Основним генератором прогресивного розвитку суспільства є творча діяльність людей, спрямована на збагачення запасу культурних цінностей (матеріальних і духовних). Суб’єкти соціокультурного процесу, засвоюючи і використовуючи культурні цінності, формують своє ставлення до них і зазвичай прагнуть до їх удосконалення, розвитку й поповнення, тобто виявляють свою творчість. Отже, механізм освоєння культурних цінностей і норм є водночас і механізмом відтворення і творення культури.
Цей механізм передбачає чітко визначене ставлення кожного суб’єкта соціокультурного процесу до культурних цінностей, правил і норм спілкування та взаємодії, тобто поведінку учасників соціокультурного процесу.
| Поведінкові підсистеми духовної культури суспільства | ||
| Соціальні цінності | Соціальні норми | |
| Загальновизнані і найбільш значущі ідеали і цілі людей у даному суспільстві | Регулятори поведінки та спільного життя людей у даному суспільстві | |
| Наприклад | Неформальні | Формальні |
| Патріотизм, законослухняність, власність (приватна, державна, акціонерна, кооперативна…), працелюбство, добробут, дружба… | Природно усталені зразки поведінки | Соціально (законом) визначені правила поведінки |
| Моральні норми | Правові норми |
Соціальні цінності випливають із загальновизнаних уявлень про те, що є добром, а що — злом, що є добре, а що — погано, чого слід досягати, а чого запобігти. Вкорінившись у свідомості більшості людей, соціальні цінності немовби визначають їхнє ставлення до тих або тих явищ і слугують своєрідним орієнтиром їхньої поведінки.
Соціальні норми не лише виконують роль орієнтира. В одних випадках вони немовби рекомендують, а в інших — вимагають дотримання певних правил і норм поведінки, і саме цим регулюють поведінку людей, їхнє спільне життя у суспільстві.
Моральні норми поведінки людей — це ті норми, які природним чином традиційно сформувалися і сприймаються у суспільстві як зразки правильної (справедливої, толерантної, розумної) поведінки, що очікується або рекомендується, люди ж мусять без примусу дотримуватися цих норм. До моральних можуть бути віднесені такі норми, як етикет, звичаї, традиції, обряди (скажімо, хрещення, ритуали, посвячення в студенти тощо).
Формальні соціальні норми являють собою спеціально розроблені й затверджені законом (розпорядженням) правила поведінки (наприклад військові статути, правила поведінки пасажирів у метро тощо). Особливе місце серед формальних соціальних норм належить юридичним нормам, тобто Конституції, законам, указам, постановам уряду та іншим державним нормативним документам. Вони, як правило, захищають права і свободи людини, суспільний порядок, безпеку громадян. Формальні норми передбачають певні санкції: позитивні — за
зразкове виконання, негативні — покарання за порушення або невиконання цих норм.
Таким чином, людина в суспільстві здійснює соціальну поведінку під безперервним впливом соціальних цінностей, у межах формальних і неформальних норм, що їх встановлює духовна культура суспільства.
Соціологія освіти.
Як уже зазначалось, невід'ємним компонентом системи виховання є освіта. Можна стверджувати, що навчання та виховання становить діалектичну єдність. У системі освіти виховання відіграє провідну роль, а навчання виступає засобом виховання. Без підтримки виховання й опори на навчання не може сформуватися освічена людина.
Освіта - один із найдавніших соціальних інститутів, це складне і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, освоєння і перероблення знань, умінь, навиків і соціального досвіду. Крім того, освіта є і системою навчальних і виховних закладів, що здійснюють різноманітні форми реалізації навчального процесу.
Навчання у житті людини - довготривалий процес. Воно розпочинається з дитинства і, як правило, не має вікових меж, є формою набуття системи знань і навиків, зокрема і шляхом самоосвіти (неформальний бік освітньо-навчальної системи). Отже, освіта є цілісною, самостійною системою, що має інституалізований характер, охоплює різні аспекти: це і діяльність з навчання та виховання, і організована, структуралізована, рольова діяльність, що опирається на відповідні установи і регулюється відповідними нормами.
