення і висновку. У вигляді формули закон записується так: А є А, або А=А.
2.Закон протиріччя. Не можуть бути істинними два несумісних висловлювання про один і той же предмет, що береться в один і той же час та в одному і тому ж відношенні; одне з цих висловлювань обв’язково буде хибним. Оскільки цей закон застерігає проти суперечливості мислення, то його інколи називають законом несуперечливості.
3.Закон виключення третього. Дві суперечливі одна одній думки (Біле – небіле) не можуть бути одночасно істинними і хибними. Якщо одна з цих думок істина, то друга – хибна. Третього не дано.
4.Закон достатньої підстави (достатнього обґрунтування). Всяка думка, щоб стати достовірною, повинна бути обґрунтована іншими думками, істинність яких доведена або очевидна.
Умовивід: поняття, структура, види
Серед мислиннєвих операцій важливе місце займає умовивід. На відміну від поняття та судження умовивід є логічною операцією, завдяки якій із однієї або декількох думок виводять нову думку. Можна навести й таке визначення умовиводу:
Ум о в и в о д о м називається така форма мислення, за допомогою якої із одного або декількох відомих суджень отримують нове судження.
Умовивід складається із:
- засновків та
- висновку.
З а с н о в к а м и називаються раніше відомі судження, на підставі яких робиться висновок.
В и с н о в к о м називається нове судження, отримане в результаті співставленая засновків.
Наприклад,
1. Будь-який обвинувачуваний має право на захист.
2. Мій приятель є обвинувачуваним.
3. Отже, мій приятель має право на захист.
1 і 2 судження будуть засновками, а 3 судження - висновком.
Процес отримання нової думки (надалі - виведення), базується на певних правилах та законах логіки. Тому виведення в умовиводі носить закономірний характер. Це зумовлює таку особливість умовиводу, на відміну від поняття і судження, що він характеризується не адекватністю, істинністю або хибністю, а правильністю чи неправильністю.
Всю множину умовиводів за характером зв'язку між засновками та висновком поділяють на:
- дедуктивні та
- індуктивні.
Назва "дедуктивний умовивід" походить від латинського слова deductio (виведення).
У дедуктивних умовиводах між засновками та висновком існує відношення логічного слідування.
А назва "індуктивні умовиводи" походить від латинського слова inductio (наведення).
В індуктивних умовиводах між засновками та висновком існує відношення наведення.
У традиційній логіці умовиводи за напрямком виведення наслідку поділяються на дедуктивні, індуктивні.
У дедуктивному умовиводі ми переходимо від загального до часткового, або одиничного; в індуктивному - від одиничного до загального.
За ступенем обґрунтованості висновку умовиводи поділяють на:
- демонстративні та
- правдоподібні (імовірні).
У демонстративних умовиводах висновок необхідно істинний, а в правдоподібних - імовірно істинний.
За кількістю засновків умовиводи поділяються на
- безпосередні та
- опосередковані.
Б е з п о с е р е д н і м умовиводом називається такий умовивід, в якому висновок отримують із одного засновку.
О п о с е р е д к о в а н и м умовиводом називається такий умовивід, в якому висновок отримують із двох і більше засновків.
В залежності від того, чи випливає висновок із засновків з урахуванням логічної структури засновків, чи ні, умовиводи поділяються на силогізми та умовиводи логіки суджень.
