Асасін тінню злетів на другий поверх. І застиг перед дверима дитячої кімнати. Він готовий зазирнути в пекельні очі Хаосу. Він готовий своїм життям запечатати імлу безодні.

ЗИМНА КАЗКА 40 000

 

Пролог (Заспів)

Сніг намагається проникнути у мене. Раніше доторки зимового вітру були неприємними, обличчя пашіло, пекло, шкіра, здавалося, от-от розірветься, наче паперова маска. Тепер маленькі крижані скельця, які буревій кидає в лице м’які, мов пір’я з подушок. І ніжні. Так, наче вони пестять мої щоки, хочуть обійняти. Мої густі русяві кучері вже не розвіває зимовий подих, вони обледеніли, і важкими бурульками лягли на плечі. Холод не лякає, а зачаровує. Я іду йому назустріч, пробираюся крізь лісові хащі, - туди, де гарячково пульсує серце зими. Звідки вихорами снігу звиваються вітрові птахи. Уявні і водночас реальні. Немає нічого реальнішого за зиму. Коли опиняєшся в казці, розумієш, що вона і є справжнім світом. Таким чистим. Таким потрібним.

 

…снігоступи легко і нечутно ковзали по насту. Прозоро-зимовий камо-плащ робив асассіна практично невидимкою, а ментальне прикриття інквізитора створювало розмитий, поєднаний з тихим зимовим лісом психофон…

 

Снігові намети вже не покривають горбиками пеньки та зрубані дерева – сюди не ходять люди з сокирами. Природа навколо дихає зимовим щастям, така незаймана, така вічна. Я виходжу на невеличку галявину. Вітер вщухає, перестає вити на своїх дивних птиць. Дерева спочивають, укрившись зимовими крилами. Повітря дихає спокоєм. Дихає…дихає… я дихаю. З легкістю струшую сніг і ожеледь з волосся, наче ялинка, яка прокидається зі сну. Зеленого сну.

Навколо мене біла мрія…

Дрімають сосни, заколихані мовчанням білого місяця…

 

Лазерно-оптичний системний приціл хижо шукав ціль, п’ять спраглих крові бронебійно-розривних «ікол» з отруйним наповнювачем дочасу мирно рядком покоїлися в магазині великокаліберної снайперської рушниці, подібної здалеку на засипану снігом криву гілку… дочасу, до останньої, напруженї, мов тятива арбалета, миті….

 

*** (І)

 

З ночі не можу спокійно дихати. Вдихаю тепле повітря з запахом новорічних мандаринок та домашнього затишку. А видихаю холодний хвойний аромат. У грудях коле так, наче їжак замість серця пригрівся і веселиться. Невже це створіння хоче щоб я задихнулася? Хоч я й не пригадую, щоб вчора щось живе ковтала. Лише фігурки з шоколаду їла. А, може, то не їжак зовсім. Можливо, це якось потрапили в мене голки тієї ялинки, що ще не прикрашена стоїть у передпокої? Того святкового дерева, принесеного вчора татом. І вирішили ті голки прорости з мене. Може, я їм допомагаю дихати? Що ж, тоді можна й покашляти.

 

Вмонтувати мікродинамічні сенсори в гілки колючої ялинки, яку на передріздвяному розпродажі підставити (не без ментального навіювання, щоправда) заклопотаному інженеру очисних споруд – ще те завданнячко! Але, хвала Богу-Імператору, справилися без допомоги тих бовдурів-сервіторів!

…опівночі три сенсори «ожили», піднялися в повітря і проникли в легені дитини…

 

Спускаюсь дерев’яними сходами. Мама каже, що вони ні до чого, бо старі і риплять. Вона помиляється, вони співають. І стіни дубові також співають. Якусь зимову мелодію чи давні забуті колядки. Мені б так на старості співати. Хоча цю хатину ніхто не переспіває. Навіть дуже-дуже старечим голосом. Шкода, що мама ніколи як слід не вслухається в цей спів.