Освіта - як соціальне явище - є об'єктом дослідження багатьох наук (філософія, педагогіка, психологія), кожна з яких має свій аспект і специфіку дослідження. Так, педагогіка безпосередньо вивчає освітній і виховний процеси, методичні основи в усіх освітніх закладах. Психологію цікавить сфера освіти з точки зору формування особистості. Фундаментальні основи освіти і закономірності її розвитку вивчає філософія.
Соціальний аспект освіти, що дозволяє розглядати її з позиції суспільних відносин, її взаємодії із суспільством, впливу на суспільний розвиток, її сфери і структуру вивчає соціологія освіти – одна із галузей соціології.
Об'єктивною умовою існування і розвитку соціології освіти як самостійної наукової дисципліни є відносна самостійність системи освіти як соціального інституту. Соціологія освіти є самостійною спеціалізованою галуззю знань.
Об'єктом її є сфера освіти у сукупності індивідів, груп людей, спільнот, організацій та інститутів, які залучені до соціальних відносин, що виявляються у процесі навчання.
Предметом вивчення соціології освіти є взаємодії компонентів освіти, а також взаємодія їх із суспільством в усіх сторонах і рівнях, тобто широке коло соціально-освітніх відносин, в які вступають соціальні суб'єкти в процесі навчання. Сюди входить: стан і динаміка соціокультурних та соціально-психологічних процесів у сфері освіти; система взаємодії освіти з іншими сферами суспільного життя; механізми, технологія, характер, спрямованість навчальної діяльності.
Дана дисципліна тісно пов'язана із суміжними їй - "соціологією виховання", "соціологією науки", "соціологія культури", тому витоки формування соціології освіти тісно пов'язані із витоками соціального виховання (III. Фур'є, Р. Оуен, Е. Дюркгейм, Д. Дьюї).
Наукові основи соціології освіти були закладені відомими соціологами Е. Дюркгеймом та М. Вебером, які досліджували соціальні функції освіти, педагогічні процеси, а також їх зв'язок із економічними та політичними процесами.
Відомий американський соціолог А. Турен здійснив аргументацію щодо впливу освіти як фактора соціальних змін. Інтерес до соціології освіти в західних країнах особливо зріс у 60-70-х роках, коли мала місце відсутність стикування системи освіти з вимогами науково-технічного прогресу, на фоні масових молодіжних заворушень.
Соціологія освіти розкриває суперечності у розвитку системи освіти, обґрунтовує закономірності та особливості її розвитку, дає теоретичне узагальнення процесів, що відбуваються в даній сфері, накреслює шляхи вдосконалення.
Одне з основних її завдань полягає у своєчасному вивченні нагальних потреб і проблем освітнього життя суспільства та обґрунтування щодо їх вирішення.
Узагальнюючи напрями діяльності та завдання системи освіти як соціального інституту, можна виділити постійні її функції:
■ вплив на духовне життя суспільства в цілому (що відносить її до системи культурних цінностей);
■ відтворення та розвиток соціальної структури суспільства (освіта є одним із рушіїв зміни соціальної структури та важливим каналом соціальної мобільності);
■ загальне і професійне навчання молоді (один із рушіїв розвитку продуктивних сил суспільства).
До цього слід ще віднести і світоглядну функцію, завдяки якій освіта формує освічену людину з відповідним світоглядом, що відповідає інтересам суспільства, а також виховну функцію.
Освіта - система, що складається з ряду елементів - дошкільної форми, загальноосвітньої, професійної, спеціальної - органічно пов'язаних між собою, реалізуючи послідовність у здійсненні освіти.
