Право сучасних мусульманських держав

Необхідно розрізняти два близьких, але не ідентичних поняття — “мусульманське право” і “право мусульманських держав”. Звертаючи увагу на цю обставину, вчені цілком резонно зауважують, що суспільство в мусульманських державах завжди живе під владою звичаїв та законів, які, безумовно, спираються в основному на принципи мусульманського права, відводячи їм досить серйозну роль. Однак у різні епохи в деяких країнах звичаї й закони могли, проте, відходити від ортодоксальних положень з певних питань, і входити в суперечність із принципами й нормами релігійного мусульманського права. Навіть коли мусульманське право мало найвищий авторитет, далеко не завжди його елементи набували однакового практичного значення.
Як зазначає М. М. Марченко, з розвитком суспільства дуалізм правових систем мусульманських країн не тільки не зникав, а, навпаки, все більше посилювався. Це пояснюється багатьма причинами, і передусім — ускладненням соціально-економічних, політичних та інших відносин усередині самого суспільства, що на певному етапі вже не можуть регулюватися тільки за допомогою релігійних норм і догм. Це зумовлено також розширенням і поглибленням зв'язків між різними країнами, у тому числі ісламськими й неісламськими, що об'єктивно вимагають розвитку не так релігійної, як світської нормотворчості. Нарешті, аж ніяк не другорядними причинами посилення правового дуалізму в мусульманських країнах є факти об'єктивного “вростання” мусульманського права в правові сім'ї й системи інших країн, фактори вестернізації, вплив західного права на правові системи мусульманських країн. Є й інші причини посилення дуалізму і пристосування існуючих у мусульманських країнах правових систем, до постійно змінюваного економічного і соціально-політичного середовища у світі. їх багато, і вони дуже різноманітні. Але всі вони разом і кожна зокрема зумовили в ряді мусульманських країн радикальну модернізацію правових систем, проведення в багатьох із них прозахідних правових реформ, кодификацію законодавства, реорганізацію судових систем та ін.
Р. Давид зазначає, що правові системи мусульманських країн у їх сучасному вигляді дуже різні, оскільки суспільний розвиток цих країн також дуже різний, як неоднакові і традиції. Єгипет, Малі, Пакистан, Індонезія різняться між собою за багатьма параметрами. Загальну картину правових систем мусульманських країн у зв'язку з цим дати дуже важко. Установивши загальні риси, він запропонував виокремити три групи країн. Але нині необхідно внести зміни в запропоновану ним класифікацію, бо перша група, що становила країни з мусульманським населенням, які стали соціалістичними республіками, зникла з політичної карти світу. Отже, сьогодні можна говорити про дві групи мусульманських держав, використовуючи два критерії поділу: ступінь використання мусульманського права для регулювання суспільних відносин у цих країнах і обумовленість норм національного права нормами шаріату.
До першоїгрупи належать: Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Іран, Кувейт, Бахрейн, Катар, Афганістан, Пакистан та ін. У цих країнах іслам є державною релігією, а мусульманське право становить підґрунтя правової системи держави. Усі джерела національного права повинні відповідати приписам шаріату.
Так, правова система Ірану повністю побудована на положеннях шаріату. Норми і принципи мусульманського права впливають на конституційне законодавство й обрану Іраном форму правління. Вони відіграють провідну роль і в інших галузях чинного права, забезпечуючи підпорядкування ісламським нормам усіх сторін суспільного (політичного, економічного, культурного) й особистого життя громадян, дотримання не тільки юридичних, а й моральних норм, що стосуються навіть одягу і форми проведення дозвілля мусульман. У ст. 2 Конституції Ісламської Республіки Іран, прийнятої в 1979 році й оновленої в 1989 році, говориться: Ісламська Республіка — це система правління, заснована на вірі: 1) в єдиного Бога, у те, що він установлює закони шаріату і що людина повинна підкорюватися його волі; 2) в божественні відкриття та їхню основну роль у тлумаченні законів; 3) в Страшний суд і його конструктивну роль у людському вдосконалюванні на шляху до Бога. Стаття 4 Конституції прямо закріпила положення про обов'язкову відповідність шаріату всіх прийнятих законів. Ця стаття є пріоритетною стосовно інших статей Конституції, а також законів і постанов, причому висновок із приводу відповідності законів ісламським нормам виноситься факіхами (ісламськими правознавцями) Ради по охороні Конституції й ісламських норм. В Ірані видаються закони, орієнтовані на закріплення у своїх статтях загальних принципів джафаритської школи мусульманського права. Водночас в Ірані діє низка кодексів — торговельний, цивільний, цивільний процесуальний, кримінальний, прийнятих на початку XX століття за романо-германськими зразками. Після прийняття нової Конституції вони не були скасовані, а лише змінені відповідно до ісламських правових установок.