…пересмикнути беззвучно запобіжник спец-пістолета, дихати без подиху, злитися зі стінами так, щоб не бути помітним у напівтемряві напівпрозорих дерев’яних сходів – саме цьому роками вчили і десятиліттями тренували імперських асасінів. І все – для досягнення однієї мети: безжалісного і з першої спроби стовідсотково гарантованого вбивства цілі – байдуже кого – чоловіка, жінки, а чи дитини…

 

З вітальні долинає дитячий сміх – брат з сестрою розпаковують коробки з ялинковими прикрасами. Я зупинилась в дверях кухні, спостерігаючи за мамою. Вона чарує над якоюсь новорічною стравою. Не буду її відволікати. Малі так захопилися приготуванням до свята, що й не почули мого вітання. Як і мого кашлю. Краще піду нагору. Легені знову вивертає. Від мого ялинкового дихання, схоже, сходи задрімали і не доспівали своєї колядки.

 

… на стриху порох заважає дихати, а фільтро-маску конче потрібно було зняти – в порушення інструкції, проте так краще працюють всі органи чуттів. Запахи, звуки, ледь відчутне ментальне коливання – не можна пропустити нічого. Інакше – миттєва смерть…

 

Надворі буяє зима. Я забираю вазони з холодного підвіконня, стелю його ковдрою і сідаю впритул до вікон. Шторами відгороджу себе від кімнатного тепла. Тепер крижана ялинка всередині не задихається. Можна додивитися сни, вкрадені нічним кашлем. Мені холодно і спокійно. Адже з білою зимовою мрією розділяє лише тонка, розписана морозом шибка.

… вікно з гартованого бронескла не зупинить навіть звичайного імперського снайпера. Хіба що порятує виставлений енерго-екран, який поглине кінетичну енергію маленького снаряда. А як щодо отруйних газів, мін-пасток чи прсто старого, як світ, нападу десятка беззвучних тіней-убивць з холодною зброєю? Коли? Цієї передріздвяної ночі? Чи скільки діб іще мине в напруженому очікування двобою…

*** (ІІ)

 

Бабуся сказала, що я геть дурна. Стягнула сонну разом з ковдрою на підлогу, а потім вказала на ліжко. Вони ніколи нічого не розуміють. Вікна – чарівний вхід у марево. Дорослі дивляться на них, а казки за ними не бачать. Завжди зупиняють погляд на чомусь близькому, не можуть знехтувати перепоною. Якби ж дорослі дивилися крізь вікна, то самі б годинами сиділи на підвіконні.

 

…Бачити далеко, бачити глибоко, бачити загалом увесь «ліс», а не окреме «дерево». Відчувати подих Всесвіту і не загубитись в ньому. Тільки вроджені якості псайкера вищого ґатунку – рівня «Альфа+» – можуть створити підгрунтя для цього. І лише латентний, «не пробуджений» псайкер може створити диво – бо не розуміє небезпеки і наслідків для себе. І тільки потужний ініціатор-магістр зможе провести тендітну свідомість по лезу реальності, по краю прірви, до воріт Хаосу…

 

На мене впали ще три перини, під руку стрілою вліз градусник, а горло затягнув шерстяний шарф. Бідолашне хвойне чи то перелякалось, чи що, але почало так труситись, що пообдряпувало колючими гілочками всю грудну клітку.

 

Мікродинамічні сенсори мало не вибухнули від потужної хвилі психо-ментальної енергії, яка вдерлася у підсвідомість; та ця хвиля була одночасно – як павутина і як пух з адамантієвих ниток – майже невагома, невідчутна і неймовірно міцна. Сенсори просто зупинилися, «зависли», перестали «бути»...

 

Бабуся з мамою кричали щось про застуду і страшні наслідки, про проблеми, які я сама собі створюю. Потім нарешті забрали ненависний градусник і побігли за ліками. Прибігли, напоїли чаєм, згодували жменю пігулок і знову сваряться. Як пояснити їм, що я не з примхи на підвіконня видерлась? Не скажу ж бабусі, що всередині мене росте дерево, яке потребує холоду і тиші!

 

…А довкола обійстя вирувало непомітне і нечутне життя секретної спец команди: кожний кубічний сантиметр атмосфери і грунту на сотню метрів від дівчини був постійно динамічно сканованим. Проте були сили, що могли обійти і такий захист – про них знали, їх боялися, до зустрічі з ними готувалися…

 

Так як і мамі ніколи не скажу, що наші сходи співають красивіше за неї. Вони цього не зрозуміють… ні, точно ні.