Структурно освіту можна представити так:
 Різновид
| Мета | Інститути та засоби |
| ДОШКІЛЬНА ОСВІТА ТА ВИХОВАННЯ | Забезпечення фізичного, психічного здоров'я, набуття первинного життєвого досвіду, умінь, навичок для подальшого навчання | Сім'я, дошкільні виховні заклади |
| ЗАГАЛЬНА СЕРЕДНЯ ОСВІТА | Забезпечення подальшого розвитку дитини як особистості, формування загальнолюдської моралі, фізичне та розумове вдосконалення, набуття необхідних знань, умінь, прояв нахилів, здібностей, професійне та життєве самовизначення | Середня школа, інші середньоосвітні організаційні заклади. |
| ПОЗАШКІЛЬНА ОСВІТА ТА ВИХОВАННЯ | Забезпечення творчої самоорганізації та самовиразу дитини | Позашкільні освітньо-виховні заклади, система культурних закладів, сім'я, родина. |
| ПРОФЕСІЙНО- ТЕХНІЧНА ОСВІТА | Здобуття молодими людьми робітничих професій, відповідно до їх інтересів, покликань, здібностей. | Система професійно-технічних закладів. |
| ВИЩА ОСВІТА | Забезпечення фундаментальної науково-галузевої, загальнокультурної і практичної підготовки, відповідно до інтересів, покликання, здібностей, вдосконалення професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів. | Система вищих навчальних закладів. |
| ПІСЛЯДИПЛОМНА ПІДГОТОВКА, МАГІСТРАТУРА | Забезпечення і поновлення систематичних знань, набутих у вищих навчальних закладах, для подальшого науково-професійного зросту, профперепідготовки | Система вищих навчальних закладів |
| АСПІРАНТУРА ТА ДОКТОРАНТУРА | Забезпечення зростання подальшої наукової та педагогічної підготовки та викладацьких кадрів | Вищі навчальні та науково-академічні заклади |
| САМООСВІТА | Система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного їх опанування протягом всього життя |
Можна стверджувати, що рівень освіти визначає міру цивілізації і культури будь-якого суспільства, є важливим показником його прогресивного розвитку, але за умови, коли існує відповідність між вимогою і рівнем спеціалістів та їх попитом.
Система освіти перебуває у залежності від суспільних умов і зумовленої ними цілеспрямованості, бажання та можливості держави всебічно піклуватися про розвиток та збагачення системи та організації освіти.
У світовій системі освіти існує два напрями (за рівнем відбору і ступенем залучення молодих людей до освіти): ліберальний та консервативний. Ці напрями "підбарвлюють" стан і розвиток соціальної структури суспільства – основних її компонентів - соціальну стратифікацію та мобільність. Як відомо, рівень та різновид освіти є одним із соціальних вимірів суспільної структури. Чим вищий рівень і цілеспрямованість освіти, тим більше людина має шансів "просуватися вгору" щаблем у соціальному просторі (кар'єра).
Ліберальний напрям системи освіти дозволяє широким масам долучитися до широко розгалуженої системи освітніх закладів і здобувати її в різних формах навчання і т. ін.
Консервативний напрям організації системи освіти відстоює селективну, елітарну її модель, виступаючи проти демократизації та "зрівнялівки" в системі "еліта - освіта". Багато вчених, громадських, державних діячів та й самі соціально-політичні системи, а також, лобі виправдовують соціальну нерівність людей в сфері освіти як закономірне соціальне явище (див. розд. "Соціальна стратифікація і мобільність"). У сучасних умовах у багатьох країнах Азії, Африки, Близького Сходу, Латинської Америки, у країнах Європи, США та інших на шляху до освіти широким масам стоїть чимало перешкод, далеко не всі мають змогу отримати освіту, і правлячі кола не заінтересовані розширювати та лібералізувати систему освітніх закладів. Найбільш чітко селекційність та жорсткий розподіл за соціальною належністю і рівнем інтелекту виявляється в освітній системі Великобританії.
У кожній країні існують власні (відповідні) проблеми в освіті. Мають місце вони і в Україні. Хоч європейські країни СНД займають провідні місця за ступенем реорганізації вищої освіти, реальна картина щодо вимог якості навчання залишається ще низькою. Так, не завжди задовольняє якість освіти на рівні загальноосвітніх шкіл, що залежить від соціальних факторів: у міських школах вона вища, ніж у сільських та середніх технічних. Колишня радянська школа значно відстає від світового рівня щодо комп'ютеризації навчання. Середня освіта недостатньо забезпечує школярам засвоєння надбань людської культури, загальногуманних моральних цінностей. Зламавши стару систему освіти і не створивши нову, наше суспільство опинилось у дуже складному становищі. Відмова від діяльності дитячих громадських закладів, низький матеріальний рівень вчителя тощо призвело до того, що освіта втратила чіткість (як мінімум) орієнтирів, а нових не набула. У таких умовах підростаюче покоління позбавлене стійких моральних ідеалів. Цей процес поглиблюється спробами комерціалізації школи, що не завжди супроводжується підвищенням якості навчання.