Другу групу становлять держави, у яких мусульманське право регулює тільки окремі сторони громадського життя, що стосуються особистого статусу й релігійних установ, іноді земельного режиму, тоді як світське право регулює всі інші сфери суспільних відносин на принципах, які не відповідають положенням шаріату. Ця група, у свою чергу, поділяється на підгрупи залежно від того, на яких засадах розвивалося національне право — за зразком загального права (Нігерія, Судан, Танзанія, Індія, Бангладеш, Малайзія,), французького (Алжир, Марокко, Сенегал, Сирія, Туніс, Йорданія) чи голландського (Індонезія).
Так, Нігерія була тривалий час колонією Великобританії і здобула політичну незалежність тільки в 1960 році. Правовій системі цієї країни притаманний змішаний характер. Найважливішим елементом нігерійської правової системи в цілому є введене в колоніальний період англійське загальне право. У Нігерії діють як федеральні, так і регіональні закони, що вказують на англійське право як джерело національної системи. Закони про федерацію та колишню столицю країни Лагос вказують, що застосуванню підлягають загальне право Англії і доктрини права справедливості загального застосування, що діяли в Англії на 1 січня 1900 року. Після досягнення незалежності багато законів, заснованих на англійському праві (особливо кримінальні), були істотно змінені і доповнені з метою відбиття в них національних цінностей і традицій нігерійського народу.
Другим елементом правової системи Нігерії (точніше, її самостійною підсистемою) є мусульманське право, що застосовується до мусульманської громади, насамперед у питаннях особистого статусу. Крім того, у північних штатах країни з переважно мусульманським населенням діє окремий Кримінальний кодекс Північної Нігерії 1959 року, що відтворює багато положень мусульманського кримінального права. Як і в багатьох інших країнах з мусульманським населенням, у Нігерії спостерігається процес реісламізації правової системи. Протягом 1999—2000 років сім штатів (із 36) офіційно оголосили про введення на їх території законів шаріату, а ще чотири штати готуються це зробити. Як самостійна система зберігається також звичаєве право, норми якого можуть регулювати більшість видів суспільних відносин певної частини громадян, включаючи кримінально-правові. Кожен тип права застосовується відповідним йому видом судів (цивільні, мусульманські, суди звичаєвого права).
Алжир, який належить до другої підгрупи країн, з 1830 року по 1962 рік був колонією Франції. Його правовій системі властивий змішаний характер: більшість галузей законодавства засновані на французькій правовій традиції, а питання особистого статусу (шлюб, сім'я, спадкування) і деякі інші регулюються мусульманським правом. До 1830 року в Алжирі застосовувалося тільки мусульманське право. Французьке законодавство було ніби накладене на існуючу правову систему. В одних питаннях воно замінило мусульманське право, а в інших діяло паралельно як персональне право європейців. Уже в 1834 році в Алжирі були прийняті Цивільний і Торговельний кодекси за французьким зразком. Після здобуття Алжиром незалежності французьке право (за деякими вилученнями) залишилося чинним. Спеціальним законом від 31 грудня 1962 року було передбачено можливість використання в республіці законодавства колоніального періоду, за винятком актів, що суперечили суверенітету алжирського народу і мали колоніальний і дискримінаційний нахил.
Індонезія, яка належить до третьої підгрупи, з початку XX століття опинилася під владою голландців. Голландські колонізатори принесли на архіпелаг своє право. У 1945 році в Індонезії була проголошена незалежність. Правова система держави теж має змішаний характер. Більшість головних галузей права в колоніальний період були кодифіковані за зразком відповідних голландських актів і належать до романо-германскої правової сім'ї. Основні законодавчі акти того періоду (включаючи ЦК і КК) залишилися чинними й після здобуття країною незалежності. Водночас шлюбно-сімейні відносини й інші питання особистого статусу здебільшого регулюються ісламізо-ваним звичаєвим правом. У відносинах між мусульманами також застосовується безпосередньо мусульманське право.

