Куди рухає нас глобалізація медіапростору.

 

Є дуже цікава книжка - „Втеча від свободи”, написана в 1941 році Еріхом Фроммом – філософом, соціологом, психоаналітиком. Фромм розмірковував над суперечливими прагненнями людини. Вона хоче бути вільною і водночас жахається самотності та невід’ємного від свободи тягаря відповідальності. Адже вільна людина завше має робити вибір, приймати рішення самотужки, на власний розсуд і тому - нести відповідальність за подальший хід подій (психологічну чи фізичну – не суттєво).

Небезпеками наповнений світ, в який ми приходимо, (для малюка чи не перша – померти з голоду, бо він нічого не може самотужки). Вижити, встояти нам в дитинстві допомагають батьки, родина та більш широке оточення, в яке поступово занурює життя. В ході соціалізації, виховання ми ділимо людей на „моїх” – „не моїх” (це моя мама, це мій тато, це моя бабуся...), потім виникає уявлення про те, що це мій дім, мій двір, моя вулиця. мої друзі... Ряд поступово зростає і зростає (моя нація, моя батьківщина). Всі „мої” живуть у свідомості як „свої”, інші ідентифікуються як „чужі”. Чужі - доводить досвід (і колективний, історичний, і індивідуальний) - часто небезпечні, не дружні, ворожі. Причетність до „своїх”, існування в їхньому колі – передумова задоволення однієї з головніших, базових потреб людини – потреби у безпеці. І не тільки її.

Та будь-яке подібне коло, будь-який колектив „своїх” – соціальний організм з певними раціональними писаними (угода, статут, конституція...) чи не писаними правилами (зокрема, це мораль, звичаї). Ним треба підкорятися, обмежуючи свою свободу, виконуючі певні обов’язки в обмін на те, що тебе приймають за свого, що ти не один протистоїш викликам, небезпекам буття й це може полегшити їхнє подолання.

Тисячолітня історія людства сформувала, я б сказав, психологічні „маркери ідентичності”. Вони виступають (часом на рівні підсвідомості) підґрунтям, передумовою того, аби віднести конкретну людину до кола своїх чи чужих.

Серед цих маркерів, мабуть, на перше місце поставлю мову, „в якій ми народилися” (слова в лапках з „Нового заповіту”, з книги „Дії святих апостолів”). А далі, не за ступенем значущості, бо вона визначається конкретикою ситуації, назву, не претендуючи на стовідсоткову повноту переліку, національність, громадянство, територіальне походження (земляк чи ні, звідки предки?..), систему цінностей, яку сповідує людина, культуру (у вузькому значенні слова), релігію, звичаї, смаки. В різних групах „своїх”, повторю, можуть домінувати різні з цих чинників, та й набір, кількість їх відрізняється. А от ціннісна оцінка, розуміння – завжди дуже близькі, переважно однакові, тотожні.

Природа ніколи не плекала дружніх почуттів до homo sapiens. Спрямований на те, щоб зменшити залежність від неї, убезпечити своє існування від „інших”, розвиток людства супроводжувався ревізією, зміною змісту деяких з маркерів ідентичності, або, якщо сказати по-іншому, вимагав прийняття якихось нових реалій, відмови від, певних звичних поглядів, понять, котрі до того вважалися беззаперечними істинами. Й це не рідко призводило до конфліктів, часом - до драматичних подій. Візьміть хоча б долю Джордано Бруно. Вона, до того, ж – приклад, як трансформація цих маркерів, їхнього смислового наповнення здібна пересунути невидимі кордони між „своїми” і „не своїми”, змінюючи статус індивідуумів: когось приймаючи у „свої”, когось, виганяючи за межі цих кордонів. Цікаво, що інколи вони співпадали ще й з фактичними, наявними у реальності. Згадаємо висилку дисидентів з СРСР чи те, як у Стародавній Греції порушника звичаїв і норм міської громади, вилученого з колективу „своїх”, карали вигнанням з держави-полісу (тоді це дорівнювало вищий мірі покарання).

Отже, зміни у змісті маркерів ідентичності у групах будь-якого масштабу – віддзеркалення внутрішніх процесів, пов’язаних з появою нових уявлень, знань, які не стикуються з тим, що до того вважали члени тих груп нормою, „правильним”. Тобто, йдеться про протиріччя між старим і новим - діалектичну передумову розвитку...

А до чого ж тут обіцяна у заголовку глобалізація медіапростору? – вже, думаю, переймається запитанням нетерплячий читач.

