Стрижнем ідеології італійського фашизму був примат нації над інтересами всіх інших соціальних груп і окремо взятих індивідуумів. Інтегровані інтереси нації повинно було виражати фашистське держава, поза яким не могли існувати ні політичні організації суспільства, ні групи, ні навіть індивідууми. Грунтуючись на принципах корпоративізму, держава повинна була примиряти у своїй єдності різні суспільні інтереси. У свою чергу, корпоративізм трактувався фашистами як "новий тип політичної організації суспільства", був протиставлений соціалізму і лібералізму одночасно. Програма фашистів була проста і доступна і обивателю, і люмпенів, та інтелігента, і підприємцю. Вона включала в себе скасування сенату, поліції, каст, привілеїв і титулів, загальне виборче право, гарантії цивільних свобод, скликання Установчих зборів, скасування таємної дипломатії і загальне роззброєння, заборона банківських операцій і прогресивний податок на капітал, встановлення для всіх 8-годинного робочого дня і мінімуму зарплати, участь робітників у технічному управлінні підприємствами, націоналізацію воєнної промисловості, передачу землі селянам, заборона дитячої праці до 16 років, загальна освіта і безплатні бібліотеки. Таким чином, фашисти зверталися не якогось конкретного соціального прошарку, а до всіх італійцям, котрі жадали відчутних соціальних і політичних змін.
Відразу ж після перевороту, незважаючи на збереження парламентських форм, з'явилися два нових державних інституту: у грудні 1922 р. - "Велика фашистська рада" (БФС) і в січні 1923 р. королівським декретом було закріплено створення фашистської міліції, яка відтепер стала називатися " Добровільна міліція національної безпеки "(ДМНБ). БФС контролював законопроекти перед внесенням їх до парламенту, діяльність самого уряду. Створенням ДМНБ Муссоліні прагнув домогтися переваги виконавчої влади в особі фашистського уряду над законодавчою в особі короля і парламенту. Передача ДМНБ у підпорядкування Муссоліні посилювала його особисту владу.
У посиленні фашистської диктатури особливе значення мав закон від 3 квітня 1926 р., яким схвалено контроль уряду над профспілками. Після замаху в кінці жовтня на Муссоліні, 5 листопада 1926 р. був виданий закон про розпуск всіх "антинаціональних" партій, ніж формально завершився перехід до однопартійної системи. У квітні 1927 р. була прийнята так звана "Хартія праці", згідно з якою встановлювався корпоративний принцип структури держави і суспільства Італії. Замість профспілок створювалися корпорації, що об'єднували робітників і підприємців кожній галузі виробництва. Ці корпорації перебували під державним контролем і повинні були стати наріжним каменем фашистської державності. Кандидатів до парламенту могли тепер висувати тільки корпорації. Нечисленна опозиція не мала ніяких можливостей для протиборства фашизму на парламентському терені. В основі фашистської доктрини лежала ідея "загальнонаціональної" влади, що стояла нібито на сторожі "загальних інтересів, Виходячи з цієї ідеї, фашисти вимагали від народу повного підпорядкування." Все в державі і нічого поза державою ", - ці слова Муссоліні - свого роду формула фашистського тоталітаризму. У цей період були видані закони про чистку державного апарату від "підозрілих елементів", про заборону різних асоціацій, не контрольованих фашистською партією, про право префекта конфіскувати номери газет. Особливе місце займав закон від 24 грудня 1925 про права прем'єр-міністра. Відповідно до цього закону глава уряду звільнявся від відповідальності перед парламентом і не був зобов'язаний подавати у відставку у разі винесення вотуму недовіри. Фашистські діячі, використовуючи своє становище, самі ставали великими промисловцями і фінансистами. З 400 депутатів фашистського парламенту, обраних у 1929 р., 175 займали оплачувані посади в адміністративних радах великих акціонерних товариств. Державне регулювання здійснювалося фашистським режимом в інтересах економічної підготовки до війни з метою реалізації агресивних планів італійського держави. Таким чином, терористичні функції фашистської держави, всі його організаційні та економічні заходи зв'язувалися з загарбницькими зовнішньополітичними планами.
Розділ V. Зовнішня політика. Напад на Ефіопію. Союз з Німеччиною Агресивна і загарбницька зовнішня політика була однією з характерних рис фашистського режиму. Економіка країни в 20-і рр.. переживала істотний підйом, який не в останню чергу забезпечувався потоком американських позик в країну. У плани фашистів входили встановлення контролю Італії над усім Середземномор'ям і експансія на Близькому Сході. У лютому 1929 р успішно був дозволений конфлікт між католицькою церквою і фашистською державою. У Римі були підписані Латеранські угоди відповідно до яких Італія визнавала Ватикан суверенною державою і зобов'язувалася виплачувати Великому престолу великі грошові суми. Цей акт забезпечив Муссоліні безумовну підтримку католицької церкви. Виступаючи 14 лютого 1929 і говорячи про нещодавно укладені угоди, папа Пій IX назвав Муссоліні людиною "посланим Італії провидінням". Готуючись до агресивних військових дій, Італія ще в роки економічної кризи значно розширила будівництво військово-морського флоту. У 1934 р. Муссоліні взяв на себе керівництво військовими міністерствами, заявивши при цьому: "Почалася епоха озброєнь".