Перед системою вищої освіти стоїть також ряд невідкладних проблем. Найболючіша - це якість навчання. Процес підготовки професійних "напівзнайок" зайшов досить далеко. Вибірковий аналіз роботи окремих навчальних закладів, на превеликий жаль, підтверджує цей висновок. Навчальні заклади переважно (поки що, як правило, державні) у своєму кадровому потенціалі мають переважну кількість викладачів, які є випускниками цих же закладів.
Одна з найсерйозніших перешкод на шляху розвитку вищої освіти - відсутність тісної інтеграції науки та навчального процесу, особливо у тих закладах, які готують спеціалістів для нових і авангардних технологій, наукоємких виробництв. Для викладацького складу закладів такого типу характерним є симптом "одноманітності", "примітивізму", "провінційності", вузьке коло наукових та професійних інтересів, "вузькоспеціалізованість" і т. ін.
Педагог має чітко уявляти процеси, що відбуваються у суспільстві, особливо в молодіжному середовищі, неорієнтування у цьому свідчить про наявність певного культурологічного бар'єра між педагогом та учнями чи студентами.
Система освіти ще недостатньо формує високу духовність, естетичний смак, не виховує стійкого імунітету до бездуховності, "масової культури". Роль суспільних дисциплін, гуманітарна освіта залишається недостатньою. Проблема гуманізації освіти стоїть досить гостро, особливо для господарсько-прикладних різновидів освіти (інженерно-технічна, економічна та інші галузі).
Концептуальні засади гуманітарної освіти передбачають урахування "потрібного розумного" обсягу і якісного рівня подачі базових та спеціалізованих соціально-гуманітарних дисциплін з метою подолання технократичних тенденцій, вузькоспеціалізованого мислення, необхідність органічного зв'язку всіх видів спеціальностей із курсом історії, культури та інших гуманітарних дисциплін (соціології, філософії, психології тощо). У цій сфері є свої проблеми й у комерційних навчальних закладах.
Освіта на сучасному рівні, проте, вимагає зміни. Перш за все, вона на собі відчуває вплив глобалізму, з усіма його ускладненнями та проблемами, що потребують нових підходів і рішень. За умов, коли людину поглинає технократичний світ, коли вона одночасно може перебувати в кількох культурних просторах завдяки телебаченню та Інтернету, вивчати, а також спілкуватися багатьма мовами, вступати в будь-які зв'язки з громадянами інших країн, коли широкий вибір спеціальностей зашальований величезною кількістю вузькоспеціалізованих предметів, курсів, – освіта вже не може функціонувати по-старому. Передусім вона вимагає нового переосмислення її місця, ролі і функції в системі інформаційного суспільства.
Гуманізація освіти є однією з найчастіше обговорюваних тем у науково-педагогічній практиці, у навчальних закладах і органах управління освітою. Термін "гуманізація" означає "олюднення". Першою і найважливішою складовою організації освіти є гуманістичне переосмислення основних функцій освіти, а саме:
■ функції передавання новому поколінню "норм діяльності" - цінностей, настанов, знань, умінь, навичок, стратегій творчої діяльності;
■ функції соціалізації (адаптації) відповідно до суспільних вимог.
Складова втілення гуманістичних засад у загальній організації системи освіти та її подальшої розбудови передбачає:
■ пом'якшення та уникнення негативних тенденцій - зростаючого соціального розшарування у системі освіти;
■ створення, розвиток та поширення різних педагогічних технологій;
■ встановлення адекватності значення (місце, роль) навчання у житті людини, особливо учнів;
■ любов і повагу педагогів до учнів.