А до того, що саме глобалізований медіапростір наочно і, думаю, краще за все, віддзеркалює не тільки зовнішні, а й внутрішні процеси глобалізації життя людей на планеті. Медійний простір – і один з об’єктів цієї глобалізації взагалі та водночас – один з її суб’єктів, її „драйверів”, її продуцентів, її творців. Віртуальний світ глобального мадіапростору радикально і швидко за історичними мірками переформатовує, змінює старі, багатовікові індикатори визначення „свій” – „не свій”, їхнє наповнення. Питання щодо наслідків цього явища має далеко не академічний характер. Це у значній мірі - питання про наше майбутнє...

Спробуємо позначити типові ознаки глобалізації медіапростору, умовно обмежуючись рамками європейської та споріднених з нею цивілізацій, що сформувалися на інших континентах. Я написав „умовно обмежуючись”, бо ці цивілізації сукупно чинять суттєвий (і не без наслідків!) вплив на інші через асиметрію інформаційних потоків. Вони найбільш інтенсивно випромінюються в ефір та „світове павутиння” з теренів країн „золотого мільярду” і відіграють домінуючу роль в медіапросторі Землі.

Телебачення, що завдяки супутниковому та Інтернет-мовленню, кабельним мережам зробило доступним споживачу сотні й навіть тисячі програм з усього світу, при всій різноманітності і широті вибору водночас пропонує людству в основному схожий подієвий контекст, один „порядок денний”. Ті ж самі топові теми на каналах різних країн висвітлюються одночасно, а не рідко – за допомогою тих самих кадрів.

В Латинській Америці і Європі, в Азії і Австралії люди дивляться ті ж самі серіали.

Ті ж самі великі спортивні баталії збирають перед екранами сотні мільйонів уболівальників по всьому світу.

Рейтингові формати відтворюються, тиражуються мовними компаніями в різних країнах і на різних континентах.

Та ж сама музика ллється з динаміків теле- і радіоприймачів в Нью-Йорку і Москві, у Києві і Парижі, в Пекіні і Лондоні.

Ті ж самі ідоли ґламурної культури у молоді (і не тільки!) чи не по всій планеті.

Попкультура стає (а, може, вже стала та ми ще не здогадалися) універсальною культурою, тим, що споживають повсюдно, як гамбургери чи кока-колу.

Реклама тотально (за винятком, мабуть Антарктиди), розкручує ті ж самі бренди, малює ті ж самі картини щастя, невтомно прищеплює безмежний апетит до речей і розваг.

Медіапростір, що перетворився на universum, активно формує однакові моделі поведінки, смаки, вподобання, ставлення до споживання як чи до самої приваблюючої, вищої цінності.

Погодьтеся, це вносить корективи у питання про визначення „свій –чужий”. „Своїх” фактично більшає й більшає. Кількісно, географічно.

Радіти цьому зростанню, зростанню схожості, не рідко чи не однаковості? Як там у Володимира Висоцького: „Ведь от своих беды не ждешь...”

Та не все так просто.

Для багатьох людей в світі чи не головну цінність являє собою національна ідентичність. А процеси у медіапросторі де-факто ведуть наступ на неї. Наступ, тиск народжує спротив, а коли до цієї проблеми додається релігійний вимір, вона часом стає не просто пекучою – вибухонебезпечною. Арабська весна і наступні події в мусульманському світі – приклад тому.

На теренах країн і континентів від прадавніх часів розвивалися унікальні культури, які перетиналися, взаємодіяли, та це різнобарв’я і різноманіття агресивно витісняє, пригнічує монокультура „попси”, постмодернізму. Чи виграє від цього людство духовно?

Перелік подібних питань можна продовжити, але є ще один не такий явний, але край суттєвий аспект глобалізації простору медіа.

Вона дає свободу вибору контенту, яка все збільшується і збільшується. Йде інтенсифікація процесів зростання проникнення Інтернету та інтеграції медійних майданчиків. Це розширює і розширює та перетворює на один із сервісів свободу слова. У „всесвітньому павутинні” балакають, показують, висловлюють свої думки всі, хто хоче та відверто настільки, наскільки хочуть. Збільшується кількість та асортимент девайсів, які дозволяють здійснювати комунікації (РС, ноутбуки, планшети, смартфони, SmartTV і, безумовно, далі буде).

Та чи не виявляться віртуальні свободи спокусою, симулякром, який спонукатиме не дуже й перейматися прагненням до практичної активності заради не віртуальної, а реальної свободи думок, вчинків, дій?.. Адже саме вона у всі віки й тисячоліття рухала людство від варварства до цивілізації.

Олександр Макарський

професор кафедри тележурналістики,

дикторів та ведучих телепрограм

Інституту кіно і телебачення КНУКіМ,

член Громадської ради при Національній раді України

з питань телебачення і радіомовлення

 

 

Цей матеріал ще не опубліковано, він у редакції „УК”