Мовлення, як одна зі складних психічних функцій людини, здійснюється складною системою органів мовного апарату, в якій розрізняють периферичну (виконавчу) і центральну (регулюючу) складові частини, тісно зв'язані між собою, проте провідна роль належить головному мозку. До складу периферичного мовленнєвого апарату входять три відділи або три системи забезпечення мовлення:
· енергетична система дихальних органів, необхідна для виникнення звука (складається з органів дихання — трахеї, бронхів, легенів, грудної клітини й діафрагми);
· генераторна система, необхідна для виникнення звукових вібрацій голосових зв'язок гортані, при коливанні яких утворюються звукові хвилі (голосоутворюючі органи — глотка, гортань, надгортанник, голосові зв'язки);
· резонаторна система, необхідна для звуковідтворення артикуляційної програми, що виникає в результаті діяльності органів артикуляції (язик і під'язикова складка, губи й пригубні складки, верхня й нижня щелепи, тверде й м'яке піднебіння, нижні й верхні альвеоли) за командами для організації мовленнєвих рухів в корі головного мозку, що реалізуються в мовноруховій виконавчій частині мовного апарату — глотковому, носовому й ротовому (ніс, ротова порожнина, глотка, гортань) резонаторах.
Центральний мовленнєвий апарат знаходиться в головному мозку, переважно в лівій півкулі, й складається з кіркових центрів, підкіркових вузлів, ядер стовбура мозку (переважно довгастого), провідникових шляхів і нервів, що йдуть до дихальних, артикуляційних і голосових м'язів. Нормальна мовленнєва діяльності відбувається на основі рефлексів, особливо важливе значення має ліва (у ліворуких — права) півкуля мозку, її лобова, скронева, потилична і тім'яна ділянки. Скроневі ділянки, а саме: задній відділ лівої верхньої скроневої звивини забезпечує сприймання чужого мовлення, тут міститься слуховий центр мовлення, званий мовленнєвим центром Верніке — мовленнєвослуховим. Лобові ділянки є мовленнєворуховими, а саме: у задньому відділі лівої другої й третьої лобової нижньої звивини лівої півкулі розташований моторний (руховий) центр Брока, що забезпечує власне усне мовлення. Для розуміння мовлення має значення тім'яна ділянки мозку, а потилична — забезпечує оволодіння писемним мовленням.
Підкіркові ядра беруть участь у виникненні ритму, темпу й виразності мовлення. В ядрах стовбура мозку починаються черепно-мозкові нерви. Трійчастий нерв (V пара) іннервує м'язи нижньої щелепи й забезпечує її рухливість. Лицевий нерв (VII пара) — мімічну мускулатуру, рухи при надуванні щік, рухи губ і рухи при втягуванні шиї. Язикоглотковий (IX пара) та блукаючий (X пара) нерви — м'язи гортані, голосових складок, глотки, м'якого піднебіння. Додатковий (XI пара) — іннервує м'язи шиї. Під'язиковий (XII пара) — забезпечує рухливість й різноманітність рухів м'язів язика. Провідникові шляхи здійснюють зв'язок між центральним і периферичними відділами й мають два види нервових шляхів: аферентні й еферентні. Еферентні здійснюють зв'язок кори головного мозку з м'язами органів периферичного мовленнєвого апарату. Аферентні — починаються в пропріорецеп-торах й барорецепторах м'язів, сухожиль та суглобах м'язів периферичного мовленнєвого апарату.