Індуське право у правовій системі сучасної Індії

Після проголошення незалежності Індії (1950 р.) виникла необхідність у реформуванні законодавства. Були переглянуті деякі норми, інститути індуського права з метою їх модернізації з урахуванням європейського і насамперед англійського права. Реформи торкнулися сфер регулювання, які перебували у виключному віданні індуського права і здавалися недоторканними, перш за все догматів про касти. Відповідно до індуїзму та індуського права перехід із однієї касти до іншої є неможливим. Кожна каста ізольована від іншої касти своєю так званою «чистотою», яку не можна заплямувати позакастовими контактами, особливо з членами нижчих каст. Заборонялися шлюби між членами різних каст.
Наприкінці 40—50-х років XX ст. прийнято низку законів, які багато в чому були соціально-революційними. Вони стали поштовхом для змін у свідомості суспільства. У 1949 р. було видано закон про легітимність індуських шлюбів, незалежно від сповідуваних релігій і належності до різних каст. Конституцією Індії 1950 р. визнано рівноправність каст і юридичну повноправність «недоторканних» (безправних і найпригнобленіших), за-

619
кріплено рівність осіб, що одружуються. На основі положень цієї Конституції скасовано усі правила, що встановлювали відповідальність за порушення понять про кастову належність. У 1955 р. законом про шлюб було заборонене багатоженство, було передбачено розлучення. Шлюб став розглядатися як договір. Для майбутніх чоловіків було передбачено згоду на шлюб, встановлено мінімальний шлюбний вік як для чоловіків, так і для жінок, скасовано правило індуського права, за яким шлюб між представниками різних каст вважався недійсним, якщо жінка належить до вищої касти або вдова з вищої касти удруге виходить заміж. Діти від такого шлюбу визнавалися законнонарод-женими.
Істотні зміни у правову систему було внесено законами про неповнолітніх і опікунство, про спадкування, про усиновлення і виплату коштів на утримання членів сім'ї (аліментних зобов'язань). У результаті роботи з кодифікації індуського права: 1) звузилася сфера дії звичаїв; 2) розширилася сфера чинності закону і судового прецеденту; 3) індуське право перестало бути однаковим, а дхарма втратила своє традиційне значення зводу правил, покликаних спрямовувати поведінку людей.

Канонічне право (від гр. "канон" - правило, норма) - сукупність законів і норм, виданих компетентною церковною владою для регулювання діяльності віруючих та їх об'єднань.

Термін "канонічне право" більш прийнятий у католицькій церкві. Його норми є юридично обов'язкові для виконання як усіма членами церкви, так і тими, хто перебуває поза її межами. Він став регулярно вживатися, починаючи з IV ст. для позначення вироблених церковними соборами норм церковного життя - на відміну від слова "закон", що означає правила життя, встановлені державою.

У православній церкві віддається перевага терміну "церковне право" під яким розуміються правила, які поширюються виключно на внутрішнє життя церкви та регулюють її відносини з державою.

Ця різниця між канонами і законами з часів імператора Юстиніана (VI ст.) і до X ст. твердо встановилася у римській і грецькій юриспруденції. Тому канонами слід називати правила, встановлені в церкві, котрі були прийняті або затверджені церковними соборами. При такому розумінні терміна "канон" канонічним правом можна вважати систему викладу правил, встановлених, прийнятих або затверджених церквою, як власне законодавство, яке стосується її внутрішнього устрою та управління.

Але таке визначення канонічного права, як зазначають деякі дослідники, є вузьким і дещо обмеженим. Мається на увазі те, що церква і церковна організація не існують поза людським суспільством і без усякого зв'язку з державою. А тому наука канонічного права має своїм предметом і, звісно, викладає право церкви не лише на основі канонів, а й на основі державних законів, звичаєвого права і суспільної моралі.