Наприкінці того ж року Муссоліні почав підготовку до захоплення Ефіопії, що мала військове стратегічне значення для панування в Африці. Використовуючи протиріччя між Францією і Німеччиною, Муссоліні домігся зближення з Францією і підписав у січні 1935 р, угода, яка фактично означало згоду Франції на італійську агресію проти Ефіопії. 3 жовтня 1935 без оголошення війни шестисот-тисячним італійська армія розпочала вторгнення на територію Ефіопії. Незважаючи на величезну перевагу в силах і особливо в озброєнні, фашисти довго не могли домогтися успіху. Лише до кінця зими 1935/36 рр.., Застосовуючи гази і літаки проти збройних застарілими рушницями ефіопів, фашистської армії вдалося досягти перелому в ході воєнних дій. До травня 1936 майже вся територія Ефіопії була окупована італійської армією. Захоплення Ефіопії посилював позиції Італії на шляхах повідомлень Англії і Франції з Середнім Сходом та районом Індійського океану. Тим не менш, жодна з цих країн не зробила протидії італійської агресії. Новим етапом на шляху військових авантюр італійського фашизму стала інтервенція в Іспанії. Режим Муссоліні одним з перших підтримав фашистських заколотників в Іспанії. Не задовольняючись посилкою озброєння, дуче сформував експедиційний корпус, який незабаром відплив до Іспанії. Однак у березні 1937 р. під Гваделахари, недалеко від Мадрида, італійські "легіонери" зазнали жорстокої поразки. Після поповнення в 1937 р. італійський корпус продовжив участь у бойових діях. Зближення з Німеччиною у 30-і рр.. стало визначальним завданням у зовнішній політиці Італії. У жовтні 1936 р. міністр закордонних справ Італії Чіано підписав угоду про політичну співпрацю двох фашистських режимів. В одному з виступів Муссоліні назвав цю угоду віссю, навколо якої, на його думку, повинні були об'єднатися європейські держави. Так виникла вісь Берлін - Рим, породжена спільністю устремлінь двох фашистських держав. За умовами підписаних угод Італія визнавала право Німеччини на встановлення німецького панування в Центральній Європі. Це було початком підпорядкування італійської політики диктату Гітлера. У листопаді 1937 р. Італія приєдналася до Антикомінтернівського пакту, який за рік до цього підписали Німеччина і Японія. Таким чином, вісь агресивних держав перетворилася на "трикутник". Через місяць Італія вийшла з Ліги Націй, і при цьому Муссоліні заявив, що його країна ніколи туди не повернеться. У вересні 1938 р. Муссоліні взяв активну участь в укладанні мюнхенських угод, надавши тим самим Гітлеру значну допомогу в розчленування Чехословаччини. Зі свого боку, Муссоліні в квітні 1939 р. пред'явив албанському королю Зогу ультиматум, після чого італійські війська окупували Албанію. 22 травня 1939 Італія і Німеччина підписали "Сталевий пакт", що зобов'язує обидві сторони у разі виникнення війни підтримувати один одного "на суші, на морі і в повітрі". Таким чином, попередні угоди були перетворені у військовий союз, який сам Муссоліні назвав "знаряддям завоювання, а не оборони". Італійський фашизм своїми акціями на міжнародній арені активно наближав війну.
Висновки
Фашизм в Італії набув характеру тоталітарної диктатури: придушення опозиції, насильницький корпоративізм, культ шовінізму, насилля і війни. Фашистські профспілки залишились єдиними в Італії профспілковими організаціями. Готуючись до світової війни, італійський фашизм накинувся з посиленими репресіями на своїх політичних ворогів. У1937-1939 рр. відбулися численні судові процеси над антифашистами.
Криза прискорила процес фашизації держави. Була проведена реорганізація партії, виборчої системи, розпочалося створення корпоративної системи. Ця система об´єднувала підприємницькі організації і фашистські профспілки під егідою держави в окремих галузях господарства. У корпораціях забезпечувалося класове співробітництво. Під контролем Національної ради були створені в окремих галузях 22 національні корпорації. У середині 30-х pp. майже всі італійці стали членами корпорацій. Корпоративна система стала основним важелем фашистського державного регулювання економічного і політичного життя.