У фізіологічному відношенні мовлення є складним руховим актом, здійснюваним умовно-рефлекторно. Усне мовлення є наслідком роботи мовленнєвого апарату, який має центральний та периферичний відділи. Основу механізму оволодіння вимовлянням фонем дітьми становить повноцінне функціонування двох аналізаторних систем: мовленнєвослухової та мовленнєворухової. Слухове сприймання забезпечує опанування усного мовлення на найбільш ранніх етапах розвитку дитини, далі приєднуються артикуляція (функція мовлен-нєворухового аналізатора). Однак завершується все знову ж таки слухом, оскільки кінцевий продукт мовлення складається зі звуків і тільки слухом може контролюватися (М. Жинкін). Це одне з тих положень, які підкреслюють величезну роль слухового сприймання в оволодінні усним мовленням. Мовлення утворюється на основі кінестетичних подразнень із мовленнєвої мускулатури — м'язів ротової порожнини, гортані й дихальних м'язів. В акті мовлення беруть участь різні аналізатори, та вирішальну роль відіграють мо-вленнєвослуховий і мовленнєворуховий. Мовні зони кори (кіркові відділи слухового, рухового й інших аналізаторів) взаємодіють між собою і пов'язані з діяльністю всієї нервової системи. Нервові імпульси мовленнєворухового аналізатора по провідних шляхах, черепно-мозкових нервах надходять до периферичних органів мовлення. Ці імпульси регулюють тонус м'язів, викликають їхнє скорочення та характерний для звуків шум. Завдяки цьому створюється можливість для вимовляння складів, слів. Шлях від центру до периферії мовленнєвого апарату (еферентний шлях) є лише однією частиною механізму мовлення.
Мовленнєворуховий аналізатор забезпечує зворотний зв'язок, потрібний для побудови рухового акту, його регулювання та корекції. У формуванні відчуття положень і рухів артикуляційного апарату беруть участь м'язи, сухожилля, суглоби. Вони забезпечують контроль за власним мовленням. І. Павлов указував, що фізіологічною основою, або базальним компонентом, другої сигнальної системи є кінестетичні (рухові) подразнення, що надходять до кори головного мозку від мовленнєвих органів. Згідно теорії І. Павлова, у людей існує дві сигнальні системи подразників: перша — безпосередній уплив внутрішнього й зовнішнього середовища на різні рецептори (ця система є і у тварин), і друга сигнальна система, що складається тільки зі слів. Проте лише частина слів означає сенсорний уплив на людину, її робота полягає, перш за все, в аналізі й синтезові узагальнених мовленнєвих сигналів. Саме друга складова частина механізму мовлення (аферентний шлях) є оберненим зв'язком — від периферії до центру (кінестетичний і слуховий шляхи). Під час мовлення від голосових зв'язок, язика та інших органів мовлення до кори головного мозку надходять сигнали (кінестезії), які є основою координації рухів та контролю за правильним їх відтворенням. Розвиток мовленнєвої функції починається з формування умовних зв'язків у сенсорному відділі, які пов'язані з надходженням звукових, словесних подразнень із зовнішнього середовища через рецептор слуху та провідні шляхи до кіркового відділу мовленнєвослухового аналізатора. Обернений зв'язок забезпечує автоматичне регулювання рухів органів мовлення. Особливу роль у цьому відіграє кінестетичний контроль, оскільки він дає змогу виправити помилку у відтворенні артикуляції до того, як звук вимовиться. Слуховий контроль може здійснюватися лише в момент вимовляння звука. Кора великих півкуль зв'язана з різними частинами периферичного мовленнєвого апарату аферентними й еферентними шляхами.
Оволодіння мовою відбувається в процесі взаємодії дитини з навколишнім середовищем, зокрема з мовленнєвим оточенням, що є для дитини джерелом наслідування. При цьому дитина користується не лише слуховим, але й зоровим аналізатором, імітуючи відповідні рухи губ, язика й ін. Виникаючі при цьому кінестетичні подразнення надходять у відповідну ділянку кори великих півкуль. Між трьома аналізаторами (руховим, слуховим і зоровим) установлюється і закріплюється умовно-рефлекторний зв'язок, що забезпечує подальший розвиток нормальної мовленнєвої діяльності. Пошкодження або захворювання сенсорного центру мовлення спричинюють порушення звукового аналізу мовлення. Виникає сенсорна афазія, при якій стає неможливим розрізнення на слух елементів мовлення (фонем і слів), а отже, і розуміння мовлення, хоча гострота слуху і здатність розрізняти немов-леннєві звуки при цьому залишаються нормальними. Ураження або захворювання моторного центру мовлення ведуть до порушення аналізу й синтезу кінестетичних (рухових) подразнень, які виникають при вимові звуків мови. Настає моторна афазія, при якій робиться неможливою
вимова слів і фраз, хоча рухи мовленнєвих органів, не пов'язані з мовленнєвою діяльністю (рухи язика, губ, щелеп, жування, ковтання), не порушуються.
