Оптимізація виробничої структури

 

З метою оптимізації виробнича структура підлягає аналізу за такими показниками:

· розміри виробничих ланок (обсяг випуску продукції, чисельність, вартість основних фондів, потужність енергетичного обладнання);

· ступінь централізації окремих виробництв (співвідношення обсягів робіт спеціалізованих підрозділів до загального обсягу робіт даного виду);

· співвідношення між основними, допоміжними та обслуговуючими виробництвами (частка відповідних виробництв за кількістю робітників, устаткування, розміром виробничих площ, вартості основних фондів);

· пропорційність виробничих ланцюгів, що входять до складу підприємства (за виробничої потужності та трудомісткості);

· рівень спеціалізації окремих виробничих ланцюгів (частка предметно, подетально і технологічно спеціалізованих підрозділів, рівень спеціалізації робочих місць за коефіцієнтом закріплення операцій);

· ефективність просторового розташування підприємства (коефіцієнт забудови, використання площі виробничих площ або території);

· характер взаємозв'язків між підрозділами (визначається кількістю переділів проходження предмета праці до готового продукту, протяжністю транспортних маршрутів, вантажообігом між переділами).

На підставі аналізу цих показників формують варіанти виробничої структури. Найраціональніший з них вибирають за таким критеріями: максимальна можливість спеціалізації цехів і дільниць, пропорційність їх побудови; відсутність дублюючих та надмірно дрібних побудов; безперервність і прямоточність виробництв; можливість розширення перепрофілювання виробництва без його зупинки.

Тенденції розвитку й удосконалення виробничих структур. Ефективність виробництва значною мірою залежить від раціональ­ності його структури. Проблеми вибору оптимальної та вдоско­налення існуючої структури завжди виникають під час створення нових, реконструкції або розширення діючих підприємств, зміни профілю їх діяльності, переходу на випуск іншої продукції. Се­ред напрямів проектування та вдосконалення виробничої струк­тури можна виділити такі основні:

1. оптимізація розмірів підприємства, яка передбачає виробництво та збут продукції з мінімальними витратами за даних параметрів техніки (продуктивність, потужність) і технологічних процесів, умов та методів організації виробництва, місцезнахо­дження та зовнішнього середовища;

2. поглиблення спеціалізації основного виробництва, яка полягає у виборі її форми для виробничих підрозділів, відповідності типу, масштабу виробництва та незмінності обраної форми спеціалізації для однакових виробничих умов. При цьому широкий розвиток агрегатної, подетальної та технологічної спеціалізації створює передумови для переходу від технологічної структури до предметної, де є можливість застосування агрегатних верстатів, уніфікованих вузлів та спеціального автоматичного устаткування в разі створення поточних автоматичних ліній. Такий підхід дає змогу підвищити продуктивність праці, знизити собівартість продукції, а також витрати на устаткування і терміни його освоєння;

3. розширення кооперації з технічного обслуговування виробництва, суть якої полягає у формуванні централізованих, відносно самостійних допоміжних виробництв (малих підприємств) на самому заводі або закріпленні в угодах з виробниками і постачальниками обладнання їхніх обов'язків з його технічного обслуговування в процесі експлуатації.

Орієнтація на ринкові потреби передбачає постійні структурні перетворення виробничої системи різних рівнів. Сучасні тенден­ції структурних перетворень ґрунтуються на системному підході, що має такі складові: створення достатньо автономних та само­стійно взаємодіючих виробничих підрозділів; розвиток горизон­тальних, а не вертикальних зв'язків; гнучке використання робо­чої сили; упровадження творчих ідей у виробництво; пристосу­вання виробництва до замовлень ринку й організація виробницт­ва дрібними партіями продукції; створення безперервно-потоко­вих систем багатопредметного виробництва; відмова від страхо­вих запасів. Сучасні методи організації виробництва базуються на формуванні комплексних автономних дільниць з предметною спеціалізацією.

Сучасні погляди на просторове розташування устаткування і формування виробничих структур відображають перспективи їх розвитку, у процесі якого підвищуються гнучкість випуску виро­бів і маневреність робочих місць (тобто можливість змінювати їх розміри та кількість робочих місць), зростає надійність за раху­нок підвищення якості звичайних профілактичних ремонтів та обслуговування, а також збільшується випуск високоякісної про­дукції за рахунок поліпшення технічної оснащеності й удоскона­лення навчання робітників.

Під час швидких змін попиту на конкретні вироби найефектив­нішими є комбінації складальних ліній з виробничими (техноло­гічними) осередками. Формування технологічних осередків ґрун­тується на груповій технології, коли різне устаткування групу­ється для виконання операцій з кількома виробами, однорідними за конструктивно-технологічними ознаками. Такий принцип ши­роко застосовується в металообробці, на складальних лініях і особливо в дрібносерійному виробництві та працюючому за за­мовленнями.

Перехід від організації виробництва і розташування устатку­вання, орієнтованих на технологічний процес, до організації ви­робничих осередків за принципом групової технології передбачає здійснення таких заходів:

1. Ідентифікація та групування компонентів (деталей) виробів за спільністю операцій обробки.

2. Визначення структури домінуючих потоків обробки групи компонентів, на основі яких розташовуються або перерозміщуються технологічні процеси.

3. Фізичне групування устаткування і технологічних процесів в осередки.

Якщо деякі компоненти неможливо включити до складу будь-якої групи, а спеціалізоване устаткування не можна роз­містити в одному з осередків через виконання робіт, що нале­жать до різних осередків, тоді формується окремий осередок «залишків».

Технологічні осередки вважаються доцільними, якщо є: окре­мі групи компонентів (деталей) виробу; кілька верстатів кожного типу, що дає змогу виводити з осередку будь-який верстат без зменшення його пропускної спроможності; робочі центри, які яв­ляють собою окремі важкі верстати, що легко пересуваються, а також просто прикріплюються до підлоги.

Робочий центр - це частина виробничого простору, на якому відповідним чином організовані виробничі ресурси та праця. Він може складатися з одного верстата, їх групи або дільниць, де ви­конується певний тип робіт. Згідно з функціональним призначен­ням робочі центри можуть бути основою цехової структури або більш досконалих структур на зразок продуктового потоку, скла­дальної лінії або групового технологічного осередку.

 

Література:

 

1. Новицкий Н.И. Организация производства на предприятиях. Учебно-методическое пособие. – М.: Финансы и статистика, 2002.

2. Производственный менеджмент. Учебник для вузов. / Под ред. проф. С.Д. Ильенковой. – М.: ЮНИТИ, 2002.

3. Организация, планирование и управление промышленным предприятием. / Под ред. д.э.н., проф. Д.М. Крука. – М.: Экономика, 1982.

4. Организация, планирование и управление промышленным предприятием. / Под ред. С.Е. Каменицера, Ф.М. Русинова. – М.: Высшая школа, 1984.

5. Козловський В.О., Білоконний П.Г. Основи організації виробничого процесу. – К.: НМКВо, 1991.

6. Метс А.Д. и др. Организация и планирование предприятий черной металлургии. М.: Металлургия, 1986.

7. Пасічник О.К. Організація виробництва: Навчальний посібник. – К.: ЦУЛ, 2005