Драматичні жанри літератури.

Жанри – своєрідні персонажі в історії літератури. Кожен має свою долю: час народження, зростання, поширення і старіння, деградації, навіть смерті. Щоправда, інколи трапляється так, що старі жанри, що вважалися деякий час мертвими, раптом знову оживають і починають свою історію спочатку. Жанри, окрім того, дуже активні, рухливі. Вони люблять вступати у взаємини, утворювати дружні союзи чи ворожі табори. Жанри завжди напоготові, аби прислужитися митцеві, вони часом такі настирливі, що автор не може від них відбитись. Але ті жанри, які виявляють найбільшу активність, з часом надто міцніють (твердіють), стають добре збудованими і дуже спокусливими для наслідування. І в цьому таїться небезпека для митця. Якщо він ставить перед собою мету створити розважальну книгу для масового споживача, аби заробити на цьому гроші, йому найкраще скористатися відпрацьованою формою, найбільш поширеним, популярним жанром.

Не випадково класицисти, які вважали, що мистецтво — це в першу чергу уміння, ремесло, відповідність нормі, правилам, створили чітку систему жанрів. Вони поділили літературу на жанри високі та низькі, описали кожен окремий жанр: з яких елементів він має складатися, яким правилам підпорядковуватись. Оволодіти літературним ремеслом — це значить оволодіти жанрами. Звісно, перед тим письменнику знадобиться певний рівень володіння словом, але загалом це може бути рівень пересічної освіченої людини, яка вміє висловитись доволі зрозуміло і грамотно. Жанр визначає загальну побудову (композицію) твору, його каркас, який завжди складається як з відомих, відпрацьованих, так і новоутворених композиційних елементів. Вони, у свою чергу, прив´язані до першооснови — літературного роду. Епічні жанри мусять існувати у формі сюжету з його стійкими елементами (експозиція, зав´язка, кульмінація, розв´язка, епілог), складатися з описів (портретів, пейзажів, антуражу тощо), насичених численними дрібними (але красномовними) деталями.

Ліричні жанри, підпорядковані емоційному вираженню, зосереджуються на ритмомелодиці (з її теж численними елементами, починаючи системою віршування і завершуючи асонансами та алітераціями) і мовних образах. Драматичні жанри, які визначаються дієвістю, мусять розбудовувати в першу чергу конфлікт, а також діалоги, дії, сцени, яви, тобто ті елементи, які підпорядковуються потребам сценічного втілення.

 

Комедія, трагедія, драма.

Комедія як жанр утворилася тоді, коли у свідомості людей один протиставився багатьом, людина і загал (особистість і суспільство) стали один напроти одного, а не пліч-о-пліч, як стояли спочатку, у первісному суспільстві. Сили одного і всіх надто нерівні. Загал без значних зусиль, одним лише сміхом знищує одного. Але глядачі, сміючись над пригодами дивака, звільняються від страху перед грізним загалом, перед державою, яка уособлює силу загалу. Їм здається, що зіткнення одного з усіма – це весела боротьба, змагання без особливих втрат. Сміх у житті (багатьох над одним) – принизливий і образливий. Сміх у глядацькій залі над пригодами героя – конструктивний. Герой – це опосередковане (виокремлене, узагальнене) життя. Сміючись над героєм, ми сміємось не стільки над конкретною людиною, скільки над певними рисами, вчимось усвідомлювати ці риси, помічати їх в оточуючих людей і в собі, а отже, відкидати як небажані, змагатися з ними.

У комедії суб’єкт і об’єкт, людина і світ зіштовхуються, аби жартома помірятися силами і мирно розійтися. Комедія як жанр – це не лише смішне, а й оптимістичне, вона вселяє надію на те, що світ і людині можна змінити на краще. Крім того, обов’язковим жанротвірним компонентом комедії є щасливий кінець.

Таким чином, сміх, змагальна конфліктність і її щасливе завершення — жанротвірні елементи комедії.

Те ж саме, але зі знаком оберненим, можна сказати про трагедію. Трагічне у житті завжди пов´язане зі смертю людини. Поплакавши над героєм, який сподобався, але загинув, глядач відчуває звільнення від страху перед смертю. Смерть на сцені яскраво демонструє те, що у реальному житті побачити неможливо: після людини все одно щось залишається. Вмираючи, вона щось захищає, щось утверджує, залишає після себе якийсь слід.

Ще Арістотель назвав дію трагедії катарсисом, чарівним очищенням. Наплакавшись від співчуття до героя, який загинув, людина очищається від тих деструктивних емоцій, глибоко вкорінених у її психіці, які живляться страхом перед смертю і ушкодженням.

Велика трагедія порятунку світу ціною смерті одного — життя Ісуса Христа. Відтоді окрема людина, навіть коли залишається сама супроти всього світу, знає — у неї є підтримка на небесах. Добровільна смерть (жертва, офіра) може стати початком безсмертя, вічного життя.