Не можна не погодитися і з думкою про те, що діяльність церкви не може нормуватися лише церковними законами. Яку б законодавчу, виконавчу, адміністративну чи судову владу канонічне суспільство не приписувало, наприклад, Папі Римському, все ж він сам і церква підлягає впливу державного законодавства (принаймні, міжнародного) і громадського звичаю.

Деякі дослідники сучасного права і правових систем світу розрізняють у канонічному праві право Божественне і право людське.

Божественним називають те право, норми якого викладені у Святому Письмі, а людським - право, яке створюється церквою як спільнотою людей. Хоча, звичайно, і те, і інше право є творінням людського розуму і людської спільноти.

У церковній лексиці слово "канон" стало одним із багатозначних за своїм змістом. Воно означає і перелік Священних Книг, і список кліриків, і особливий літургічний жанр. Предметом нашої науки є канони у розумінні дисциплінарних постанов церкви - правил апостольських, соборних і встановлених святими отцями. Канони слід відрізняти від оросів - догматичних визначень церковних соборів, та від законів, виданих світською владою.

У західній юридичній літературі церковне і канонічне право розглядаються як дві різні дисципліни. Під канонічною розуміється наука, яка вивчає канони стародавньої церкви і папські декретами, які увійшли до "Корпусу канонічного права" - зводу, який остаточно склався у пізньому Середньовіччі; а також ті, які склали сучасний "Кодекс канонічного права". Правові норми "Корпусу" стосуються не тільки церковних, а й світських правових відносин, які у Середні віки входили до юрисдикції церкви. Таким чином, канонічне право, мовою західної юридичної науки, - це право, яке є церковним за походженням, однак не виключно церковним за своїм змістом.

А церковним правом називають науку, предмет якої - правові акти, які регламентують церковне життя незалежно від їхнього походження: чи це стародавні або нові канони, постанови місцевих (партикулярних) інстанцій; чи закони, видані світською владою.

Іншими словами, канонічне право - це все те право, яке пішло від церкви в епоху Вселенських соборів на Сході і до кінця Середньовіччя на Заході, незалежно від того, стосується воно церковних чи світських справ. А церковне право - це право, котре стосується церкви незалежно від законодавця. За образним висловом німецького вченого Ріхтера, співвідношення того й іншого права можна уявити собі як взаємне перетинання правильних кіл.

На думку російського каноніста Н. С. Суворова, така відмінність дисциплін цілком прийнятна і для православної церкви. При цьому він посилається на ту обставину, що "церковные отношения... как в автокефальних церквях Восточного Православия, так и на Западе, только отчасти определяются каноническим правом, главным же образом определяются нормами позднейшего происхождения, как церковного, так и государственного".

З такими доводами не можна не погодитися. Принагідно варто зауважити, що кількісно законодавчий матеріал пізнішого походження переважає канонічний звід. У цьому розумінні "канонічне право" є лише частиною всієї сукупності церковно-правових актів. Але канони утворюють основу, серцевину церковного права і для пізнішого церковного законодавства вони є беззаперечним авторитетом, критерієм і правовою аксіомою.

Якщо на Сході "церква і входила у сферу світського, мирського права, - зазначає російський вчений А. С. Павлов, - то вона ніколи не надавала принципового значення своїй законодавчій діяльності у цій сфері". Він цілком слушно ототожнює канонічне і православне церковне право: "Православний, і, зокрема, російський каноніст може однаково давати своєму предмету і ту, й іншу назву". За його словами, якщо ми назвемо наш предмет канонічним правом, то цією назвою ми вкажемо на панівний і визначальний елемент у церковному праві.

Предметом канонічного правового регулювання є ті відносини, які піддаються правовому впливові, а відтак, вони повинні бути: по-перше, стійкими і повторюваними у подіях і діях людей; по-друге, вони повинні допускати можливість канонічно-правового і правового контролю за ними з боку церкви і держави; і, по-третє, повинна існувати об'єктивна потреба у регулюванні цих відносин.