 

…Асасін під сходами відчув – час вирішального вчинку, момент істини, його найбільше випробування настане вже сьогодні…

 

*** (ІІІ)

 

Ялинка покашлює, проте засинає. І я разом з нею. Навколо білі хащі. І такі ж білі зайці. Чиїсь величезні чоботи. Довга сива борода. І сміх, який нагадує порипування снігу…

 

… він приходить у підсвідомість тихо, м’яко ступаючи крізь сни, колихаючи хвилі марень. Ніхто не повинен відчути його втручання. Ніякий «страшний сон» не має права зірвати щасливу дитину з ліжка. Нізащо не можна допустити, щоб з Ним у сні розмовляли. А вистежити його, замаскованого психо-шумами «бороди» важко, майже неможливо. Це під силу лише на порядок сильнішим…

 

Порипування снігу – ось на що схожа колядка нашої хатини. Сестра з братом бігають сходами. Мабуть, перехилившись через поручні прикрашають ялинку. Або й уже прикрасили. Вечір. Білий світ завікном тепер чорний-пречорний. Лише як місяць визирне з-за хмар, заіскриться сніг, нагадуючи, що казка не зникла в темряві.

 

…імла, темна, як безодня насувається на цей світ. Колодку на воротах має відчинити один-єдиний неповторний, тендітний ключик…

І відчиняться ворота Варпу, і вірветься в мирний світ цієї планети новорічний жах. І тоді ніхто не зможе зупинити Хаос…

 

Я виходжу на сходи. Ялинка внизу мерехтить вогниками. З кімнати пахне маминими кулінарними дивами. Сім’я, мабуть, за столом. За дверима вітальні. Усі радісні, святкують. І я буду веселою, варто лише двері прочинити, сісти за стіл поряд з батьками. Проте я не можу відвернутися від того палаючого дерева. Ніколи не бачила лісової пожежі, проте ця ялинка у сяйві навіює думки саме про вогонь. Чи, може, про смерть? Скляні кулі, м’ягкі іграшки, сріблястий штучний дощик. Ці прикраси мають створювати відчуття свята і щастя. І завжди створювали. Але зараз я бачу страшне полум’я, від якого віє смертельним холодом. Ще б пак! У мене в домі МЕРТВЕ ДЕРЕВО!!! Дерево, яке стоятиме тут, доки голки не обсиплються. Доки діти не надивуються. Дерево, яке давно не дихає. Яке давно згоріло від людських поглядів.

 

Протистояння життя і буття, потужна ментальна атака, заблокована чотирма псайкерами. Відчуття смерті, яка буз відворотно наближається: не йти туди! Не зараз, не в цю ніч!.. Вогонь і лід розхитують підсвідомість, готуйть пробудження.

…на індивідуальних моніторах сигнал: найвища ступінь готовності: ціною життя спинити пришестя Хаосу…

 

*** (ІV)

 

Гілочки знову ворушаться в грудях. Колючки залазять у серце. Сльози люються з очей, мов сніг з дахів за відлиги. Від болю в легенях? Від болю за дерево? Зараз хтось має почути моє схлипування. Мама, тато чи бабуся. Хтось прийде і спитається чому я плачу. І я збрешу якусь нісенітницю, в яку сама згодом повірю. А потім просто скажу, що була хвора. Але ніхто не чує мого ридання. Ніхто не чує сходів, які співають колискову цьому бідолашному дереву. Усі в цьому домі чують лише свій сміх. Так і повинно бути. Але я чую мертве мовчання ялинки у передпокої і стогін ялинки всередині власного тіла. Не можу дихати. Плачу і задихаюся.

асасін тінню злетів на другий поверх. І застиг перед дверима дитячої кімнати. Він готовий зазирнути в пекельні очі Хаосу. Він готовий своїм життям запечатати імлу безодні.

…і він готовий принести в жертву ще одне – не своє – життя…

 

Вгору, вгору до підвіконня. Покласти біля шибок подушку, заснути і сподіватись, що на неї капатимуть звичайні сльози хворої людини. Це звичайна гарячка. Все гаразд. Але я знаю, що не перестану плакати і зранку ця подушка якщо й не буде зелена, то точно пахнутиме ялинкою.

Надворі новорічний чарівний вечір. Навколо хатини танцює срібно-білий вітер, зазирає у вікна світлими казковими очима, шукаючи моє підвіконня.

 

…усе завмерло в очікуванні. Мить розтягнулася на години, нерви от-от розірвуться – час зупинився. А, може, це і є – Різдво? Найтяжче – чекати. Найважче – безконечно тримати палець на зведеному гачку болтера – бути готовим цілу вічність…