Періодизація і особливості творчості Арістофана

Уперше в афінському театрі Арістофан виступив у 427 р. до н. е. (втрачена комедія "Бенкетуючі"); а його останній твір датують до 388 р. до н. е. Усього він написав не менше 40 комедій, до нас дійшли повністю лише одинадцять (а від інших зберіглося бл. 900 фрагментів)

Уцілілі комедії поділяються на три групи:

1) Комедії першого періоду (425-421 рр.до н.е.) відрїзняються найяскравішою політичною спрямованістю, об'єкт критики в них завжди визначений з максимальною точністю. Носієм публіцистично - викривального начала є хор, що активно виступає в пароді, парабасі й агоні персонаж, що втілює соціальне зло, часто запозичує конкретні риси в реально існуючої особи, але наділяється узагальненими ознаками певного типу - " демагога"(Чинбар), "філософа" (Сократ), "посла", "судді" і т.п. Характеристика такого героя створюється переважно зовнішніми або максимально конкретними ознаками: від промов і підношень Пафлогонца пахне шкірою; "вознесений" в думках Сократ поміщається в кошику, що весить між небом і землею. Широко застосовується фольклорна за своїм походженням гіпербола, що відкриває шлях відвертого гротеску і шаржу. До нього входять: 1. "Ахарняни" (425 р. до н. е.), присвячену критиці братовбивчої війни між Афінами та Спартою. 2. "Вершники" (424 р. до н. е.), спрямованої проти всемогутнього тоді в Афінах демагога Клеона, який прагнув "війни до переможного кінця". 3. "Хмари" (423 р. до н. е.) 4. "Оси" (422 р. до н. е.), спрямовану проти афінської верхівки, котра присвоювала собі левову частку народних грошей, а старих людей примушувала заробляти на життя сидінням на судових засіданнях, від чого ті уподібнювалися осам, прагнучи посильніше "вжалити" підсудних (звідси назва твору). 5. "Мир" (421 р. до н. е.)

2)Комедії другого періоду (414 - 405 рр.до н.е) відрізняються постановкою більш загальних питань і ослабленням персональної інвективи.Робиться спроба включити хорову парабасу в розвиток сюжету і підпорядкувати цій же меті епізодичні зчіпки в другій половині комедії - найуспішніше це втілено в комдії "Лісістрата", де розв'язка настає лише вкінці п'єси і гостра сюжетна ситуація тримає читача в напрузі до останньої миті. У другий період входять: 1. "Птахи" (414. до н. е.) утопічно - сатиричний твір, що відкриває приховані пружини афінської політики. 2. "Жінки на святі Фесмофорій" (411 р. до н. е.), де висміяно драматургію Еврипіда, якого жінки карають за те, що в його трагедіях жіночі образи є негативними. 3. "Жаби" (405 р. до н. е.)

3) Комедіі третього періоду (392-388 рр. до н.е) - подальший розвиток тенденції до індивідуальної характерності і побутової конкретності персонажа. Найнаочніший приклад - образ пронизливого і нахабного раба Каріона в " Плутосі" - безсумеівному предтечі рабів ново аттичної (Менандр) і римської комедії (Плавт), а через них ї європейські комедії нового часу(Боморше, Карпенко - Карий...) Майже нівелюється партія хору:його функції зводяться до танцю в перервах між окремими епізодами,насільки мало пов'язпні зі змістом комедії, що для них авіть не завжди пишеться спеціальний текст, а тільки відзначається момент вступу хоу зі вставним номером. Входять дві комедії: 1. "Жінки в народних зборах" (392 р. до н. е.), про фантастичну ситуацію, коли переодягнені чоловіками жінки захоплюють владу в народних зборах і переінакшують закони під свої інтереси, встановлюючи своєрідну "комуну" - спільність майна, дутей і чоловіків, але зазнають поразки. 2. "Плутос" (388 р. до н. е.), фантастична ситуація, коли багатство чесних землеробів забезпечеється одужанням бога Плутоса; піднято також гостре питання про роль рабства у забезпеченні безбідного життя афінян.

У формальній побудові п'єси Арістофан слідував завжди одній і тій самій схемі, іноді привносячи в неї розмаїтість. Пролог, звичайно більш довгий, ніж у трагедіях, представляє публіці комічного героя й обрисовує ситуацію. Тут же герой (часто це пересічний сільський житель) викладає неймовірний план — як разом позбавити людство від усіх нещасть, і цей план стає основою розвитку сюжету. Потім виходить хор, як правило, щоб протистояти планам героя, якому доводиться докласти зусилля для залучення хору на свою сторону. Вихід хору називається «парод», за ним найчастіше слідує сцена суперечки, «агон», у результаті якого учасники хору погоджуються прийняти план головного героя. Потім персонажі п'єси залишають сцену, щоб приступити до здійснення плану, а хор тим часом виконує «парабасу» (буквально «вихід уперед»), розгорнуте звернення до публіки, звичайно в сімох частинах з мінливим віршованим розміром, у якому поет прямо говорить з публікою про політика, суперників по ремеслу і про самого себе. У наступним за «парабасою» сценах план має успіх. Ці сцени пожвавлюються грубуватим фарсом, коли блаженна свобода, забезпечена новим порядком речей, дозволяє запросто виганяти різного роду ошуканців і самозванців. Епізоди перемежовуються піснями, то ніжно-ліричними, то грубо непристойними, що виконуються хором. Завершується п'єса святом, найчастіше це буває весілля героя з алегоричною фігурою, що символізує його торжество.

Імовірно, не було нічого дивного в тому, що в IV ст. до н.е. комедії такого роду вже не писали — існування жанру древньої комедії було нерозривно зв'язане з розквітом афінської демократії й обумовлене як згуртованістю громадян міста-держави, так і повною волею слова. Як представника цього жанру Арістофан практично не мав впливу на подальший розвиток літератури, оскільки в елліністичний і римський періоди беззастережно панує нова комедія. Горацій ностальгійно згадує Арістофана як поета, який користувався повною волею слова, однак пізніші автори майже не згадують про нього, незважаючи на найбільшу славу, що оточувала його при житті.

Комедії Арістофана, які дійшли до нас повнвстю, охоплюють майже сорокарічний період історії Афін, насичений подіями виняткової важливості.