Наріжним каменем є і потреба реконструкції методології навчання. І хоча існує безліч вже апробованих і можливих слушних методик, практика ще не довела належної ефективності кожної із них. Однією з тих, що претендує на велику увагу, є так зване методологічне навчання.
Навчання не готує до пізнання як необхідної складової майбутньої діяльності в сфері науки чи до її застосування - практики.
Повна інформаційна схема засвоєння знання, технологічна схема навчання має вигляд: сприйняття - розуміння - запам'ятовування - відтворення - застосування - забування – повторення – екзаменаційне відтворення - поступове остаточне забування.
На думку фахівців, найпростішій класичній методології навчання (через запам'ятовування) відповідає найскладніша технологія, а безпосередній результат навчання дорівнює нулю.
"Освіта є те, що залишається, коли все вивчене вже забуто". Вона - ніби, побічний результат навчання. Витрати часу, здоров'я, ресурсів - надто великі.
Через стрімке зростання кількості наукової інформації хронічна криза освіти загострилася.
Із зростанням кількості навчальних курсів та їх обсягу, внаслідок перевантаження пам'яті, особливо учнів, знижуються їхні розумові здібності. В результаті утворилися і дедалі глибшають розриви між середньою та вищою освітою, між гуманітарною та природничою освітою, між освітою та наукою.
Суть методологічної реформи освіти полягає в переході від системи інформаційного навчання до пізнання (або ж до методологічного навчання), яке спирається на методологію наукового пізнання. Суть технології методологічного навчання є система: сприйняття та усвідомлення запитання - відповідь на нього, тобто створення нового знання за допомогою розуміння - застосування знання.
Ефективна діяльність навчального закладу є важливою об'єктивною передумовою загальної ефективності функціонування системи освіти в конкретному суспільстві. Тому будь-який заклад є превалюючим об'єктом теорії та практики діагностування та моніторингу в освіті.
Проблеми соціологічного моніторингу та діагностування в освіті поки що недостатньо розроблені не лише в нашій країні, а й за рубежем. (Термін "моніторинг" (від лат. monitor) означає спостереження, відслідковування і контроль).
Соціологію освіти покликано забезпечити наукове "супроводження": соціологічний моніторинг процесу реформування освіти у нас, інститути соціального управління освітою, повна інформація про стан, тенденції і проблеми в освітянстві.
ЛІТЕРАТУРА
| 1. | Андрущенко В. П. та ін. Соціологія: Підручник. — К.—Х., 1998. |
| 2. | Грушевський М. С. На порозі нової України: Гадки та мрії. — К., 1992. |
| 3. | Гловаха Е. І. Стратегія соціально-політичного розвитку України. — К., 1994. |
| 4. | Грушевський М. С. На порозі нової України: Гадки і мрії. — К., 1992 |
| 5. | Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. — К., 1996. |
| 6. | Гурне Бернар. Державне управління. — К., 1993. |
| 7. | Райт Глен. Державне управління. — К., 1994. |
| 8. | Современная западная социология: Словарь. — М., 1990. |
Питання для самоперевірки і повторення
1. У чому сутність понять «цивілізація» і «культура»? Що в них є загальним, а що особливим?
2. Сформулюйте визначення культури, керуючись сучасною її парадигмою.
3. Що є предметом соціології культури?
4. Які елементи включає в себе культура?
5. Назвіть основні групи закономірностей соціології культури.
6. Які рівні й різновиди має культура?
7. Які функції виконує культура, в чому їх зміст і соціальна роль?
8. Що включає в себе механізм освоєння, відтворення і творення культури?
9. Які існують поведінкові підсистеми духовної культури суспільства, в чому їхня сутність і соціальна роль?
10.У чому полягають сутність і роль політичної сфери в суспільстві як загальній соціальній системі?
Питання для самостійного опрацювання
1. Структурні елементи культури: мова, традиції, норми, цінності. Обряди, знання, переконання.
2. Акультураційні стратегії в сучасному світі.
3. Науковий прогрес та його соціальні наслідки.
4. Політичні, економічні та соціальні фактори розвитку наукового потенціалу України.
5. Основні тенденції розвитку освіти в світлі Болонського процесу.
