Театральне мистецтво радянського періоду.

Найвидатніші досягнення радянського кінематографу.

Днем народження радянського кіномистецтва вважається 27 серпня 1919 р. У цей день В. І. Ленін підписав Декрет про націоналізацію кінопромисловості, тобто про перехід кінематографа з рук різних хазяйчиків до рук молодої Радянської держави.

Головна лінія радянського кіномистецтва 20-х рр. була визначена в резолюції XIII з'їзду партії, де зазначалось, що кіно повинне бути засобом комуністичної освіти і агітації.

Радянські кінопрацівники поставили перед собою такі завдання, яких не знала буржуазна кінематографія.

Першими такими фільмами були "Броненосець Потьомкін" режисера С. М. Ейзенштейна і "Мати" режисера В. І. Пудовкіна.

Свідченням розквіту культури народів СРСР стали такі твори національних кіностудій, як "Арсенал" (1929) і "Земля" (1931), поставлені 0. П. Довженком в Україні; " Намус" (1925) А. І. Бек-Назарова - у Вірменії; " Елісо" (1928) Н. М. Шенгелая і "Хабарда" (1931) М. Е. Чіаурелі - в Грузії.

Почався тріумфальний похід радянських фільмів по екранах усього світу. Твори радянського кіномистецтва стали зразками майстерності і ідейною школою для передових кінематографістів Заходу.

У середині 30-х рр. в радянському кіномистецтві намітилась деяка зміна тематики. Якщо раніше творці фільмів у першу чергу прагнули втілити на екрані боротьбу революційних мас з царизмом і контрреволюцією, то тепер у центрі уваги була нова людина - будівник соціалізму. У фільмах 30-х рр.- " Зустрічний " режисерів Ф. М. Ермлера і С. І. Юткевича, "Депутат Балтики" режисерів А. Г. Зархі і І. Е. Хейфіца, " Учитель " режисера С. А. Герасимова - у радості і горі, в самій гущі життя, у величному труді перших п'ятирічок показані прості радянські люди. У цих фільмах відбились найважливіші і найзначніші явища радянської дійсності: творча ініціатива робітників, зростання нової, радянської інтелігенції, колективізація на селі.

 

Театральне мистецтво радянського періоду.

В образотворчому мистецтві під час війни домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура. Зокрема, багато плакатів та листівок створили такі українські художники, як О. Шовкуненко, К. Трохименко, М. Дерсгус, М. Глущенко, В. Касіян, О. Пащовко, І. Літинський, С. Бесєдін,Ю. Балановський, О. Довгаль. Їхні витвори розповсюджувалися на фронті, серед населення прифронтових і окупованих територій, закликали до боротьби із загарбниками. Надзвичайно переконливими і промовистими були твори В. Касія-на "Набій, слов'яни" та оригінальна за задумом серія "Гнів Т. Шевченка — зброя перемоги ", І. Латинського — "За плач дітей, за дим руїн, за кров братерську — на Берлін", О. Довгаля, який створив серію плакатів на тексти Кобзаря "Вражою злою кров'ю волю окропіте!" та ін.

У післявоєнний період героїка недавніх подій залишалася одною з головних тем. їй присвятили свої картини О. Будников — "Стояти на смерть", Ю. Волков — "Подвиг п'яти героїв-севастопольців", П. Перхет — "Подвиг моряків", В. Полтавець — "Атаку відбито" та ін.

У той же час українські митці звертали увагу па пересічного українця, його працю, повсякденні турботи. Особливою популярністю користувалися полотна О. Максименка "Господарі землі", Т. Яблонської "Хліб", В. Костецького "Повернення" та ін.

Близько 350 музичних творів написали під час війни композитори України. Справжніми подіями в українській музиці стали симфонія "Україно моя", створена А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата "Клятва" на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса. Чимало ансамблів української пісні й танцю давали свої концерти на фронті. Лише один із них, під керівництвом Л. Чернишової, понад дві тисячі разів виступив перед воїнами.

У музичному житті республіки після війни найпомітнішими були поема "Дніпро" С. Людкевича, друга симфонія К. Данькевича, опера Ю. Мейтуса "Молода гвардія". Низку творів переважно вокального жанру написав В. Барвінський, який тоді обіймав посаду директора Львівської консерваторії та голови Львівського відділення Спілки композиторів.

У зв'язку з боротьбою проти "українського буржуазного націоналізму", яка велася в другій половині 40-х — на початку 50-х років, безпідставних нападок зазнали і деякі діячі музичного мистецтва. Зокрема, були засуджені композитори К. Данькевич за оперу "Богдан Хмельницький", Г. Жуковський за оперу "Від усього серця".

М. Вериківського, М. Колесу, В. Лятошинського та інших затаврували за те, що вони у своїй творчості дотримуються "антинародного, формалістичного, згубного для радянської музики напряму". У в'язниці примусили підписати документ про дозвіл на знищення своїх рукописів, а потім вислали на довгих десять літ у Мордовію В. Барвінського. Навіть такі "пестунчики" тодішнього режиму, як 0. Корнійчук і його дружина В. Василевська були розкритиковані за недостатнє розкриття "прогресивної" ролі російського царя та російських бояр у лібрето до опери "Богдан Хмельницький".

Активною в роки війни була творча праця 42 евакуйованих з України театральних колективів, які діяли в радянському тилу: Київський театр опери та балету ім.. Т. Шевченка — в Уфі й Іркутську, Київський драматичний театр ім. І. Франка — в Семипалатинську і Ташкенті, Харківський оперний театр ім. М. Лисенка — в Читі, Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка — у Фергані та ін. Головна увага приділялася виступам у військових частинах, госпіталях, на заводах, фабриках, шахтах, у радгоспах, колгоспах. У фронтових концертах, які нерідко відбувалися просто неба, виступали видатні майстри театрального мистецтва 3. Гайдай, І. Паторжинський, М. Гришко та ін.

Українські театри працювали й на окупованих нацистами територіях, зокрема, у Львові, Станіславі, Тернополі, Києві, Харкові, Херсоні. В їх репертуарі були такі твори національної класики, як "Запорожець за Дунаєм", "Маруся Богуславка", "Украдене щастя" та ін.

Після війни театральне життя пожвавилося. На початку 50-х років у республіці діяли близько 70 професійних театрів, більшість із них ставили вистави українською мовою. Захоплення мільйонів глядачів викликала майстерність видатних майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри, А. Бучми та ін. Серед недоліків післявоєнного часу — ідеологічний прес, який тяжів над театром. Обов'язковим для репертуару стало оспівування "будівництва соціалістичного ладу". Значна частина вистав мала антиамериканську спрямованість.