Чи є у нас підстави поширювати ознаки права (його суспільно-інституційний характер, опір на санкції, принцип справедливості, який є базовим для будь-якої норми права) на право церковне? Чи можна застосовувати правові категорії до життя церкви? Відповіді на ці питання знаходяться в одній площині з правовим характером канонічного права.

Противники точки зору, яка розглядає церковне право як особливий вид права, які відкидають юридичний характер церковно-правових норм, застосовують такі аргументи.

По-перше, з огляду на людське суспільство, церква - теж одна із людських спільнот, однак цей союз цілком іншого характеру, природа і мета якого не замикаються земним горизонтом. По-друге, до сфери права не входять внутрішні мотиви людських поступків, але ж Господь учив нас оцінювати себе не лише за нашими справами, а й за найгріховнішими спонуканнями, гріховними думками і почуттями, які варто ставити в один ряд з поступками: "...всякий, кто смотрит на женщину с вожделением, уже прелюбодействовал с нею в сердце своем". І, нарешті, невже в церкві, створеній тим, хто "трости надломленной не переломит, и льна курящегося не угасит", є місце санкціям, примусу чи іншим засобам впливу, які притаманні людському світському праву?

Ці питання деяких богословів і в давнину, і в наш час приводили нерідко до висновків, позбавлених юридичної і богословської логіки. Ними наповнені деякі наукові конструкції православних авто-рів-слов'янофілів (К. С. Аксакова, А. С. Хомякова), котрі найсерйознішу причину розколу християнства на західне і східне вбачали у раціоналізмі Західної церкви і засвоєному нею римському юридизмові. На перший поверховий погляд таке пояснення генезису католицизму може здатися переконливим: високорозвинута юридична культура Стародавнього Риму, а також скрупульозно розроблене канонічне право римо-католицької церкви з інтенсивним втручанням правових конструкцій у галузь католицького морального богослов'я вилаються солідними аргументами, які підтверджують концепцію слов'янофілів. Але то лише на перший погляд. Справжня причина розколу християнства у 1054 році була обумовлена чинниками, далекими від релігійних догматів, хоча їх та особистісні впливи не варто ігнорувати.

Якщо вести мову про історичні обставини появи примату єпископату Риму, який розвинувся у папський абсолютизм, то римський юридизм тут ні до чого. Римською імперією, побудованою на філігранно розробленому римському праві в епоху, коли претензії пап на вселенську юрисдикцію ускладнювали взаємовідносини між Сходом і Заходом, що, зрештою, і вилилося в розрив спілкування між ними, була імперія зі столицею не на Тибрі, а на Босфорі, у Константинополі. Стародавній Рим залишався острівцем римської цивілізації, оточеним стихією германського варварства. Епоха, коли намітилася і згодом розширилася тріщина між Східною і Західною церквою, була епохою провалу римського права якраз на Заході, де його потіснило право германських народів, яке у своїй першооснові мало більше спільного зі звичаєвим правом слов'ян, ніж з римським правом. Хоча слов'янофіли вбачали якраз у слов'янській ментальності певний елемент прихильності слов'янських народів до аутентичного християнства - православ'я. У самому факті церковного розриву 1054 року із західного боку чіткіше проявився як германський, так і латинський фактор (германські імена кардинала Гумберта і згодом Гільдебранда (Папи Григорія VII) - тому свідчення).

Скептичне ставлення до цінності права характеризує також погляди впливових російських богословів і каноністів початку XX ст. Показовим у цьому плані є вчення протопресвітера Миколи Афанасьєва. З одного боку, будучи не в змозі ігнорувати реальні умови людського буття, він визнає, що право є необхідною умовою емпіричного життя, що воно є найвище досягнення людства на шляху Його історії, що церква визнає право як найважливіший фактор суспільно-державного життя, у якому перебуває церква. В той самий час, даючи вкрай негативну оцінку наслідків того, що він називає "проникновением права в церковную жизнь", протопресвітер не втримується і від таких характеристик: "С Константина Великого церковь получила мир, которого она жаждала и который был ей необходим, но он повлек за собою помимо ее воли преклонение