Комедія і трагедія, як сміх і сльози, — два полюси, два різновиди конфлікту людини зі світом. Але в реальному житті чисті полюси виявляють себе рідко. Частіше сміх і сльози існують разом, як загалом трагічне і комічне. Тому розвиток драматичних жанрів — це коливання між трагедією і комедією та різноманітні комбінації смішного і трагічного.

Більшість драматичних творів XX століття (та й XIX) розташовуються посередині між комедією і трагедією, тобто є просто драмами.

Драма, уникнувши крайностей полюсних жанрів, запозичила дещо і від комедії, і від трагедії. Та в цілому драма XIX століття, яка досягла розквіту у творчості видатних драматургів порубіжжя — Б. Шоу, Г. Ібсена, А. Чехова, Лесі Українки та інших — це занижений (більш реалістичний, менш патетичний) варіант трагедії.

Натомість модерністська драма XX століття, досягши апогею в так званій драмі абсурду, демонстративно існує між комедією і трагедією, і часом настільки демонстративно змішує комічне і трагічне, що створюється трагіфарсова форма (якою, власне, і є драма абсурду). Активно змішував елементи трагічного і комічного відомий український драматург Микола Куліш. У найтрагічніших його творах («Народний Малахій») деякі ситуації викликають сміх. Водночас його нібито комедії («Мина Мазайло») викликають прикрі почуття, ховають за смішною анекдотичною історією трагедію. Загалом драматурги XX століття намагаються уточнювати жанрову природу твору за допомогою додаткових означень: драма-феєрія, містерія-буфф, оптимістична трагедія тощо. У широкому вжитку такі жанрові визначення, як інтелектуальна драма, драма абсурду, хоча ці означення вказують не лише на жанрову природу, а й на певний художній метод, стиль, світоглядну позицію автора.

Як би не змішували жанрові компоненти драматурги XX століття, все одно трагедія і комедія залишаються визначальними для всіх жанрів драматичного роду. Домінанта того чи іншого стає основою кожного нового жанрового утворення. Модернізм посідає серединне місце між романтизмом і реалізмом, так само, як драма знаходиться посередині між лірикою і епосом, тому природа модернізму (єдність суб´єкта і об´єкта) найяскравіше увиразнюється в драмі.

Висновки

Епос покликаний відтворити історичне життя націй і людства в цілому, тому рано чи пізно епос стає життєподібним за мистецькою формою, тобто реалістичним.

Лірика ж покликана відтворити внутрішнє життя людини, її суб´єктивну неповторність, а тому вона неминуче має справу з фантазією, уявою, з відчутими за допомогою інтуїції, але відсутніми в об´єктивному світі формами, зі сновидіннями та проявами несвідомого. Отже, лірика активізує умовні форми і надає перевагу всьому ірреальному (містичному, фантастичному, сновидному).

Драма ж завжди об´єктивізує пережите (віднімає від автора, опосередковує), а подію суб´єктивізує, насичує емоціями, активним ставленням учасників подій. Драма зосереджена на процесі зіткнення, зустрічі суб´єкта і об´єкта, на з´ясуванні стосунків людини і навколишнього світу. Драма теж має відповідні мистецькі прояви — вона тяжіє до з´єднання умовних і життєподібних форм (те ж саме у мистецтві загалом здійснив модернізм).

Таким чином, лірика, епос і драма — це найбільш узагальнена назва змісту літератури. Якщо охарактеризувати одним словом зміст мистецтва, то це слово, буде, безперечно, життя. Зміст мистецтва – життя. Форма – це саме мистецтво, яке зосереджене на пошукові словесних (чи малярських, музичних тощо) форм для втілення життєвого матеріалу. Однак життя ділиться на дві рівновеликі, нероздільні й водночас протилежні сфери: внутрішній зовнішній світ людини. Якщо митець намагається відтворити зовнішній світ (він складається з описів місця дії і події), він орієнтуватиметься на бачене, спостережене, вивчене тощо. Інакше кажучи, епос тяжіє до життєподібних форм.

 

 

Список використаних джерел та літератури:

1. Аристотель. Поетика. — К.,1967.

2. Буало Н. Мистецтво поетичне. — К.,1967.

3. Гете И., Шиллер В. Об эпической и драматической поэзии // Гете И. Об искусстве. — М., 1975.

4. Ортега-і-Гасет X. Думки про роман // Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори. — К., 1994.

5. Скирда Л. Сучасна українська поема. — К.,1991.

6. Фащенко В. Новела і новелісти: Жанрово-стильові питання (1917-1967). — К.,1978.

7. Хализев В. Драма как род литературы. — М.,1986.

8. Чернец Л. Литературные жанры. — М.,1982.

9. Юриняк А. Літературні жанри малої форми. — К., 1996

10. http://megalib.com.ua/content/10_Rid_i_janr_yak_zmist_i_forma_literatyri.html